Читайте также:
|
Гайдамацький рух — це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки на Правобережжі феодалами, експлуататорами виступали переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, які були носіями й національно-релігійного гніту, класова боротьба українського селянства проти кріпосництва, набираючи тут національно-релігійного забарвлення, набувала водночас форми національно-релігійного руху. Тому, виступаючи проти соціального й національного гноблення, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережною Україною в єдине ціле.
Основною масою гайдамаків були селяни-кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками і здебільшого ватажками цих загонів були запорізькі козаки, козацька сірома. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів — білоруси, волохи, молдовани, російські селяни і солдати-втікачі з царської армії, російські розкольники, що жили на Правобережжі, донські козаки, а інколи й польські селяни.
У 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по всій Правобережній Україні. Повстання охопило Брацлавщину, Київщину, Поділля. Ватажками гайдамацьких загонів у 1750 р. були Михайло Сухий, Прокіп Таран, Олекса Письменний, Павло Мачула, Олекса Лях, Похил, Мартин Тесля. Повстанці розгромили багато панських маєтків, захопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та ін. Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, не мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився
Посилення руху опришків на західноукраїнських землях. Олекса Довбуш.
На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще гіршим, ніж на Правобережжі, де панщина досягала 5—6 днів на тиждень, у першій половині XVIII ст. народні маси теж посилили боротьбу проти польської шляхти, проти своїх гнобителів. У 30—40-х роках особливо широкого розмаху, зокрема на Покутті (в Прикарпатті) та на Північній Буковині, набув рух опришків.
На чолі опришків у 1738—1745 pp. став Олекса Довбуш (1700—1745), син батрака Василя Довбуша, родом з м. Печеніжина (тепер селище міського типу Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.).
Зазнавши з малих літ злиднів, він залишив рідний Печеніжин і подався до опришківських загонів, де став їхнім улюбленим ватажком. Діючи невеликими загонами — по 20—30 чол., опришки нападали на панські маєтки, громили їх, роздавали панське майно селянам. Опришки виступали як народні месники. «Не по гроші я тут прийшов, але по твою душу, аби ти більше людей не мучив», — говорив Довбуш панові, нападаючи на його маєток. Народ допомагав опришкам, переховував їх, вважав своїми захисниками. Сільські ремісники виготовляли для опришків топірці, стрільби (рушниці), порох, кулі, селянки шили їм одяг, давали харчі та ін.
Виступи опришків тривалий час турбували панів. Сам Олекса Довбуш загинув від кулі найманця польської шляхти в Космачі 24 серпня 1745 р.
Постать О. Довбуша оспівана Ю. Федьковичем у його «дивоглядії» (драмі) «Довбуш», а також у багатьох народних піснях і легендах, описана в творах письменників В. Гжицького, Г. Хоткевича та ін. Після смерті Довбуша опришківські загони очолювали Василь Баюрак (1744—1754) та Іван Бойчук (1755—1759).
Боротьба проти кріпосницького гніту очолюваних Довбушем та іншими ватажками опришківських загонів у 30—50-х роках, у яких зосереджувалися найбільш злиденні й знедолені селяни, була одним з найвищих етапів у розвитку опришківського руху, етапом, коли гнів і ненависть проти експлуататорів наповнювали народні маси й виливалися в надзвичайно рішучі збройні напади на поміщиків і багатіїв.
Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.
Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта.
Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.
У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі вона створила Барську конфедерацію 1768. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфедератами російський уряд послав в Україну військо. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» із закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі.
Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 на Умань.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 62 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |