Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Слово “Індія” було запозичене греками у персів, які дали назву річці Інд. Звідси і назва “Індія”. Справжня ж назва країни – Бхарат. Так її називає корінне населення.

Разветвляющийся алгоритм - разновидность алгоритма, которая позволяет программе принимать решение и выбирать тот или иной путь выполнения, основываясь на истинности или ложности какого-либо утверждения или условия.

Слово “Індія” було запозичене греками у персів, які дали назву річці Інд. Звідси і назва “Індія”. Справжня ж назва країни – Бхарат. Так її називає корінне населення.

Культура Індії - одна з найдавніших культур людства, яка безперервно розвивалася протягом декількох тисячоліть. Протягом цього часу численні народи, що населяли територію Індії, створили високохудожні твори літератури і мистецтва. У географічному відношенні Індія ділиться на південну Індію -- Індостанський півострів - і північну, що займає басейн річок Інду і Гангу. У північній частині Індії, у родючих долинах великих річок головним чином і розвивалася культура Стародавньої Індії.

Культура Стародавній Індії почала складатися вже в 3 тисячолітті до н.е., в період розкладання первісно-общинного ладу і становлення класового суспільства. Як і в інших країнах Стародавнього Сходу, в Індії процес формування рабовласницького ладу йшов повільно. Пережитки первісно-общинних відносин в Індії збереглися аж до середніх віків.

Мистецтво Давньої Індії в своєму розвитку було пов'язане з іншими художніми культурами Стародавнього світу: від Шумеру(південь суч. Іраку) і до Китаю. У образотворчих мистецтвах і архітектурі Індії (особливо в перші століття н.е.) проявилися риси зв'язку з мистецтвом Давньої Греції, а також з мистецтвом країн Середньої Азії; останні в свою чергу перейняли багато досягнень індійської культури.

Археологічні знахідки, зроблені в долині Інду, відкрили найдавніші культури, 2500 - 1500 рр.. до н.е.; найважливіша з них виявлено в поселеннях Мохенджо-Даро (в Сінді) (мал.) і Хараппа (в Пенджабі) і відноситься до бронзового віку. Суспільство цього часу перебувало на рівні ранньоклассових відносин. Знайдені пам'ятки свідчать про розвиток ремісничого виробництва, наявності писемності, а також і про торгових відносинах з іншими країнами.

Розкопками, розпочатими в 1920 р., відкриті міста з суворим плануванням вулиць, які тяглися паралельно зі сходу на захід і з півночі на південь. У цитаделі Мохенджо-Даро знайдено також будівлі для проведення ритуальних церемоній, священне водоймище, палацові споруди й зали прийомів. Примітною особливістю Мохенджо-Даро було використання каналізації з обпаленої цегли. Будинки, як правило, з обпаленої цегли і з двориком у центрі, були ретельно сплановані, часто в них робили цегляні сходи, що вели на верхній поверх або плоский дах. Підлоги у ванних кімнатах викладалися плиткою, була каналізація. У Хараппі поруч із зерносховищами знаходилися ряди майданчиків для обмолоту зерна, до них примикали ряди казарм. Найбільш примітними з типових для Хараппської цивілізації виробів є різьблені печатки. Звичайно вони виготовлялися зі стеатиту (стеатит інакше називають «мильним», «крижаним», «восковим каменем» або «жировиком», оскільки мінерал здається на дотик жирним, настільки він гладкий. Стеатит - це масивний різновид тальку, необроблена талькова руда.) і мали квадратну форму (іноді круглу). На лицевому боці було вирізано зображення якої-небудь тварини: однорога, короткорогого бика, горбатого буйвола, носорога, тигра, слона, а також фантастичних звірів, іноді ритуальних людських або напівлюдських фігур. Як знаряддя праці і зброю жителі долини Інда використовували вироби з міді або бронзи: плоскі ножі, списи, плоскі сокири без гнізда для рукоятки, які давно вже були відомі в Західній Азії. Прикраси робили із золота, срібла, міді або фаянсу. Хараппське письмо, представлене символами на печатках і гончарних черепках, на жаль, досі повністю не розшифроване.

Великою різноманітністю відрізняються знайдені в Мохенджо-Даро керамічні вироби, які були покриті орнаментом, в якому поєднувалися тваринні і рослинні мотиви. Були знайдені різноманітні фігурки. Знайдена статуя чоловіка, який поринув у роздуми, свідчить про те, що вже тоді була відома практика йоги. Гладенька поверхня торсу і відсутність м’язової напруги свідчать про давньоіндійську концепцію внутрішньої енергії. Божество, зображене на одній із печаток, дуже подібне до пізніших зображень Шиви. Сучасні дослідження підтвердили взаємозв’язок жителів басейну Інду з дравідійською цивілізацією, яка існувала за довго до приходу в Індію аріїв.

Культура Мохенджо-Даро і Хараппі загинула в середині 2 тисячоліття до н.е. в результаті вторгнення в долину Інду племен аріїв, які мали більш низький ступінь розвитку і змішалися з корінним населенням країни. Описи про аріїв ми знаходимо в найдавнішій літературній пам ятці Індії – Веди.

Арії, Арйани (Арійці) - назва походить від самоназви «Арій» (благородний, світлоносний), яка зустрічається в найдавніших індійських та іранських джерелах. Арії протиставляли себе «нешляхетним» чужинцям «турам», «дхаса».

Працями кількох поколінь учених коло пошуків прабать­ківщини Аріїв - від Індії до Скандинавії - звузилось, нарешті, до низин Дніпра. Заслуга в цьо­му належить німцю К.Ріттеру, англійцю Г.Чайльду, австрійцю П.Кречмеру, болгарину В.Георгієву, украї­нцю В.М. Даниленку, американцю М.Гімбутас, росіянину О.Н.Трубачову”.

Напочатку Арійці були білявими - як і їхні попередники європеоїди-бореали. Головна відмінність арійців полягала у їхній ментальності, адже це була раса третього психоінформаційного рівня - рівня творчості і нестандартних дій. Згодом почалися й фізичні зміни, внаслідок збіль­шен­ня сонячного освітлення раса ставала все більш смуглявою (за винятком тих арійців, що пішли на північ), а через перехід в основному на рослинну їжу відбулась трансформація скелета, тобто порівняно з бореалами-кроманьйонцями арійці були стрункішими і мали витон­че­ніші форми.

Вважають, що справжні Арійці високі і стрункі. У них вузьке обличчя і довгий череп. Вони мають трохи зігнуті брови, вузьке підборіддя. Колір шкіри арійців – рожево-білий. Шкірі арійців не шкодить опромінення сонця. У них густе волосся, у чоловіків – пишна борода. Колір волосся зазвичай світлий, з варіаціями від зовсім білих до жовтуватих і золотистих.

Термін "Арія" використовується 36 разів в 34 гімнах у Рігведі, яка була складена ведичним санскритом і остаточно оформилась за часів ведичної цивілізації ще до появи писемності. Веди збереглись завдяки усній передачі в середовищі ведичного жрецтва.

Веди — священні тексти індуїзму, складені 3-4 тисячі років тому в Стародавній Індії. Мовою Вед є ведичний санскрит. За віруваннями індусів створення Вед приписується Брахмі (бог індуїстської головної тріади тримурті, в яку входять також Шива і Вішну. Він вшановується як творча сила і творець всесвіту. Брахма зображується у вигляді сивого старця з чотирма обличчями і чотирма руками.). У сучасному індуїзмі деякі з піснеспівів Вед досі мають ритуальне значення.

До неї входять тексти різних історичних періодів. Насамперед це 4 збірники-самхіти (збірник молитов, заклинань):

1. «Рігведа» (збірник гімнів)

2. «Самаведа» (збірник пісень)

3. «Яджурведа» (збірник жертвоприношень)

4. «Атхарваведа» (збірник магічних заклинань).

У Ведах згадуються 1999 богів і міститься 1028 гімнів

У гімнах, звернених до богів, Веди передають релігійні та філософські уявлення, зображують життя і побут аріїв, які населяли територію Пенджабу. Боги описані в Ведах, уособлювали природні явища; описи природи в ведичних гімнах наповнені глибоким поетичним відчуттям, люди наділяли природу божественними якостями.

Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Говориться, що коли людина жадає матеріальних благ життя за життям, вона мусить здійснювати жертвопринесення, описані у Ведах. Чотири Веди заохочують задоволення матеріальних бажань через поклоніння півбогам. Наприклад, хто шукає удачі, має поклонятись богині Дурзі, а той, хто жадає сили, повинен шанувати Аґні, бога вогню. Хто прагне багатства, повинен шанувати Васудеву, а той, хто хоче, щоб тіло його було сильним — Землю. Ті, хто хочуть мати гарне потомство, повинні вшановувати бога Праджапаті; охочі насолоджуватись статевим життям поклоняються царю небес Індрі. Важливу роль у ведичному пантеоні відігравав бог Ва́руна - бог світових вод, а також суддя і охоронець справедливості. Поряд з Індрою він був одним з головних богів ведичного пантеону.У будь-якому разі, ведична література говорить про півбогів не як про продукт уяви, але як про наділених владою виконавців вищої волі, які управляють справами Всесвіту.

У Ведах є деякі відомості про архітектуру того часу. Селища індійських племен складалися з круглих в плані, дерев'яних будівель з напівсферичним перекриттям і планувалися, як міста Мохенджо-Даро і Хараппа; їх вулиці перетиналися під прямим кутом і були орієнтовані по чотирьох сторонах світу.

На початку 1 тисячоліття до н.е. зростання продуктивних сил у зв'язку із використанням залізних знарядь праці прискорив розвиток рабовласницьких відносин у Стародавній Індії. Виникли держави у формі характерних для Стародавнього Сходу рабовласницьких деспотій (верховна влада була зосереджена в руках правителя, а земля вважалася державною власністю). Основні ознаки подібної форми правління полягали в наступному. На чолі держави стоїть правитель - цар. У Єгипті він називався фараон, в Індії - раджа, у Китаї - ван, у Вавилоні - патессі-лугаль. У руках правителя зосереджена вся повнота влади. Він очолює державний апарат, є верховним воєначальником, суддею і т. д.

Основою сільського господарства були патріархальні дрібні громади, побудовані на поєднанні ремесла і землеробства; в 1 тисячолітті до н.е. в цих громадах використовувалася рабська праця. Однак в Індії рабство не досягло розвинених форм, властивих античним державам, внаслідок стійкості первісно-общинного укладу, сприяло сталості і спадкоємності традицій як в релігії, так і в мистецтві.

В IV ст.. до н. е. в північній Індії найбільшою була держава Магадха, що володіла майже всієї долиною Гангу. В цей час утверджується і стає панівною ідеологія брахманізму, що відрізнялася від ведичної більш чітко вираженим класовим характером. Брахманська релігія, що виникла на початку 1 тисячоліття до н.е., поділяла суспільство на варни – групи людей, що відрізнялися за їх положенням в суспільстві. Традиційно існує чотири варни: жрецтво — брахмани, воїни — кшатрії, торговці, фермери — вайшії, слуги, робітники — шудри. Поділ населення на варни вважався священним. Один із давніх міфів називав творцем варн "батька всього живого" Пуруші, який, мовляв, створив варни з різних частин свого тіла: брахманів із губ (ритуально найчистішої ділянки тіла), кшатріїв — із рук, вайшів — із стегон, шудрів — із ніг. Окрім представників основних чотирьох каст є ще люди, які знаходяться поза кастами, таких людей називають недоторканими, фактично це самі низькі соціальні версти індійського населення(бомжі, жебраки).

В історичній літературі систему варн часом називають кастовою. Проте варна і каста — це далеко не одне й те саме. Касти в Індії остаточно оформилися вже в середньовічну добу, вони існують і нині (їх налічується понад 10 тисяч). До касти входять представники однієї професії, що стала спадковою. Варни ж — інститути соціальні. Вони відрізнялися між собою передусім своїм суспільно-правовим статусом, місцем у певній релігійній системі, кодексом моралі й поведінки (дхармою), родинними зв’язками, професією.

У Стародавній Індії поняття права як сукупності самостійних норм, що регулюють суспільні відносини, було невідоме. Повсякденне життя індійців регулювалося правилами, затвердженими в нормах, які за своїм характером були скоріше етичними, ніж правовими. Крім того ці норми мали яскраво виражений відбиток релігії. Норми, що визначали поведінку людей у повсякденному житті, містилися в збірниках – дхармашастрах. Найбільш відомою дхармашастрою є Закони Ману. Точна дата складання цих законів невідома, її відносять на період від ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н. е.

Закони Ману складаються з 2685 статей. Безпосередньо правовий зміст мають лише статті, що містяться, в основному, в VІІІ і ІX главах. Усього закони поділені на 12 глав. Головне в Законах Ману – закріплення існуючого варнового устрою. У Законах детально описується походження варн, вказується на їх спадково-професійний характер, визначаєть-ся призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особливістю Законів Ману є релігійний характер усіх його поло-жень.

Право власності. У період створення Законів Ману в Ін-дії вже добре розуміли різницю між власністю і володінням, а охороні приватної власності приділялась значна увага.

Закони називають сім можливих способів виникнення права власності: спадкування, дарування, купівля, завоювання, лихварство, виконання роботи, а також одержання милостині (гл. X, ст.115). Стародавній Індії був відомий і такий спосіб набуття права власності, як давність володіння (гл. VІІІ, ст.147). При цьому підкреслювалось, що тільки при законному під-твердженні людина із володільця перетворюється на власни-ка. Купувати речі можна було тільки у власника. Доводити право власності, посилаючись на добросовісне володіння, за-боронялось. Якщо у добросовісного власника виявляли вкра-дену річ, то вона поверталась попередньому власнику.

Серед головних видів власності Закони Ману називають землю. Земельний фонд держави складали землі царські, об-щинні, приватних осіб.

За незаконне присвоєння чужої власності (чужої ділянки землі) накладався великий штраф, а особа, що присвоїла чужу землю, оголошувалась злодієм.

Втручатись у справи власника заборонялось. У Законах Ману говориться, якщо не власник поля засіває чуже поле своїм насінням, то він не має права збирати врожай. Лише власник землі вирішував питання про свою землю, яку він міг продати, подарувати, закласти, здати в оренду. Закони Ману охороняють і рухоме майно.

Зобов’язальне право. Зобов’язальні відносини розроблені в Законах Ману доволі детально. В основному, в законах говориться про зобов’язання із договорів. Найбільш детально описується один із найдавніших договорів – договір позики. Закон твердо встановлює непорушність боргових зобов’язань. Якщо боржник не міг заплатити борг у строк, то він повинен був його відпрацювати. При цьому кредитор, що належав до нижньої касти, не міг примусити відпрацьовувати борг боржника, що належав до вищої касти. Особа більш високого походження, ніж боржник, віддавала борг поступово (гл. VІІІ, ст. 177). Допускалось отримання боргу за допомогою сили, хитрощів, примусу. Після сплати боргу і процентів боржник ставав вільним. У випадку смерті боржника борг міг перейти на сина та інших родичів померлого.

Література

Найважливішими пам'ятками художньої культури Індії 1 тисячоліття до н.е. є епічні твори «Махабхарата» і «Рамаяна», які найбільш повно і яскраво втілили староіндійську міфологію, яка стала основою мистецтва Індії протягом багатьох століть. Вважається, що автором "Ра-маяни" є Вальмікі, а складання "Махабхарати" приписується мудрецеві Ваясі. Однак ці епічні шедеври є результатом колективної народної творчості впродовж багатьох віків. Запис "Рамаяни" вперше здійснено в II чи III століття до нашої ери, а "Махабхарати" — приблизно в IV столітті до нашої ери.

В епосі «Махабхарата» і «Рамаяна» реалістичні описи природи й побуту стародавніх індійців тісно переплітаються з неймовірними фантастичними пригодами і дивовижними подвигами незліченних міфологічних героїв. Боги, духи, демони, наділені надзвичайною силою і могутністю, населяють багату, повну казкового достатку тропічну природу, уособлюють її сили. У горах, лісах і морях живуть отруйні Наган - напівзмії- напівлюди, слони і гігантські черепахи, крихітні карлики, що володіють нелюдською силою, фантастичні божества-чудовиська на зразок Гаруди - гігантського птаха, народженого жінкою. Незвичайні подвиги Гаруди так описані в «Махабхараті»: «І побачив він вогонь звідусіль. Яскраво сяючий, він з усіх боків покривав своїми променями небо. Він був страшний і, рухомий вітром, здавалося, збирався спалити саме сонце. Тоді шляхетний Гаруда швидко випив безліч річок за допомогою вуст і зі страшною швидкістю повернувся туди і залив річками палаючий вогонь».

В цей час також уже існувала лірична поезія "Тхера-гатха" ("Вірші ченців") і "Тері-гатха" ("Вірші черниць"). На основі ряду матеріалів дослідники індійської культури визначають існування в ті часи драми та драматичних творів. Уже Паніні, перший граматик санскриту, у своїх працях згадував про танцюристів та мімів, а Патанджалі (древньоіндійський мудрець, автор «Йога-сутр») повідомляв про деякі драматичні вистави за мотивами стародавнього епосу. В багатьох літературних джерелах згадується про музикантів, співаків, про різні музичні інструменти.

Упродовж Середньовіччя в Індії широкого розвитку, нарівні з релігійно-філософськими, епічними жанрами літератури, набули поезія, драма, прозові описи. Серед видатних поетів тих часів слід згадати буддійського поета Ашвагхоші (кінець І ст.), поетів-драматургів Бхасу та Калідасу (IV—V ст.), поета-лірика Бхартріхару (VII ст.). Варто підкреслити, що характерною рисою індійського мистецтва на всіх етапах його розвитку було яскраве відображення повноти й радощів життя, незалежно від того, релігійне чи світське воно було за своїм змістом. Можна сказати, що для багатьох митців Індії, країни з різноманітною природою й кліматом, був характерний "жах пустоти". Тому так щедро вони відображали у своєму мистецтві буяння життя, багатоманітність цього природного світу. Докорінний злам у мистецтві Індії настав від часів правління нових завойовників країни — мусульман, які володарювали тут упродовж майже п'яти століть.

Архітектура.

Твори образотворчого мистецтва від кінця 2 до середини 1 тисячоліття до н.е. не збереглися. Зате досить повне уявлення про мистецтво Стародавньої Індії дають пам'ятки починаючи з періоду династії Маур їв(322 - 185 рр.. до н.е.). В Індії, що відбила греко-македонське завоювання, склалася потужна рабовласницька держава, що займала більшу частину країни від Кабула і Непалу на півночі до Тамільських держав на півдні. Об'єднання країни в одну велику централізовану державу було розпочато правителем Чандрагупта з роду Маур їв (і завершено його онуком Ашока (III ст. до н.е.).

Для цього періоду характерно будівництво міст і доріг. За описами літературних джерел, дерев'яні споруди правителів відрізнялися великою пишнотою. Палац царя Ашоки, наймогутнішого з правителів династії Маур їв, перебував у столиці держави Магадха Паталіпутре і представляв собою дерев'яну будівлю в декілька поверхів, що стояла на кам'яному фундаменті і що мала 80 колон з пісковика. Палац був прикрашений скульптурою і різьбленням. Уявлення про його фасад можна отримати по рельєфу, що зберігається в Матхурскому музеї. У трьох поверхах один над іншим розміщувалися величезні зали, щедро декоровані живописом, дорогоцінними каменями, золотими і срібними зображеннями рослин і тварин, і т. п. За фасадом тягнувся довгий ряд арок, які чергувалися з балконами на стовпах. Від палацу до Гангу терасами спускалися сади з фонтанами і басейнами.

Паталіпутре, згідно з грецьким істориком (римського часу) Арріаном, що зробив переказ незбереженої праці Мегасфена (давньогрецький мандрівник), була найбільшим і багатим містом Індії того часу. Навколо міста проходив широкий рів і дерев'яна стіна з 570 вежами і 64 воротами довжиною понад 20 км. Будинки були по великій частині дерев'яними, дво-і триповерховими.

В період правління Ашоки держава досягла значного економічного і культурного процвітання. Великий розвиток отримала зовнішня і внутрішня торгівля, зав'язалися стосунки з країнами південної Індії, Єгиптом і Сирією. Це час характеризується значним посиленням рабовласницьких відносин. Кількість рабів збільшилася, росла работоргівля. Величезні багатства зосередилися в руках правлячої верхівки.

Протест проти гніту деспотичної держави знайшов відображення в появі різних філософських і релігійних навчань, які виступали проти брахманізму (релігія стародавньої Індії, що розвинулася з ведизму та домінувала в період приблизно з 500 року до н. е. до 200 року н. е.). Одним з таких навчань був буддизм, що виник, за переказами, у 6 ст. до н.е. Згідно з легендою, засновник цього навчання Сідхарта Гаутама був сином впливового князя, який жив у північно-східній Індії в 6 ст. до н.е. Побачивши страждання людей, він у віці 29 років залишив палац, залишивши дружину і сина, і став проповідувати нове вчення, закликаючи до загальної рівності людей, до покірності долі, що приведе до спасіння у потойбічному світі. Шляхом тривалих мандрів, страждань і перевтілень Гаутама досяг нірвани (тобто припинення перевтілень і звільнення від страждань) і став називатися Буддою, тобто «просвітленим». Буддизм набув поширення серед широких народних мас. Разом з тим він мав підтримку і в середовищі панівних класів. Для рабовласницької військової знаті він став зброєю боротьби зі старим брахманським жрецтвом, який претендував на виключне становище в державі, який підтримував племінну роздробленість в країні і заважали розвитку соціально-економічних відносин. За царя Ашоки буддизм був оголошений державною релігією.

Поява буддизму призвела до виникнення кам'яних культових споруд, що служили пропагандою його ідей. У цих культових спорудах широко використовувалися вже сформовані традиції архітектури. У скульптурі, які прикрашали храми, відбилися прадавні легенди, міфи і релігійні уявлення; буддизм увібрав в себе майже весь пантеон брахманських божеств.

Одним з головних видів буддійських культових споруд були ступи. Фундаментальна храмова споруда ступа (перевернута чашка для їжі Будди). Вона може бути різних розмірів. Це повністю суцільна споруда, або з невеликим внутрішнім простором. Ступи будувалися на святих місцях, були також пам’ятниками на могилах. У великі ступи у фундамент клали якісь цінності. Традиційно ступа - біла або позолочена. Внутрішній простір ступи майже не використовувався. Буддисти підходили до ступи і обходили. Ступа орнаментувалася барельєфами із життя Будди. Зображення супроводжувались надписами.

Найпоширеніша форма ступи - напівсфера на квадратному підвищенні. Вгорі ступа завершувалася символічними парасолями; навколо неї зводили огороджу з 4 ворітьми, зорієнтованими на всі сторони світу. На воротах традиційно встановлювалися рельєфи із зображенням епізодів із життя Будди. Усередині огорожі пролягала доріжка, якою відбувалася церемонія обходу ступи. Ступи були різних розмірів. Маленькі, циліндричної форми, розміщувалися всередині храму. З 84 000 ступ, споруджених Ашокою, збереглося лише декілька. Серед найвідоміших — ступи в Бхархуті, в Санчі та в Ашараваті (П ст до н. є).

Найбільш ранньою і цінною пам'яткою є ступа в Санчі, вибудувана при Ашоці в 3 ст. до н.е., але в 1 ст. до н.е. розширена і обнесена кам'яною огорожею з 4 воротами (мал.). Загальна висота ступи в Санчі 16,5 м, а до кінця стрижня 23,6 м, діаметр основи - 32,3 м. Ступа в Санчі побудована з цегли і зовні облицьована каменем, на який спочатку був нанесений шар обмазки з графірованими рельєфами буддійського змісту. По ночах ступа освітлювалася світильниками.

Кам'яна огорожа навколо ступи в Санчі була створена за типом давньої дерев'яної, а її ворота орієнтувалися по чотирьох сторонах світу. Кам'яні ворота в Санчі суцільно покриті скульптурою, майже немає жодного місця, де камінь залишався б гладким. Ворота являють собою два масивних стовпи, що мають нагорі три перекладини, розташовані одна над іншою. На останній верхній перекладині містяться фігури геніїв-охоронців і буддійські символи, наприклад колесо - символ буддійської проповіді. Фігуру Будди в цей період ще не зображували.

Другим видом монументальних культових споруд були стамбха - кам'яний стовп з індуїстською або буддійською символікою, зображеннями тварин і висіченими на ньому написами. На стовпі висікалися буддійські релігійні та моральні приписи. Вершина стовпа прикрашалася лотосовидною капітеллю, де розташовані скульптури символічних священних тварин. Такі стовпи зведені за правителя Ашока, прикрашені буддійськими символами і за своїм призначенням прославляли державу та ідей буддизму. На стамбхах зображували рельєфні фігури слона, коня, бика та лева, що символізують сторони світу. Тварини на рельєфі передані живо, їх пози динамічні і вільні.

Буддистська чайтья -храм-моління, в якому відбувався обряд поклоніння ступі. Чайтьї споруджувались із цегли, дерева та інших недовговічних матеріалів і тому вони, в основному, не збереглися, за винятком печерних храмових комплексів Аджанти, Насіки, Карлі.

Пам'ятки скельної архітектури датуються вже III століттям до нашої ери й розвиваються аж до X століття нашої ери. Вважається, що їхньому виникненню сприяли тісні зв'язки Індії з Персією та іншими країнами Малої Азії за часів розквіту імперії Маур'їв, звідки могла бути запозичена ідея таких споруд. Серед найвідоміших пам'яток цього архітектурного напряму виділяються печерні комплекси Аджанти (комплекс 29 буддійських храмів і монастирів, висічених у скелях поблизу селища Аджанта штату Махараштра (район Ауранґабад) в Індії. Аджанта є визначною пам'яткою індійської архітектури 2 ст. до н. е. — 7 ст. н. е.), хоча її основні будівлі припадають на пізніші часи.

Цікавою особливістю храмового зодчества Індії є присутність у скульптурному декорі еротичних мотивів майтхуне – з'єднання пар тварин, птахів, людей. Цей мотив походить від стародавнього культу плодючості. Але в системі індуїзму він набуває містичного смислу ідей тантризму. Вважається, що в ньому об'єднано два божественні принципи: сутності життя й природної енергії. В релігійно-філософських творах упанішадах еротизм є виявом великого божественного начала в єдності двох протилежних статей. Упродовж усієї історії індійського мистецтва постійно трапляються різні форми зображення еротизму: у формі лінгама (в індуїзмі не антропоморфний символ Шиви), в оголених фігурах богів та богинь плодючості, у видах майтхуне. Найбільшими зразками таких сюжетів пластичного мистецтва є широковідомі храми Кхаджурахо (X ст.). За часів панування індуїзму ранні форми нескладних обрядів змінилися виконанням пишного й складного релігійного ритуалу, в якому брало участь багато священиків, музикантів, танцівниць. Така форма обрядовості піднесла на особливе місце в культурі Індії мистецтво танцю, який має своє релігійне освячення в образі танцюючого бога Шиви як багаторукого Натараджа. Це — бог танцю, що виконує космічний танець народження світів — символ вічного руху Всесвіту по незмінному круговороту. У світлі цього танець у середньовічній Індії разом із декламацією й виставами на релігійно-міфологічні сюжети мав релігійне, символічне значення. За легендами, танець — стародавнє мистецтво, що зародилося в Гімалаях. Своєї досконалості воно досягло в країні Тамілів, що на крайньому півдні Індії. Танцівниці навчалися цьому мистецтву з малоліття й присвячували йому своє життя. Було досить почесним віддавати свою доньку танцівницею в храм.

Серед інших пам'яток скульптурного мистецтва цього періоду, збережені статуї напівбогів – якши («яккха» мовою палі - в індуїзмі, буддизмі і джайнізмі -. одна з різновидів природних духів, асоційованих з деревами і виступаючих хранителями природних скарбів. Жіноча форма - якши або якшині. З одного боку, якша може бути абсолютно нешкідливою істотою, асоційованою з лісами і горами, а з іншого - монстром-людожером, злим духом або демоном, який поїдає подорожніх в лісовій глушині. Найчастіше якши зображувалися в образі прекрасних юнаків, іноді - карликами з відвислими животами, з короткими руками і ногами. Вважалося, що зустріч з якши жіночої статі, тобто якшині, несла загрозу для життя, оскільки демониці-якшині могли випити кров або з'їсти простого смертного. У літературних пам'ятках Давньої Індії відображено, що якшині, прекрасні демонічні діви, були вкрай небезпечні для людей: вони катували чоловіків, їли людське м'ясо і пили кров дітей.Уже в цих образах помітні ознаки панівного в індійській культурі ідеалу краси жіночого тіла. Так, у статуї якши з Дідаганджа (II ст. до н. є.) втілено типову пишнотілу фігуру зрілої чуттєвої жінки, що є символом повноти життя, пов'язаним із культом плодючості.

У цей період відсутні зображення самого Будди. Вони замінені існуючими буддійськими символами — предметами, що пов'язані з подіями його життя: деревом піпал, під яким Будда став просвітленим; символічним колесом — образом закону обертання світових доль людства, яке, за легендою, Будда привів у рух; лотосом.

Поворотним моментом в історії культури Індії стало в кін. XII ст. мусульманське завоювання. Кардинальні відмінності між ісламом і індуїзмом привели до конфлікту між ними. Але з часом почалося їх примирення. Більшість мусульманських феодалів в Делі, та в інших князівствах допомагали індійським літераторам, музикантам і навіть брали участь в індуїстських святах.