Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Версальський мирний договір визначив післявоєнну розстановку сил у світі. Переможені нації залишились ображеними і мріяли про зміни і реванш. 3 страница

У 1975 р. у Гельсінкі відбулася Європейська нарада з питань безпе­ки і співпраці, на якій були представники з 35 країн світу із СРСР вклю­чно. На цій нараді було підписано Заключний акт, в якому містилося визнання недоторканості сучасних кордонів європейських країн. Укла­дення цього акту було певним здобутком для Москви. Адже він закріплював усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу.

Однак зворотним боком Гельсінського процесу для Москви було те, що на всіх учасників конференції поширювалось зобов'язання дотриму­ватись прав людини. Виконання гельсінських умов повинні контролювати спеціально створені постійні органи, у кожній з країн, що підписала договір. СРСР опублікував заключні документи конференції. Таким чином громадяни СРСР дізналися, що країни-учасниці зобов'язалися забезпечити виконання високих принципів демократії і прав людини.

Після цього у Москві на прес-конференції, яку скликав академік Саха­ров, було оголошено про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. Під установчим документом підписався і українець, генерал-майор Петро Григоренко.

9 листопада 1976 року така група була утворена в Україні, її назвали Українською Гельсінською спілкою (УГС). Очолив цю організацію Микола Руденко — відомий український поет і прозаїк, виключений у 1974 р. з КПРС й у 1975 р. із членів Спілки письменників України за «ідеологічні ухили». До УГГ увійшло 36 осіб, серед яких були: Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олесь Бердник та ін. Члени цієї організації діяли відкрито, намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали.

Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі № 1, який був підписаний 6 грудня 1976 р. У декларації Української Гельсінської спілки ставились чотири основні завдання:

-сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості;

-активно сприяти виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями;

-добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах;

-домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.
На Заході УГС через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодом 1933 p., репресіями 1937 p., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шістдесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР.

До кінця 1980 р. УГС оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетенів.

УГС постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засудже­ний на 12 років керівник спілки М. Руденко. О. Тихого засудили на 15 років. До 1980 р. три чверті групи засудили на термін від 10 до 15 років. У таборах загинули В.Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. Емігрували за кордон і продовжували там свою діяльність П. Григоренко, Н. Строката, Н. Світлична та ін.

Билет № 35

П'ята республіка у Франції. Політика Шарля де Голля.

За час існування Четвертої республіки (1946-1958 рр.) змінилося 25 ка­бінетів міністрів. З другої половини 50-х рр. Франція перебувала у стані гос­трої політичної кризи. Правляча верхівка країни намагалася запобігти оста­точному розпадові імперії. Зазнавши поразки в «брудній війні» у В'єтнамі, Франція розв'язала у 1954 р. колоніальну війну в Алжирі.

Із 9 млн населення цієї території на півночі Африки 1 млн становили французи, яким належали кращі землі. За статусом Алжир був не колонією, а заморським департаментом. Алжирські французи були категорично проти надання країні незалежності. У травні 1958 р. там спалахнув заколот реакцій­ного офіцерства, яке вимагало встановлення у Франції «сильної влади».

У цих складних умовах більшістю голосів Національні збори 1 черв­ня 1958 р. затвердилиШарля де Голля главою уряду. У поданій Націона­льним зборам програмній декларації він вимагав для уряду надзвичайних повноважень, щоб опрацювати нову Конституцію. На другий день уряд отримав надзвичайні повноваження, а Національні збори були розпущені. Четверта республіка перестала існувати.

4 вересня 1958 р. уряд обнародував нову конституцію. Якщо конститу­ція Четвертої республіки утверджувала парламентську республіку, то Кон­ституція 1958 р. — президентську республіку. Нова конституція надава­ла широкі повноваження президенту, який обирався парламентом, тобто непрямим голосуванням, терміном на 7 років (з 1962 р. вибори стали прямими). Таким чином, президент став незалежним від парламенту. Він— глава держави, головнокомандуючий, призначає прем'єр-мі­ністра, вищих військових та цивільних осіб, підписує закони, може пове­ртати їх на повторний розгляд, розпускає Національні збори, згідно зі статтею 16 оголошує надзвичайний стан і бере всю повноту влади в свої руки. Парламент — Національні збори та сенат — не може змістити Президента. На референдумі 28 вересня 1958 р. 79% французів схвалили нову конституцію. На результати референдуму вплинули такі фактори, як розчарування мас у режимі Четвертої республіки, а також авторитет де Голля. У Франції встановилася П'ята республіка.

Конституція П'ятої республіки значно розширювала права населення колоній, яким надавалась автономія в усіх внутрішніх справах. Після прийняття Конституції П'ятої республіки розпочалася підготовка до президентсь­ких і парламентських виборів.

У внутрішній політиці уряд узяв курс на стабілізацію фінансової си­стеми і підвищення конкурентоспроможності французької промисловості та сільського господарства. З цією метою було проведено девальвацію франка, випущено акції внутрішньої позики, яка дала змогу створити стабілізацій­ний фонд і викупити на міжнародних ринках 150 т золота. Під приводом боротьби з інфляцією уряд збільшив податки, підвищив тарифи на газ, електроенергію, транспорт. Було створено спеціальний комітет експертів-економістів, які розробляли радикальні заходи регулювання економіки.

Стабілізація політичного режиму сприяла економічному розвитку. За перші 10 років П'ятої республіки, з 1958 по 1968 p., виробництво промис­лової продукції зросло на 60%, його щорічний приріст становив 5,7%. За валовим виробництвом продукції Франція обійшла Англію. Сталися значні структурні зміни. У промисловість широко впроваджувалася автоматизація, електронно-обчислювальна техніка, конвеєрне виробництво. Коштом дер­жави створена атомна та ракетна промисловість. Важлива увага приділена житловому будівництву. Новітні галузі стали визначати обличчя французь­кої економіки. Якщо в період Четвертої республіки капітали з країни виті­кали за кордон, то тепер вони посилено інвестуються всередині країни. Однак поряд зі зростанням великої промисловості специфікою Франції залишалася наявність дуже значної кількості дрібних підприємств. 84% всіх підприємств складали підприємства, на яких кількість зайнятих не переви­щувала 5 осіб. Щоб впоратися з енергетичними труднощами, здійснювалося будівництво АЕС.

Велика увага приділялася сільському господарству — традиційно важливій галузі економіки, у тому числі й в експортному плані. Щоб підня­ти товарність сільськогосподарського виробництва, де Голль пішов на лік­відацію, шляхом викупу державою, 800 тисяч дрібних селянських госпо­дарств. У результаті значно укрупнилися землеволодіння селян, виросла їх товарність. Індустріалізація праці в сільському господарстві привела до скорочення кількості працюючих на 25%.

У сфері зовнішньої політики уряд де Голля також здійснив певні зміни. Він зайняв реалістичнішу позицію щодо національно-визвольного руху в колоніях. У 1960 р. уряд визнав незалежність 14 французьких коло­ній в Африці, які оголосили про свою самостійність.

Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала про­блема Алжиру. Надії колоніалістів не справдилися. Де Голль й раніше ро­зумів, що утримати Алжир неможливо, і в 1959 р. вперше заявив: «Алжир — алжирський». Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру, перемістилися у Францію. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти підняли заколот і зробили спробу захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні 1960 р. послав в Алжир надійні війська — і заколотники здалися. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів у Евіані французька сторона визнала неза­лежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом «фран­цузького Алжиру», пішла в підпілля і створила секретну озброєну організа­цію ОАС, яка стала діяти методами терору. ОАС організувала кілька зама­хів на де Голля.'

На президентських виборах 1965 р. перемогу знову отримав де Голль. Кандидат від Фронту демократичних і соціалістичних лівих сил (ФДСЛС) Франсуа Міттеран набрав 45% голосів. Успіх де Голлю забезпе­чили економічне піднесення, незалежна зовнішня політика, відмова від колоніалізму та й авторитет самого президента.

У зовнішній політиці де Голль проводить незалежний курс. Прак­тичні заходи в цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966-J967 pp., лікві­дація військових баз НАТО на території Франції, визнання в 1959 р. кордо­ну по Одеру - Нейсе, визнання в 1964 р. комуністичного Китаю, негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітниц­тва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку більш ніж холодно були зустрінуті в країнах Заходу, особливо в США та Англії.

Створення французьких ядерних сил теж було вираженням курсу на зовнішньополітичну незалежність. Однак неприєднання Франції до догово­ру про заборону ядерних випробувань у трьох сферах було негативним моментом у французькій зовнішній політиці і змушувало світ критично ставитися до французького зовнішньополітичного курсу.

У цей період Франція вступила до ЄЕС, що сприяло її подальшому економічному розвиткові. Промислове виробництво порівняно з довоєнним періодом зросло майже втричі. Країна стала найбільшим експортером продовольства в Західній Європі.

У той же час у Франції протягом кількох років назрівала глибока соціальна і політична криза. За роки П'ятої республіки продуктивність праці збільшилася в 1,5 разу, а реальна заробітна плата зростала дуже повільно. У ряді галузей вона навіть зменшилася. У 1967 р. уряд ухвалив закон, за яким внески трудящих на соціальне страхування підвищувались, а належна їм допомога зменшувалася. Раціоналізація виробництва призвела до того, що кількість безробітних досягла півмільйона осіб.

Усе більше французів схилялось до думки про необхідність віднов­лення демократичної форми влади, що вилилось у травнево-червневі події 1968 р. На початку травня застрайкували студенти паризьких вузів. їх вимоги зводилися до реформи вищої школи. Справа була в тому, що у Фран­ції, всупереч вимогам науково-технічного прогресу, продовжувала існувати застаріла система вищої освіти: 80% всіх студентів навчалося на гуманітар­них факультетах, лише 20% — на технічних. Професори читали те, що знали, а не те, чого вимагав рівень науки. Лише п'ята частина всіх студен­тів отримувала державну стипендію. Студенти вимагали також участі в управлінні вузами.

Застрайкували робітники націоналізованих автомобільних заводів Ре-но. До них приєдналися робітники і службовці майже всіх галузей народно­го господарства. У кінці травня - на початку червня страйкувало вже бли­зько 10 млн чоловік. 29 травня на заклик профспілок 800 тис. робітників Парижа та його передмість вийшли на демонстрацію. Страйк виявився настільки могутнім та організованим, що уряд і підприємці були змушені піти на поступки. Зарплата трудящих збільшилася на 13-18%, були задово­лені інші вимоги.

Уряд 25 травня 1968 р. підписав із представниками профспілок угоди, які передбачали реформу вищої школи, підвищення заробітної плати, збі­льшення допомоги безробітним і багатодітним сім'ям. Після цього уряд заборонив демонстрації й розпорядився вивести танки на підступах до сто­лиці. Було оголошено про розпуск Національних зборів і проведення нових виборів. Генерал де Голль звернувся до населення із закликом розв'язувати проблеми країни у межах існуючої Конституції і не піддаватися на прово­каційні заклики анархістів. Після цього страйковий рух різко пішов на спад.

У червні 1968 р. відбулися дострокові вибори в парламент. Вони проходили в надзвичайно напруженій обстановці. Більшість населення віддала голоси прихильникам де Голля. Компартія та інші ліві угруповання, які брали участь в організації демонстрацій, зазнали відчутної поразки.

Унаслідок інфляції до кінця 1968 р. було зведено нанівець необгрун­товане підвищення зарплати, здійснене під тиском травневих демонстрацій. У березні 1969 р. відбулися багатолюдні страйки. Одночасно загострилася політична боротьба проти посилення централізації і влади президента, який запропонував реформувати Сенат і провести новий адміністративний поділ країни. Під час референдуму більшість виборців висловилась проти цих реформ де Голля. Криза П'ятої республіки тривала. Переконавшись у неминучості процесу загострення внутрішньополітичної боротьби, де Голль у квітні 1969 р. пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано Жоржа Помпіду (1911-1974). Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Покращилися відносини з США

Билет № 23

Політика «умиротворення» агресора напередодні Другої світової війни, її наслідки.

Билет № 42

Політика реформ у Китаї у 80-90-х рр. Українсько-китайські відносини.

«Культурна революція» 1960-х рр. підірвала економіку Китаю і призве­ла майже мільярд населення до зубожіння і голоду. Перед загрозою соціаль­ного вибуху правляча еліта Китаю дійшла до думки необхідності корінних змін. У червні 1981 р. Головою КПК став Ху Яобан, а Головою Військової ради був Ден Сяопін. Якраз він і став центральною фігурою у керівних верхах комуністичного Китаю та ідеологом китайських реформ. Основою китайських реформ лишалась комуністична ідеологія.

Ден Сяопін ще в середині 60-х р. висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю: у сільському господарстві, у промисловості, науці й боротьбі. Уряд цю ідею не підтримав, Ден Сяопін був репресований, але в народі вона стала популярною, особливо серед дисидентів.

Пленум ЦК КПК у грудні 1978 p., проведений під керівництвом Ден Сяопі-на, прийняв рішення: докорінно змінити внутрішню і зовнішню політику Китаю.

Реформи Ден Сяопін розпочав наприкінці 1970-х - у 80-х pp., і першою з них стала зміна у сільському господарстві. Держава фінансувала цю реформу, а саме — підняла закупівельні ціни на 18 видів сільськогосподарської продукції.
Комуни були ліквідовані, а земля була передана у довготривалу орен­ду. Це дало можливість селянам продавати свою продукцію за вільними цінами, і лише невелику частину вони здавали на державне замовлення. У селян з'явилась матеріальна зацікавленість, вони швидко багатіли. Наслідки цієї реформи: за короткий час урожай зернових у Китаї зріс до 400 млн т (1984 р.)—- це вдвічі більше, ніж у 1958 р. і майже на половину більше, ніж у 1975 р.

Реформа у промисловості розпочалася 1979 р. з експерименту. Суть його полягала в тому, що китайський уряд пішов нетрадиційним шляхом. Замість позик він почав залучати у свою промисловість іноземні вкладення. Зароджуються підприємства зі змішаним капіталом, а на китайському узбе­режжі започатковуються спеціальні економічні зони. В одній з найбільших таких зон збудовано 40 важливих промислових об'єктів. На початок 1988 р. тут вкладено 100 млн доларів, з яких 44% належать китайцям.

Реформа системи управління державною промисловістю розпоча­лась у 1984 р. її мета: ввести замість централізованого директивного плану — ринкові відносини. Наслідки цієї реформи: до 1989 р. 85% держа­вних підприємств перейшли на підрядні форми роботи, на оборонну промисловість та космічним програмам відводиться більше фінансів.

Китай володіє ядерною зброєю, виготовляє і запускає власні супутники. Негативною рисою є те, що китайський уряд так і не закрив збиткові підпри­ємства. Завдяки проведенню реформ становище в китайській економіці по­ліпшилось. З 1979 р. до 1995 р. середньорічний приріст ВНП складав 9,8%. Та все ж 80 млн осіб залишаються за межею бідності, вони не можуть себе прогодувати, у багатьох випадках залишається невисока продуктивність праці. Модернізації економіки заважає суворий партійний контроль, який поширюється в усі сфери суспільства.

Народ Китаю бореться проти тоталітарного режиму, особливо активний демократичний рух молоді. Часто відбуваються політичні мітинги і демон­страції, студентські голодовки.

У травні 1989 р. китайський уряд навіть змушений був ввести воєнний стан. Урядові війська жорстоко розправились з мирним населенням, а цю подію оголосили «контрреволюційним заколотом». Були проведені зміни в уряді.

У кінці грудня 1997 р. Прем'єр-міністр України В. Пустовойтенко здій­снив офіційний візит до Китаю. У ході візиту він мав зустрічі з Головою КНР Цзян Цземінем і Прем'єром Державної ради КНР Лі Пеном. У ході візиту були обговорені конкретні пропозиції щодо спільного будівництва зрошува­льних систем у Китаї, створення спільних підприємств у металургійній, ма­шинобудівній, радіотехнічній, деревообробній промисловості. Йшлося також про поставки у Китай українських тракторів, комбайнів, автомобілів КРАЗ, літаків, риболовецьких і військових суден.

Билет № 12

Діяльність уряду Народного фронту у Франції суть та наслідки

У результаті Першої світової війни Франція зазнала значних втрат. Уся північно-східна частина країни була спустошена, загинуло 1 млн 325 тис. французів, 2,8 млн було поранено, 600 тис. стали каліками. Франція втратила чверть національного багатства.

Разом із тим повернення французам Ельзасу і Лотарингії зміцнило інду­стріальний потенціал країни. Франція отримала 66 доменних печей, 52 вели­ких металургійних заводи, вугілля Саара, яким вона користувалася до 1935 р. Усе це дозволило французькій економіці розвиватися порівняно швидкими темпами, зберігаючи за собою четверте місце у світовому промисловому виробництві.

У Франції з'явилися трести і концерни. Три великі концерни, у тому чи­слі «Коміте де Форж», контролювали металургійну промисловість. В автомо­більному виробництві найбільша частка припадала на долю фірм Сітроен, Пежо і Рено. 200 сімей зосередили у своїх руках акції Французького банку, перетворившись на фактичних господарів країни. Водночас у Франції й нада­лі зберігалася значна армія лихварів. Понад 50% населення становили сільсь­кі жителі. Значним було безробіття серед промислових робітників.

У 1924 р. Франція вступила в період економічного піднесення. Промис­лове виробництво перевищило довоєнне, а його річний приріст до 1930р. складав у середньому 5%. Швидкому економічному зростанню сприяло: пове­рнення Ельзасу і Лотарингії з їх металургійними і текстичьними підприємс­твами; окупація Саару; величезне будівництво в розорених районах; репара­ції з Німеччини.

Розвивались нові галузі виробництва: автомобільна, авіаційна, еле­ктротехнічна, радіотехнічна, хімічна, Франція перетворилась на індуст­ріально-аграрну країну. Але головним прибутком країни залишалось лих­варство. Так, у 1929 р. вся промисловість дала прибуток 10,5 млрд франків, а цінні папери — у 3 рази більше.

Відбулись зміни і в соціальній сфері. Міське населення стало перевищу­вати сільське. 60% найманих робітників працювало на великих підприємствах.

Зовнішня політика Франції у післявоєнні роки характеризувалася гегемоністськими устремліннями. У 1920-1921 рр. під її егідою виникла Мала Антанта. У 1921 р. Франція і Польща підписали двосторонній договір, Такий курс зовнішньої політики Франції викликав протидію з боку Англії та США. Союзники наполягали на зменшені долі Франції в отриманні німець­ких репарацій. Коли ж Німеччина виявилася неплатоспроможною, то Фран­ція і Бельгія в січні 1923 р. окупували Рурську область і частину Рейнської провінції. Ця подія увійшла в історію під назвою «рурська авантюра».

Важливим напрямком французького зовнішньополітичного курсу зали­шалася колоніальна політика. У 1925 р. Франція брала участь у війні проти Рифської республіки у Марокко, ввівши туди 200-тисячну армію. Тоді ж французькі війська придушили повстання у Сирії. Загалом колоніальні війни обійшлися Франції в суму понад 1 млрд франків, що значно погіршило фі­нансовий стан країни.

Дія світової економічної кризи на французьке народне господарство особливо відчувалася у 1930-1936 рр. У цей період обсяг промислової про­дукції і національний прибуток зменшилися майже на 30%. Збанкрутувало декілька великих банків. На початку 1935 р. понад 130 ткацьких фабрик за­крилися. Зовнішня торгівля скоротилася на 60%. Промислова криза доповни­лася аграрною. Виробництво сільськогосподарської продукції зменшилося на 40%. Усе це позначилося на матеріальному становищі, населення. Безробіття охопило до 1,5 млн осіб.

Загострилося внутріполітичне становище. У 1932 р. російський емігрант Горгулов убив президента Франції Поля Думера. У цьому ж році виникла фашистська партія «Французька солідарність», яка ставила собі за мету боро­тьбу із соціалізмом і комунізмом. Активізувалися профашистські організації «Вогняні хрести», «Французька дія» та ін. Загострення економічних про­блем, нездатність традиційних політичних партій вивести країну з кризи призвело до зростання популярності фашистських організацій.

На противагу їм 48 партій і організацій лівого спрямування об'єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації. Тільки в Парижі кількість демонстрантів досягла понад 500 тис. осіб.

Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депу­татів у квітні - травні 1936 р. Кандидати Фронту отримали 5,5 млн голосів, або 56,6% від загальної кількості виборців. Уряд Народного фронту очолив соціаліст Леон Блюм.

Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. На 15% була підвищена зарплата робітникам і службовцям. Парламент затвердив закони про оплачувані відпустки (протягом 14 днів на рік), про 40-годинний робочий тиждень, про підписання колективних договорів. Була здійснена часткова націоналіза­ція оборонної промисловості, реформовано Французький банк, виділені кош­ти на громадські роботи, заборонені фашистські організації. Поліпшилося становище селян і ремісників.

Наступником Л. Блюма став радикал Шатан, при правлінні уряду якого фашистські організації спробували вчинити заколот. Вони мали детальний план здобуття влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими діячами, як Петен, Вейган та ін.

З квітня 1938 р. до березня 1940 р. прем'єр-міністром був Е. Деладьє, який виступив проти програми Народного фронту напередодні Другої світо­вої війни. Отже, у 1938 р. Народний фронт припинив своє існування. Але він відіграв значну роль у боротьбі з фашизмом. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано.

За умов зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашист­ської Італії у французькій зовнішній політиці співіснувало дві тенденції: одна за поступки Німеччині і зближення з нею, інша — за консолідацію антифашистських сил. Вони породжували суперечливі, невиважені кроки офіційного Парижу.

Билет № 24

Радянсько-німецький пакт про ненапад від 23 серпня 1939 р. та таємний додатковий протокол до нього.Вплив угоди на подальший розвиток подій.

Версальсько-Вашингтонська система договорів, підписаних після Пер­шої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загального миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззброєння. Було створено міжнародну організацію — Лігу Націй, що повинна була контролювати до­тримання міжнародних норм.

У 1930-х рр. політика Німеччини, Італії та Японії, які уклали «антико-мінтернівський пакт», стає агресивною. Великі держави (Англія і Франція) проводили політику «невтручання» і «умиротворення» агресора.

Лідери Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції у вересні 1938 р. уклали мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. У березні 1939 р. Ні­меччина окупувала Чехію, а Угорщина — Закарпаття. Таким чином, Німеч­чина поширювала свій вплив на Схід. За цих умов радянський уряд пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.

Визначивши наступною жертвою Польщу і остерігаючись при цьому війни на два фронти, Берлін також був зацікавлений у нейтралітеті, а ще краще — в союзі з Москвою.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як «пакт Молотова - Ріббентропа». Він був розрахований на 10 років. Важливим додатком до пакту був таємний протокол про поділ Європи на «сфери життєвих інтересів» між двома державами.

Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося пра задоволення територіальних апетитів обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1914 р. Секретний протокол передбачав поділ Польщі на сфери впливу та територіа­льні приєднання до Німеччини та СРСР, введення Радянським Союзом своїх військ у західноукраїнські землі після початку німецької окупації Польщі. Радянська територія окупації східних територій Польщі передбачалася вздовж річок Нарва - Вісла - Сян.