Читайте также:
|
Наслідком Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту «Молотова - Ріббентропа» був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Незважаючи на героїчний опір окремих частин польської армії, німецькі війська швидко просувалися на схід.
17 вересня 1939 р. розпочався наступ радянських військ проти Польщі, названий офіційною радянською пропагандою «визвольним походом» Червоної Армії у Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня польський уряд та головне командування виїхали за межі країни, наказавши військам не вступати в сутички з Червоною Армією. Вже 22 вересня радянські війська ввійшли до Львова.
28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років як сам факт укладення такого договору, так і його зміст становили одну з найбільших державних таємниць СРСР. Новий договір, уточнюючи розмежувальну лінію між цими державами по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських і західнобілоруських земель до складу СРСР. Населення Радянського Союзу збільшилося на 12 млн осіб.
У Західній Україні було інспіровано «відновлення» радянської влади. З цією метою організовано вибори (22 жовтня) та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись з проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську, Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР.
У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину та Бессара-бію. У складі УРСР було створено дві нові області, Чернівецьку та Ізмаїльську, а також проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР (до складу останньої увійшли деякі історично українські землі Подністров'я, які раніше входили до Молдавської АРСР).
Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР та СРСР нова влада розгорнула політику радянізації та розпочала репресії. Однак була реалізована споконвічна мрія українського народу щодо возз'єднання його земель у єдиному державному утворенні.
Билет № 32
План Маршалла, його роль у відбудові повоєнної Західної Європи.
Умови мирних договорів із союзниками Німеччини розроблялися на сесіях Ради міністрів закордонних справ у 1945-1946 pp., а також на Паризькій мирній конференції 1946 р.
У лютому 1947 р. було укладено мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Уряди цих країн зобов'язалися надати своїм громадянам політичні права й свободи, знищити довгострокові військові укріплення, провести демілітаризацію і денацифікацію, сплатити репарації. Договори визначили деякі територіальні зміни, уточнювали кордони ряду країн.
Паризькі мирні договори зберігали незалежність переможених країн, створювали умови для їхнього демократичного розвитку і сприяли зміцненню миру й добросусідства в Європі, Цим вони відрізнялися від Версальсько-Вашингтонської системи договорів.
І все ж не озброєння та воєнна сила визначали характер післявоєнного розвитку світу. Основну ставку в боротьбі проти комуністичної загрози Захід робив на економічну силу, на переваги економічної демократії над безликою державною економікою з її зашореним плануванням. Пущений в дію економічний важіль Заходу був саме тим валом, який зупинив комунізм, насамперед в Європі. І тут головну роль відіграли США.
5 червня 1947 p., виступаючи з промовою перед студентами Гарвардського університету, Державний секретар США генерал Джордж Маршалл заявив: «Роль нашої країни повинна полягати в тому, щоб надати дружню допомогу Європі при складанні програми її економічного відновлення, а потім в повну міру можливостей допомогти проведенню програми в життя. Ця програма повинна бути спільною для всіх і вироблена спільно, якщо не всіма європейськими країнами, то багатьма з них». Саму ідею новою не назвеш. Ще в 1944 р. на конференції у Бреттон-Вудсі (США) були створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкцій та розвитку (МБРР) для надання допомоги Європі. Однак обидві ці організації не володіли достатніми для цього ресурсами. Але такі кошти були у США.
План повинен був вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбавитися перенасиченості ринку капіталів, полегшити проведення конверсії і в той же час забезпечити відновлення дезорганізованої економіки Європи, надавши їй допомогу, й укріпити європейські демократії.
Країни, які приймають допомогу, повинні подати дані про стан своєї економіки, про втрати у війні, валютні резерви та плани використання допомоги. На основі цих даних конгрес США ухвалював рішення про розмір допомоги. Розподілом допомоги займався виконавчий комітет Європейського економічного співтовариства на чолі з американським адміністратором.
План Маршалла передбачав використання економічних методів для досягнення політичних цілей. Доларові ін'єкції у зруйновану економіку Європи мали метою фінансове та господарське оздоровлення Європи, економічний бум та підвищення життєвого рівня людей. А на цій основі, основі добробуту, вважалось необхідним домогтися трансформації психології мільйонів обивателів у тому реально і єдино розумному напрямі, що багате та заможне життя створюється не класовою боротьбою, не ліквідацією приватної власності, а зміцненням її, посиленням персонального інтересу кожного виробника. Американська допомога пропонувалась також і соціалістичним країнам, у тому числі й Радянському Союзу. Однак для всіх тоталітарних режимів було одне неприйнятне застереження: допомога надається тільки приватному сектору. А тому Радянський Союз, побоюючись внутрішньополітичних та економічних метаморфоз і р
озвалу тоталітарної системи, не тільки не прийняв план Маршалла, але й брутально повівся з тими східноєвропейськими країнами, які мали намір це зробити.
До плану приєдналися 16 західноєвропейських країн. У квітні 1948 р. з кожною з них США підписали відповідні угоди. За цим планом, розрахованим на 4 роки, ці країни повинні були отримати 17 млрд доларів (за сьогоднішнім курсом 170 млрд дол.). Основною умовою надання допомоги була відмова від націоналізації промислових об'єктів, всіляке заохочення приватних підприємств. 60% коштів, за планом Маршалла, отримали Велика Британія, Франція, Італія, Західна Німеччина. У результаті було здійснено швидке відновлення економіки цих країн, відбулася стабілізація внутрішньої політики, посилилися інтеграційні процеси.
План Маршалла беззастережно сприяв відновленню західноєвропейської економіки на новій науковій та технічній основі, підвищенню життєвого рівня населення, відвернув небезпеку соціальних потрясінь. У цьому його позитивне значення. Безумовно, план Маршалла сприяв консолідації Західної Європи під лідерством США, зміцнив там американську присутність, посилив економічний, політичний, військовий вплив США. Разом з тим слід зазначити, що американська присутність в Європі, «американізація» Західної Європи жодною мірою не зачепила незалежність або інтереси тої чи іншої західноєвропейської країни. США поводили себе як гарант цієї незалежності і недоторканості.
Билет № 34
Діяльність М. Тетчер. «Тетчеризм», його суть та результати для Великої Британії.
Наприкінці 70-х років загострилися соціально-економічні проблеми Великої Британії. Лейбористський уряд Дж. Каллагена не зміг впоратися з ситуацією, палата громад 1979 р. винесла йому вотум недовір'я. Парламент було розпущено, а на нових виборах перемогла консервативна партія. Прем'єр-міністром уперше в історії Англії стала жінка — Маргарет Тетчер.
Консерватори прийшли до влади з чітко опрацьованою програмою дій. її метою було вивести Велику Британію із соціально-економічного застою. Для цього, на думку М. Тетчер, було необхідно:
- зупинити інфляцію, посилення якої розладнало господарське життя країни;
- знизити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало б змогу збільшити інвестиції в економіку;
У докорінно звузити державне втручання в господарські та соціальні справи, що досі негативно впливало на зростання економіки;
- «приборкати» профспілки, які, за переконанням консерваторів, зо середжували «надмірну владу», а це підривало розвиток бізнесу.
Висунута програма передбачала, таким чином, докорінні зміни у Соціально-економічній політиці уряду.
У соціальній галузі Тетчер застосувала принцип: хто багато заробляє, тому нема чого безплатно вчитися і лікуватися. Політичною філософією прем'єр-міністра став вислів: «Безплатний сир буває тільки в мишоловці».
Кабінет М. Тетчер неухильно й послідовно втілював свою програму в життя. Він прагнув надати максимальну свободу приватному підприємництву, сприяти зростанню ролі корпорацій і ринку в регулюванні господарських процесів при скороченні підприємницької діяльності держави. Уряд розпочав систематичне скорочення націоналізованого сектора економіки. До приватників поверталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості. Суттєво скорочувалися податки. У боротьбі з інфляцією було взято курс на зниження темпів зростання державних видатків, бралося до уваги й скорочення соціальних програм.
Крім того, Тетчер рішуче пішла на закриття збиткових підприємств,
обмежила зростання зарплати. М. Тетчер не йшла на жодні поступки опозиції і ольстерським протестантам, твердою рукою придушила страйковий рух, зруйнувала непокірну профспілку шахтарів, віддала наказ розгромити аргентинську армію (війна за Фолклендські острови), тому журналісти і «охрестили» її «залізною леді». Великі кошти, вкладені в переозброєння промисловості, та зняття багатьох обмежень у сфері бізнесу стали приносити перші результати.
З 1982 р. економічне становище почало змінюватися на краше, а з 1985 р. почалося піднесення, яке тривало аж до 1990 р. Різко знизилися темпи інфляції, почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн 1985 р. до 2,3 млн 1988 p.). Різко зросла продуктивність праці. Успіхи 80-х років у розвитку британської економіки називають «англійським дивом». Це явище мало, звичайно, свої причини й передумови. Зокрема, подібно до США, великі кошти були вкладені у переоснащення промисловості з урахуванням досягнень сучасного етапу науково-технічної революції, а у сфері бізнесу знято чимало обмежень. Розбудові економіки сприяла фінансова політика, спрямована на стримування інфляції й залучення іноземних вкладів. Нарешті, помітно вплинули на розвиток економіки й зміцнення фінансів відкриття й розробка родовищ нафти на дні Північного моря, поблизу Шотландії. Велика Британія не тільки повністю забезпечила себе енергоресурсами, придбання яких раніше вимагало величезних коштів, а й стала експортером нафтопродуктів. Унаслідок цього значно зменшилася зовнішня заборгованість Англії. Збільшилися золотовалютні запаси. Піднявся курс фунта стерлінгів.
Економічні успіхи сприяли зростанню доходів населення. Щорічні прибавки до заробітної плати становили 7-8%. За 80-ті роки кількість акціонерів у Англії потроїлася, перевищивши 8 млн. Тепер кожен третій британець є власником акцій; 15 млн родин— 60% загальної кількості— мешкають у власних будинках або квартирах. За цими показниками Англія наблизилася до рівня Сполучених Штатів. Проповідуючи соціальний дарвінізм (кожен за себе — і хай виживає сильніший), консерватори прагнули зробити англійців нацією власників.
М. Тетчер стала британським прем'єр-міністром, що у XX ст. найтриваліший час був при владі. Однак на зламі 80-90-х років її позиції почали слабнути, деякі її конкретні кроки в галузі внутрішньої й зовнішньої політики зазнали гострої критики в керівництві консервативної партії та в уряді. Наприкінці 1990 р. вона змушена була піти у відставку. Однак для більшості британців М. Тетчер залишилась одним з найвидатніших політичних діячів країни і світу.
Билет № 43
Створення Держави Ізраїль. Виникнення Палестинської проблеми.
Ідея створення національної єврейської держави була висунута австрійським журналістом Т. Герцлем у кінці XIX ст. Він обгрунтував її на конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. Конгрес ухвалив рішення про створення єврейської держави на території Палестини.
На площу близько 25 тис. кв. км потрібно було переселити 10 млн євреїв з усього світу. Сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою якого перебувала Палестина, продати цю територію, але той відмовився. Незважаючи на це, євреї починають таємно переселятися до Палестини, де організовують замкнені общини з натуральним господарством.
Під час Першої світової війни уряд Османської імперії почав виселяти євреїв, звинувативши їх у допомозі країнам Антанти. 2 листопада 1917 p., після окупації Палестини. Велика Британія ухвалила декларацію Бельфура, яка поклала початок новій хвилі переселення євреїв. У 1920 р. в Палестині починають створюватися єврейські політичні й військові організації. У 1922 р. Велика Британія отримала від Ліги Націй мандат на управління Палестиною, що відразу ж викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. Велика Британія сприяла переселенню євреїв до кінця 30-х рр. Коли ж співвідношення єврейського й арабського населення стало загрозливим для стабільності її колоніальної імперії, вона забороняє переселення. Якщо у 1914 р. в Палестині проживало 5% євреїв, то у 1922 — 18%, а у 1937 р. — 28%.
Після закінчення Другої світової війни питання про утворення єврейської держави знову постало на порядку денному, його обговорення державами-переможницями відбувалося на тлі боротьби, що розгорталася між англійською адміністрацією, палестинським і єврейським партизанським рухом. 1946 р. це питання було винесене на обговорення ООН. США і СРСР підтримали ідею утворення держави Ізраїль. Радянський Союз розраховував створити свій форпост на Сході і тим самим сприяти розпаду британської колоніальної імперії. 29 жовтня 1947 р. ООН ухвалила резолюцію № 181 про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (57% території) і арабської (43%). Місто Єрусалим оголошувалось міжнародною зоною. Велика Британія зобов'язувалася вивести свої війська до 1 серпня 1948 р.
Проти створення єврейської держави категорично виступили араби, що посилило міжнаціональну боротьбу. У квітні 1948 р. єврейські збройні загони вирізали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби теж не поступалися в жорстокості. У таких складних умовах Велика Британія вирішує достроково вивести свої війська 14 травня 1948 р. У той самий день була проголошена держава Ізраїль. Першим її прем'єр-міністром став Д. Бен-Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити свою державу через відсутність політичних структур.
Створення у травні 1948 р. в Палестині (за рішенням ООН) держави Ізраїль стало початком близькосхідного конфлікту та виникнення палестинської проблеми. Група арабських держав (Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, а згодом Саудівська Аравія і Ємен) оголосили війну Ізраїлю. У ході арабо-ізраїльської війни 1948-1949 pp., маючи якісніше озброєння і скориставшись неузгодженістю в стані арабів, Ізраїль захопив більшу частину палестинської території, а інша потрапила до Йорданії (західний берег ріки Йордан) та Єгипту (сектор Газа). Із Палестини було вигнано 900 тис. арабів, які знайшли собі притулок у різних арабських країнах. Гостро постала проблема біженців, і будь-які спроби (насамперед США) її вирішити з обуренням відкидалися самими арабами. Палестинці хотіли повернутися на свою батьківщину, і їх підтримували (матеріально за рахунок нафтодоларів) арабські країни, бажаючи покарати Ізраїль.
Ця війна зав'язала в тугий вузол близькосхідну проблему, яка хвилювала людство усі післявоєнні роки. У 50-х рр. надії на повернення біженці покладали на Єгипет, але англо-франко-ізраїльська агресія (1956), розпад ОАР (1961) розвіяли ці сподівання.
На початку 60-х років Ізраїль, користуючись підтримкою США, які оснастили його армію новітнім озброєнням, почав підготовку до нової війни. У свою чергу, Радянський Союз активно підтримував Єгипет, де президент Насер почав соціалістичні перетворення. СРСР допоміг у переозброєнні єгипетської армії і направив до Єгипту своїх військових спеціалістів. Приводом до війни стало рішення Ізраїлю про відвід русла р. Йордан для зрошення пустелі Негєв, що зачіпало інтереси сусідніх арабських країн. Почалися збройні сутички з Сирією. У 1966-1967 рр. між Єгиптом, Сирією і Йорданією була досягнута домовленість про спільні дії проти Ізраїлю. Випередивши своїх противників, 5 червня 1967 р. ізраїльська армія напала на Єгипет і дуже швидко знищила всю його авіацію і завдала поразки сухопутним силам. 8 і 9 червня така ж доля спіткала армії Сирії та Йорданії. Наслідком червневої війни 1967 р. було приєднання до Ізраїлю західного берега р. Йордан, сектора Газа і Синайського півострова, східної частини Єрусалиму, Голанських висот, які належали раніше Сирії. Чергова війна 1973 р. за повернення втрачених територій знову не принесла успіху арабським країнам і довела, що військовою силою близькосхідної проблеми не вирішити.
У кінці 50-х рр. у Кувейті виникає Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ), очолюваний Я. Арафатом. Ця організація висунула нову програму боротьби, одним з пунктів якої було невтручання у внутрішні справи арабських держав. Така позиція забезпечила ФАТХ підтримку від аравійських монархів.
Лідери арабських країн не були зацікавлені у самостійності палестинського руху і з цією метою у 1964 р. утворили Організацію визволення Палестини (ОВП). Щоб вийти з-під їх контролю, ФАТХ починає самостійну боротьбу проти Ізраїлю. Перша збройна акція була проведена 1 січня 1965 р. Цей день став днем народження Палестинського руху опору (ПРО). За короткий час ФАТХ перетворюється на впливову військово-політичну силу, яка встановлює контроль над ОВП. У лютому 1969 р. Я. Арафат обирається головою виконкому цієї організації, а в 1970 р. стає головнокомандуючим збройними силами палестинської революції.
Обмеженість території, де велися бойові дії, рельєф місцевості не давали можливості створити в Палестині бази для боротьби. Усі збройні акції проводились із територій сусідніх держав, спричинюючи невдоволення їхніх урядів і місцевого населення. У кінцевому підсумку це призвело до палестино-йорданського конфлікту 1970 р. Палестинцям довелося залишити цю країну і переміститися до Лівану. Але там вони порушили рівновагу сил у суспільстві, що призвело до громадянської війни та ізраїльської інтервенції (1982). Того самого року збройні загони і керівництво ОВП перебираються до Тунісу.
Жовтнева арабо-ізраїльська війна 1973 р. привела до трансформації поглядів Я. Арафата. Він починає виступати за створення палестинської держави не замість Ізраїлю, а поряд з ним, за розв'язання проблеми мирними засобами. Така політика врятувала ОВП від ізоляції й загибелі. У 1974 р. ОВП була визнана єдиним законним представником палестинського народу.
9 грудня 1987 р. на лівому березі р. Йордан і в секторі Газа почалось народне повстання («інтифада») без застосування зброї. 15 листопада 1988 р. Національна рада Палестини (парламент у вигнанні) ухвалила рішення про проголошення незалежності Палестини.
Зусилля провідних країн світу сприяли початку близькосхідного врегулювання, що привело до підписання ізраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії Палестині у складі Ізраїлю (1994). Як свідчать останні події, зокрема, після терактів в Америці ізраїльсько-палестинські відносини далекі від добросусідства.
Билет № 36
Об'єднання Німеччини. Сучасний стан країни.
Західнонімецький уряд завжди вважав відкритим німецьке питання, суттю якого залишалося возз'єднання Німеччини.
У 1982 р. бундестаг обрав канцлером ФРН голову ХДС Гельмута Коля, який сформував кабінет у складі представників ХДС/ХСС і ВДП. Новий уряд активізував діяльність щодо поліпшення господарського становища, яке ускладнилося внаслідок економічних криз 1974—1975 і 1980-1982 рр. З 1983 р. в економіці відбувалося поступове піднесення, яке тривало до 1990 р. Промислове виробництво щороку збільшувалося на 3,5-5%, зменшувалася кількість безробітних, припинилася інфляція.
У той час правляча верхівка Східної Німеччини з недовір'ям і тривогою зустріла суспільно-політичні зміни в СРСР. З 1985 p. E. Хонеккер та його оточення недвозначно заявляли, що наслідувати радянському прикладові, проводити в себе «перебудову» вони аж ніяк не збираються. Однак, незважаючи на порівняно високий життєвий рівень, населення НДР виявляло чимраз більше невдоволення всевладдям СЄПН і органів безпеки, відсутністю елементарних громадянських прав і свобод, цензурою, забороною приватних поїздок до ФРН та інших західних країн, ізоляцією НДР від вільного світу.
Обурення й протести громадськості викликала фальсифікація результатів виборів до місцевих органів влади у травні 1989 р. Групи інакомислячих стали об'єднуватися в широкий демократичний рух під назвою «Новий форум». Улітку того ж року набули масового характеру втечі громадян НДР на Захід, які стали можливими після відкриття Угорщиною свого кордону з Австрією для туристів з НДР. Десятки тисяч східних німців поспішили скористатися з можливості покинути «державу робітників і селян». Одночасно у Лейпцигу, Дрездені, Берліні та інших містах НДР почали проводитися масові демонстрації з вимогами свободи і демократичних змін.
Незважаючи на кадрові зміни у СЄПН, стихійні демонстрації у містах НДР тривали, влада поступово втрачала контроль за ходом подій.
Знаменною подією стало відкриття, під натиском народних мас, у ніч на 10 листопада 1989 р. кордону між Східним і Західним Берліном. Сумнозвісний Берлінський мур рухнув. Він простояв понад 28 років. За цей час 5075 втікачам зі Східного Берліна вдалося подолати даний бар'єр, але 79 перебіжчиків було вбито. З 245 затримано й засуджено.
У вирі подій СЄПН втрачала владу й розпадалася.
Вуличні виступи в Берліні та інших містах перетворювались на бурхливі демонстрації. Виникали нові політичні партії й угруповання. Усе ширшими верствами суспільства НДР і ФРН оволодівала ідея об'єднання двох німецьких держав, відновлення єдиної Німеччини. На ці тенденції змушена була зважати оновлена СЄПН-ПДС.
У Берліні 31 серпня 1990 р. було підписано договір про об'єднання між ФРН і НДР, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН 3 жовтня 1990. Врегулювалися міжнародні аспекти об'єднання Німеччини. Для цього були проведені переговори представників ФРН, НДР, СРСР, США, Великої Британії й Франції; 12 вересня у Москві укладено Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Ним передбачалося, що до об'єднаної Німеччини належатимуть території ФРН, НДР і всього Берліна. Жодних територіальних претензій ні до кого Німеччина не висовуватиме. На момент об'єднання країна одержить повний суверенітет; права й відповідальність 4-х держав на її території будуть скасовані; СРСР і Німеччина укладуть договір про виведення радянських військ зі Східної Німеччини впродовж 3-4-х років; ФРН скоротить армію до 370 тис. осіб; об'єднана Німеччина відмовляється від виробництва, збереження й застосування атомної, біологічної та хімічної зброї. Тоді ж було погоджено, а в листопаді підписано Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво між СРСР і Німеччиною.
В урочистій обстановці 3 жовтня 1990 р. відбувся акт возз'єднання Німеччини, шо стало подією великої історичної ваги не тільки для німецького народу, а й для Європи і світу. Першим канцлером об'єднаної Німеччини був обраний у 1994 р. лідер ХДС Гельмут Коль. Зусилля його уряду були спрямовані на ліквідацію відмінностей між НДР і ФРН.
Після розпаду СРСР Німеччина встановила дипломатичні відносини з Україною. У 1995 р. відбувся офіційний візит до ФРН Президента України Л. Кучми.
Українська іммігрантська громада в Німеччині складається переважно з «переміщених осіб» та їх дітей і нащадків емігрантів, які осіли після Першої світової війни. Берлін, поряд із Прагою, Варшавою і Віднем був одним з осередків української еміграції 1920-х років.
Після Другої світової війни в Німеччині й Австрії опинилося більше 2 млн українців. Це переважно були вивезені на примусові роботи, в'язні концтаборів, військовополонені, втікачі з України. Більшість з них добровільно або під тиском повернулись в СРСР.
На початку 1946 р. в Західній Німеччині перебувало 178 тис. українців, які відмовились повернутись в УРСР. До середини 50-х років більшість їх виїхала за океан, і у ФРН залишилось лише 20-22 тис. українців. В Німеччині були розташовані штаб-квартири політичних партій і організацій, зокрема ОУН. У Мюнхені продовжує функціонувати Український вільний університет— науковий і видавничий заклад, створений іммігрантами ще у 1920-х роках.
Билет № 29
Кримська (Ялтинська) та Берлінська (Потсдамська) конференції. Підсумки війни в Європі.
4-11 лютого 1945 р. «велика трійка» зібралась в Ялті у тому ж складі, що й у Тегерані. Ця зустріч стала кульмінаційною в розвитку відносин між Сталіним, Рузвельтом і Черчіллем. Атмосфера майбутньої перемоги немовби відсувала на другий план розбіжності і прагнення кожної із сторін зміцнити своє становище у післявоєнному світі.
Конференція передбачала вироблення плану остаточного розгрому фашистської Німеччини і визначення основ післявоєнного влаштування світу. Союзники домовилися розділити Німеччину на окупаційні зони, в яких верховну владу будуть здійснювати відповідно СРСР, США та Англія. Для розв'язання загально-німецьких питань було створено Верховний контрольний орган, пізніше перейменований на Контрольну раду.
З багатьох питань вдалося досягнути реальних домовленостей. Серед них— погодження принципів беззастережної капітуляції гітлерівської Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат гітлерівського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою військовою промисловістю, покарання воєнних злочинців.
Делегація СРСР заявила про потребу й необхідність відшкодування збитків, завданих Німеччиною. Загальна сума репарацій становила 20 млрд доларів. На конференції було досягнуто домовленості про створення у Москві міжсоюзної Комісії з питань репарацій.
Конференція прийняла Декларацію про звільнення Європи, за якою СРСР, США та Англія зобов'язувалися проводити узгоджену політику щодо розв'язання політичних і економічних проблем держав, які будуть звільнені від фашизму, відповідно до принципів демократії.
Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати Організацію Об'єднаних Націй. Для прийняття статуту ООН сторони погодилися скликати конференцію в Сан-Франциско.
Було розв'язано і питання про участь Радянського Союзу в війні з Японією. Рузвельт вважав, що це необхідно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому Сході. Саме тому він не заперечував проти пропозиції Сталіна зафіксувати у спеціальному документі повернення СРСР після перемоги над Японією Південного Сахаліну, Курильських островів, відновлення права на Порт-Артур як військово-морської бази СРСР, забезпечення інтересів Радянського Союзу в порту Дайрен на території Китаю. Було погоджено й інші далекосхідні проблеми.
Відбувалися і гострі дискусії. Не було до кінця погоджено питання про післявоєнні зони окупації Німеччини, про репарації на користь переможців. Радянська сторона запропонувала стягувати репарації не грошима, а натурою — одночасним вилученням устаткування підприємств, суден, рухомого складу залізниць, товарними поставками протягом десяти років. У цьому питанні Сталіна підтримав Рузвельт, який підкреслював необхідність задовольнити вимоги СРСР.
Черчілль, говорячи про складності компенсації Радянському Союзові його величезних втрат, фактично гальмував розв'язання цієї проблеми. Та все ж вдалося домовитись про створення репараційної комісії.
Найбільш складними були дискусії з польських проблем. Якщо питання про кордони Польщі з СРСР було в принципі розв'язане — кордон повинен проходити по «лінії Керзона» з деякими відхиленнями на користь Польщі, щодо західного кордону було сказано лише в загальній формі: «Польща повинна дістати істотне прирощення на півночі і на заході». Питання з польським урядом остаточно вирішити не вдалось. Зрештою його було відкладено, а в декларації «Про Польщу» говорилось, що «діючий нині в Польщі Тимчасовий уряд повинен бути реорганізований на більш широкій демократичній основі з включенням демократичних діячів із самої Польщі і поляків з-за кордону».
25 квітня на Ельбі відбулася зустріч військ союзників, після чого розпочався штурм Берліна. У ніч з 8 на 9 травня представники німецького командування підписали акт про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. Верховна влада на німецькій території перейшла до уряду союзних держав.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 53 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |