Читайте также:
|
Формування сучасних політико-правових систем у країнах регіону фактично розпочалося зі здобуттям кожною з них державної незалежності. Казахстан, що проголосив незалежність 16 грудня 1991 р., є президентською республікою. Глава держави – президент, який призначає уряд. З квітня 1990 р. президентом Казахстану є Нурсултан Назарбаєв. Законодавча влада в республіці належить двопалатному парламенту, що складається з Сенату і Мажилісу, який обирається за змішаною системою. В січні 1993 р. Верховна рада республіки прийняла конституцію, згідно з якою Казахстан проголошувався незалежною, демократичною та правовою державою, однак закладені в ній принципи розподілу влади були недосконалими і породили протистояння між президентом та парламентом. У березні 1995 р. Н. Назарбаєв, заручившись підтримкою уряду, домігся отримання собі широких законодавчих повноважень. Проведений 30 серпня 1995 р. референдум схвалив запропонований Н. Назарбаєвим проект нової конституції, що перетворював Казахстан на президентську республіку.
Ще раніше, в квітні 1995 р., Н. Назарбаєв скасував заплановані на 1996 рік президентські вибори, провівши натомість референдум, який продовжив його президентські повноваження до грудня 2000 р., а на початку жовтня 1998 р. парламент прийняв поправки до конституції, за якими термін повноважень глави держави було продовжено до семи років. У січні 1999 р. в країні були проведені вибори президента, на яких Н.Назарбаєв отримав 81,7 % голосів виборців і залишився главою держави.
У червні 2000 р. казахський Мажиліс прийняв закон “Про першого президента Казахстану”, за яким Н. Назарбаєв отримав право після своєї можливої відставки звертатися до народу, державних органів чи нового президента з важливими питаннями державної ваги, виступати перед парламентарями, на урядових засіданнях, очолювати Асамблею народів Казахстану, входити до складу Ради безпеки, впливати на питання кадрової політики, запровадження надзвичайного і військового стану, а також застосування збройних сил у республіці. Він став недоторканою особою і, за винятком випадків скоєння державної зради, має право відмовитися від свідчень у суді.
На чергових президентських виборах 4 грудня 2005 р. перемогу вже вкотре здобув Н.Назарбаєв, за якого проголосував 91 % виборців.
У процесі розвитку Казахстану як незалежної держави в його політичній системі виникла значна кількість політичних партій та рухів (їх зареєстровано понад 30. Більшість з них малочисельні і суттєво не впливають на внутрішньополітичний стан країни. Найвпливовішою є пропрезидентська партія “Нур Отан” на чолі з донькою президента Дарігою Назарбаєвою, яка після виборів до нижньої палати парламенту – Мажилісу, в серпні 2007 р., стала єдиною парламентською партією (“Нур Отан” одержала в Мажилісі 98 місць, решту - 9 - отримали безпартійні кандидати, обрані до парламенту за спеціальною квотою від Асамблеї народу Казахстану). Інші партії, в тому числі опозиційні Загальнонаціональна соціал-демократична партія і Народно-демократична партія “Ак жол”, не подолали 7% прохідний бар’єр.
Основи нового конституційного ладу в Киргизстані були закладені Декларацією про державний суверенітет, прийнятою Верховною радою республіки 15 грудня 1990 р. Конституція Киргизстану, ухвалена 5 травня 1993 р., закріпила принципи верховенства влади народу, поділу влади, її відповідальності перед народом. Владну модель, вибудовувану режимом першого президента Киргизстану А.Акаєва, зруйнували парламентські вибори 2005 р., проведені за мажоритарною виборчою системою. Оголошення результатів виборів викликало масове політичне протистояння 24 березня 2005 р. на площі Ала-Тоо в столиці Киргизстану Бішкеку, яке деякі аналітики та політологи назвали революцією ("Тюльпанова революція"), інші – черговим путчем на просторах СНД, інспірованим США. Воно покликало до життя ухвалення нового тексту конституції держави, що відбулося за результатами референдуму 21 жовтня 2007 р.
Відповідно до Конституції Киргизстан є республікою. Глава держави – президент (від часу незалежності до “Тюльпанової революції” у березні 2005 р. цю посаду обіймав Аскар Акаєв, від липня 2005 р. – Курманбек Бакієв; після подій 2010 р. – президентом стала колишній міністр закордонних справ країни Роза Отунбаєва; 30 жовтня 2011 р. відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув прем’єр-міністр Алмазбек Атамбаєв). Президент є центральною постаттю у системі органів державної влади, гарантом конституції, прав і свобод кожного громадянина республіки. Президент Киргизстану обирається терміном на п’ять років, не може бути членом політичної партії і має широкі виконавчі повноваження.
Вищий законодавчий орган - однопалатний парламент (Жогорку Кенеш) складається з 90 депутатів і обирається за пропорційною системою терміном на п’ять років. На позачергових парламентських виборах 16 грудня 2007 р. 5% прохідний бар’єр подолала партія президента К.Бакієва “Ак жол”, яка отримала 71 депутатський мандат, і лояльні до влади Соціал-демократична і Комуністична партії (відповідно 11 і 7 мандатів). Головні опозиційні партії – соціалістична “Ата-Мекен” і “Ар Намис”, котру очолює екс-прем’єр-міністр Ф.Кулов, до парламенту не потрапили.
Не зважаючи на те, що Киргизстан є унітарною державою, а президент призначає керівників областей і районів, їх кандидатури підлягають схваленню місцевими Кенешами і можуть бути відправлені у відставку двома третинами голосів депутатів місцевих представницьких органів. Важливим органом у політичній системі є також Конституційний суд, який вирішує питання конституційності нормативно-правових актів, суперечності в тлумаченні конституції, дає заключення про правомірність виборів.
Політичні партії в Киргизстані малочисельні і формуються скоріше за кланово-регіональним принципом, ніж за ідеологічним, оскільки кланова система традиційного киргизького суспільства справляє помітний вплив на політичне й економічне життя республіки. За наявності нерозвиненої політико-партійної системи Киргизстану регіональні спільноти – клани чи роди стали основними і наймогутнішими групами артикуляції інтересів. Наразі найбільш впливовим у республіці є родове угруповання Сари-баги, що мешкає в Чуйській долині та на північному сході (в Наринській області) Киргизстану.
Таджикистан, проголошений незалежною державою 9 вересня 1991 р., пережив, на відміну від своїх сусідів у центральноазійському регіоні, громадянську війну, що розпочалася в 1992 р. Серед її причин – економічні і політичні диспропорції у розвитку Півночі й Півдня, та непопулярність колишньої компартійної номенклатури на чолі з тогочасним президентом країни Рахмоном Набієвим. Відсутність балансу сил у владному політикумі призвела до загострення політичного протистояння в країні, а згодом, після трагічних подій на площі Шихадон у Душанбе – і до збройного. Країну охопило безвладдя. 7 вересня 1992 р. під загрозою застосування зброї Р. Набієв підписав заяву про відставку з посади президента.
Громадянська війна в Таджикистані була війною кланів. З її розвитком у суспільстві набула поширення думка, що єдиною силою, здатною зупинити війну та подолати регіональні суперечки, є іслам. Вірогідний політичний успіх ісламістів пов’язувався з особистістю лідера Партії ісламського відродження Акбара Тураджонзади, що перебуваючи 1992-1997 рр. в еміграції, став одним з лідерів Об’єднаної Таджицької Опозиції (ОТО). У 1997 р. між ворогуючими сторонами було підписано мирну угоду, за якою А. Тураджонзади був призначений першим заступником голови таджицького уряду. Напередодні президентських виборів у листопаді 1999 р. А. Тураджонзади закликав громадян підтримати кандидатуру діючого президента країни Емомалі Рахмона як такого, хто здатен вести діалог з таджицькими польовими командирами.
Згідно з Конституцією Таджикистану, ухваленою 6 листопада 1994 р., главою держави є президент (цю посаду з листопада 1994 р. займає Емомалі Рахмон). У 1999 р. за результатами всенародного референдуму термін президентських повноважень збільшено до 7 років. Вищим законодавчим органом республіки з 2000 р. є двопалатний парламент - Маджлісі олі, до складу якого входять 96 депутатів, обраних за змішаною виборчою системою на п’ятирічний термін.
22 червня 2003 р. в Таджикистані відбувся конституційний референдум, на якому громадяни цієї країни висловили своє ставлення до конституційних змін, запропонованих президентом країни Е.Рахмоном. Ці зміни передбачали, зокрема, продовження повноважень президента з одного семирічного терміну до двох, запровадження платних медичного обслуговування й освіти. Понад 95% учасників референдуму підтримали ініціативи президента, що дало йому можливість після закінчення терміну повноважень у 2006 р. балотуватися на вищу державну посаду ще на два терміни. На чергових президентських виборах 6 листопада 2006 р. Е.Рахмон переміг чотирьох інших кандидатів, здобувши підтримку 76,4 % виборців.
Республіка Туркменістан є спадкоємицею Туркменської РСР, створеної у жовтні 1924 р. Декларацію про державний суверенітет Туркменістану Верховна рада республіки ухвалила 22 серпня 1990 р., а Конституційний закон Туркменістану “Про незалежність й основи державного устрою Туркменістану”, який підтверджував волю туркменського народу до утворення незалежної держави, висловлену ним на всенародному референдумі 26 жовтня 1991 р., - 27 жовтня 1991 р.
За Конституцією Туркменістан – демократична, правова, світська держава. Главою держави, виконавчої влади і Верховним головнокомандувачем Збройних сил є президент, який обирається на п’ять років. Першим президентом Туркменістану був С.Ніязов (жовтень 1990 – грудень 2006 рр.). Після його смерті 21 грудня 2006 р. виконувачем обов’язків президента, а після виборів 11 лютого 2007 р. – президентом Туркменістану став Гурбангули Бердимухаммедов.
Законодавчим органом є однопалатний парламент (Меджліс) у складі 50 депутатів, а вищим представницьким органом народної влади - Халк маслахати (Народна рада), до складу якої входять президент держави, депутати Меджлісу та народні обранці від кожної адміністративно-територіальної одиниці (всього – 2507 осіб). Термін повноважень народних обранців – 5 років, свої обов’язки вони виконують на громадських засадах. За час правління С.Ніязова в країні склалася авторитарна система влади, що базувалася на офіційно встановленому Народною радою культі особи президента, проголошеного Туркменбаші – батьком туркменів.
З початку президентства Г.Бердимухаммедова в країні почали здійснюватися певні реформи: було поновлено пенсійне забезпечення, скасовано пропускний режим у прикордонних районах, офіційно визнано наявність проблеми наркоманії тощо. Проте політична система Туркменістану подовжує мати характер централізованого одноосібного правління. Г.Бердимухаммедов має титул “великого президента Туркменістану”, є главою уряду, головою Народної ради, верховним головнокомандувачем, лідером єдиної офіційно зареєстрованої в країні Демократичної партії та загальнонаціонального руху “Галкиниш” (“Відродження”).
У Республіці Узбекистан, що проголосила державну незалежність 31 серпня 1991 р., до влади практично в повному складі прийшли представники колишньої партійно-радянської номенклатури. Першим президентом країни став Іслам Карімов. Відповідно до статті 89 Конституції Узбекистану, прийнятої 8 грудня 1992 р., він одночасно став і главою виконавчої влади. Процедура імпічменту президента Конституцією не передбачена. Однопалатний парламент – Олій Мажліс до 2002 р. працював на за зразком вищих представницьких установ радянської доби, збираючись зазвичай на дводенні сесії для утвердження завчасно підготовлених законів. Після проведеного 2002 р. всенародного референдуму та прийняття Конституційного закону “Про підсумки референдуму та основні принципи організації державної влади” в структурі парламенту було створено дві палати: нижню – Законодавчу та верхню – Сенат. Одночасно змінено й конституційний термін повноважень Президента Республіки Узбекистан - з п’ятирічного на семирічний. На останніх президентських виборах 23 грудня 2007 р. перемогу здобув І.Карімов, за якого проголосували 88% виборців.
Після заборони в 1992 р. радикального руху “Бірлік” (“Єдність”) і поміркованої опозиційної партії “Ерк” (“Свобода”), приводом до чого стала вимога відставки президента І.Карімова, ініційована представниками цих партій в узбецькому парламенті, опозиція правлячому режиму зосередилася в мечетях, а епіцентром ісламського спротиву режиму І. Карімова стала Ферганська долина. Офіційно зареєстровані чотири політичні партії – Народно-демократична (колишня Комуністична партія Узбекистану), “Міллій Тікланіш” (Демократична партія національного відродження), “Адолат” (Соціально-демократична) та “Фідокорлар” (“Самовіддані”) мають свої фракції в парламенті, однак не належать до впливових політичних сил і реальних центрів прийняття рішень.
До існування авторитарного режиму І.Карімова в Узбекистані Захід тривалий час ставився поблажливо, посилаючись на те, що він відповідає традиційним потребам більшості населення країни у сильній одноосібній владі, забезпечує стабільність, активно протидіє ісламському фундаменталізму, й, нарешті, має тенденцію адаптуватися до вимог демократизації. Однак андижанські події травня 2005 р.спонукализахідні країни до часткової зміни цих поглядів.
Так звана “Андижанська революція” розпочалася з фактичного захоплення невідомими одного з найбільших міст Узбекистану. Лідера повстанців Бахтієра Рахмонова було звинувачено у намірах створити у Ферганській долині "Ісламський халіфат", а отже заколот був придушений силою зброї.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 115 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |