Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ТЕМА 10. ПРАВОВА ДЕРЖАВА

Литература

1. ГОСТ 12.1.005-76 ССБТ. Воздух рабочей зоны. Общие санитарно-гигиенические требования. М.: Издательство стандартов, 1976.

2. ГОСТ 12.1.007-76 ССБТ. Вредные вещества. Классификация и общие требования безопасности. М.: Издательство стандартов, 1976.

3. Санитарные нормы СН 245-71. М.: Стройиздат, 1972.

4. Справочник по охране труда в сельском хозяйстве.

Составители: В.Н. Михайлов, В.И. Орлов, А.И. Подопригора и др. М.: Агропромиздат, 1989.

5. Шкрабак В.С., Казлаускас Г.К. Охрана труда. М.: Агропромиздат, 1989.

6. Шкрабак В.С. Охрана труда. Л.: Агропромиздат, 1990.

7. Шкрабак В.С. и др. Безопасность жизнедеятельности в сельскохозяйственном производстве. М.: Колос, 2002.

Перечень лицензируемых видов деятельности, лицензирующих органов согласно Постановлению Правительства РФ от 21.11.2011 №957 и нормативных правовых документов, определяющих порядок лицензирования.

ТЕМА 10. ПРАВОВА ДЕРЖАВА

1. Історія становлення концепції правової держави.

2. Поняття та ознаки правової держави.

3. Основні напрямки формування правової держави в Україні.

1. З позицій розуміння правової держави як вимоги справедливого стосовно людини державного ладу, як інтегрованої концепції становлять інтерес три аспекти її історичного розвитку: а) історія терміну «правова держава»; б) історія розвитку окремих положень теорії правової держави; в) історія розвитку теорії правової держави як самостійної цілісної наукової доктрини.

а) Хто вперше вжив сам термін «правова держава»? Як відзначають дослідники, це питання не настільки важливе, представляє скоріше історико-літературний інтерес. Термін «держава права» з’явився вперше в книзі німецького вченого К. Т. Велькера «Кінцеві підстави права, держави й покарання», що вийшла в 1813 р.

б) Теорія правової держави є інтегрованою, синтетичною, що складається із цілого ряду самостійних концепцій, кожна з яких має свою історію розвитку (а деякі розроблялися й продовжують розроблятися практично незалежно від теорії правової держави). Ми не будемо піддавати їх розгляду, оскільки обсяг цього питання в такій його постановці безмежний. Тут можна говорити про виникнення, становлення й розвиток ідеї підпорядкування держави праву, теорії демократії, народного суверенітету, теорії поділу влади, теорії природних прав громадян та інших існуючих в історії політичних і правових доктрин, автори яких намагалися відшукати кращий, справедливіший стосовно людини державний лад.

в) В історії розвитку теорії правової держави як самостійної цілісної наукової доктрини можна виділити ряд етапів.

Етапи становлення концепції правової держави:

1. Розробка окремих фрагментарних положень теорії правової держави в політико-правовій думці Стародавньої Греції, Стародавнього Риму, у середні віки - до XVII ст. (Протагор, Сократ, Платон, Арістотель, Полібій, Ціцерон, Фома Аквінський, Мартін Лютер, Данте Аліг’єрі та ін.)

2. Обґрунтування концептуальних положень теорії правової держави в Новий час, у період буржуазних революцій, у період зміни традиційних держав державами конституційними – XVII-XVIII ст. (Гроцій, Спіноза, Гоббс, Вольтер, Монтеск’є, Руссо, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант, Г. В. Ф. Гегель та ін.)

3. Становлення теорії правової держави як цілісної філософської та політико-юридичної концепції. Розуміння «правової держави» як особливого стану державного устрою утвердилося в німецькій літературі з державного права в першій половині XIX ст. у працях таких теоретиків як Рудольф фон Гнайст (1816-1895 рр.), Роберт фон Моль (1799-1875 рр.), Карл Теодор Велькер (1790-1869 рр.), Отто Бер (1817-1895 рр.), Фрідріх Юліус Шталь (1802-1861 рр.), Л. Штайн.

4. Розвиток теорії правової держави в другій половині XIX ст. та в XX ст. У цей час правова державність - невід’ємна приналежність західного політичного ладу, особливу значимість доктрині правової держави надає її закріплення на конституційному рівні.

Уявлення про державу як організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почали формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави зв’язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм суспільного життя. Мислителі античності (Сократ, Демокріт, Платон, Арістотель, Полібій, Ціцерон) намагалися виявити такі зв’язки й взаємодії між правом і державною владою, які б забезпечували гармонійне функціонування суспільства тієї епохи. Учені стародавності вважали, що найбільш розумно і справедливою є лише та політична форма співжиття людей, при якій закон загальнообов’язковий як для громадян, так і для самої держави.

Передумовами вчення про правову державу можна вважати ідеї про непорушність і верховенство закону, про його божественний і справедливий зміст, про необхідність відповідності закону праву.

Перший приклад щирої поваги до права як явища неминущого, що піднімається над суєтністю життя, дає нам антична історія: мудрий Сократ прийняв смерть, не побажавши піти від караючої руки суду. Про значення правових законів для нормального розвитку держави та обмеження сваволі правителів писав Платон: "Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон - владика над правителями, а вони - його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги".

Аналогічних поглядів дотримувався й Арістотель, підкреслюючи, що "там, де відсутня влада закону, там немає місця і будь-якій формі державного ладу". Ціцерон говорив про державу як про «справу народу», як про правове спілкування й «загальному правопорядку». Державно-правові інститути Стародавньої Греції та Риму зробили помітний вплив на становлення та розвиток більш пізніх прогресивних вчень про правову державу.

Отже, до античних витоків концепції правової держави належать:

- ідея загального блага;

- ідея добра та справедливості;

- ідея розсудливості;

- ідея загальної підпорядкованості закону.

Основні положення концепції правової держави, розроблені в античний період:

1. про владу закону як поєднання сили і права (Арістотель, Солон);

2. про відрізнення правильних і неправильних форм правління (Сократ, Платон);

3. про відрізнення природного і позитивного права та їх співвідношення (Арістотель, Демокріт);

4. про рівність людей за природним правом (римські юристи, стоїки);

5. про право як мірило справедливості, що регулює норми спілкування (софісти, Ціцерон та ін.);

6. про державу як правове об’єднання людей (Ціцерон);

7. про сфери приватного і публічного права, про юридичну особу, суб’єкт права (римські юристи).

Згодом європейські вчені Нового часу прийняли естафету в античних мислителів. К. Ясперс, визначаючи правову державу як державу, у якій діє свобода, заснована на законах, писав, що класичний тип політичних свобод, що гідні наслідування, склався в Англії більше 700 років тому. І дійсно, цьому можна знайти підтвердження. Зокрема, уже в Нортхемптонському статуті 1328 р. говорилося, що ніяке королівське розпорядження не може вплинути на хід правосуддя. На той час, коли Дж.Локк написав свій знаменитий памфлет про уряд, в Англії вже склався такий тип політичної системи, де реальною була повага до суду та діяла певна система стримувань і противаг у владних відносинах.

Ріст продуктивних сил, зміна соціальних і політичних відносин у суспільстві в епоху переходу від феодалізму до капіталізму породжують нові підходи до держави та розуміння її ролі в організації суспільних справ. Центральне місце в них займають проблеми правової організації державного життя, що виключає монополізацію влади в руках однієї особи або владного органу, що утверджує рівність всіх перед законом, що забезпечує індивідуальну волю за допомогою права.

У період розкладу феодалізму ідеї правової державності з позицій історизму виклали прогресивні мислителі того часу – Н.Макіавеллі та Ж.Боден. У своїй теорії Н.Макіавеллі на основі багатовікового досвіду існування держав минулого та сьогодення започаткував спробу пояснити принципи політики, осмислити рушійні сили розвитку політичного життя для того, щоб накидати контури ідеальної держави, що якнайкраще відповідає потребам його часу. Ціль держави він бачив у можливості вільного користування майном і забезпеченні безпеки для кожного. При розгляді питання про державні форми перевага віддавалася республіці, оскільки саме республіка найбільше відповідає вимогам рівності та свободи. Ж.Боден визначає державу як правове управління багатьма сімействами та тим, що їм належить. Завдання держави полягає в тому, щоб забезпечити права та свободи.

Витоки концепції правової держави у Середні віки:

- ідея цінності людини;

- ідея обмеженості влади суверена звичаєвим, загальним та Божественним правом;

- ідея справедливої юридичної процедури (due process of law).

У період ранніх буржуазних революцій у розробку концепції правової державності значний внесок внесли прогресивні мислителі: Г.Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Монтеск’є, Д.Дідро, П.Гольбах, Т.Джефферсон і інші. Відзначимо найбільш важливі теоретичні положення їхніх вчень про правову державу.

Гроцій був першим видатним теоретиком школи природного права. Відповідно до його теорії існує право природне та право волевстановлене. Джерелом природного права є природа людини, людський розум. До приписів природного права він відносить утримання від привласнення чужого майна, обов’язку дотримання обіцянок, відшкодування винним збитку, а також «відплата» людям заслуженого покарання. Волевстановлене право, що виходить від держави, повинне цілком відповідати принципам природного права. Правові інститути феодалізму оголошувалися Гроцієм такими, що суперечать природі людини, тому висувалася вимога нового права, «розуму, що відповідає законам». Метою держави він уважав охорону приватної власності за допомогою таких правовстановлень, які забезпечували б кожній людині вільне користування своїм надбанням за згодою всі х. Джерелом будь-якої форми держави, за Гроцієм, є суспільний договір, тому при державотворенні народ може обрати будь-яку форму правління, але, обравши її, народ зобов’язаний коритися правителям. Зміна форми державного правління можлива лише за згодою обох сторін, що уклали суспільний договір.

Спіноза одним з перших дав теоретичне обґрунтування демократичної держави, яка, будучи зв’язана законами, забезпечує реальніі права та свободи людини. Він стверджував, що держава могутня тільки тоді, коли вона гарантує кожному громадянину не тільки збереження життя, але й задоволення його інтересів, і застерігав правителів від зазіхань на власність, безпеку, честь, свободу та інші блага підданих.

Гоббс був захисником абсолютної монархії в Англії, проте розробив ряд прогресивних положень про панування права в суспільному житті, які згодом були розвинені революційними буржуазними мислителями. До них належать обґрунтування формальної рівності перед законом, непорушність договорів. Гоббс відстоював розуміння свободи людини як права робити все те, що не заборонено законом, і тим самим заклав теоретичні основи найбільш ефективного принципу правового регулювання суспільних відносин.

Локк був класичним виразником ідей буржуазного суспільства. Держава, що створюється для охорони природних прав людини, підкреслював Локк, установлює закони для устрою та захисту власності, а також використовує суспільні дії для виконання цих законів і для захисту від зовнішніх нападів. У такій державі панує закон, що забезпечує природні невідчужувані права власності, індивідуальної свободи та рівності. Свобода людей в умовах правової держави, писав Локк, полягає «у непорушному для всіх правилі, установленому законодавчою владою, суть якого виражається у свободі додержуватися власного бажання у всіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від постійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини».

Подальший розвиток ідеї про поділ влади, про забезпечення прав і свобод громадян одержали в роботах Ш. Л. Монтеск’є. "Якщо, - писав він, - влада законодавча і виконавча будуть з’єднані в одній особі або установі, то свободи не буде, тому що можна побоюватися, що цей монарх або сенат стане створювати тиранічні закони для того, щоб також тиранічно застосовувати їх. Не буде свободи й у тому випадку, якщо судова влада не відділена від влади законодавчої та виконавчої. Якщо вона з’єднана із законодавчою владою, то життя та свобода громадян виявляться у владі сваволі, тому що суддя буде законодавцем. Якщо судова влада з’єднана з виконавчою, то суддя одержить можливість стати гнобителем".

Монтеск’є встановлення правової державності пояснював необхідністю політичної свободи в громадянському суспільстві. Ідея політичної свободи зв’язана в нього з ідеєю особистої свободи, що полягає в безпеці громадян держави. Для запобігання зловживань владою необхідне дотримання законів усіма. «Свобода є право робити усе, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що забороняється законами, то в нього не було би свободи, тому що теж саме могли б робити й інші громадяни». Політична свобода в Монтеск’є означає встановлення законності та безпеки. А досягається це шляхом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, зосереджених у різних органах, які взаємно обмежують і врівноважують один одного. Ця ідея є однією з найважливіших у його політико-правовій теорії. Надалі вона знайшла практичне втілення в державному будівництві більшості цивілізованих країн.

Дідро правові начала державної влади обґрунтовує її суверенністю, побудованою на суспільному договорі. Державна влада, на його думку, виникає як продукт суспільного договору, що надає суспільству організовану політичну форму. Люди лише частково передають державі свою природну незалежність із метою забезпечення інтересів і об’єднання свободи та дій всіх. Державна влада, отже, заснована на волі народу, що є сувереном. «Лише нація є справжнім сувереном; справжнім законодавцем може бути лише народ, лише воля народу є джерелом політичної влади». Головна мета держави – забезпечення невід’ємних прав громадян і їхнього щастя. Ці ідеї Дідро одержали філософське обґрунтування й завершення в теорії правової держави І.Канта.

Джеферсон, автор «Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки», практично втілює ідеї правової держави на американському континенті. З позицій теорії суспільного договору та природних невідчужуваних прав людини він критикує монархічну форму правління і відстоює принцип народного суверенітету. Декларація Джеферсона врочисто проголошує, що існують невідчужувані права людини, для забезпечення яких створюється держава. Шляхом включення в Декларацію природні права людини перетворилися в суб’єктивні права окремих індивідів стосовно держави як цілому. Для офіційної державної доктрини це було зовсім нове положення, тому що колись уважалося, що правами людей наділяє держава.

Значний внесок у розробку основних елементів правової державності в цей період внесли також Вольтер, Гельвецій, Руссо, Пейн та інші видатні мислителі.

Як бачимо, до концепцій Нового часу, які розглядаються як передумова формування доктрини правової держави, варто віднести настапні вчення:

- вчення про свободи та рівності;

- концепція природного права (право на життя, власність, безпеку);

- ідея здорового глузду;

- концепція суспільного договору;

- теорія конституціоналізму;

- концепція суверенітету народу;

- теорія поділу влади.

Філософське обґрунтування вчення про правову державу в його системному виді зв’язують із іменами Канта та Гегеля.

Кант визначав державу як об’єднання великої кількості людей, підлеглих правовим законам. Його категоричний імператив розуму вимагав вчиняти так, щоб вільний прояв власної сваволі був сумісний з волею кожного та погоджувався із загальним законом.

Кант обґрунтував і детально розробив філософську основу теорії правової держави, центральне місце в якій займає людина, особистість. Найважливішим принципом публічного права філософ уважав прерогативу народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, що виражає його свободу. Верховенство народу обумовлює волю, рівність і незалежність всіх громадян у державі, що виступає як «об’єднання великої кількості людей, підлеглих правовим законам». Там, де держава діє на основі конституційного права, відповідає загальній волі народу, там держава правова, там не може бути обмеження прав громадян в сфері особистої свободи, свободи совісті, думки, господарської діяльності.

У правовій державі громадянин повинен мати ту ж можливість примусу пануючих до точного виконання закону, якою володіє пануючий у його відношенні до громадянина. Можливість правової організації Кант безпосередньо зв’язує з поділом влади на законодавчому, що належить парламенту, виконавчу - уряду та судову, яка здійснюється судом присяжних, вибраних народом.

Філософська концепція правової держави Канта вплинула на подальший розвиток політико-правової думки та практику державно-правового будівництва цивілізованого суспільства.

Для Гегеля держава була те ж саме, що й право ("наявне буття свободи"), але тільки найбільш розвинене (вся система права), що включає в себе всі абстрактні права особи та суспільства. Тому система права, тобто держава в її діалектичному розумінні, є царство реалізованої свободи.

Гегель розглядає державу в контексті загальної системи його фундаментальних філософських уявлень про світобудову, важливою частиною яких є філософія права. Держава в трактуванні Гегеля – це теж право, але більш розвинене та змістовно багате, тому що воно містить у собі визнання всіх інших прав – прав особи, родини та суспільства. Зводячи державу в абсолют, Гегель доводить, що буття держави передує розвитку громадянського суспільства. У цьому твердженні Маркс бачив головну помилку гегелівської концепції держави, оскільки в реальній дійсності суспільство виникає раніше держави, а останнє є продуктом і результатом розвитку суспільства.

Держава - це найбільш досконала організація суспільного життя, у якій усе будується на правовій основі, що являє собою царство реалізованої свободи. Саме в державі та через державу реалізуються вищі моральні цінності людини, тому вона є «дійсністю моральної ідеї». Громадянське суспільство за посередництвом правових установ забезпечує інтереси приватних осіб і охороняє порядок. У державі цілком поєднуються особиста свобода та зовнішній порядок, у ньому досягає своєї найвищої форми єдність правового світогляду та морального переконання.

Цінність гегелівських поглядів на державу полягає в тому, що примусова, насильницька функція в ньому відіграє не настільки важливу роль. Головне - це чітка соціальна та правова спрямованість державної діяльності, її глибоке моральне навантаження, розумність і корисність для суспільства й індивіда.

Термін «правова держава» (по-німецьки - Rechtstaat) увів у науковий обіг Роберт фон Моль, і в такий спосіб він міцно утвердився в німецькій юридичній літературі в першій третині XIX в.

В англомовній літературі термін «правова держава» не використовується - його еквівалентом у певною мірою є термін «Rule of Law» (панування, правління права), що уперше в цьому розумінні використовував професор Оксфордського університету Альбер Венн Дайсі (1835-1922 рр.) у роботі з назвою «Основи конституційного права» (1855 р.).

Словосполучення "правова держава" уперше зустрічається в роботах німецьких учених К. Велькера (1813 р.) і І.Х.Фрайхера фон Аретіна (1824 р.). Але перший юридичний аналіз даного терміну та введення його в науковий оборот здійснені їхнім співвітчизником Робертом фон Молем (1832 р.). Він розглядав правову державу як п’ятий етап розвитку держави, що невпинно розвивається, після патріархальної, патримоніальної, теократичної та деспотичної держави. Можна сказати, що із цього часу ідея про правову державу більш ніж на сторіччя зайняла свідомість німецьких учених і політиків.

В літературі виділяють три етапи розвитку німецької ідеї правової держави. До революції 1848 р. вона формувалася як теоретична та конституційно-політична підстава її створення. В 1848 р. у проекті Паулкірхенської конституції була здійснена спроба поєднати ідеї про правову державу та демократію. З 1871 р. відбувалася детальна розробка принципу поділу влади, понять закону та судового захисту. Веймарська конституція 1919 р. інтегрувала праводержавні та представницькі-парламентські елементи. Нині чинний Основний закон ФРН визначає її соціально-правовою державою. Слід зазначити, що в німецькій літературі висловлена думка (вона є переважаючою, але її не можна назвати безперечною) про те, що перша правова держава в Німеччині було побудована в 1880 р.

До кінця XX ст. в ряді розвинених країн склалися такі типи правових і політичних систем, принципи побудови яких багато в чому відповідають ідеям правової державності. У конституціях та інших законодавчих актах ФРН, США, Франції, Англії, Австрії, Греції, Болгарії, України та інших держав містяться положення, які прямо або побічно фіксують, що дана держава є правовию. У планетарному масштабі поширенню і реалізації цієї ідеї активно сприяє ООН через свої організаційні структури та міжнародно-правові акти.

Прогресивна політико-правова думка Західної Європи в особі Ієрінга, Єллінека, Дюгі, Оріу, Паунда, Спенсера та інших вигострювала елементи теорії правової держави з позицій свого часу й досвіду минулого. Якщо відволіктися від суб’єктивних оцінок, то більшість авторів сходилися в думці, що правовою можна вважати лише таку державу, де законодавець так само підзаконний, як і громадянин. Ієрінг вважає, що правова державність має місце лише там, де державна влада сама підкоряється запропонованому нею порядку, де вона здобуває остаточну правову силу. У концепції Єллінека держава визначається як представник спільних інтересів свого народу, як пануючий союз народу, що є юридичною особою та задовольняє індивідуальні, національні і загальнолюдські солідарні інтереси у напрямку прогресивного розвитку суспільства.

1. Англійська доктрина “Rule of Law”.

2. Німецька доктрина “Rechtsstaat”.

3. Французька доктрина “Etat de Droit”.

4. Італійська доктрина “Stato di Diritto”.

2. Правова держава є одним з істотних досягнень людської цивілізації. Її основними якостями є:

а) визнання та захист прав і свобод людини й громадянина;

б) верховенство правового закону;

в) організація та функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади.

Ознаки правової держави:

1. Пріоритет інтересів особи, принцип гуманізму, обмеження державної влади правами і свободами людини та громадянина (влада визнає, нормативно закріплює та забезпечує невідчужувані права та основоположні свободи людини);
2. Суверенітет народу, принципи демократії.
3. Підпорядкування держави праву, верховенство права (правового закону) у всіх сферах суспільного життя;
4. Верховенство закону в системі нормативно-правових актів;
5. Принцип поділу влади;
6. Наявність розвиненого громадянського суспільства;
7. Правова форма взаємин (взаємні права та обов'язки, взаємна відповідальність) держави та особи;
8. Принцип незалежності суду.
9. Проголошення непорушності прав людини з боку держави, установлення основ механізму гарантій прав і свобод;
10. Пріоритет норм міжнародного права перед нормами національного права (відповідність норм внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права);
11. Принцип верховенства конституції стосовно інших законів і підзаконних нормативних актів;
12. Пряма дія конституції.

Принципи правової держави

1. Принцип пріоритету права. В остаточному підсумку пріоритет права означає: а) розгляд всіх питань суспільного та державного життя з позицій права, правового закону; б) поєднання загальнолюдських морально-правових цінностей (розумність, справедливість) і формально-регулятивних цінностей права (нормативність, рівність всіх перед законом) з організаційно-територіальним розподілом суспільства та легітимною публічною владою; в) необхідність ідеологічно-правового обґрунтування будь-яких рішень державних органів та органів місцевого самоврядування; г) наявність у державі необхідних для вираження й дії права форм і процедур (конституції та законів, системи матеріальних і процесуальних гарантій і т.д.).

2. Принцип правової захищеності особи.

1) Нормальні правові відносини припускають рівність і взаємну відповідальність їх сторін. 2) Оскільки презюмується, що правова держава та особа - рівноправні учасники правовідносин, основною формою їхніх взаємозв'язків виступає договір. Договором вищої форми є конституція, якщо вона прийнята в результаті всенародного голосування (референдуму). У ній визначаються ті особливі права, які передаються державі й не можуть належати окремому громадянинові, і ті природні права, які становлять зміст приватного життя громадян і недоторкані з боку держави.

Для ліберальних соціальних систем характерне сполучення двох основних типів правового регулювання. Дії громадянина регламентуються за загальнодозвільним типом, що дозволяє робити все, що прямо не заборонено в законі, що заохочує творчість, соціально корисну ініціативу. Держава, її органи та посадові особи повинні керуватися спеціальнодозвільним типом правового регулювання, що дозволяє їм діяти тільки в межах своєї компетенції, робити лише те, що дозволене законом.

3) Стійкий, стабільний правовий статус громадянина (система його прав і обов'язків) і чіткий, безперебійно працюючий юридичний механізм його забезпечення дозволяють людині сміло дивитися вперед, не боятися, що його права можуть бути в будь-який момент порушені.

3. Принцип єдності права та закону.

4. Принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади.

Поряд з викладеними правовій державі властиві й принципи верховенства закону - вищого нормативно-правового акту, конституційно-правового контролю, політичного плюралізму й ін.

Таким чином, формується ціла система принципів правової держави.

Принципи правової держави:

1. Принцип верховенства права у всіх сферах суспільних відносин

2. Принцип правової захищеності особи

3. Принцип гарантії свободи особи відносно держави

4. Принцип правової рівності

5. Принцип правової безпеки і передбачуваності державних дій

6. Принцип взаємної відповідальності держави та особи

7. Принцип юридичної визначеності

8. Принцип пропорційності

9. Принцип єдності права та закону

10. Принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади