Студопедия
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тема 9. Соціологія конфлікту

Читайте также:
  1. Деструктивні функції конфлікту на особистісному рівні
  2. ЕЛЕКТОРАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ
  3. Загальна характеристика класичної соціології. Протосоціологія
  4. Конструктивні функції конфлікту
  5. Лекція 3 в. Функції конфлікту
  6. Поняття та специфіка педагогічного конфлікту.
  7. СОЦІОЛОГІЯ
  8. Соціологія XXст.
  9. Соціологія культури
  10. СОЦІОЛОГІЯ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1. Виникнення і розвиток економічної соціології, її суть і зміст.

2. Соціологія економічної і соціальної сфер.

3. Основні наукові напрями економічної соціології.

4. Місце економічної культури в економічній соціології.

5. Взаємозв'язок економічної соціології з іншими науками.

1. Виникнення і розвиток економічної соціології, її суть і зміст

Економічна соціологія являє собою міждисциплінарний науковий напрям, який інтегрує соціологію і економіку, вивчає дії економічних законів, закономірності розвитку економічних і соціальних відносин, життєдіяльність людей.

Виникнення економічної соціології зумовлене соціальною потребою створення спеціального знання соціальних явищ і процесів, нагромадження спеціальних наукових ідей, концепцій, фактів і факторів, а також вироблення нових методів соціологічних досліджень. Основою її появи стали потреби у пошуку шляхів ефективного управління людським фактором в умовах науково-технічного прогресу, розширення масштабів виробництва, ускладнення економічних зв'язків і загострення соціальних суперечностей.

Важливим фактором становлення економічної соціології став процес соціологізації економічної науки, який охопив мотивацію економічної поведінки, співвідношення свободи і регламентованості в економіці, відносини людини і держави, бізнес та менеджмент, соціальні інститути - політику, власність, сім'ю та ін., а також підвищив їх роль в економічному житті. Передумовами визначення цього напряму стали дослідження М. Вебера і Т. Веблена, які розробили теорію соціальних інститутів та їх ролей у регулюванні економіки.

Особливу роль у становленні економічної соціології відіграв розвиток емпіричних соціологічних досліджень, зокрема дослідження промислової соціології, теорії соціальної стратифікації і мобільності, соціології організації тощо. На становлення економічної соціології особливий вплив мали дослідження управління людським фактором, які ґрунтувались на людських відносинах.

Економічну соціологію також пов'язують із структурно-функціональним напрямом соціології, який розробили Г. Парсонс, Н. Смелзер, К. Девіс та ін. Цей напрям охоплював також такі елементи, як бізнес, ринок, адміністрація, конкуренція, інфляція тощо. Дослідження цього напряму ґрунтувались на соціологічних методах і підходах, на соціологічному аналізі зв'язків економіки і суспільства.

Отже, виникнення економічної соціології було підготовлене багатьма концепціями соціологічних теорій, зокрема теорій соціальної дії, обміну, ролей, а також конкретними соціологічними дослідженнями. Засновники економічної соціології визначили емпіричні об'єкти і предмети конкретних досліджень. До емпіричних об'єктів належать соціальні аспекти економічних інститутів: ринок, гроші, підприємства, власність, а також соціальні аспекти різних економічних систем, соціальних груп, політичних інститутів, як учасників економічного життя суспільства та ін. Предметом дослідження є міжгрупові відносини, поведінка, конфлікти у ринковій економіці, соціальні функції і процеси.

Економічну соціологію спочатку розглядали як науку про взаємозв'язки економічної та неекономічної сфер суспільного життя. До економічної сфері відно­сили виробництво, розподіл, облік і споживання, а до неекономічної - політику, культуру, етнос і стратифікацію.

Дослідження економічної соціології спрямовувалися на:

- поведінку споживачів товарів;

- соціальні ролі у дефіцитній економії;

- поведінку і стимулювання діяльності господарських керівників;

- ставлення до економічних реформ;

- вплив соціальних та культурних факторів на розвиток економіки;

- систему цінностей людей.

Важливе місце займали дослідження на стику економіки і соціології, зокрема трудової мобільності - плинності, міграції, міжгалузевих переміщень, ставлення молоді до праці і до професії, соціальних проблем міста і села, бюджету часу тощо.

Виникнення економічної соціології пов'язують із зростанням ролі людського фактора у розвитку суспільства, як колективного суб'єкта суспільного життя, що має соціальну, демографічну, економічну і політичну структуру та функції, що забезпечують розвиток суспільства.

Предметом економічної соціології є:

- закономірності взаємодії економічної і соціальної сфери суспільного життя;

- соціальний механізм взаємозв’язку економічного і соціального розвитку;

- соціально-економічні відносини;

- розвиток економіки як соціального процесу тощо.

На розвиток економічної соціології суттєво вплинув науково-технічний прогрес, який виявляється у широкому спектрі тенденцій, зокрема у зростанні технічної озброєності і спеціалізації суспільної праці, що зумовлює зміну ролі людини у системі "природа-суспільство". Підвищення технічної озброєності праці дозволило людині приводити у дію все більшу масу технічних засобів, енергетичних потужностей, сировини і матеріалів. Набуває більшого значення інтенсифікація виробництва, економне витрачання матеріальних ресурсів, вдосконалення технології тощо. Управління людським фактором також вимагає змін. Його вдосконалення пов'язане з поліпшенням контролю і особливо самоконтролю, який би ґрунтувався на професійній совісті, трудовій і особистій гідності. Кращих успіхів досягають ті спільності, які мають розвинуте почуття власної гідності, честі і самоповаги, соціальні якості працівників. Вони змінюються під впливом різних факторів: політичних, економічних, культурних і психологічних.

Важливим фактором соціально-економічного розвитку суспільства є зростання рівня освіти і культури. Сучасна молодь вступає у трудове життя з вищим рівнем загальної і професійної підготовки. Освічені, культурні і кваліфіковані працівники значно активніші у праці і житті. Зростання культури й інформативності, розширення потреб та інтересів посилили прагнення працівників до більшої самостійності, підвищили цінність творчих елементів праці.

Водночас виникли різні особисті стратегії поведінки у праці і одержанні доходів. Одні прагнуть одержувати максимально високі доходи будь-яким чином. Інші задовольняються одержанням фіктивних доходів при мінімальних затратах праці. Більшість працівників обирає стратегію цінностей, критеріями яких є доход та вільний від роботи час. Історичний досвід свідчить, що поведінка людини значною мірою визначається суспільними відносинами, а її регулювання здійснюється соціальною політикою і господарським механізмом.

Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціальної політики, яка стосується діяльності органів влади, спрямованої на регулювання стану, відносин і взаємодії основних елементів соціальної структури суспільства - класів, націй, верств і груп. Завдання цієї політики полягає у забезпеченні узгодження інтересів індивідів і спільностей з інтересами суспільства. Конкретні цілі соціальної політики ґрунтуються на потребах і умовах та спрямовуються на здійснення соціального захисту людей і соціальної справедливості в усіх сферах суспільного життя.

Соціальна політика тісно пов'язана з господарським механізмом, який включає сукупність важелів, зорієнтованих на форми відносин, самостійність підприємств, приватну власність, інтереси і мотивації людей.

Основні функції економічної соціології:

- теоретично-пізнавальна - дослідження соціально-економічних закономірнос-тей економічного життя;

- прогнозуюча - визначення тенденцій розвитку соціально-економічного життя

- управлінська - забезпечення системи управління економічною сферою у відповідності з розвитком соціальної сфери суспільного життя

- соціальна - забезпечення економічної соціалізації працівників

2. Соціологія економічної і соціальної сфер

Характерна особливість економічної соціології полягає в тому, що вона ґрунтується на взаємозв'язках і взаємодіях соціальної та економічної сфер.

Соціальна сфера впливає суттєво на функціонування і розвиток економіки, тобто на соціально-економічні процеси. Під соціальними процесами розуміють зміни у соціальних об'єктах, які відбуваються під впливом людського фактора.

Економічна сфера - цілісна підсистема суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи.

Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємовідносини. Насамперед, має місце вплив економічних відносин на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а також вплив соціальних відносин на соціально-економічні процеси. Особливу роль у цих взаємовідносинах відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки і надання їй соціального характеру. Він впливає на розвиток економіки через соціальний механізм. Структура останнього має таку форму:

Розкриття наведених блоків соціального механізму свідчить, що функціональні імпульси зумовлюються соціальними відносинами, тобто із соціальної сфери трансформуються в економічну, а економічні відносини впливають на соціальні умови діяльності і поведінку соціальних спільностей. Соціальний механізм зв'язує всі елементи системи в єдине ціле, стає предметом дослідження, який лежить на стику економіки і суспільства.

Економічна соціологія формулює соціальний механізм, який ґрунтується на організаційних формах і методах ідейно-політичного, культурно-творчого, морального і соціально-психологічного впливу на соціальні процеси, цінності, установки та орієнтації, на формування світогляду, активності і свідомості. Соціальний механізм об'єднує механізм економіки, соціального управління, демографічного розвитку, організації та стимулювання праці, формування міграційних процесів, впровадження досягнень науки у практику та ін.

Під соціальним механізмом управління економікою розуміють стійку систему економічної поведінки і взаємодії різних груп, регулювання дій соціальних чинників і забезпечення внутрішньої єдності функціонування складних соціально-економічних об'єктів, узгодження розвитку економічної і соціальної сфер.

Соціальний механізм управління і розвитку економіки реалізується як на рівні країни в цілому, так і на рівнях регіону, області, міста, району, а також на відповідному рівні організаційної структури виробництва - відомства, об'єднання, підприємства, фірми тощо.

Отже, має місце множинна окремих соціальних механізмів, що діють на різних рівнях територіальних та організаційних структур економіки.

Вчення соціальних механізмів управління і розвитку економіки має на меті не лише фіксацію його нормального функціонування, а й виявлення дисфункцій, суперечностей та складнощів у розвитку економіки.

3. Основні наукові напрями економічної соціології

Зусилля спеціалістів з економічної соціології в останні роки зосереджуються на таких 3 основних напрямах:

- дослідження статистичних аспектів взаємозв’язків економічної і соціальної сфер;

- вироблення підходу до розвитку економіки як до соціального процесу;

- функціонування і розвиток соціального механізму.

Ці напрями включають теоретико-методологічні, емпіричні і прикладні дослідження.

Теоретико-методологічні дослідження містять розробку теорії методології і методики вивчення:

- зв'язок між суспільствам і економікою, економічною і соціальною сферами;

- соціального механізму як системи важелів управління економічною і соціальною сферами;

- соціально-економічних процесів;

- соціальної структури суспільства;

- соціально-економічної активності населення;

- участі трудівників в управлінні об'єктом;

- культури як регулятора соціально-економічних процесів;

- соціально-економічних результатів функціонування соціального механізму.

Емпіричні дослідження економічної соціології охоплюють такі проблеми:

- стабілізація зв'язків елементів економічної і соціальної сфер, усунення суперечностей та причин розладу соціальної системи;

- ефективне функціонування компонентів соціального механізму, які регулюють соціально-економічні процеси;

- організаційна побудова соціальної структури суспільства, якісні характеристики соціальних груп, ієрархія соціальних спільностей, їх функцій у відносинах та ін.;

- форми і види соціально-економічної діяльності і поведінки соціальних груп;

- система управління економічною і соціальною сферами;

- вплив на соціально-економічну діяльність соціальних груп та культурних факторів-цінностей і норм, які сформувались у системі соціальних інститутів.

Прикладні дослідження економічної соціології мають таке соціальне спрямування:

- оцінка економічної і соціальної ефективності соціального механізму;

- визначення тенденцій і закономірностей зміни елементів соціального механізму;

- вдосконалення соціального механізму.

Дослідження економічної соціології грунтується на відповідному понятійному апараті, категоріальній системі та спеціальних індикаторах, формах і методах одержання і вимірювання соціальної інформації, а також на історико-соціологічному аналізі соціальних процесів. Понятійний апарат економічної соціології включає загальнонаукові, загальносоціальні і спеціальні категорії.

До загальнонаукових категорій належать система, структура, функції, процес, механізм, розвиток та ін., які запозичені із загальної методології. Дані категорії використовуються для формулювання і описування соціальної і економічної сфер, соціального механізму, суспільства та інших елементів.

Загальносоціальні категорії включають соціальні, економічні, виробничі відносини, вартість, соціальні спільності, групи, події, явища тощо.

Спеціальні категорії економічної соціології містять соціальний механізм розвитку соціальних структур, соціальні процеси, соціальний контроль, економічну і організаційну поведінку, економічну культуру та ін.

Дослідження економічної соціології охоплюють як економічні, так і соціальні фактори розвитку суспільства, спираються на соціальну й економічну інформацію, визначають економічну та соціальну ефективність.

4. Місце економічної культури в економічній соціології

Особливе місце в економічній соціології займає вивчення економічної культури суспільства взагалі, виробників і споживачів, зокрема управлінського персоналу. Рівень, зміст економічної культури останніх суттєво зумовлює рівень і зміст управління трудовою поведінкою.

Під економічною культурою розуміють сукупність соціальних цінностей і норм, які є регуляторами економічної поведінки людей і виконують роль соціальної пам'яті суспільства економічного розвитку.

Щоб розвивати, підтримувати, зберігати і прививати новому поколінню елементи культури, створюються спеціалізовані органи, функціонують відповідні інститути — сімейні, релігійні, громадські, державні та ін. Система соціальних інститутів для підтримання соціальної пам'яті виробляє відповідні цінності, норми, вимоги і санкції. Наприклад, сім'я виробляє, впроваджує і передає новим поколінням цінності і норми способу життя, взаємовідносини дітей і батьків, трудової та духовної моралі. Інститут права виробляє, зберігає і передає законодавчі норми тощо. В цілому економічна культура є продуктом діяльності соціальних інститутів - політики, сім’ї, права, релігії, науки і мистецтва.

У сфері економіки, в соціально-економічних відносинах функціонує вся культура. Наприклад, справедливість як загальнокультурна норма виявляється в усіх сферах суспільного життя. Таких феноменів культури чимало, зокрема рівність, повага, престиж, солідарність, згода, конфронтація, порядок. Всі вони містяться у економіці і вивчаються економічною соціологією. Особливе значення для економічної культури мають цінності, які збагачують людей та колективи. До них належать багатство, влада, гроші, майно, капітал, взаємодопомога, кооперація, інтеграція, концентрація, обмін, авторитет та ін.

Економічна культура включає продукти діяльності соціальних інститутів, які належать до економічної сфери, і продукти функціонування соціальних груп, що містяться у соціальній сфері. Цінності і норми культури поділяються на особистісні та інституційні. З цими функціональними цінностями пов'язані соціальні якості суб'єктів. Наприклад, для професійно-зорієнтованих людей характерна висока цінність праці, а люди з пріоритетом споживацьких цінностей надають перевагу заробітку.

Економічна соціологія враховує не тільки здатність людей створювати і зберігати культуру, а й можливість знищувати і забувати спадщину.

Інституційний аспект економічної культури охоплює соціальні цінності і норми, які функціонують в економіці, але містяться в соціальних інститутах - політиці, ідеології, науці, сім’ї, моралі, релігії. Завдяки взаємозв'язку інституційного та особистісного аспектів економічна культура набуває відповідної цілісності.

Зміни в економічній культурі відбуваються повільно, під впливом різних внутрішніх та зовнішніх факторів. Наприклад, погіршення матеріального стану населення негативно впливає на його поведінку, формування соціальних установок, що відбивається на ланцюгу зв'язків: результати-поведінка-культура.

Конкретні соціологічні дослідження економічної культури широко використовують методи емпіричного аналізу, які включають порівняльний, історико-генетичний і типологічний аналізи, а також соціологічні методи опитування.

6.5. Взаємозв'язок економічної соціології з іншими науками

Економічна соціологія взаємопов'язана з багатьма науками. Особливо тісний її зв'язок з наукою управління, яка вивчає управлінські кадри, зокрема, склад, мобільність, вертикальні і горизонтальні відносини, різні міжколективні взаємодії, а також форми поведінки керівників, проблеми керівництва та лідерства. В науці управління утвердилася теорія соціального управління, де об'єктами виступають соціальні системи. Дослідження організаційної структури керованих об'єктів, людського фактора та його поведінки є базою для розробки наукового положення економічної соціології. Особливе значення для економічної соціології має наука управління виробництвом з дослідження таких проблем:

- оптимізація співвідношення політичного і господарського управління економікою і науково-технічним прогресом;

- встановлення ефективного поєднання централізованих і демократичних засад в управлінні;

- формування інститутів соціального контролю та участі трудівників в управлінні;

- вироблення кадрової політики: принципів добору, підготовки, розстановки і

виховання управлінських кадрів, а також критеріїв оцінки ефективності їх

діяльності.

Водночас економічна соціологія розробляє наукові положення, які використовує наука управління, зокрема соціальні аспекти політичної влади, діяльності, поведінки, ціннісні орієнтації, соціальні норми, традиції, колективні інтереси тощо.

У теоретичних дослідженнях економічна соціологія використовує поняття, які розроблені соціальною філософією та соціологією. До них належать політична система, держава, суспільство, нація, колектив, особистість, свідомість, відносини, соціальний прогрес, соціальна сфера та ін. Досить міцні зв'язки має економічна соціологія з правовими науками, соціальною психологією та іншими суспільними науками.

Узагальнення наукових положень суміжних суспільних наук дозволяють економічній соціології розробити власну теорію.

Дослідження економічної соціології ґрунтується на інтеграції соціологічного й економічного підходів. Необхідність такої інтеграції зумовлюється тим, що економісти, вивчаючи економічну сферу, не охоплюють соціальних відносин, зокрема сімейні відносини і бюджет, а навколишнє середовище, галузі культури, освіти, охорони здоров'я розглядають лише з точки зору фінансування і розвитку. Соціологи досліджують суспільні відносини без глибокого проникнення в економічні процеси. Інтеграція економічного і соціального підходів забезпечує визначення соціальної спрямованості у розвитку економіки. Економічний підхід означає, що цілі розвитку економіки визначаються матеріальними потребами суспільства, максимізацією суспільного продукту, національного доходу, фонду споживання тощо. Соціологи розглядають цілі розвитку економіки як похідні від цілей суспільства, а саму економіку як засіб, що дає можливість суспільству досягти розвинутого способу життя, соціальної справедливості та інших соціальних цілей.

Економісти ототожнюють механізм розвитку економіки з господарським механізмом, який регулює відносини економічних інститутів і організацій, але має внутрішньоекономічний характер і не охоплює відносин економіки з іншими сферами суспільства.

Соціологи розглядають механізм розвитку економіки значно ширше, включають взаємодії не тільки економічних, а й соціальних інститутів та організацій. Якщо економісти вивчають в основному формалізовані відносини, що ґрунтуються на регламентованих законодавчих нормах, посадових статусах, то соціологи враховують як формалізовані, так і неформалізовані відносини.

В економічному підході людина розглядається як елемент трудових ресурсів, носій робочої сили, що можна використовувати, розподіляти, формувати, і не враховується її поведінка. Людина в соціологічному підході виступає суб'єктом економічних і соціальних процесів з власними цінностями, особистими матеріальними і духовними потребами.

Формулювання економічного і соціологічного підходів пов'язують з розвитком відповідних відносин. Їх об'єднання визначило появу і розвиток економічної соціології, але в результаті інтеграції вона одержала якості, яких немає в окремих підходах. Економічна соціологія включила в арсенал дослідження факторний, системний і ситуаційний підходи. Це дозволило глибше розкрити людський, інформаційний, науковий і культурний фактори, а також фактор часу.

 

Тема 9. Соціологія конфлікту

1. Поняття конфлікту, його соціальна природа та функції у суспільстві.

2. Історія становлення соціології конфлікту. Сучасні соціологічні теорії конфлікту.

3. Структура та динамічні показники конфліктів.

4. Причини і умови виникнення конфліктів.

5. Управління соціальними конфліктами.

6. Соціальні конфлікти в Україні на сучасному етапі.

1. Поняття конфлікту, його соціальна природа та функції у суспільстві

Термін "конфлікт" (від лат. conflictus) буквально означає "зіткнення". Тому під конфліктом традиційно розуміють певні протиріччя, антагонізми, колізії, що пов'язані із суперечливим перетином прагнень, інтересів, поглядів окремих людей чи соціальних груп. Конфлікт виникає тоді, коли люди починають усвідомлювати, що їхні інтереси, потреби, цілі не можуть бути задоволеними у разі збереження існуючої системи соціальних відносин і починають діяти так, аби змінити ситуацію. Залежно від змісту, характеру та спрямованості таких дій конфлікт може наростати, послаблюватися, або розв'язуватись.

Отже, конфлікт - це зіткнення протилежних цілей, позицій, поглядів суб'єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють суперечливість своїх інтересів.

Конфлікт має соціальну природу, оскільки учасниками конфлікту завжди є люди або певні соціальні групи та спільноти. Соціальна природа конфлікту зумовлює включення його у коло проблем, які становлять безпосередній інтерес для соціології та окреслюють її предмет. Безконфліктного розвитку соціальних систем (від суспільства до особистості) не існує, тому, проблематика конфлікту є однією з найбільш актуальних у соціології і досліджується у рамках спеціальної соціологічної теорії - соціології конфлікту.

Соціологія конфлікту - це галузь соціології, яка вивчає природу, механізми виникнення та розгортання, а також способи попередження та розв'язання соціальних конфліктів.

Соціологія конфліктів зосереджує свою увагу на дослідженні соціальної природи та структури конфлікту, причин та умов виникнення, механізмів попередження та подолання конфліктів, можливостей їх прогнозування. Значний інтерес для соціології становлять також питання типології та класифікації конфліктів, з'ясування їх ролі у функціонуванні соціальних систем. Коло зазначених та інших проблем і становить предмет соціології конфлікту.

Предмет соціології конфлікту: з'ясування соціальної природи та сутності конфліктів, принципів їх діагностики; соціологічний аналіз конфліктів, їх типологія та класифікація; визначення способів подолання та механізмів управління соціальними конфліктами.

Це не означає, звичайно, що конфлікти мають лише позитивне значення і не можуть виконувати деструктивну для розвитку особистості чи суспільства роль. Саме тому соціологія конфлікту акцентує увагу на необхідності створення таких суспільних умов і пошуку таких форм соціальної взаємодії, у яких конфліктне зіткнення мало б культурний, цивілізований та гуманний характер.

Які ж конкретно функції виконують конфлікти у житті суспільства?

До позитивних функцій конфліктів більшість соціологів відносить:

- соціально-діагностичну - виникнення конфліктів свідчить про недоліки у функціонуванні соціальних організацій, поглиблення суспільних протиріч, поляризацію інтересів різних соціальних груп;

- регулюючу - конфлікти створюють і підтримують у суспільстві соціальну рівновагу, забезпечують баланс сил у структурах влади й управлінні;

- інтегративну - участь у конфлікті сприяє консолідації людей, які захищають спільні інтереси, формуванню їх зацікавленості у співпраці, узгодженні та об'єднанні своїх зусиль;

- інноваційну - конфлікти сприяють оновленню соціальних відносин, утвердженню нових норм та цінностей, дозволяють уникнути застою, є джерелом нововведень та прогресивних тенденцій;

- комунікативну - пошук шляхів розв'язання конфлікту активізує соціальну взаємодію, забезпечує взаємопристосування його учасників, спільне вироблення взаємоприйнятних рішень;

- соціально-психологічну - конфлікти сприяють зняттю психологічної напруги, викиду негативних емоцій і поступовому зниженню їх інтенсивності.

Водночас конфлікти можуть бути деструктивними, вони посилюють нестабільність соціальної системи, порушують її нормальне функціонування. У такому випадку говорять про негативні функції конфліктів, до яких відносять: - дестабілізуючу - деструктивні конфлікти призводять до порушення соціальної рівноваги, громадського порядку, застосуванню насильницьких методів розв'язання існуючих проблем;

- надлишково-витратну - конфлікти, як правило, потребують додаткових матеріальних, часових, моральних, зокрема, емоційних ресурсів для вирішення проблем, навколо яких вони виникають;

- дезорганізуючу - конфлікти уповільнюють та ускладнюють процеси прийняття рішень, відволікають від виконання поточних планових завдань, порушують ритм та ефективність діяльності.

Величезне розмаїття конфліктів, що повсякчас виникають у нашому житті, надзвичайно актуалізує проблему їх класифікації, згрупування їх за певними ознаками для вибору адекватних методів управлінського впливу. Серед соціологів немає одностайності щодо класифікації конфліктів, однак більшість з них виділяє такі види конфліктів:

- за способом розв'язання - насильницькі або ненасильницькі;

- за сферою розгортання - політичні, соціальні, економічні, організаційні, юридичні, сімейно-побутові, ідеологічні, соціокультурні тощо;

- за напрямком впливу - вертикальні та горизонтальні, залежно від характеру соціальних зв'язків між суб'єктами конфлікту;

- за ступенем виявлення - відкриті та приховані;

- за суб'єктами - внутрішньоособистісні, міжособистісні, міжгрупові, між малими та великими соціальними спільнотами, міжетнічні та міждержавні;

- за наслідками - конструктивні та деструктивні;

- за мотивацією - конфлікти з приводу розподілу владних повноважень і позицій, з приводу розподілу ресурсів, з приводу цінностей та життєвих установок;

- за масштабами - глобальні, регіональні, локальні;

- за формою - прості (бойкот, саботаж, переслідування, агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна).

Один і той же вид конфлікту може розвиватися на кількох рівнях, втягуючи у протиборство чимало і нових суб'єктів. Наприклад, конфлікт з приводу цінностей може виникнути і на міжособистісному, і на міжгруповому, і навіть на міждержавному рівні.

2. Історія становлення соціології конфлікту. Сучасні соціологічні теорії конфлікту

Проблема природи конфліктів, причин та умов їх виникнення, способів попередження та розв'язання в усі часи цікавила вчених, філософів, державних та громадських діячів. Перші спроби раціонального осмислення природи соціальних конфліктів належать ще давньогрецьким філософам. Зокрема, Геракліт у своїх трактатах намагався обґрунтувати позитивну роль боротьби у процесі суспільного розвитку.

Все у світі народжується через ворожнечу. Єдиний закон, якому підкоряється все у Космосі - це війна, яка одних зробила рабами, інших - вільними, одним визначила бути богами, іншим – людьми ( Геракліт).

Цю думку у середньовіччі розвинув Фома Аквінський, зазначивши, що війни є припустимими у житті суспільства за умови, що їх санкціонує держава.

Великі гуманісти епохи Відродження Т. Мор, Е. Ротердамський, Ф. Рабле, Ф. Бекон виступили з різким засудженням соціальних конфліктів. Е. Ротердамський зазначав наявність логіки у протіканні конфлікту, звертав увагу на складність примирення конфліктуючих сторін. Англійський філософ Ф. Бекон вперше всебічно проаналізував причини соціальних конфліктів, а також способи їх подолання.

У ХVIII-ХІХ ст. різко критикують збройні конфлікти англійські демократи (Д. Прістлі), французькі просвітителі (Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо, Вольтер), німецькі філософи (І. Кант, Г. Гегель).

Проблемі боротьби за існування присвячені дослідження англійського біолога Чарльза Дарвіна. Головна ідея еволюційної теорії полягала у тому, що розвиток живої природи відбувається за умов постійної боротьби за виживання. Ч. Дарвін обгрунтував механізм розвитку живої природи у вигляді природного відбору найбільш пристосованих для продовження життя видів.

Погляди Ч. Дарвіна у подальшому знайшли свій розвиток у різних галузях наукових досліджень, у тому числі - й у деяких соціологічних та психологічних теоріях конфлікту. Зокрема юрист Л. Гумплович - один з найвідоміших представників соціального дарвінізму - наголошував на тому, що:

- конфлікти є сутністю соціального прогресу;

- поділ суспільства на пануючих та підкорених є вічним;

- конфлікти сприяють єдності суспільства, виникненню більш широких об'єднань.

Засновником соціології конфлікту вважають німецького соціолога Г. Зіммеля, який увів термін "соціологія конфлікту" у науковий обіг.

Цілісну і логічну концепцію конфліктів містить соціологічна теорія К. Маркса. Визнаючи можливість, а за умов гострої класової боротьби - й необхідність соціальних конфліктів у суспільному житті, Маркс однак помилково вважав, що у майбутньому, коли буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва як основу антагоністичних суспільних відносин, розвиток суспільства матиме безконфліктний характер.

На початку XX століття соціологічна думка обґрунтувала систему фундаментальних ідей соціології конфлікту, які окреслили її проблемне поле:

- конфлікт є нормальним соціальним явищем, оскільки природі самої людини притаманні біологічні, психологічні, соціальні та інші фактори, які неминуче породжують чисельні й різноманітні конфліктні ситуації;

- конфлікт виконує позитивні функції у процесі суспільного розвитку, сприяє утвердженню у суспільстві загальнозначущих соціальних норм та цінностей;

- протилежність між правлячою меншістю та керованою більшістю, яка є постійним джерелом конфліктів, є неминучою і вічною;

- існує залежність між економічними, політичними, соціокультурними змінами та конфліктними ситуаціями, що виникають внаслідок таких змін.

Своє подальше теоретичне обґрунтування соціологія конфлікту отримала у XX столітті, особливо у 50-і рр., коли у країнах Західної Європи та США почали посилюватись кризові явища. Всебічний соціологічний аналіз кризової ситуації, пошук шляхів запобігання її подальшого поглиблення, розв'язання існуючих суспільних протиріч призводить до появи таких фундаментальних теорій, як концепція позитивно-функціонального конфлікту Л. Козера, теорія конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорфа та загальна теорія конфлікту К. Боулдінга.

Розвиваючи ідеї класиків соціології конфлікту, американський соціолог Л. Козер у роботах "Функції соціальних конфліктів" (1956) та "Продовження дослідження соціального конфлікту" (1967) обґрунтовує свою теорію позитивно-функціонального конфлікту, де, на противагу домінуючій у той час концепції структурного функціоналізму, яка ґрунтувалась на ідеях гармонії, єдності та безконфліктного розвитку суспільства, доводить, що немає соціальних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають позитивне значення для функціонування соціальних систем та їх зміни. Стабільність суспільства, на його думку, залежить від кількості існуючих у ньому конфліктних відносин та типу зв'язків між ними. Чим більше конфліктів у суспільстві, тим складнішим є його поділ на групи, тим важче розколоти суспільство на два антагоністичних табори, що апріорі загрожує його єдності. Отже, чим більше незалежних один від одного конфліктів, тим міцнішою є соціальна єдність.

На думку Л. Козер постійним джерелом соціальних конфліктів є соціальна нерівність, що породжує напругу між індивідами і соціальними групами, зняття якої відбувається через різноманітні конфлікти.

Це визначення конфлікту є сьогодні найбільш розповсюдженим у західній соціології, а теорія Л. Козера фактично стала науковим обґрунтуванням моделі побудови суспільства "конфліктного функціоналізму". Вихідним принципом цієї теорії є принцип ненасильницького розв'язання існуючих у суспільстві конфліктів. Проте, на думку Козера, ненасильницькі способи розв'язання конфліктів можуть бути ефективними лише у відкритих, демократичних суспільствах, де конфліктам дається вихід, що пом'якшує соціальну напругу. У тоталітарних, недемократичних суспільствах які Л. Козер називає "закритими" конфлікти можуть руйнувати соціальні зв'язки, призводити до революцій та інших соціальних потрясінь, отже, мають деструктивний характер.

У середині 60-х рр. XX століття з обґрунтуванням нової теорії соціального конфлікту, яка отримала назву конфліктної моделі суспільства, виступив німецький соціолог Р. Дарендорф. Основні положення своєї теорії виклав у працях "Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві" (1959), "Елементи теорії соціального конфлікту" (1965), "Конфлікт і свобода" (1972) та ін. Будь-яке суспільство постійно соціальних змін, які породжують соціальні конфлікти. Головну причину конфліктів він, як і Л. Козер, також вбачає у нерівності соціальних позицій людей (наприклад, у розподілі власності та влади), що зумовлює відмінність їх інтересів і виникнення соціальних протиріч. Адже нерівність соціальних позицій означає неоднаковий доступ до ресурсів розвитку індивідів, соціальних груп та спільнот. Звідси - й протиріччя їх інтересів. Боротьба за володіння та розпорядження дефіцитними ресурсами, за лідерство, владу та престиж і зумовлюють неминучість конфліктів, які виступають як спосіб розв'язання протиріч.

Дарендорф розглядає конфлікти як джерело інновацій та соціальних змін,
оскільки вони допомагають уникнути застою, консервації застарілих відносин,
створюють у суспільстві постійну напругу, надають динаміки суспільним
відносинам. За Дарендорфом, придушення конфлікту призводить до його
загострення.

На відміну від Л. Козера, який вбачав у соціальних конфліктах суспільне благо і головне джерело поступального розвитку, а тому вважав, що слід свідомо стимулювати їх позитивні функції, Дарендорф стверджує, що конфлікти - це не благо, а реальність, неминучий наслідок соціальних протиріч. Тому головне завдання полягає у тому, щоби контролювати конфлікт: він повинен бути легалізованим, інституційованим, розвиватися і розв'язуватися за існуючими у суспільстві правилами.

Наступний етап дослідження соціальних конфліктів закономірно був пов'язаний з перенесенням акцентів з вивчення причин та ролі соціальних конфліктів у житті суспільства на дослідження їх загальних структурно-динамічних показників і характеристик Така потреба була зумовлена необхідністю пошуку ефективних засобів регулювання соціальних конфліктів, а також відмінностями в емпіричних і теоретичних підходах до вивчення соціальних конфліктів, що склалися у рамках різних соціологічних шкіл. Це завдання блискуче вирішив відомий американський соціолог і економіст К. Боулдінг, який стояв біля витоків формування загальної теорії конфлікту. У праці "Конфлікт і захист: загальна теорія" (1963) він виходить з того, що більшість конфліктів мають спільні елементи і спільні риси у моделях свого розвитку, вивчення яких дає змогу зрозуміти феномен конфлікту у будь-якому конкретному вияві. Таке розуміння дає можливість суспільству ефективно контролювати і керувати розвитком конфліктів, передбачити їх можливі наслідки.

Ідеї Боулдінга отримали свій подальший розвиток у дослідженнях Л. Крісберга, одного з найавторитетніших дослідників соціальних конфліктів, автора наукової моделі соціального конфлікту як системи структурно-динамічних показників, що є методологічною основою діагностики і регулювання різноманітних соціальних конфліктів.

Суттєві зміни у концептуальному осмисленні конфліктів відбулися у 80-90-х роках минулого століття, коли у США та інших розвинутих країнах інтенсивно розпочався процес їх інституціалізації - створення нормативно-правової бази процесу врегулювання соціальних конфліктів, який супроводжувався різким зростанням попиту на послуга різноманітних посередницьких та консультативних агентств. Головним завданням соціальних досліджень стає розробка теорії і практичних технологій розв'язання соціальних конфліктів. Усвідомлення такого завдання відбувається не тільки у соціології, айв інших науках - соціальній психології, теорії міжнародних відносин. Ініціатором об'єднання зусиль представників різних наукових дисциплін стає Дж. Бертон - американський політик і дипломат, який очолив Центр аналітичного вивчення та розв'язання конфліктів Національного інституту миру при університеті Дж. Мейсона (Вірджинія).

Бертон ставить за мету розробку загальної теорії розв'язання конфліктів на основі синтезу різноманітних класичних і сучасних концепцій конфлікту, теорії, яка може бути застосована на усіх рівнях соціальної взаємодії, від міжособистісного, до міжнародного. Спираючись, зокрема, на висновки теорії людських потреб, Дж. Бертон обґрунтовує положення проте, що головним джерелом усіх соціальних конфліктів є прагнення до задоволення базових потреб – у безпеці, ідентичності, визнанні, свободі тощо, які властиві як окремому індивіду, так і соціальним групам, суспільствам.

Принципи і підходи до аналізу і розв'язання конфліктів, запропоновані Дж. Бертоном: необхідність ґрунтовного аналізу базових потреб різних соціальних груп та ступеню їх задоволення існуючими соціальними нормами та інститутами; зосередження уваги на аналізі джерел виникнення конфліктів і способів їх усунення, а не на стримуванні або частковому врегулюванні без відповідних структурних змін соціальної системи; урахування при розробці рішення як найближчих, так і довгострокових наслідків з метою запобігання виникнення конфлікту у майбутньому.

Теорія Дж. Бертона закладає основи нової дослідницької парадигми, яка передбачає розгляд конфлікту як багаторівневого феномену, елементами якого виступають, поряд із протиріччями у інтересах, цінностях і цілях, незадоволені базові потреби людей і соціальних груп, що дозволяє попереджувати виникнення конфліктів шляхом своєчасного розв'язання актуальних соціальних проблем.

Становлення української конфліктології лише тільки відбувається, оскільки у радянські часи офіційна наука заперечувала наявність при соціалізмі антагоністичних протиріч, а отже - й підґрунтя для виникнення конфліктів. Відповідно й наукові дослідження конфліктологічної проблематики практично не проводились.

Процеси демократизації та ринкового реформування вивели на поверхню конфліктний потенціал українського суспільства, яке знаходиться на шляху усвідомлення своїх дійсних потреб, інтересів, цінностей. Це потребує динамічного та інтенсивного розвитку українського конфліктознавства, активного продукування та розповсюдження конфліктологічних знань серед найширших верств населення.

3. Структура та динамічні показники конфліктів

Узагальнення та зіставлення різних конфліктологічних концепцій свідчить, що будь-який конфлікт має деякі спільні складові, до яких зазвичай відносять:

- суб'єктів конфлікту;

- стосунки між ними;

- предмет (проблему, спірне питання), з приводу якого він виникає;

- соціальне середовище, у якому протікає.

Розглянемо характеристики кожного з цих компонентів.

1. Суб'єкти конфлікту (конфліктуючі сторони) - це безпосередні учасники конфлікту, які складають основні структурні елементи будь-якого конфлікту, оскільки своїми діями вони породжують сам конфлікт, надають йому того чи іншого змісту та гостроти, визначають його тривалість та зміни. Чітке визначення суб'єктів конфлікту допомагає з'ясувати його предмет, спрогнозувати динаміку та можливі варіанти розв'язання.

Згідно К. Боулдінгу, суб'єктами конфлікту виступають або окремі індивіди, або соціальні групи та спільноти, що з них складаються. На цій підставі, за своїми суб'єктами, як вже зазначалося, можна виділити наступні види конфліктів:

- між окремими особистостями - міжособистісні;

- між окремою особистістю та групою - особистісно-групові;

- між групами - міжгрупові.

Окремим видом конфлікту за цією класифікацією можна вважати внутрішньоособистісний конфлікт, коли індивід немовби ''роздвоюється" на протилежних суб'єктів і відчуває внутрішню боротьбу із самим собою за те, як

йому діяти.

Для повної характеристики суб'єктів конфлікту недостатньо співвіднести (ідентифікувати) їх з тими чи іншими індивідами та групами. Необхідно також проаналізувати їх якісний та кількісний склад, рівень організації, обсяг ресурсів, а також здатність до ефективних дій в умовах конфліктного протиборства.

2. Характер відносин між конфліктуючими сторонами визначається
ступенем їх взаємодії та взаємозалежності. Наприклад, у трудових та сімейних
конфліктах конфліктуючі сторони пов'язані досить високою взаємозалежністю,
а тому поводять себе зазвичай достатньо стримано, оскільки розуміють, що
вимушені будуть спілкуватися і після завершення конфлікту. Якщо ж у суб'єктів конфлікту у попередній період були відсутні будь-які стосунки і вони не мають наміру підтримувати їх у майбутньому, вони мають більш широкий вибір лінії поведінки у конфліктній ситуації. Тому важливо встановити, які відносини між учасниками конфлікту були до його початку, у момент конфлікту, і які відносини між собою вони планують після його завершення.

За спостереженнями Л. Козера, якщо одна із конфліктуючих сторін має можливість оцінити силу протилежної сторони ще до початку розвитку конфлікту і визнає її достатньо високою, це може спонукати її намагатися врегулювати спірне питання неконфронтаційним шляхом. До того ж, співставлення сил дає можливість кожній із сторін обрати більш раціональні засоби досягнення поставлених цілей або взагалі відмовитись від подальшого "розкручування" конфлікту.

3. Предмет конфлікту є змістовною характеристикою конфлікту і передбачає з'ясування його об'єкту, тобто того, що саме зосереджує на собі увагу та прагнення учасників конфлікту, і, водночас, протиставляє їх один одному, а, отже, є об'єктивною основою виникнення між ними конфліктних відносин.

Та сукупність характеристик об'єкту, що робить увагу до них та прагнення кожного з учасників такими, що суперечать увазі та прагненням іншого, і становить предмет конфлікту.

Загальновизнано, що основними об'єктами більшості соціальних конфліктів виступають ресурси, статус та цінності. До ресурсів відносять все те, що може бути ефективно використано для задоволення потреб суб'єкта, реалізації його інтересів та цілей - фінанси, техніка, технології, земля та її надра тощо (матеріальні ресурси), а також культура, наука, освіта та інші види духовних ресурсів.

На відміну від ресурсів, які переважно є засобом забезпечення нормальної життєдіяльності суб'єктів конфлікту, статус, як об'єкт боротьби між ними, є умовою її забезпечення. Саме від статусу залежить, яким - рівноправним або нерівноправним - буде положення суб'єкта у суспільстві, серед інших соціальних суб'єктів, наскільки вільними або примусовими будуть його взаємини з ними, у якій мірі буде збережене або принижене його почуття людської гідності.

Нарешті, цінності, які у даному випадку розуміються у вузькому сенсі: як те, що є принципово важливим для певного соціального суб'єкта та його життєдіяльності, виступає для нього самоціллю, виразом його розуміння самого себе, своєї власної природи, з втратою якої зникає він сам як власне суб'єкт, який гідний визнання та поваги інших суб'єктів. Конфлікти на ґрунті цінностей виникають, як правило, на ґрунті примусового нав'язування їх одним соціальним суб'єктом іншому.

Отже, поряд із з'ясуванням об'єкту конфлікту надзвичайно важливим є визначення власне предмету, тобто проблеми конфлікту (спірного питання або кола питань), яку суб'єкти прагнуть розв'язати вигідним для себе чином. Для аналізу предмету конфлікту надзвичайно важливим є використання таких показників, як глибина спірних питань, їх кількість та взаємозв'язок, їх значущість для кожного з учасників конфлікту, а також ступінь та характер їх усвідомлення даними учасниками.

4. Зовнішнє соціальне середовище має суттєвий вплив на виникнення та розвиток конфліктів через стандарти у оцінках соціальних ситуацій, стилі аналізу, моделі вирішення проблем, способи прийняття рішень, які сформувались у даному середовищі. До факторів зовнішнього середовища належать також засоби масової інформації, громадська думка, включення у конфліктний процес третьої сторони тощо.

Якщо структурні елементи конфлікту виступають його статичними характеристиками, то динамічними показниками конфлікту прийнято вважати стадії розгортання конфлікту і процес його розвитку від однієї стадії до наступної.

Стадії розвитку конфлікту: конфліктна ситуація, коли формуються соціальні умови, що викликають розходження інтересів та цілей учасників конфлікту, відбувається усвідомлення такого розходження соціальними суб'єктами, формулюються цілі кожного з них та шляхи їх досягнення; конфліктна взаємодія, в межах якої відбувається перша сутичка конфліктуючих сторін - інцидент, наступне поглиблення конфліктного протистояння - ескалація конфлікту та досягнення вищої точки напруги - кульмінації; завершення конфлікту або вихід з нього конфліктуючих сторін шляхом обраного однією або двома сторонами способу - насильства, примирення або розриву. Обрання такого способу залежить передусім від цілей конфліктуючих сторін, засобів їх досягнення, співвідношення сил конфліктуючих сторін, а також ролі третьої сторони у конфлікті. Обмежені прагнення, як правило, підвищують ймовірність завершення конфлікту на компромісно-консенсусній основі. Ненасильницькі засоби сприяють завершенню конфлікту на консенсусній основі, водночас примус і насилля провокують розрив. Третя сторона може як змінити баланс сил на користь одного з учасників, так і відігравати нейтральну роль посередника, сприяючи завершенню конфлікту цивілізованими засобами.

До важливих характеристик конфлікту належать також наслідки конфлікту. Такі наслідки можуть бути відмінними

- для кожної з конфліктуючих сторін;

- для відносин між ними;

- для соціальної системи, якої ці наслідки торкаються.

Центральною ж проблемою аналізу наслідків конфлікту є з'ясування ступеня ймовірності виникнення нових конфліктних ситуацій, якщо результати завершеного конфлікту є нестабільними. Така ймовірність може бути послабленою або навіть вичерпаною за умов отримання сторонами додаткових компенсацій із сторонніх джерел, зміни групової структури конфліктуючих сторін (усунення колишніх лідерів, корегування цілей та позицій учасників конфлікту тощо), а також за перебігом певного часу після завершення конфлікту.

4. Причини й умови виникнення конфліктів

Соціологічний аналіз конфлікту як соціального явища передбачає виявлення його причин в їх системному зв'язку.

Найбільш загальною причиною соціальних конфліктів є соціальна нерівність, такий розподіл позицій в ієрархічній системі соціальних відносин, який робить неможливим досягнення своїх інтересів та задоволення своїх потреб у доходах, знаннях, інформації тощо. Споконвічний розподіл людської спільноти, соціальних груп та колективів на тих, хто керує, приймає рішення, і тих, хто змушений підкорятися і виконувати накази згори, тобто на тих, хто наділений владними повноваженнями, і тих, хто таких повноважень не має, є невичерпним джерелом різноманітних соціальних конфліктів. Люди завжди очікують влади, яка здатна розв'язати усі їхні проблеми, але такі очікування ніколи не можуть бути задоволеними.

Іншою причиною конфліктів, що тісно пов'язана з першою, є обмеженість ресурсів (у тому числі - й статусних), на володіння якими висувають претензії. Людям властиво завищувати свій особистий внесок у загальні результати діяльності, у зв'язку з чим будь-який розподіл ресурсів на будь-якому рівні може призвести до конфлікту.

Більшість західних конфліктологів пов'язують виникнення конфліктів зі свідомістю людей. У такому контексті конфлікти трактуються як зіткнення "конфліктуючих свідомостей", а їх причиною є невідповідність реальної дійсності суб'єктивним уявленням про неї, зокрема:

- незбіжністю індивідуальних та суспільних цінностей;

- неадекватністю очікувань, практичних намірів та вчинків людей;

- нерозумінням людьми своїх вчинків один щодо одного;

- непорозумінням, логічними помилками та семантичними труднощами, що виникають у процесі комунікації;

- нестачею або неякісністю інформації.

Причинами конфліктів (зокрема, політичних) також можуть бути етнічна або релігійна нетерпимість, ідеологічна зашореність. Значна частина побутових та сімейних конфліктів зумовлена причинами психологічного характеру: агресивністю, почуттям ненависті, заздрості тощо.

Міжгрупові конфлікти у більшості випадків породжені розходженнями у поглядах або інтересах, хоча врешті-решт такі розходження зводяться переважно до боротьби за ресурси.

Підсумовуючи, зазначимо, що при усьому розмаїтті причин, як і конфліктів, що ними породжуються, універсальним джерелом конфліктів є несумісність претензій конфліктуючих сторін за умов обмеженості можливостей їх задоволення.

Вже побіжний огляд причин соціальних конфліктів породжує закономірне питання: чому в одних випадках зазначені причини справді призводять до виникнення конфліктів, а в інших - ні? Відповідь на це запитання пов'язана з обгрунтуванням ще одного важливого поняття соціології конфлікту - аналізом умов виникнення конфлікту. Зазначені причини конфліктів існують об'єктивно, незалежно від волі та бажання учасників соціальної взаємодії. Вони є скоріше причинами ймовірних конфліктів, аніж реальних. Проте, вони перетворюються на дійсні причини конфліктів конкретних суб'єктів якщо, коли стають на перешкоді реалізації їхніх інтересів. Тоді, поряд із причинами, актуальними стають і умови виникнення конфліктів.

Умови виникнення конфлікту формуються на передконфліктній стадії, зміст
якої становить зростання соціальної напруги у відносинах між потенційними
суб'єктами конфлікту. Соціальна напруга - психологічний стан людей, до
початку конфлікту має латентний (прихований) характер. Взагалі певний рівень соціальної напруги в оптимально функціонуючому суспільстві вважається природним і розглядається як захисна і адаптивна реакція соціального організму на соціальні зміни, що відбуваються. Перевищення ж цього оптимального рівня може призвести до виникнення конфліктів.

Дослідження напруги в Україні виявило такі характеристики соціальної ситуації:

- високий рівень незадоволення населення умовами життя (насамперед матеріально-економічними);

- посилення недовіри до офіційних структур влади та політичних лідерів;

- зростання розчарування в легітимних засобах вирішення державних та особистісних справ.

З трьох складових напруги (проблема - суперечність, ставлення населення до влади та ситуації, готовність до активних форм протесту) остання є стимулом конфліктної поведінки. Українські соціологи, вивчаючи це питання, дійшли висновку, що нині населення має досить високий ступінь готовності до соціального протесту. Однак переважає підтримка ненасильницьких способів його прояву: якщо такі акції, як збирання підписів або законна демонстрація, підтримують більше ніж 4/5 усього населення, то захоплення будівель дістає підтримку лише 1/10 частини населення форм протесту свідчить про наростання у суспільстві соціальної напруги.

Важливою умовою переростання соціальної напруги у конфлікт є посилення стану незадоволення існуючим станом справ або розвитком подій та усвідомлення потенційним суб'єктом конфлікту неможливості зміни ситуації звичайними способами взаємодії.

Наступною умовою виникнення конфлікту є пред'явлення учасниками конфлікту односторонніх або взаємних претензій, прагнення довести їх правомірність, звинувачення опонента у небажанні вирішувати спірні питання законними, справедливими методами.

Обов'язковою умовою виникнення конфлікту є руйнування традиційних структур соціальної взаємодії, перехід до взаємних звинувачень та погроз, наростання агресивності, врешті-решт - формування "образу ворога" та установки на боротьбу з ним. Якщо ці умови визріли, необхідний лише формальний привід для початку безпосереднього зіткнення сторін, переростання конфліктної ситуації у відкритий конфлікт. Таким приводом є інцидент.

Після інциденту можливі три варіанти поведінки конфліктуючих сторін:

- Сторони (сторона) прагнуть владнати існуючі протиріччя і знайти компроміс.

- Одна із сторін робить вигляд, начебто "нічого особливого не відбулося" (втеча від конфлікту).

- Інцидент стає початком відкритого протистояння і конфлікт проходить всі стадії свого розвитку.

5. Управління соціальними конфліктами

Певних умов потребує не тільки виникнення, але й успішне розв'язання конфлікту. Набагато легше попередити конфлікт, ніж його розв'язати. Але якщо конфлікт виник, необхідно зробити все для його швидкого розв'язання.

Умови розв'язання конфлікту: своєчасна і точна діагностика причин виникнення конфлікту, в ході якої виявляються об'єктивно існуючі протиріччя, інтереси, цілі сторін. На підставі такого аналізу визначається так звана "ділова зона конфлікту"; взаємна зацікавленість сторін у подоланні існуючих між ними протиріч. Це можливо лише за умови визнання інтересів кожної із сторін, подолання недовіри одна до одної; спільного пошуку шляхів подолання конфліктів.

Розв'язання конфлікту - це повне або часткове усунення причин, що його породжують, або зміна цілей та поведінки учасників конфлікту.

Розв'язання конфліктів є головною, проте не єдиною складовою процесу управління конфліктами, який передбачає заходи і стратегії не тільки подолання, а й попередження конфліктів.

Управління конфліктами - цілеспрямований вплив відповідних державних органів, громадських організацій на характер відносин між соціальними суб'єктами з метою:

- уникнення конфліктної взаємодії,

- усунення чи мінімізації причин ймовірних конфліктів,

- у разі їх виникнення - корегування поведінки учасників конфлікту для пошуку взаємоприйнятних шляхів його конструктивного розв'язання.

Метод уникнення конфлікту дає змогу виграти час, мобілізувати ресурси, об'єктивно оцінити ситуацію, скорегувати свої цілі, однак не усуває причини, а, отже - і ймовірності виникнення конфлікту у майбутньому. Застосовується за відсутності сил та часу для боротьби, небажання вирішувати проблему, труднощів у формуванні лінії власної поведінки.

Метод переговорів дає змогу уникнути насильницьких методів, зняти гостроту конфлікту, зрозуміти аргументацію опонента, об'єктивно оцінити реальне співвідношення сил та умови примирення. Переговори дають змогу розглянути альтернативні ситуації, прийти до взаєморозуміння, відкрити шлях до співробітництва.

Метод використання посередництва. Практика доводить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його участі згода була б неможливою. Не випадково у складних соціальних конфліктах на Заході до посередництва залучаються найбільш авторитетні у світі люди - лауреати Нобелівської премії, видатні громадські та політичні діячі.

Метод третейського розгляду передбачає, що аналіз конфлікту здійснюється відповідно до норм закону, зокрема й міжнародного права.

Використання зазначених методів або їх поєднання допомагає учасникам конфлікту успішно реалізувати ту чи іншу стратегію виходу з конфлікту - головну лінію їхньої поведінки на завершальному етапі конфліктної взаємодії.

Стратегії виходу з конфлікту:

компроміс - часткове досягнення своїх інтересів конфліктуючими сторонами на основі взаємних поступок, відмови від окремих вимог і претензій, часткового визнання вимог і претензій протилежної сторони. Ефективний, коли учасники усвідомлюють рівність своїх прав та обов'язків;

співробітництво - конструктивне розв'язання конфлікту на підставі взаємного корегування його суб'єктами своїх цілей, позицій, узгодження інтересів. Найефективнішим є за умови сильної взаємозалежності сторін та важливості конструктивного рішення для них обох;

домінування - задоволення інтересів однієї з конфліктуючих сторін за рахунок іншої шляхом нав'язування їй вигідного для першої сторони рішення. Виправдане, коли запропоноване рішення є конструктивним, а часу для переконання опонента обмаль;

пристосування - вимушена або добровільна відмова від боротьби однієї з конфліктуючих сторін за умов усвідомлення своєї неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом або сильної залежності від нього, незначущості проблеми, з приводу якої виник конфлікт, загроза великих збитків у разі подальшого відстоювання своєї позиції тощо.

Апробація зазначених методів та стратегій розв'язання конфліктів на практиці дозволила вченим сформулювати також принципи поведінки суб'єктів конфлікту, дотримання яких сприятиме прискоренню процесу його розв'язання.

Принципи поведінки суб'єктів конфлікту: предметом переговорів мають бути лише питання, що безпосередньо стосуються змісту конфлікту; всі учасники переговорів повинні демонструвати схильність до досягнення консенсусу; у процесі переговорів сторони повинні прагнути до зняття психологічної напруги; сторони мають демонструвати взаємоповагу та належний рівень культури спілкування; на переговорах їх учасники повинні прагнути до створення атмосфери публічного обміну думками, відкрито аргументовано аналізуючи позиції один одного.

Зрозуміло, що конфлікт набагато легше попередити, аніж розв'язати, тому профілактика конфлікту є не менш важливою, аніж пошук шляхів його подолання.

Профілактика конфліктів - сукупність напрямів, засобів та методів управління соціальними організаціями, що зменшують ймовірність виникнення конфліктів.

Основні напрями діяльності з профілактики конфліктів: оптимізація організаційно-управлінських умов створення та функціонування організацій як можливих причин виникнення конфліктів; корегування поведінки членів організації відповідно до загальноприйнятих в організації норм та правил; створення сприятливого соціально-психологічного клімату.

Засоби та методи запобігання конфліктів: переведення відкритого зіткнення у конструктивне співробітництво; функціональне розведення учасників конфліктної взаємодії, припинення їх спільної діяльності; чітке розмежування посадових повноважень; управління компетенцією співробітників шляхом підвищення кваліфікації, вдосконалення трудових навиків та навиків спілкування, залучення персоналу до прийняття управлінських рішень тощо.

Важливою складовою запобігання конфліктів є "навчання" співробітників правилам безконфліктної поведінки, дотримання яких зменшить ризик виникнення та поглиблення конфліктів в організації із суб'єктивних причин.

Правила безконфліктної поведінки: прагніть адекватно оцінити власну поведінку у конфліктній ситуації, уникайте упередженості в оцінці дій своїх опонентів; спробуйте оцінити ситуацію з позицій протилежної сторони, зрозуміти точку зору вашого опонента; уникайте звинувачень на адресу опонента, що може спровокувати включення психологічних механізмів захисту і потік звинувачень на вашу адресу; контролюйте свої емоції та закликайте протилежну сторону діяти аналогічно; спонукайте свого опонента до відкритого обговорення спірних питань, спільного розв'язання конфліктної ситуації; перевіряйте об'єктивність інформації, пов'язаної з предметом конфлікту, діями опонентів та своїми власними.

Важливою проблемою управління конфліктами є їх інституалізація формування у суспільстві стійкого комплексу формальних і неформальних правил, принципів, норм регулювання конфліктних відносин, які визнаються суб'єктами соціальної взаємодії. Наявність інституційних механізмів, які забезпечують проведення консультацій, переговорів, залучення третьої сторони, пошук взаємоприйнятних рішень, вивчення можливих альтернатив тощо є запорукою мирного, ненасильницького врегулювання конфліктів. Перспективи застосування примусу, насильства значно зростають, коли інституційні механізми не задіяні.

Поряд із закріпленням у суспільній свідомості певних правил і норм конфліктної поведінки інституалізація конфліктів також передбачає:

- закріплення на ментальному рівні образу конфлікту як нормального, а не патологічного явища, його своєрідна легітимація у суспільній свідомості;

- визнання альтернативності соціальних позицій - політичних, соціально-економічних, духовно-ідеологічних, соціокультурних, національно-етнічних, релігійних тощо;

- розповсюдження загальновизнаних правил, норм конфліктної поведінки не тільки на дії суб'єктів конфліктів, а й їх закріплення у політико-правовій культурі суспільства, держави;

- наявність або формування спеціальних інститутів регулювання соціальних конфліктів;

- існування конституційних підходів до управління соціальними конфліктами.

Проте, за популярним серед політиків афоризмом, "стаття у конституції ще не відвернула жодного державного перевороту", і тому нормативно-правове регулювання соціальних конфліктів є необхідною, але не достатньою умовою їх успішного подолання. Найкращий результат, як свідчить практика, досягається за умови раціонального поєднання інституційних механізмів із апробованими соціальними технологіями, стратегіями та методами розв'язання конфліктів.

Значну роль у попередженні та подоланні конфліктів відіграють також соціологічні методи їх вивчення, які дозволяють своєчасно діагностувати, всебічно аналізувати та прогнозувати розвиток конфліктів, виробляти обґрунтовані рекомендації управлінським органам і структурам. До таких методів, зокрема, належать:

- метод системно-структурного аналізу, за допомогою якого визначаються змістовні та просторово-часові параметри конфлікту, з'ясовуються його структурні елементи та характер зв'язків між ними, встановлюється їх ієрархія;

- метод системно-функціонального аналізу, який дозволяє зафіксувати зовнішні прояви конфлікту у суспільстві, його вплив на макро- і мікросередовище;




Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 239 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2025 год. (0.056 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав