Читайте также:
|
Літературна мова виникає на певних етапах історичного розвитку народу. її поява свідчить про здатність народу до самоорганізації, досягнення високого культурного рівня.
Головною функцією літературної (або стандартної) мови є функція консолідуюча. Вона об'єднує територіальні діалекти в спільне мовне утворення загальнонародного поширення, що уможливлює ідентифікацію носіїв діалектів з усією національною спільнотою.
Водночас загальнонародна літературна мова протистоїть іншим літературним мовам, утверджуючи самобутність, окремішність народу.
Процеси формування літературних мов у Західній Європі відбувались у період виникнення національних держав. У донаціональний період функція літературно-писемної мови, яка обслуговувала переважно одну сферу суспільного життя - культово-релігійну, належала в Західній Європі латині, на той час уже мертвій мові, а в Київській Русі - церковнослов'янській, яку створили на південнослов'янській діалектній основі Першовчителі Кирило і Мефодій.
Мовну ситуацію Київської Русі слід кваліфікувати як диглосну роль літературно-писемної мови в цей історичний період виконувала церковнослов'янська, тоді як в уснорозмовному народному мовленні побутували діалекти - територіальні різновиди української мови.
З XIV ст. активізувався процес проникнення розмовної української мови в церковнослов'янську. Із середини цього століття, коли більшу частину українських земель було приєднано до Великого князівства Литовського, на його території сформувався спільний для всього князівства канцелярсько-діловий стиль, що отримав назву «українсько-білоруська писемно-літературна мова XIV-XV ст.». Як зазначає Григорій Півторак, щодо пам'яток інших жанрів доцільніше говорити про окремі староукраїнську та старобілоруську писемно-літературні мови [Півторак 2005: 81-82].
Писемну мову, що вживалась в юридичних документах, а також у конфесійній, полемічній, історіографічній літературі, поширеній
в Україні і прилеглих землях у XIV-XVII ст., вважають староукраїнською писемною мовою, оскільки вона вже ввібрала чимало фонетичних, лексичних і граматичних рис народної мови.
Але з другої половини XVII ст., після того як значна частина території України ввійшла до складу Російської
імперії, яка провадила жорстку асиміляторську політику щодо поневолених народів, мовно-культурний розвиток країни на питомих національних джерелах було загальмовано.
Протягом XVIII ст. всі різновиди староукраїнської писемної мови в підросійській Україні занепали і в офіційних сферах їх замінила російська мова. Процес витіснення староукраїнської писемно-літературної мови з адміністративно-ділової сфери дослідив за текстами ділових документів XVIII ст. австрійський славіст Міхаель Мозер. Мовознавець провів аналіз мови канцелярійних документів зазначеного періоду, поділивши їх на три хронологічні шари. Згідно з його дослідженням, до 1722 р. українська ділова мова, сформована в XVI-XVII ст., ще не зазнала істотних змін. У другій часовій фазі (1723- 1764 рр.) почалась поступова її русифікація, яка «заходить дуже далеко вже в 40-х рр. XVIII ст.». Натомість уже після 1765 р. на Східній Україні немає документів, які б містили значний шар українізмів [Мозер 2008:302].
«Це відмирання східноукраїнської канцелярійної мови, - підсум овує автор, - являє собою певний крок в історії української мови, ЩО його не варто недооцінювати. Допіру цей процес призводить до того, що українська мова на Східній Україні в основному на певний ч ас припиняє функціонування як знаряддя культурної комунікації» [Мозер 2008: 302].
Впровадження російської мови у вищі сфери суспільного життя не тільки звузило культурний простір побутування української мови І її соціальну базу, спричинивши денаціоналізацію освічених верств української людності, а й перервало її органічний зв'язок із попередньою писемною традицією.
Церковнослов'янська спадщина, спільна літературна мова східнослов'янського культурного ареалу перейшла у володіння до панівної нації і стала писемною базою формування російської літературної мови. Вона дала російській мові підготовлений ґрунт для швидкого розвитку - багатий словник на позначення абстрактних понять і великі можливості для стильової диференціації.
XVIII ст. в історії російської культури - це доба активної розбудови російської літературної мови, розширення і переформування її основи, коли після короткочасного періоду панування тристильової ієрархії перемагає тенденція до злиття двох мовних стихій - церковнослов'янської і народно-розмовної [Толстой 1988: 181]. Натомість для української мови єдиними повноцінними формами реалізації лишились усні форми її побутування - живе мовлення народу і усна народна творчість, які й стали базовими для формування літературної мови нової доби.
Історична заслуга І. Котляревського полягає в тому, що він віднайшов єдиний на той час перспективний шлях створення літературної мови, використавши селянську говірку як гомогенну мовну основу словесного мистецтва.
Таким чином, розвиток української і російської літературних мов ішов різними шляхами. Російська літературна мова, яка зросла на фундаменті писемної мови Київської Русі, плекалась у вищих верствах суспільства, за постійної підтримки великодержавної влади, що потребувала єдиного «общерусского языка» як духовного знаряддя поневолення всіх інших народів Російської імперії. Натомість історично окрадена, позбавлена своєї писемної традиції і зведена на роль побутового наріччя, українська мова піднімалась знизу, з народного селянського середовища, долаючи опір і з боку самодержавного апарату, і з боку освіченої російської громадськості, і з боку свого ж русифікованого панства.
Проте, як довела історія не лише українців, а й інших народів, інтелектуальній еліті яких довелось формувати загальнонаціональну літературну мову в умовах бездержавності на єдиній базі народних говірок, цей шлях був цілком закономірним та історично виправданим. «В кожній "простонародній" мові, - писав Леонід Булаховський, -є в основі все потрібне для того, щоб при належному серйозному використанні її засобів піднятися, якщо для цього утворюються умови, до рівня культури інших, історично щасливіших народів» [Булаховський 1975: 346].
У творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського та інших письменників першої половини XIX ст. було визначено діалектну основу української літературної мови цієї доби - середньонаддніпрянські і близькі до них слобожанські говори.
Необхідність створення української літератури на діалектних мовних джерелах неминуче обмежувала на початковому етапі формування її жанровий і стильовий розвиток. Орієнтація на усне мовлення селянства як головну базу нової літературної мови звужувала її простір жанром художньої літератури переважно низького стилю. Це приховувало й певну небезпеку для її дальшого розвитку, що виразно виявилось у творчості епігонів І. Котляревського, в якій зловживання семантично зниженою лексикою набуло ознак вульгаризації мови.
Вирішальна роль у становленні сучасної української літературної мови належить Т. Шевченкові. Поет органічно поєднав народно-розмовну мову з мовно-стильовими засобами українського фольклору і старослов'янськими елементами урочистого стилю, пов'язаними з біблійною тематикою. Надзвичайно важливим етапом у становленні загальнонародної літературної мови було здійснене в поезії Шевченка розширення виражальних можливостей української мови, зокрема віднайдення мовних ресурсів для створення високого поетичного стилю.
Велике значення в справі розбудови і культурницького опрацювання української мови мала також
літературна, публіцистична й громадська діяльність П. Куліша. В оригінальних поетичних творах і перекладах П. Куліш, освоюючи мотиви й образи античної і західно-європейської культур, намагався вивести українську літературу з обмеженого кола селянської тематики, розширити лексичну базу літературної мови за рахунок творення слів на позначення абстрактно-філософських понять і введення низки запозичень з інших мов.
На кінець XIX ст. письменникам в особі таких їх представників, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський та ін., вдалося подолати жанрово-стильову обмеженість української літератури. В історії національної літературної мови цим митцям належить заслуга переорієнтації її з «мови сільської баби», згідно з народницькою концепцією І. Нечуя-Левицького, на культурно опрацьовану мову, яка
могла б служити потребам розвиненого суспільства. Творчість Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського піднесла літературну мову на вищий рівень, збагатила її словниковий склад, розширивши його науковою, виробничою, суспільно-політичною лексикою, удосконалила засоби образного виразу. Окремо слід відзначити внесок цих письменників, особливо Івана Франка, у справу формування публіцистичного і наукового стилів української мови.
Розглядаючи історію української літературної мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів - західноукраїнського і східноукраїнського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Саме ця ділянка з історії української літературної мови була чи не найбільш занедбаною в радянський період унаслідок політичної настанови на заборону об'єктивного висвітлення історичних зв'язків українців з тими країнами, які знаходилися за західним кордоном. Натомість саме в Галичині й на Буковині завдяки порівняно ліберальній мовній політиці Габсбурзької монархії були започатковані процеси творення української поліфункціональної літературної мови, на відміну від підросійської України, де формування літературної мови до початку XX ст. обмежувалось художньою літературою і фольклором.
Завдяки реформам Франца-Йосипа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад [Ткач 2000:6]. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання.
На відміну від підросійської України, де соціальна база української мови була обмежена селянством, а формування її літературного різновиду відбувалось у межах одного, художнього, стилю, орієнтованого на відповідну верству населення, соціокультурні чинники розвитку Львова і Чернівців стимулювали формування тут офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови, створення перших шкільних підручників з української мови, створення термінологічних систем. Одночасно виникали міські україномовні середовища, що активізувало утворення наддіалектної форми мовлення - галицько-буковинського койне - усного мовлення місцевої інтелігенції, підприємців, ремісників.
Галицько-буковинський варіант літературної мови формувався на кількох джерельних базах: на лексиці й фразеології південно-західного наріччя (огень, трунати, дотикати землі), лексичних елементах староукраїнської мови (питомці, устроїти, много), запозиченнях з польської та західноєвропейських мов (абнегація, адорація, еманципація, влада, ошукувати, мусить бути, поета), новотворах галицьких учених і письменників (звіт, людство, дійство) [Му-ромцева 2007:93].
У процесах запозичання з інших мов функцію головного джерела і посередника виконувала польська мова. Велику кількість запозичень і кальок з польської мови засвідчує лексикографічна частина дослідження Людмили Ткач «Українська літературна мова на Буковині в кінці XIX - на початку XX століття», де до переважної більшості слів подано відповідники з польської мови (аспірація, арроґація, веґетувати, денунціація, елеґанція, екзистенція, інтенція, опінія, аванз, дефензива, револьта та ін.) [Ткач 2000: 10-11].
Водночас послугування у розбудові літературного стандарту мовою поляків, що, як і росіяни на Сході, претендували на домінування в українському краї, не могло не викликати спротиву і з боку представників місцевої інтелігенції, і, особливо, в літературних колах Східної України, де протистояння впливові польської мови традиційно трактувалось у контексті міжконфесійного конфлікту.
Запозичення з польської мови і тісніший, порівняно із східноукраїнським варіантом, зв'язок галицької літературної мови з традиціями староукраїнської книжної мови був однією з причин неприйняття її з боку частини східноукраїнської інтелігенції. Найактивнішим опонентом впровадження галицьких слів до загальнонародної мови був Нечуй-Левицький. «Давнішу роль стародавньої києво-могилянської книжної мови, пересипаної силою польських слів, - писав, - починає мати в нас на Україні галицька книжня мова, котра своєму лексичному й синтаксичному складанні дуже аналогічна |з стародавньою київською мовою, як її остача, додержана до наших часів в Галичині» [Нечуй-Левицький 1907: 46].
Слід зазначити, що найактивнішим захисником чистоти «малоросійського наріччя» і супротивником
польських впливів лишався царський уряд. В урядових колах імперії прекрасно розуміли загрозу, яку становив для успішного завершення проекту «великої російської нації» мовно-культурний розвиток Західної України. Поява таємного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. була викликана спробою нейтралізувати вплив Галичини на підросійську Україну, про що виразно свідчить аргументація заборони
української мови, наведена в цьому документі:
«...самьй вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не решен, но даже возбуждение зтого вопроса принято было большинством малороссов с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и не может быть и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченньїй влиянием на него Польши, что русский язык так же понятен для малороссиян, как и для велико-россиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемьш для них некоторыми малороссиянами и в особенности поляками так называемый український язык» [Цит. за: Лизанчук 1995: 94].
Ситуацію обтяжували складні відносини з мовами - посередниками запозичень, які в суспільній свідомості асоціювались із знаряддям асиміляції, що зумовлювало різне ставлення до них на західній і східній території і створювало поживний ґрунт для взаємних звинувачень у полонізованості, з одного боку, і зросійщенні, з іншого, (окрема, С. Недільський зазначав, що в мові галичан «багато русицизмів, яких ми уживаємо, аби уникнути польонізмів, так як у російських українців попадаються польонізми із незнання польської мови». Про це ж писала пізніше 3. Франко: «...у західноукраїнському варіанті закріплювались часто слова, однокореневі з російськими, напр.: слідуючий, окруження, напримір (і приміром), завсігди, ціль, чиї,...тоді як у східному - з польськими: наступний, оточення, наприклад, мета, поклик, завше» [Ткач 2000:11-12].
Із наростанням суперечностей українська громадськість розділилась на два табори - прихильників галицьких елементів у мові та їхніх супротивників, що наприкінці 90-х років XIX ст. призвело до і тривалої дискусії, в якій зіткнулись різні погляди на шляхи розвитку української літературної мови.
Результати дискусії, хід якої позначався гостротою й нерідко представляв діаметрально протилежні думки, виявилися однак позитивними. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої ввійшли мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з'явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований у Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів. Як дослідив Юрій Шевельов, з галицької мови кінця XIX - початку XX ст. в українську мову ввійшов великий шар абстрактної лексики, наукової термінології (мовознавець наводить приклад граматичної терміносистеми, що була усталена в Галичині і звідти ввійшла до загальнонаціонального мовного стандарту), поняття, пов'язані з міським побутом, що стосувались не тільки назв предметів і процесів, а й виразів ввічливості, етикету тощо [Шевельов 1996:120].
Дослідження Ю. Шевельова, як і нові мовознавчі розвідки, що продовжують започаткований ним напрям вивчення шляхів формування і розвитку літературної мови, спростовують поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загальнонаціонального стандарту середньонаддніпрянськими говорами. Сучасна українська літературна мова, зазначає Ю. Шевельов, «сміливо може бути названа мішаною щодо діялектної основи, і, отже, традиційне підручникове твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови - річ взагалі цілком неможлива. І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння. І тільки уважна аналіза мовознавця або свідчення сучасників, коли дане мовне явище сприймалося ще гостро як новина, можуть стати нам у пригоді, щоб виявити походження того чи того мовного елементу» [Шевельов 1996: 116].
Висновок Ю. Шевельова підтверджує дисертаційна праця харківського мовознавця Романа Трифонова, який дослідив долю тих 600 лексичних опозицій «галицьке» - «наддніпрянське» (слово), що фігурували в дискусії 1906-1913 років. Учений виявив, що в 39,5 % випадків у сучасній мові функціонують обидва слова без істотних стилістичних розрізнень (наприклад, відносини - стосунки, рахувати -лічити, помешкання - житло), у 27,5 % пар мовною нормою став "галицький" варіант (явище, а не з'явище, пристрасть, а не прилюб ність, відокремитись, а не одопрічнитись тощо), а в 21,9 % - «наддніпрянський» (дратуватись, а не дражнитись, незабаром, а не небаром, рідня, а не кревність та ін.) [Трифонов 2000: 13-14]. Остаточне утворення спільного для всієї України літературного стандарту на засадах діалектної багатоосновності, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках ХX ст. в добу українізації. У цей час було завершено створення загальноукраїнського правописного кодексу, робота над яким почалась ще за Центральної Ради з укладання «Найголовніших правил українського правопису»
під головуванням І. Огієнка і була продовжена Правописно-термінологічною комісією Української академії наук, на чолі якої стояв А.Кримський. Академічні «Найголовніші правила українського правопису» вийшли окремою брошурою 1921 р. в Києві [Німчук 2002:10 12].
У 1920-х роках було створено Комісію для впорядкування правопису, що підготувала ширший проект правопису. Після його публічного обговорення і правописної конференції, що відбулась травні—червні 1927 р., і розв'язання низки питань, які потребували узгодження двох правописних традицій - центральноукраїнської і західноукраїнської, «Український правопис» схвалив тогочасний народний комісар освіти Микола Скрипник, він був надрукований і запроваджений у практику в 1929 р. Цей правописний кодекс, який тепер називають «харківським» або «скрипниківським», оскільки головна організаційна роль у його підготовці й затвердженні належала Скрипникові, за визначенням Василя Німчука, «справді соборна українська орфографія, яка ґрунтується на дійсно наукових засадах, без жодного політичного, "ідейного" присмаку. Він був добре продуманий та опрацьований» [Німчук 2002: 22].Великим здобутком лексикографії 20-х років був «Російсько-український словник», який упорядковувала й видавала Постійна комісія для складання словника живої української мови Української академії наук. Словник, головними редакторами якого були А. Кримський і С. Єфремов, зафіксував уже розвинуту поліфункціональну літературну мову. Перевага цього словника, порівняно зі словником Б. Грінченка, полягала в тому, що академічна праця містила також лексику наукового і публіцистичного стилів. Як зазначали в передмові упорядники словника (В. М. Ганцов, Г. К. Голоскевич, М. М. Грінченкова), він «в українських своїх перекладах живовидяч-ки відбиває той великий поступ, що зробила українська літературна мова протягом останніх десятиліттів, а надто останніх років, коли вона сталася органом широкого культурного і державного вжитку. У цьому редакція вбачає найбільшу вагу цього словника супроти попередніх, що обмежувалися мало не на самому етнографічному матеріалі та на словах давнішої народної (теж переважно народницько-етнографічної) літератури» [Російсько-український словник 1924: VIII].
Завдяки активній діяльності мовознавців 20-х років (О. Курило, О. Синявського, В. Ганцова, Г. Голоскевича та ін.) було усталено норми літературної мови, зафіксовані, зокрема, в праці Олекси Синявського «Норми української літературної мови» (1931).
Проте на початку 30-х років працю мовознавців 20-х років було оголошено «шкідницькою й націоналістичною», спрямованою на «відрив української мови від російської», а видання тих років, у тім числі «Український правопис» 1928 р., академічний «Російсько-український словник», що встиг вийти до літери «П», всі термінологічні словники, заборонено [Шевельов 1998; Українська мова у XX сторіччі 2005: 9-Ю].
Починаючи з 30-х років, поступово скорочується викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припиняється вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім українського відділення філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів, згортається україномовне діловодство, українська мова витісняється з наукової сфери [Жовтобрюх 2007: 725].
Зовнішнє звуження сфер вживання української мови супроводжувалось ще одним, специфічно радянським, винаходом, а саме адміністративним втручанням в її внутрішню структуру. Формально вживання її не заборонялось, але під новими гаслами єдності зі старшим братом - великим російським народом - і благотворності впливів російської мови на українську поширилась впроваджувана згори практика зближення української мови з російською.
«Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, - у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною, - зазначає Юрій Шевельов. - Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих "клясичних" метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові"(Шевельов 1998: 173].
Наслідки втручання партійного керівництва в лексикографічну практику засвідчує порівняння української частини академічного Російсько-українського словника» 1924-1933 рр. і «Російсько-
українського словника» 1948 р. В останньому значна частина питомої української лексики була або зовсім вилучена, або відсунута на другу позицію після слова, спільного з російським. Настанова на зближення української мови з російською визначала партійну мовну політику в УРСР від 1930-х до середини 1980-х років. За таким втручанням у внутрішньомовні процеси стояло прагнення позбавити українську мову характеру незалежного мовного утворення. Можна констатувати, отже, що радянське керівництво, прикриваючись фальшивими пропагандивними гаслами «рівноправності» національних мов, «невиданого, бурхливого їх розвитку» і "гармонійної» двомовності, в реальній політиці не тільки дотримувалось головної тези Валуєвського циркуляру, згідно з яким малоросійське наріччя «есть тот же русский язьік, только испорченньй влиянием на него Польши», а й намагалось практично реалізувати цю тезу через відповідне примусове скеровування лексикографічних та інших мовознавчих праць на поступове вилучення з української літературної мови рис самостійної системи і зведення її до стану місцевої говірки, яка б відрізнялася від російської лише незначними фонетичними особливостями.
Водночас ефективність політики русифікації дещо послабилась після входження до складу УРСР західноукраїнських областей, де вживання української мови відзначалось соціальною й функціональною повнотою і де суспільство чинило сильний колективний опір русифікації.
У 50-60-х роках поліпшився стан і лексикографічного опрацювання, і наукового дослідження української мови. В Інституті мовозна вства ім. О. Потебні АН УРСР було підготовлено й видано шеститомний «Українсько-російський словник» (1953-1963), де українська ле ксика була представлена значно ширше, ніж у «Російсько-українському словнику» 1948 р. її реєстр становив понад 120 тисяч слів. На базі шеститомного словника було створено тритомний «Російсько-український словник», що вийшов друком у 1969 р. У цей час почалася підготовча робота для укладання великого тлумачного словника української мови, який вийшов у одинадцяти томах протягом 1970- 1980 років. Було видано кілька перекладних словників - двотомний "Польсько-український словник» (1958-1960), «Українсько-англійськийсловник» (1957), «Французько-український словник» (1955) і "Українсько-французький словник» (1963) та ін.
В Інституті мовознавства АН УРСР, Інституті суспільних наук у Львові, на кафедрах української мови університетів і педагогічних інститутів було розгорнуто дослідження усіх рівнів української мови - фонетики, лексики і фразеології, словотвору, морфології, синтаксису, стилістики. Ці дослідження було систематизовано й узагальнено в п'ятитомному виданні «Сучасна українська літературна мова» (1969-1973).
У ці роки активізувалось вивчення українських говірок. У відділі діалектології Інституту мовознавства під керівництвом Ф. Жилка почалась робота над укладанням «Атласу української мови», Й. Дзендзелівський підготував і видав «Лінгвістичний атлас говорів Закарпатської області УРСР (Лексика)» (1958-1960).
Чимало було зроблено в ділянці вивчення історії української мови, зокрема В. Німчук підготував до видання й дослідив низку пам'яток української мови: «Лексис...» Лаврентія Зизанія (1964), «Лексикон словенороський» Памви Беринди (1961), «Синоніму славенороскую» (1964) та інші.
Під керівництвом О. Мельничука почалась праця над укладанням «Етимологічного словника української мови», набули поширення дослідження ономастикону України.
Цей далеко не повний перелік здобутків 50-60-х років у різних галузях мовознавства засвідчує, що наукові й навчально-наукові центри мовознавчих досліджень змогли відродитися після руйнації, якої вони зазнали в 30-х роках.
Слід врахувати й рух опору української інтелігенції 60-70-х років, у якому боротьба за права української мови як основи національного життя становила невід'ємну частину правозахисної діяльності. Боротьба ця провадилась в обох визначальних для майбутнього української мови напрямах - і проти зовнішньої русифікації, що виявлялась у звуженні суспільних функцій української мови, і проти спланованого режимом втручання у її внутрішньомовний розвиток, за збереження її лексичного багатства й самобутності.
Проте в 70-х - на початку 80-х років, після проголошення в звітній доповіді Л. Брежнєва тези про постання «нової історичної спільноти - радянського народу», русифікація знову посилилась. У цей час в Україні розгортається кампанія боротьби з «архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями», під гаслом якої з мови оригінальних художніх творів і перекладів усувалась питома українська лексика, передусім західноукраїнська. Варто зазначити, що мовні заборони не обмежувались сферою галицьких мовних особливостей. Жорсткий мовний нормативізм поширювався на все, що виходило за межі суворо регламентованого середнього стандарту.
Слід підкреслити, що війна за чистоту мови, за дотримання мовних норм, що її час від часу оголошувало компартійне керівництво, мала зовсім інше підґрунтя й мотивацію, ніж відомі в історії багатьох мов, особливо загрожених, пуристичні рухи. Якщо останні спрямовувались на боротьбу з іншомовними запозиченнями, тобто мотивувались уболіванням за збереження розвитку мови на питомій базі, то радянські мовні чистки фактично були війною із самою мовою. Радянські «чистки», на відміну від пуристських, ніколи не вилучали
слова виразно іншомовного походження, а стосувались питомої або давно засвоєної лексики.
Отже, попри гучні декларації про «вільний розвиток національній культур народів СРСР» і їхній «невиданий розквіт», радянська мовна політика була спрямована не тільки на обмеження сфер використання української мови, а й на руйнацію її основ - лексичних, фразеологічних, граматичних. Далекосяжною метою такої політики було зведення української мови до стану говірки російської мови, що свого часу відвертіше проголошувала імперська адміністрація царської Росії. Частково режимові вдалося досягти своєї мети. Юрій Шевельов, один з небагатьох дослідників радянської мовної політики, що провадилась в УРСР у 70-х роках, до ознак, що позбавляли українську літературну мову самостійності, відносив такі: «широка
відкритість для російських вкраплень і структур; накинення російської шкали соціальних вартостей у мові; закритість до позик поза тими, що йдуть з або через російську мову; недорозвиненість технічної й наукової термінології; відсутність міського сленгу; явище суржика й суржикізації» [Шевельов 2009: 330-331].
Результати мовно-культурної асиміляції на кінець 80-х років випилялись передусім у зовнішніх сферах побутування української мови - зросійщенні великоміських середовищ, звуженні використання української мови в освіті і науці, а в 70-х роках - і в адміністративно-управлінській галузі. Однак практика штучного зближення української мови з російською не досягла своєї мети. Українському суспільству вдалося вберегти від руйнації літературну форму своєї мови. Попри всі зусилля режиму, повновартісним лишився художній стиль української мови. Як і розмовно-побутовий, він належить до базових у мовній системі. Але якщо перший охоплює практичні сфери життя, то другий належить царині мистецтва слова. Художній стиль є найбагатшим на засоби вираження, головна його роль - культуротворча. Відомий вислів М. Гайдеґґера «Мова, яка прагне охопити буття в усій його повноті, перетинає кордони вічності» стосується передусім літературної мови. Ці слова цілком можна віднести і до української мови. її літературна форма розвинена, багата і досконала. Як зазначає Емануїл Райс у статті, присвяченій творчості Володимира Свідзинського, «зростаюча шляхетність мови поширює межі свідомості і збільшує певність своїх сил у людей, які нею говорять. Вони зважуються на те, що давніше здавалося їм неможливим, навіть у ділянках, які на перший погляд не мають з літературою нічого спільного. Виробленість мови вдосконалює життєвий звичай великих центрів і сприяє швидкому зростанню точної та абстрактної думки. "Доктор Серафікус" Домонтовича був неможливий у країні, яка говорить мовою епохи І. Котляревського або Г. Державіна. В якій би ділянці думка не працювала, вона живиться суґестіями даної літератури» [Райс 1961: 32].
Разом з тим не можна недооцінювати й важливості повноцінного побутування мови в інших сферах приватного й суспільного життя. Російський мовознавець Володимир Гак, знавець історії літературних мов і мовних політик зарубіжних країн, зазначає: «Художня література є вищою формою використання мови, вона показує її можливості, сприяє її збагаченню, але не вона вирішує долю мови в суспільстві. В історії було чимало прикладів, коли на якійсь мові створювались видатні художні твори, але сама ця мова вмирала. Виживання й розвиток мови забезпечується її використанням у трьох інших сферах: в побуті, у викладанні і в суспільному житті (передусім у сфері адміністрації і на виробництві). Мова відмирає, якщо вона перестає бути засобом спілкування в родині. Вона біднішає й не розвивається, якщо не використовується як мова викладання в школі і в спілкуванні людей» [Гак 1989а: 105]. Під час обговорення мовних проблем, що постали в союзних республіках перед розпадом СРСР, В. Гак повторив це спостереження, навівши на його підтвердження приклад поета Фредеріка Містраля, який написав свою відому поему «Мірейо» провансальською мовою і навіть отримав за неї Нобелівську премію, але це не змогло завадити подальшому вмиранню провансальської мови [Национально-язьїковьіе отношения 1989: 77].
До характерних рис сучасних літературних мов належать такі: писемна фіксація, унормованість, загальнообов'язковість норм і їхня кодифікація, розвинута функціонально-стильова система і стилістична диференціація засобів вираження, взаємодія писемного (книжного) і розмовного мовлення.
Українська мова відповідає зазначеним вимогам. Проте слабкою ланкою в її нинішньому розвитку лишається тільки остання риса. Внаслідок попередніх асиміляційних процесів взаємодію писемних і розмовних стилів на більшій частині української території порушено, а у великих містах Сходу й Півдня досі заблоковано.
закрепляется через его индивидуальный выбор, собственные усилия и конкуренция с другими индивидами - это статус
<variant>достигаемый
<variant>главный
<variant>предписанный
<variant>профессиональный
<variant>должностной
<question> Социальная позиция (статус) - это
<variant>соотносительное положение индивида или группы в социальной
системе, обусловленное выполняемыми им социальными функциями;
<variant>образец поведения, закрепившийся, утвердившиеся, отобранный как целесообразный в определенном типе вещества;
<variant>позиция индивида в обществе, обусловленная выполняемые им
профессионально- должностными функциями;
<variant>социальная роль, которая заранее предписана индивиду обществом;
<variant>совокупность ролей;
<question> Социальный статус, приобретаемый человеком благодаря
Дата добавления: 2014-12-18; просмотров: 131 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |