Читайте также:
|
Поява лібералізму як політичної течії органічно зв’язана з розвитком капіталістичних відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін «лібералізм» почали активно вживати в першій половині ХІХ ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як Д. Локк, Ш. Монтеск’є, І. Кант та ін. З допомогою ліберальної ідеології «третій стан» боровся із захисниками феодальних порядків. Клас промисловців та торговців, що народжувався, мав велику потребу в економічній свободі, у представницьких установах, які не залежали б від свавілля монархів. Буржуазія намагалася захистити свої доходи від надмірно високих податків та прямих конфіскацій. Ідеологія лібералізму була спрямована на створення необхідних соціально-політичних передумов для інтенсивного розвитку капіталізму. Починаючи з XVIII ст. лібералізм остаточно посів місце провідної форми буржуазного способу мислення. Ліберали обґрунтовували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, недоторканності приватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній віддається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не є абсолютним. Маючи свободу волі, людина, як уважали ліберали, може спрямувати свої дії і здібності як на добрі справи, так і на погані. А тому виникає необхідність у створенні правового державного порядку, призначенням якого має бути
гармонізація відносин громадян. Соціально-політичні відносини складаються із волевиявлення окремих осіб і можуть бути виправдані лише тоді, коли вони захищають суб’єктивні права особистості.
Хоча ліберали і вказували на наявність у капіталістичному суспільстві експлуатації, злиднів та інших соціальних негараздів, вони при цьому не були прихильниками радикальних змін у соціальному житті. Запобігти соціальній революції з допомогою своєчасних реформ — така одна з головних тез учення Дж. Мілля. Особливо наполягав Мілль на розширенні можливостей для трудящих набути освіту, оскільки вбачав основну причину соціальних конфліктів у недостатньому освітньому рівні народних мас.
Проте, обговорюючи проблеми свободи, ліберали ХІХ ст., як і просвітителі XVIII ст., мали на увазі свободу абстрактного «громадянина», а не тих людей, котрі реально жили в буржуазному суспільстві. Під правами і свободами «людини взагалі» вони фактично розуміли права і свободи буржуа. Усі представники лібералізму засуджували революцію як спосіб суспільних перетворень. Основний шлях розвитку суспільства, на їхню думку, — це соціальна еволюція, поступове реформування різних сторін суспільного життя.
Протягом усього ХІХ ст. ліберали виступали за такий суспільний устрій, за якого регулювання соціальних відносин у суспільстві відбувалося б стихійно, без втручання держави, за котрою визнавалася лише роль «нічного сторожа», що охороняє власність громадян і встановлює обсяги вільної конкуренції між окремими виробниками. Такий підхід цілком відповідав періоду класичного капіталізму.
Але на початку Хх ст. стало зрозуміло, що суспільство необмеженої свободи конкуренції та ринку стало заважати як налагоджуванню гармонійних відносин між людьми, так і розквіту економіки. Зі зміцненням позицій капіталізму гасло «рівних можливостей для всіх і кожного» перетворилося на право необмеженої експлуатації людей найманої праці. Соціальне й майнове розшарування суспільства, загострення суперечностей у період світової економічної кризи 30-х років поставили під сумнів основні ідеї «класичного лібералізму», спричинили їх радикальний перегляд.
Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту» [1]. Така держава мала б запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаючись в економічне життя через податки, бюджет, планування. У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві.Основною ідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їх участь у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влади, прийняття рішень у всіх представницьких органах на підставі демократичних норм, в обстановці відкритості.
58.
Слово "соціалізм" з'явилося лише в 30-ті роки XIX століття і спочатку мало порівняно вузьке зміст: це некапіталістіческой економічний і соціальний устрій, при якому на зміну приватної власності на засоби виробництва приходить кооперативна, громадська чи державна власність.
Марксистський соціалізм
Ідея соціалізму в XIX столітті стала дороговказною зіркою для багатьох соціальних рухів, кожне з яких по-своєму трактували сенс соціалістичного Пристрої суспільства, шукало відповідні шляхи його побудови. Одним з таких течій став марксистський соціалізм. Його основи закладені в роботах К. Маркса, Ф. "Енгельса і В. І. Леніна. Марксистську теорію соціалізму умовно можна розділити на дві частини: критичну і позитивну. Перша включає в себе" науково-обгрунтований "смертний вирок буржуазно-капіталістичного суспільного ладу. Відправним пунктом критичного аналізу служить заперечення К. Марксов основоположною ліберальної ідеї Дж. Локка щодо рівного розподілу індивідуальних свобод громадян в умовах буржуазної держави XIV століття. За Марксом, капіталістичний економічний лад, який функціонує на основі буржуазного права, не в змозі забезпечити рівні політичні та інші свободи своїм громадянам. Необхідність соціалізму (комунізму) обгрунтована теоретиками марксизму як історико-філософському, так і економічно. Філософське обгрунтування соціалізму спочиває, по-перше, на ідеї невідворотною закономірності, яка визначає рух всієї історії людства, по-друге, на твердженні, що дана закономірність - джерело "саморуху" історичного процесу - це боротьба класів. Як і у Гегеля, у Маркса історія рухається до завчасно поставленої мети, але якщо у Гегеля кінцева мета - "самопізнання" Абсолютного Духа, то у Маркса "передісторія" людства завершується побудовою комунізму, точніше - його першої стадії - соціалізму. З цього моменту тільки і починається "справжня історія людства" -
Отже, джерелом саморуху, згідно з марксизмом, як в античні часи, так і в епоху середньовіччя виступало гостре класове протиріччя (між вільними і рабами, патриціями і плебеями, майстрами підмайстрами). Свого апогею це протиріччя досягає в новий час в антагонізмі між буржуазією я пролетаріатом. Чим обгрунтовує Маркс свої надії на те, що саме пролетаріат нарешті прорве цю похмуру історичну нескінченність, це фатальне протиріччя і тим самим "зніме" його?
Н. Бердяєв тонко підмітив, що Марксом на пролетаріат покладена місія "богообраного народу". Чим же доводиться у Маркса така "обраність"? Безперечно, "демократичної" очевидністю - всі відомі в історії гнобителі становили в чисельному відношенні незначна меншість, а переможець пролетаріат являє собою переважна більшість населення. Перемога пролетаріату повинна стати передумовою до створення безкласового суспільства, де не залишиться місця "експлуатації людини людиною".
Соціальна революція остаточно знищує "основне протиріччя" між працею і капіталом. Приватна власність на засоби виробництва ліквідується і замінюється державної. "Сукупний суспільний працівник" виступає тут як "союз вільних людей", які володіють загальними Засобами виробництва і планомірно використовують. Свої індивідуальні робочі сили тепер уже в умовах централізованого управління господарством. Вони не відчувають ні мук безробіття, ні абсолютного і відносного зубожіння. Квітучу життя забезпечуючи їм відкрита Марксом невідома раніше форма державного устрою - диктатура пролетаріату.
Парадокс, проте, в тому, що у Маркса будівництво "повного комунізму" означає одночасно відмирання держави. Радянські марксисти в XX столітті чимало попрацювали над поясненням "загадки" - як це можна було, зміцнюючи "диктатуру пролетаріату" і: керівну роль правлячої комуністичної партії, Складовою, по суті, органічну частину державної влади тоталітарного режиму, в той же час вести мову про поступове "відмирання" держави.
Дата добавления: 2014-12-18; просмотров: 181 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |