Читайте также:
|
1. Предмет соціології культури, її структура та функції.
2. Основні поняття, категорії та сфери соціології культури.
3. Нова соціально-культурна реальність та розвиток національної культури.
1. Предмет соціології культури, її структура та функції
Складність предмета соціології культури полягає в тому, що сам об'єкт (культура) майже такий широкий, як саме суспільство, бо культурне охоплює соціальне в усіх його формах і впродовж всієї історії людства. Внаслідок такої широти предмета культури й обов'язкової присутності культурної компоненти у всіх сферах суспільства предметні ділянки соціології культури є надзвичайно різноманітними і строкатими. Поряд із спеціалізованими сферами соціології культури (соціологія мистецтва, освіти і т. д.) культурні аспекти характерні для інших сфер соціуму і навіть для галузевих соціологій (культурно-політична соціологія та ін.).
Другою особливістю культурології і відповідно соціології культури в силу глобальності предмета і найтіснішою її пов'язаністю з долею людини і людства
є зв'язок з філософією, певний її цілісно-світоглядний характер. Однак і тепер, на відміну від інших галузей соціології, соціологія культури більше орієнтована на розробки теоретичних моделей суспільного функціонування культури як цілого.
Культуру при цьому розуміють як певну систему важливих для людини смислових комплексів-цінностей, що здатні виступати регулятивними принципами індивідуальної та групової поведінки. У цілісній формі кристалізується і передається в поколіннях історичний досвід соціальних суб'єктів.
Подальше обґрунтування такого підходу знаходимо в традиціях французької школи структуралістської культурології К. Леві-Строса.
З кінця XIX - почат. XX ст. в німецькій соціологічній теорії розробляється інша, відмінна традиція, в якій на перший план виступає аналіз індивідуальної соціальної дії та її цілісно-нормативних орієнтирів з особливим акцентом на визначенні смислу, який соціальна дія має для тих, хто її здійснює (типологія форм соціальної дії М. Вебера). Особливу увагу М. Вебер звертає на цілісну раціоналізацію соціальної дії, тобто здійснення важливих вчинків відповідно до певних ціннісних орієнтацій особистості, які він простежує шляхом порівняльно-історичного аналізу в державі, праві, релігії, господарстві. Особливо він наголошує на етичних вченнях релігії, що формують зразки поведінки в усіх сферах суспільства (наприклад, роль протестантської етики в розвитку капіталізму).
Етико-нормативну орієнтацію веберівської соціології культури розвинув американський соціолог Т. Парсонс та його школа.
Культурні зразки кристалізують історичний досвід, який як цінність може стати шляхом освоєння, здобутком духовного світу особистості і спрямовувати її соціальні дії. Інші елементи суспільної системи мають особистісно нормативований і об'єктивно-примусовий характер. Культура, хоч і є складовою соціальної і персональної системи дій, однак як система має свою неосмислену, буттєву сферу, що має специфічні закономірності. Водночас, культура має регулятивну силу та вплив на всі соціальні процеси і від неї залежать темпи динаміки та ефективність суспільних змін, а тому предмет соціології культури перетинається з багатьма іншими дисциплінами, у тому числі й галузевими соціологіями. (Так, сучасний французький соціолог Б. Баді, вважаючи, що культурний фактор відіграє визначну роль у розвитку соціально-політичних систем, говорить про специфіку політичної соціології культури).
Поряд з теоретичною соціологією в соціології культури (або як її іноді називають на Заході - культуросоціологією) розвиваються такі її рівні, як емпірична соціологія культури та різновиди соціології середнього рівня, які охоплюють певну ділянку соціології культури (соціологія мистецтва, етносоціологія, соціокультурологія та ін.). У західній соціології все більше визначається тенденція (Р. Мюнх, Д. Александер, Ю. Хабермас) до інтегралізму, розробки концепції, в якій би поєднувалася макро- і мікросоціологічна проблематика.
В сучасній українській соціології культури відбуваються певні зрушення в предметі дослідження шляхом синтезу того позитивного, що має західна соціологія культури та вітчизняна, з урахуванням досвіду радянського часу. Акцентування уваги на дослідженні проблеми національної культури породжує нові її відгалуження типу "етносоціології", національної художньої культури та ін.
Отже, відбувається історична еволюція предмета соціології культури відповідно до потреб того соціального контексту епохи, який складається. Свої особливості має еволюція підпредметів галузей соціології культури (соціологія мистецтва, соціологія вільного часу та ін.). Культура як соціологічна категорія є багатогранною і вимагає для своєї характеристики цілої низки інших категорій. Сама ж соціологія культури виростає в систему, бо культурна складова є компонентом всіх проявів соціальності і водночас утворює спеціалізовані сфери і галузі (мистецтво, культурно-дозвільна мережа, освіта). Таким чином, соціологія культури структурується ніби по "вертикалі" та "горизонталі" і відповідно до місця в них входить різними своїми рівнями в міжпредметні зв'язки. Центруючою віссю вертикалі є такі рівні соціології культури: теоретична загальна соціологія культури (макрорівень); соціологічна теорія культури "середнього рівня" (теоретичні основи соціології мистецтва, соціології дозвілля і вільного часу, етнокультуросоціологія та ін.); емпіричний рівень для збагачення загального та середнього рівня соціології культури.
Якщо теоретична (загальна) соціологія культури використовує скарбницю ідей філософії культури, культурології, теоретичної загальної соціології, теорії систем, синергетики, то відповідні соціологічні теорії середнього рівня входять у продуктивний зв'язок з близьким їм колом наук (так, наука соціологія мистецтва та художньої культури має постійний взаємозв'язок з естетикою, загальним мистецтвознавством, художньою евристикою, соціальною психологією мистецтва тощо).
Емпіричний рівень, інтегруючи здобутки методики конкретно-соціологічних досліджень, статистики, синергетики, соціолінгвістики, теорії інформації тощо, спрямована на фіксацію специфіки культурних явищ та їх дифузію, динаміку в кількісних та якісних показниках та індикаторах.
Водночас в останні два десятиріччя в соціологію культури активно проникають кібернетичні методи дослідження, які виявились близькими меті культури (найбільш цілісно соціокібернетичний аспект культури розглядався у книзі А. Моля "Соціодинаміка культури", 1973). В сучасних соціокультурних дослідженнях використовується широке коло знань різних наук як допоміжних так і традиційних соціологічних методів (семіотика, соціолінгвістика та ін.).
Оскільки поле культури безмежне й охоплює весь соціум, то і вивчення буття культури в окремих сферах суспільства вимагає врахування їх специфіки, що породжує не тільки особливі методологічні підходи (навіть теорії), але й методику та техніку дослідження (етносоціокультурологія, соціологія культури, соціології засобів масової комунікації).
Зростаючі широкі потреби різного типу суспільств у культурі стимулюють розширення поля соціологічних досліджень і все більшої диференціації їх дисциплін, яких налічується вже десятки (так, від "соціології художньої культури" та " соціології виховання " відокремилась особлива галузь "соціологія естетичного виховання"). Тому структура соціології культури має свої особливості як в історичному часі, так і в окремих країнах. Оскільки сама соціологія та методика її досліджень, формувались у другій половині XIX ст. на основі етнографічних досліджень, то слід вказати на особливе значення соціології культури у вивченні народної культури, джерел розвитку і поступу національної культури.
Предметна сфера соціології культури помітно змінюється не тільки залежно від її історичного становлення, але й вихідних теоретичних засад, бо соціолог, який у побудові своєї системи виходить з розуміння культури як технології діяльності, матиме дещо відмінний предмет методики вивчення, ніж той, що дотримується ціннісної теорії культури. Виходячи з розуміння культури як способу людського існування, утвердження та олюднення людини (концепція української школи культурологів В. П. Іванова), культура розглядається як втілення її буття. Культура (певні її рівні, спеціалізовані і неспеціалізовані сфери) знаходиться в певному соціально-історичному просторі, середовищі і контексті, і сама ж організує їх у певну специфічну цілісність, яка набуває змісту "культурної реальності".
Предметом соціології культури (у першому визначенні) є вивчення
структури та динаміки розвитку "культурної реальності". Ядро останньої
становить ціннісно-нормативне за своєю природою культурне життя суспільства його функціонування та розвиток. Свої особливості має еволюція підпредметів галузей соціології культури (соціологія мистецтва, соціологія вільного часу та ін.).
Культура як соціологічна категорія є багатогранною і вимагає для своєї характеристики цілої низки інших категорій. Сама ж соціологія культури виростає в систему, бо культурна складова є компонентом всіх проявів соціальності і водночас утворює спеціалізовані сфери і галузі (мистецтво, культурно-дозвільна мережа, освіта).
Отже, соціологія культури структурується ніби по "вертикалі" та "горизонтал і " і відповідно до місця в них входить різними своїми рівнями в міжпредметні зв'язки. Центруючою віссю вертикалі є такі рівні соціології культури, як теоретична загальна соціологія культури (макрорівень), соціологічна теорія культури "середнього рівня" (теоретичні основи соціології мистецтва, соціології дозвілля і вільного часу, етнокультуросоціологія та ін.), емпіричний рівень для збагачення загального та середнього рівня соціології культури.
Виходячи з розуміння культури як способу людського існування, утвердження та олюднення людини (концепція української школи культурологів В. П. Іванова), культура розглядається як втілення її буття. Культура (певні її рівні, спеціалізовані і неспеціалізовані сфери) знаходиться в певному соціально-історичному просторі, середовищі і контексті, і сама ж організує їх у певну специфічну цілісність, яка набуває змісту "культурної реальності".
Предметом соціології культури (у першому визначенні) є вивчення структури та динаміки розвитку "культурної реальності". Ядро останньої становить ціннісно-нормативне за своєю природою культурне життя суспільства, його функціонування і розвиток. Вміщеність культурних феноменів у суспільстві вивчається шляхом прояснення системи відносин як специфічних ("естетичних", "моральних" та ін.), так і неспецифічних ("екологічних", "політичних" тощо) та інститутів, які складаються й забезпечують їх функціонування, визначаючи зміст певного "способу життя".
Слід також зазначити, що в умовах становлення української державності набувають першочерговості соціологічні дослідження стану та перспектив розвитку національної культури.
Вирішення загальної соціокультурної проблематики свідчить про формування соціології національної (української) культури.
Універсальність і широта предмета культури дозволяє актуалізувати в певні епохи ті чи інші її складові, що позначається і на характері розвитку певної національної школи соціології культури (якщо французька школа з часів Е. Дюркгейма основну увагу приділяла колективним уявленням, то німецька -ціннісним орієнтаціям особистості в системі соціальної дії - традиція М. Вебера).
Соціології культури притаманні загальні, вищевизначені функції. Специфічність її функцій випливає з об'єктивної ролі культури в суспільстві з урахуванням місця і значення соціологічних знань у культурознавстві в цілому. Соціологія культури (і в цьому полягає її важлива функція) визначає (в тому числі і в кількісних показниках) якісне становище суспільства, узагальнюючи діагностику місця даної країни в світовій та сучасній культурі.
Водночас внаслідок універсальної ролі культури в житті суспільства особливого значення набувають і соціологічні знання, соціологічні виміри культури, які дозволяють не тільки визначити "вбудованість" сфер культури в соціумі, реальні межі її існування, але й ефективність впливу культурного фактора на всі складові суспільства.
Цим самим соціологія культури сама стає додатковим засобом, який сприяє всебічному та ефективному її використанню. На підставі використання даних соціологічних досліджень культури в Україні відбувається реальне програмування соціально-культурних процесів.
На базі соціологічних даних були створені державні програми "Молодь і дозвілля", "Комплексна програма естетичного виховання населення України (до 2000 р.)", "Модернізація культурно-дозвільної мережі".
Соціологія культури в цих умовах, очевидно, виконує управлінсько-регулятивну і певною мірою культурно-побуджуючу, якщо не культурно-творчу функції. Стає більш виразною функція соціокультурологічних досліджень щодо усвідомлення суспільством рівня національно-культурної самосвідомості, пробудження культурно-історичної пам'яті.
2. Основні поняття, категорії та сфери соціології культури
Якщо концепцію соціології культури у вузькому значенні дослідники ведуть від Е. Дюркгейма, то базові складові окремих видів культури визначились з часів Платона й Арістотеля. Численність і певна відокремленість понять підгалузей соціології культури супроводжується постійним пошуком адекватних базових та загальних соціокультурологічних понять та категорій.
Соціолог повинен брати до уваги те, що, крім спеціалізованих сфер культури, будь-яка людська діяльність має соціокультурні наслідки і міра багатоманітності явищ культури зростає, як і роль культури в житті соціальних груп і сфер діяльності.
В класичній традиції соціології культури (М. Вебер, Т. Парсонс) раціоналізовані ціннісні орієнтації, народжені етикою світових релігій, організують соціальне життя, а культура виступає однією із систем реалізації соціальної дії і діяльності. Культурні ідеальні зразки символічно втілюють набутий загальноісторичний досвід, а культура впливає на зміну поведінки людей не примусово, а шляхом засвоєння її особистістю і перетворення у факт життєвого досвіду.
Сучасні послідовники ідей Т. Парсонса (Р. Белла, Р. Мюнх) звертаються до проблем порівняльно-історичного аналізу соціально-культурного розвитку суспільства Заходу і Сходу, приходять до висновку про множинність смислових засад культурного плюралізму, взаємодію та взаємопроникнення різних типів культури.
У практиці соціологів посттоталітарних країн основна увага приділяється процесуально-діяльнісній стороні культури (Л. Н. Коган, С. Н. Плотніков), цінностям, нормам та інститутам культури.
Особистісна зацікавленість культурою, з одного боку, та зростаюча концентрація суспільно-колективного духовного потенціалу - з другого, роблять необхідним цілісно-нормативні механізми регуляції їх поєднання та взаємозв'язку. Такими регуляціями виступають уявлення, соціально-культурні зразки, традиції, цінності, норми та соціальний досвід, які є важливими категоріями соціології культури.
Соціально-культурні уявлення - регулятиви, що формуються на особистісному рівні на основі повсякденного досвіду, малоструктуровані первинні орієнтації в просторі культури суспільства.
З їх участю і на їх основі формуються соціально-культурні зразки поведінки, способи життя, діяльності, які є здобутками соціального досвіду. Вони знайшли підтвердження в процесі соціально-культурної практики як найефективніші. М. Вебер вважав, що типовими зразками орієнтацій у різних сферах соціального життя виступають етичні вчення головних світових релігій. Існує ціла типологія таких соціально-культурних зразків ("еталонів", "ідеальних вимірів") у кожному суспільстві більш або менш загального характеру (виразно вони формуються в типах героїв не тільки міфологічно-релігійних, але й повсякдення - тип лицаря-феодала і тип лицаря наживи і підприємця, освяченого етикою протестантизму; соціально-культурні зразки для молоді в стилі життя - Майкл Джексон, "Бітлз" і т. п.). Цінності ж складаються в процесі встановлення міжособових та групових виборів щодо соціально-культурних уявлень, предметів культури, соціально-культурних зразків, норм і традицій. Однак цінності - це не просто узагальнення емпіричного досвіду, вони мають також свою градацію і типологію від базових, смисложиттєвих (калакагатія - єдність істини, добра і краси у стародавніх греків) і до більш емпіричних цінностей повсякдення, окремих сфер буття (школа професійних цінностей і т. д.).
Найбільш виразно зміст соціально-культурних цінностей визначається у взаємодії з нормами, соціальними зразками як усталеними "рамками ", приписами поведінки, які створюються людьми традиційно, впродовж їх історії та уточнюються, конкретизуються відповідно до певних сфер діяльності в дану епоху.
Норми - це прийняті в суспільстві більш-менш точні моделі відносин і поведінки людей у певних сферах і ситуаціях.
Тому цінності пов'язані з культурною орієнтацією, цілеспрямованістю людської діяльності, а норми - із соціальною організацією суспільства, насамперед із засобами і способами реалізації ціннісно спрямованої діяльності.
Однак орієнтація особистості не є чисто ціннісною, бо людина орієнтується на цінності і норми одночасно. Тому в соціології культури чимраз частіше говорять про ціннісно-нормативну орієнтацію.
З базовими ідеями, ментальністю, етнокультуротипами, які передаються з покоління в покоління, пов'язана система певною мірою змінюваних цінностей, які визначають прийняті в даному суспільстві, групі норми, традиції, зразки мислення, поведінки, діяльності, що й становить базовий зміст культури. Відповідно самі норми, традиції, зразки поведінки також є своєрідними цінностями культури, оскільки вони виступають способами і засобами соціально-культурної комунікації та саморегуляції функціонування і розвитку особистості.
Особливих функцій в умовах оновлення української національної культури набувають національні та регіональні традиції, звичаї, норми (наприклад, відновлення у Західній Україні діяльності товариства "Просвіта").
У внутрішній структурі культури (Ян Щепанський) слід насамперед вирізняти особисту культуру індивіда від культури різного рівня спільнот, які виробляють загальні для даної групи цінності і норми (наприклад, середовище і група митців створює варіант своєї специфічної культури). Для пояснення цієї зростаючої разом із соціальною диференціацією рівневої культурної диференціації в західній соціології виникає ряд взаємопов'язаних концепцій "елітарної" та "масової" культури, "єдиної культури середнього класу" (елітарна вища культура авангарду та інноваційних груп, теорія культури мас та феномен масової культури тощо).
Варіативність інваріанта певного типу культури, зростаюча з прогресом суспільства культурна диференціація та інтеграція породжує в науці низку понять та теорій, таких як "культурно уніфіковане суспільство", "субкультура", "девіантна культура", "контркультура" та інші ("субкультура" - культура окремих груп, яка має свої особливості, "девіантна культура" - різновид субкультури груп із соціально відхиленою поведінкою - хіппі, панки, "контркультура" - культура груп, які активно заперечують офіційну "державну" культуру, часто намагаючись її зруйнувати).
У капіталістичному та частково і в нашому, перехідному, суспільстві, складається певний тип особистості, "зовнішньоорієнтованої" на соціальні і культурні стандарти споживання статусного типу (Д. Рісмен), який посилено відтворює низького рівня масову культуру, різноманітну за барвами, але не за змістом.
Інваріант і скарбницю функціонування та розвитку кожного суспільства та нації становить культурна спадщина. Вона історично набуває нових культурних смислів, ідеалізується, "стає певним комплексом цінностей, символів, які викликають позитивне емоційне відношення, а тому постають "фактором інтеграції груп, засобом їх об'єднання, фактором їх постійності та тривкості в періоди криз" (Я. Щепанський).
Слід зауважити, що для задоволення певних соціальних потреб формуються
широкі галузі культури, в яких вона функціонує (економіка та пов'язані з нею
форми діяльності, інститути, що регулюють суспільне життя, такі як право, держава, звичаї, наука, ідеологія, всі види мистецтва, релігія). На основі певної людської діяльності, матеріальних предметів або ідей формуються інші культурні елементи. Вони поєднуються в певні культурні комплекси, рівень яких визначає певний рівень суспільства (колесо як культурний елемент та "безколесі" цивілізації Америки, сільськогосподарський культурний комплекс, "машинна цивілізація" як уклад декількох систем культури). Вплив культури на суспільне життя багатоплановий. Відомий польський соціолог Ян Щепанський вважає, що він відбувається такими шляхами: через соціалізацію і формування окремої особистості; через створення і введення цінностей; через зразки діяльності та зразки поведінки; через створення моделей інститутів та соціальних систем.
У соціалізації як багатоплановому включенні особистості в соціальне життя провідне місце посідає соціалізація засобами культури, яка полягає не тільки в навчанні розуміння культури та формування планів самореалізації, але й уміння жити в світі культури, володіти механізмами та засобами впливу на свою долю і на майбуття соціуму.
Культура своїми механізмами встановлює також системи цінностей і їх основні критерії. Цінності як базова складова, частина культури різних спільностей та особистостей мають певну систему та ієрархію, на основі яких складається розуміння ситуації діяльності, норм і зразків діяльності (етикет, устави і т. д.).
Особливе регулятивне та управлінське значення для суспільства мають моделі поведінки, інститутів, ідеальні зразки, бажані ціннісні канони, еталони. Вони впливають (наприклад, у мистецтві) на стиль, організацію інститутів, принципи оцінки.
Категоріальна система соціології, визначившись у своїх базових поняттях, у нових умовах все більше відповідає потребам часу.
3. Нова соціально-культурна реальність та розвиток національної культури
Важливим завданням науки нині залишається створення цілісного соціологічного образу культури епохи нашої країни, де соціологія відіграє інтегруючу роль, у тому числі на рівні специфічної методології. У вирішенні цієї проблеми потрібно послуговуватись як базовим та провідним поняттям "культурна реальність" або "соціокультурна реальність" Опрацьоване на теоретико-культурологічному рівні дане поняття вимагає соціологічної специфікації та емпіричної інтерпретації.
Важливо, що теоретичний розгляд культури в буттєвому (онтологічному) плані дозволяє методологічно обгрунтовано знайти соціологічні виміри соціокультурної реальності взагалі та сучасної української культурної реальності зокрема.
Дана ситуація активно формує нову культурну реальність, яка характеризується новими відносинами між людьми у сфері культури, новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливо системою цінностей, норм і принципів, культурних потреб і засобів їх задоволення. Нова культурна реальність виявляється:
- в поступовій зміні характеру відносин між людьми разом із зміною у виробничих відносинах;
- у зміні соціальної орієнтації та ідеалів, новому соціальному виборі;
- в "переоцінці" цінностей і формуванні їх нової ієрархії;
- в особистішому акценті (яке почалось у нас з так званого "людського фактора") по всьому полю соціуму і культури;
- у зростанні ступенів свободи, багатоманітності та строкатості напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення іманентного самодостатнього розвитку культури;
- у знятті "жорсткого" ієрархічного управління сферою культурі і зростанні самостійності розвитку культури в регіонах;
- у формуванні нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею;
- у формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, нових смаків і уподобань, в появі нових елементів способу життя;
- у складанні нових відносин між учасниками культурного життя (в художньому житті між митцем, публікою, критикою та громадськістю);
- у зміні статусу, а відповідно ролі і функцій національної культури, яка стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, розвитку його державності;
- у зміні суспільного статусу релігії, релігізації багатьох верств населення і клерикалізації деяких із них, зростанні її впливу на мораль суспільства, а також не меншому (якщо не більшому) впливові містичних, парапсихічиих вчень, інтересом до яких захоплена більшість суспільства, що породжує суттєві зміни в суспільній свідомості, створює нові вектори буття людини в суспільстві.
Проведені у свій час нами на замовлення Українського науково-дослідного інституту (НДІ) проблем молоді дослідження культурної соціалізації молоді України показують, що більшість із них бажає освоювати національну культуру. Це позитивний фактор, бо пробудження інтересу до національної самобутності формується в умовах денаціоналізації. Характерною особливістю сучасного буття молоді є прогресуюча релігізація свідомості молоді (56% опитуваних заявили, що вони дотримуються певної релігійної традиції, а 26 % - виявили бажання приєднатися до певної конфесії, тобто 82% опитуваних позитивно ставляться до релігії). Зауважимо, що войовничими атеїстами, які заперечують релігійну культуру в будь-яких її формах і проявах, визнали себе лише 3% опитуваних, а 6% - віднесли себе до атеїстів, які дотримуються в житті ряду традицій релігійної культури.
У суспільстві склався своєрідний духовно-ідейний вакуум, пов'язаний з кризою минулої системи соціальних цінностей і недостатнім освоєнням соціально-духовної парадигми. Відсутність обґрунтованого соціального ідеалу і втрата основних життєвих стимулів не тільки сприяють духовній апатії, а й різко зменшують загальну соціальну активність населення, особливо молоді. За даними соціологічних досліджень, проведених в Українському НДІ проблем молоді, у 2002 р. лише 12% молоді України брали участь в офіційних і неофіційних формах громадського життя. Останнім часом скоротилась участь населення у громадських формах культурного життя. Посилилась же увага молоді до повсякденного життя особистості, орієнтація на сім'ю та її благополуччя і водночас зростання домашніх форм освоєння культури. Традиційна мережа культурно-освітніх закладів, яка формувала певну культуру дозвілля, не відповідаючи новим потребам, переживає кризу, і більшість населення, особливо молоді, не користується її послугами.
В суспільстві знижується престиж і якість освіти й культури, що призводить до зниження рівня духовності, породжує моральну та інтелектуальну деградацію.
За останні роки спостерігається прогрес лібералізації змісту та форм дозвільної діяльності, що зумовлено падінням тоталітарного режиму, розвитком демократичних засад, формуванням ринкових відносин. Населення України вже не інтегроване в жорстко централізовану систему моноідеологічних цінностей, вільно може обирати відповідні до її потреб та запитів види і форми дозвілля. Процес лібералізації, безумовно, відіграє позитивну роль у відтворенні та створенні громадян нового суспільства, формуючи самостійність, незалежність думки, життєву активність. Водночас він має і негативні сторони, оскільки породжує спроби певних установ створити нові ідеологічні "універсалі" і тоталітаризацію дозвілля, підштовхує молодь до абсолютизації нових "антицінностей " всупереч минулим.
В організації дозвілля слід брати до уваги суб'єктивний фактор оцінки можливостей задоволення своїх культурних потреб, які як добрі оцінює 8% молоді, а як незадовільні - 31%. Соціальна і матеріально-фінансова диференціація серед населення посилюється. З'являються окремі групи, яким недоступні цілі галузі культури масового характеру (кіно, театр, концерти популярних артистів, новинки літератури), що породжує відплив цих груп, особливо підлітків, не стільки в "домашні " форми культури, скільки (що соціально і кримінально небезпечно) в "тусовки", в неорганізовані ("вуличні") спілкування.
Посилюються розриви в спілкуванні старших та молодших (батьків і дітей, різних поколінь), що призводить до руйнування традиційних сімейних форм дозвілля. Порушується спадкоємність, наступність у дозвіллі поколінь, втрачаються деякі важливі традиційно-національні форми дозвілля і спілкування.
В нових умовах складається суперечлива ситуація, яка полягає в тому, що об'єктивно виникає суперечність між державною культурною політикою в сфері дозвілля і реальним духовним прагненням населення, особливо молоді.
Пріоритетом державної культурної політики проголошені цінності національної культури в системі загальнолюдських цінностей, тоді як "західноорієнтовані" споживацькі установки населення значною мірою спрямовані на освоєння комерціалізованої західної попкультури, яка "розмиває" малотривке національне начало в культурі. Західні орієнтації призводять до денаціоналізації української культури (тільки 2% фільмів кінопрокату українські).
Нині у свідомості населення, особливо молоді, простежується, принаймні, чотири типи ціннісних орієнтацій на проведення дозвілля: "вестернізація", національно-патріотичний, інтернаціональний, націонал-екстремістський (націоналістичний).
"Вестернізація'' характерна для різних прошарків молоді, але передусім для сфери торговельно-опосередковуючої діяльності, і означає домінуючу роль в її дозвіллі західної масової культури (поп-культури) з усіма її атрибутами. Цей тип орієнтації за останні роки досить поширився, його матеріально підтримують комерційні структури.
Національно-патріотична орієнтація на проведення дозвілля спрямована на плідний синтез національно-народної (традиційно української) і новітньої національної культури, що тривалий час переслідувалась як "буржуазно-націоналістична". Вона характеризується відкритістю, толерантністю тощо.
Інтернаціональна орієнтація на проведення дозвілля притаманна російськомовному населенню та значній частині населення східних та південних регіонів України. В ній відбивається прагнення синтезувати культуру народів України на російськомовній основі або на основі двомовності. Цьому типу культури дозвілля властива певна внутрішня розбіжність, неузгодженість між традиціями і новаціями, між прийнятним ставленням до соціалістичної культури минулого і новими ліберально-демократичними цінностями, між "русоцентризмом" і "україноцентризмом". Відповідно до цього "інтернаціональний" стиль проведення дозвілля (як і його суб'єкти-носії) є дещо неоднорідним, динамічним або навіть амбівалентним за своїм духовним і психологічним змістом.
Нарешті, останній тип ціннісних орієнтацій націонал-екстремістський виступає як непримиренне, вороже ставлення до синтезу або діалогу культур в дозвільній діяльності, наполягає на її повній дерусифікації і не визнає поміркованого природно-еволюційного механізму формування культури молодої української держави, роблячи наголос на "боротьбі" і "рішучих діях". Цей тип культури притаманний, передусім, певним колам гуманітарної та науково-технічної інтелігенції, студентам, частині селянської і робітничої молоді західних регіонів України.
Проведене у свій час нами на замовлення Українського НДІ проблем молоді опитування експертів з проблеми пріоритетів у роботі закладів культури показало, що провідне місце в їх роботі повинні займати потреби морального оздоровлення і розвитку людей (84%), художньо-естетичні потреби та потреба співіснування, науково-пізнавальні, культурно-етнічні та громадсько-політичні потреби, а також релігійні.
Передумовою розвитку української культури є зростання національної самосвідомості як імпульсу національного самоствердження. Не зважаючи на економічні негаразди, в суспільній свідомості зростає не тільки інтерес, але й потреба в національній та етнічній самоідентифікації засобами культури. Опитування населення України виявило, що 66% відчувають потребу в знаннях з українознавства, 77,5% - у знаннях про культуру тієї нації, до якої вони належать, 3/4 опитаних представників різних національностей цікавляться історією та національними особливостями української культури.
Важливою етносоціологічною характеристикою самозбереження й розвитку культури є високий рівень самоідентифікації самооцінки українців (середній бал 3,8), який корелює із великим бажанням підвищувати рівень своєї культури (4 бали), та позитивною оцінкою (74%) відродження і поширення самобутньої української культури.
Про глибинні зрушення в національно-культурній самосвідомості населення свідчить той факт, що чверть населення за останні три роки стала частіше і більше приділяти уваги українській культурі. Серед найважливіших елементів української культури вони виділили насамперед мистецтво, історію і мову.
Останнім часом населення нашої держави приділяє значну увагу фольклору,
народному мистецтву, звичаям як основі буття культури, що дає певні підстави
Для стриманого оптимізму і прогнозу подальшого освоєння народного мистецтва і зростання творчих потенцій населення як передумови розвитку української художньої культури.
Тема 5. Соціологія політики
1. Предмет соціології політики.
2. Галузі досліджень соціології політичних відносин.
2.1. Соціологія політичних рухів і партій.
2.2. Соціологія держави.
2.3. Соціологія міжнародних відносин.
1. Предмет соціології політики
У найширшому розумінні соціологія політики - частина соціологічної
теорії, яка дає пояснення таким явищам, як боротьба за владу і її
утримання. Саме вони становлять суть політики.
Водночас соціологія політики є галуззю політології, оскільки головну увагу приділяє взаємозв'язку проблем політичної влади зі структурою і розвитком суспільства як єдиного цілого. Проте не лише політології. Цими іншими теоретичними дисциплінами є економічна теорія, теорія держави і права, теорія міжнародних відносин, а також такі суміжні з ними науки, як політична географія або політична біологія, які набули визнання останнім часом.
Загальнотеоретична частина соціології політики визначає у найзагальніших поняттях соціальні основи і соціальні дії (сили, мету, наслідки) влади, яка встановилася у суспільстві. Отже, тут вступають у силу закони і гіпотези, які пояснюють генетичні і функціональні залежності між політичними та неполітичними суспільними явищами. Саме ця частина соціології політики є політичною соціологією, яку розуміють як загальносоціологічну теорію політики. Вона знаходить застосування у спеціальних розділах соціології політики, які займаються описом і аналізом окремих галузей політичного життя.
До спеціалізованих розділів соціології політики належать:
- соціологія соціальних рухів, політичних партій, громадських об'єднань і рухів;
- соціологія держави та її окремих інститутів (наприклад, представницьких органів, армії та ін.);
- соціологія політичної свідомості, в тому числі громадської думки і політичної ідеології;
- соціологія політичної поведінки;
- соціологія міжнародних політичних відносин.
Кожний з цих розділів можна було б трактувати як самостійну галузь, наприклад, як соціологію сім'ї, села, вільного часу тощо. Існують також дослідження, присвячені соціології партії або армії та наукові заклади, які спеціалізуються у цих галузях. Це водночас не змінює становища речей, якщо йдеться про статус таких дисциплін у межах соціології політики. Вони є частиною цілого, яке об'єднує загальносоціологічну теорію політики й окремі соціологічні піддисцинліни, що аналізують політичні відносини.
Незважаючи на численність підходів до визначення суті політики, їх можна, звести до двох основних: по-перше це, розуміння політики як зіткнення та протиборства великих груп людей, соціальних спільностей, прагнення до панування одних над іншими, намагання мати перевагу у здійсненні інтересів, по-друге, це спосіб бачити у політиці засіб узгодження інтересів різних соціальних груп, підпорядкування їх спільному началу, досягнення визначеної мети.
Кожна з цих позицій, які, здавалося б, виключають одна одну, не є хибною. Більше того, сформувати повне, цілісне уявлення про політику можна лише враховуючи обидві.
Політика - специфічна галузь людської діяльності, в якій виявляються відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй тощо; вони стикаються, протиставляються чи збігаються, відбувається безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть привести їх до певного компромісу та узгодженості.
Політика - не тільки сфера вияву інтересів соціальних груп, їх зіткнення і протиборства, а й спосіб певної субординації інтересів, підпорядкування їх началу, яке є найбільш значущим, а отже, і обов'язковим для всього загалу. Йдеться про політичну владу. Боротьба за завоювання і здійснення влади - це основний зміст політики, а тому й основне питання, яким займаються науки, що вивчають її, в тому числі і соціологія політики.
Поняття влади взагалі, як і поняття політичної влади, трактують по різному. У повсякденному житті ми говоримо про владу батька над дітьми, про владу пророка над послідовниками його вчення, про владу над людиною сил природи, про владу держави над своїми громадянами тощо.
Незважаючи на те, що політична влада, спираючись на систему інститутів на чолі з державою, вимагає організаційних дій, політичні відносини можуть мати як інституційний, так і неінституційний характер.
Предметом соціології політики є соціальний механізм влади та її вплив у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування. Саме вивчення механізму перетворення соціального у політичне, зокрема механізму формування із соціальної спільності механізму суб'єкта, відрізняє соціологію політики від інших політичних дисциплін.
Завдання соціології політики полягає в конкретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних груп, у дослідженні характеру їх політичних інтересів і відповідних політичних відносин, змісту діяльності політичних інститутів, у вивченні політичних партій та рухів, поведінки і свідомості мас. Соціологія політики вивчає суть влади, її природу і прояв з погляду конкретної людини, організацій та об'єднань. Саме тому для неї предметом особливої уваги є розгляд особистості як суб'єкта політичного життя, бо кожна людина в суспільстві - об'єкт і суб'єкт політичних відносин.
Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки та поведінки, миру і стабільності, органів управління та їх апарату, політичних партій і рухів, профспілок, участі народних мас у виборах, діяльності керівників держави, політичної ідеології тощо. Вони звертають увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, що відбуваються в суспільстві, бюрократизму та процедур прийняття рішень, громадських організацій і рухів, неформальних об'єднань, різноманітних засобів залучення мас до політики, політичних лідерів різних рівнів, культур і традицій, систем і політичних режимів тощо
Соціологи, досліджуючи політику, послуговуються такими категоріями, як роль, статус, позиція, цінність, очікування, орієнтація, інституціоналізація, соціалізація та ін.
Предметом вивчення соціології політики є такі питання:
- прояв політичних процесів у соціальній структурі;
- здійснення інституціоналізації соціальних рухів;
- необхідні політичні дії для підтримки соціальної стабільності;
- соціальні підстави переходу від одного політичного ладу до іншого.
Зміст політичного життя становить форму реалізації інтересів людей, класів, націй і тих, що їх представляють - партій та об'єднань. Якщо соціальні групи, класи враховують об'єктивний хід історичного процесу, то політичні відносини цієї суспільно-політичної системи розвиваються без соціальних потрясінь. В іншому випадку виникає велика вірогідність колізій, політичних конфліктів і конфронтацій.
Отже, предметом соціології політики є політична свідомість і поведінка людей, які втілюються у діяльності держав і громадських інститутів, організацій, а також механізм впливу на процеси функціонування політичної влади.
Соціологія політики - дисципліна, яка вивчає взаємовідносини між суспільством і державою, соціальним ладом і політичними інститутами.
2. Галузі соціології політичних відносин
2.1. Соціологія політичних рухів і партій
Як утворюються політичні рухи, як вони функціонують, набувають форму партії і який механізм діяльності політичних партій - це проблеми першочергового значення для соціологічного аналізу політичного життя.
Під політичним рухом розуміють такі суспільні сили, які прагнуть змінити існуючі умови або закріпити їх шляхом тиску на уряд чи боротьбою за владу. Отже, політичний рух є особливою формою суспільного руху, спільне прагнення людей до реалізації загальної мети.
Характерною рисою політичних рухів є те, що вони або борються за владу, або за вплив на засоби її здійснення. Політична ж партія є таким політичним рухом, який, по-перше, має високий ступінь організації і, по-друге, прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за владу або за її здійснення і програмно не обмежується лише впливом на спосіб здійснення влади.
Типологія політичних рухів та їх динаміка. Основним елементом аналізу політичних рухів є визначення їх соціальної бази, оскільки вони завжди виражають певні суспільні інтереси і прагнення, а характер останніх становить найважливіший аспект будь-якого політичного руху.
Характеризуючи політичні рухи, виділимо серед них такі: на класовій основі; рухи із різних соціальних верств; рухи, створені на міжкласовій основі. Сформований тут критерій типології політичних рухів не єдино можливий. Політичні рухи різняться відношенням до існуючого політичного ладу. З цього погляду можна виділити консервативні, реформаторські, революційні й контрреволюційні рухи.
Консервативні рухи прагнуть зберегти існуючий стан речей, допускають лише мінімальні й абсолютно необхідні зміни. Вони виступають як проти спроб знищення ладу, так і проти його послідовного перетворення. Реформаторські рухи хоча і стоять на позиціях збереження існуючого ладу і виступають проти спроб його повалення, прагнуть певною мірою реформувати лад. Революційні рухи відкидають існуючий суспільно-політичний устрій і ставлять завдання заміни його іншим. Контрреволюційні рухи прагнуть замінити сформований внаслідок перемоги революції або реформаторських дій уряд таким, який був до цього.
Політичні рухи відрізняються один від одного за формою їх організації. За таким критерієм можна виділити: стихійні політичні рухи (нетривкі), недостатньо організовані (короткочасні), з високою організованістю і тривалістю (найпоширенішою їх формою є політичні партії).
Політичні рухи мають свою внутрішню динаміку розвитку, яку в загальному вигляді можна охарактеризувати як проходження через такі стадії розвитку:
1. Створення передумов руху. Невдоволеність існуючим становищем, потреба у діях з метою зміцнення існуючого стану перед лицем реальної або уявної загрози стає основою контактів, які виникають між найактивнішими особистостями. На початковому етапі руху виникають перші форми обміну ідеями. Такий механізм характерний для тих рухів, які виникають спонтанно, знизу. Політичні рухи, ініціаторами яких є центри політичної чи економічної влади, створюються дещо інакше. Передумови майбутнього руху пропонуються зверху, шляхом пропагандистського впливу і рекрутування прихильників.
2. Стадія артикуляції прагнень (чіткого усвідомлення). Спочатку розрізнені і за своєю суттю індивідуальні прагнення до якоїсь мети набувають настільки інтегрованої форми, що вже можна говорити про появу руху. Артикуляція прагнень може проявитися у формі вироблення більш-менш розгорнутої програми, але може мати й форму виступу керівників (майбутніх керівників) руху, які сформували загальну мету і прагнення.
3. Стадія агітації. На цьому етапі розвитку рух зосереджує увагу, насамперед, на залученні учасників і прихильників. Практичні дії розглядають
передусім з погляду їх агітаційного ефекту.
4. Стадія розвитку політичної діяльності. На цій стадії рух концентрує свою увагу на спробах втілення своєї програми у життя шляхом боротьби за владу, тиску на уряд. Залежно від поставлених перед собою завдань, сили і характеру руху, а також від загального співвідношення політичних сил ця стадія може мати різну тривалість.
5. Стадія згасання політичного руху. Політичні рухи, які досягли мети або мета виявилася нездійсненою, входять у стадію згасання. У певних ситуаціях, особливо внаслідок революційного перетворення ладу, існування деяких політичних рухів припиняється у зв'язку з усуненням певних політичних сил. Окреслені стадії розвитку не обов'язково присутні у кожному політичному русі. Іноді трапляється поєднання деяких етапів політичних рухів або ж з випадання окремих стадій розвитку.
Політичні партії. Розглядаючи політичні партії в соціально-історичному контексті, насамперед, доцільно виділити такі моменти:
1. Політичні партії виникають в умовах кризи феодального суспільства і формування капіталістичного. Вони є проявом тенденції політичної партії до залучення широких суспільних кіл до участі в управлінні, незважаючи на те, що спочатку це поширювалося лише на економічно привілейовані верстви. Отже, процес виникнення політичних партій є суттєвим руйнуванням традиційних структур влади аристократії і заміни їх більш відкритими об'єднаннями громадян. Тому політичні партії набули найбільшою розвитку в США, де феодалізм не мав глибокого коріння і де війна за незалежність привела до створення демократичної держави, утвердження інституту президенства (1789 р). Розвиток політичних партій у Європі пов'язаний насамперед з боротьбою буржуазії проти феодальних привілеїв.
2. Із середини XIX ст. на політичну арену виступає робітничий клас. Він створює робітничі партії і бореться за активну участь у політичному житті.
3. У XX ст. процеси національно-визвольної боротьби в Азії, Африці і Латинській Америці привели до того, що політичні партії виникають і на цих континентах. Політичні партії виростають з національно-визвольних рухів.
4. Перемога соціалістичних революцій і створення держав диктатури пролетаріату зумовили зміну характеру політичних партій у них.
5. Розпад тоталітарних режимів у колишньому соціалістичному таборі і в
СРСР привів до багатопартійності у цих країнах. Наприклад в Україні (2006 р.)
функціонувало понад 140 політичних партій.
Тип виборчої системи опосередковано визначає характер партії, сприяє або перешкоджає її ідейно-політичній кристалізації. Як правило, мажоритарна виборча система (наприклад, у США, Великобританії), де вибори відбуваються в одномандатних округах, а перемагає той, хто отримує найбільшу кількість голосів, сприяє збереженню великими політичними партіями своїх перевагу межах системи.
Пропорційна система, при якій мандати розподіляються гідно з одержаними голосами, сприяє тому, що політичні меншості відокремлюються від великих партій і виступають окремо.
Незважаючи на те, що політичні партії мають багато спільних рис, водночас у них є і значні відмінності. Вони стосуються класового характеру партій, типу їх організації, місця, яке вони займають у системі влади:
1. Залежно від класового характеру розрізняють:
- класові партії (робітничі, буржуазні, селянські, дрібнобуржуазні, поміщицькі); - міжкласові (буржуазно-поміщицькі); - партії класовоподібних груп (складаються з представників різних прошарків).
2. Залежно від типу організаційної структури розрізняють партії:
- кадрові; - масові партії, у тому числі з мінливою організаційною структурою або з міцною.
3. За місцем, яке партії займають у системі влади, розрізняють:
- легальні, в тому числі, які відіграють суттєву роль у межах політичної системи або незначну роль; - нелегальні партії; - напівлегальні.
4. Залежно від домінуючого ідеологічного фактора партії розрізняють:
- ідейно-політичні, в тому числі революційні, реформістські, консервативні, реакційні або контрреволюційні; - прагматичні або виборні; - харизматично-вождистські.
Соціологія політичних партій показує їх функціонування як організованих груп діячів і прихильників, так і складової частини політичної системи. У такому розумінні аналіз політичних партій, як і політичного інституту, приводить до аналізу партійної системи як елемента політичної системи.
Партійні системи. Під ними розуміють сукупність відносин між легально діючими політичними партіями. Ці відносини полягають у суперництві або у спільній боротьбі за владу чи її здійснення.
У країнах світу склалися різні партійні системи, їх типологія визначається
рядом факторів. Мабуть, немає партійної системи, яка б відбивала класову
структуру суспільства. ''Чисті" класові партії - явище виняткове, оскільки
кожна партія прагне до розширення своєї соціальної бази і партійні системи
визначаються не тільки класовим складом населення, а й історичними
традиціями, політичною культурою населення, національним складом,
релігійним світоглядом тощо. Наприклад, американський політолог Л. Етстайн виділяє: багатопартійну систему з однією правлячою партією, модифіковану однопартійну систему з 2+1 партією, крайню багатопартійну систему і сталу багатопартійну систему.
Багато партійна система з однією правлячою партією характерна для Мексики, а модифікована однопартійна система діє у США, партійна система 2+1 партія функціонує у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції.
Італійський політолог Дж. Сарторі виділяє 7 варіантів: однопартійні (СРСР, Куба); з партією, що здійснює гегемонію (Мексика); і домінуючою партією (Японія, Індія); двопартійні (Великобританія. Канада); поміркованого плюралізму (Бельгія, Німеччина); крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія,, Фінляндія); атомізовані (Малайзія).
До партійних систем, які найчастіше трапляються, належить система поміркованого плюралізму - боротьбу за владу ведуть від 3 до 5 партій і жодна з них не може самостійно знаходитися при владі. Тому формується коаліційний уряд на основі поміркованого, зваженого ставлення кожної партії до своїх суперників.
Поширеною вважається поляризована система, коли боротьбу за владу ведуть 6 і більше партій. Серед них є такі, що виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, тобто можлива "антисистемна опозиція". Звідси обґрунтовують необхідність такої системи, біля керма влади якої знаходиться партія "центру".
Польський соціолог Е. Вятр запропонував класифікацію, яка передбачає насамперед виділення альтернативних партійних систем, у тому числі багатопартійної роздрібненості, при якій жодна з партій не має перевага і влада здійснюється коаліціями, склад яких час від часу змінюється. Сюди ж віднесено двоблокову систему (2 політичні блоки ведуть між собою боротьбу).
Наступна група - неальтернативні системи, зокрема система кооперації партій, при якій головні партії блокуються і фактично зникає дійова опозиція. До системи партій національної згоди, при якій одна партія постійно домінує, а всі інші мають чітко обмежену і локалізовану базу впливу, належать обмежені партійні системи. Йдеться про існування різних політичних партій, що борються за політичний вплив. Однак влада знаходиться у руках однієї політичної сили, найчастіше армії, яка проголошує себе незалежною від партій. При однопартійній системі виключене існування інших політичних партій, крім правлячої. Щодо соціалістичних держав, то виділяється ще система партії-гегемона, при якій усі існуючі партії, як й інші громадсько-політичні організації, визнають керівну роль однієї - марксистсько-ленінської партії (Китай, Куба, В'єтнам).
Дещо своєрідну типологію партійних систем пропонує В. Євдокимов. Перша - поляризована коаліційна партійна система, при якій через значну політичну диференціацію суспільства жодна з партій не користується переважаючим впливом на виборців. Більше того, відсутня можливість для створення сталих партійних коаліцій (Данія, Нідерланди). Далі - поляризована коаліційна система, при якій 2 партії з протилежними орієнтаціями істотно переважають всі інші. Центристські партії розшаровуються і прагнуть одного з полюсів (Італія, Франція). За такою типологією існують системи з 1 правлячою партією, яка за своїм впливом на виборців протягом тривалого часу значно переважає всі інші партії, а отже, одержує більшість депутатських мандатів у парламентах (Швеція, Норвегія). Нарешті, партійна система з 2 провідними партіями, які за своїм впливом на виборців можуть реально претендувати на формування однопартійного уряду (Великобританія, США). Для них характерне періодичне чергування двох партій при владі.
Типологія партійних систем Є. Базовкіна така:
1. Однопартійна політична система. Донедавна вона була характерна для країн соціалістичної співдружності (СРСР, Угорщина). Нині вона збереглася лише в Лаосі і на Кубі. Характерна для країн тропічної Африки (у 23-х країнах із 44).
2. Багатопартійна система з партією, що здійснює гегемонію. У недалекому минулому це Болгарія, Польща, Чехословаччина. Характерною для них була багатопартійність при конституційно закріпленій керівній ролі однієї партії. Нині такий тип партійної системи зберігся лише в Китаї і В'єтнамі. Наприклад, у КНР, крім компартії, діє ще 8 партій, які визнають її керівну роль. Соціальну базу цих партій, які об'єднують близько 100 тис. чол., становить національна буржуазія, інтелігенція, частина уряду КНР.
3. Багатопартійна система з фіксованою кількістю партій - трапляється порівняно рідко (Бразилія, Сенегал, Індонезія). Наприклад, ухвалений у 1975 р. в Індонезії закон про партійну систему закріплював триланкову структуру, яка включає: демократичну партію - конгломерат різних націоналістичних і християнських груп, партію єдності і розвитку, в яку примусово об'єднано чотири мусульманських партії, організацію функціональних груп, що включає в обов'язковому порядку державних службовців.
4. Система з домінуючою партією. У країнах, де існує така система немає законодавчого закріплення керівної ролі якоїсь партії. Однак така партія реально існує, регулярно перемагаючи на виборах (Мексика - Інституційно-революційна партія).
5. Двопартійна система - характеризується наявністю двох провідних партій, які по черзі, змінюючи одна одну, керують (США - демократична і республіканська).
6. Вкрай поляризована система (Італія, Франція).
7. Система помірно поляризована характеризується відсутністю антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованістю всіх політичних партій на участь в уряді, прагненням увійти до складу коаліційних кабінетів (Швеція, Норвегія).
8. Мультипартійна система передбачає існування багатьох партій різної політичної орієнтації. У парламенті жодна з політичних партій нічого вирішувати самостійно не може. До таких систем належать країни Східної Європи: Росія, Білорусь, Україна та ін.
Як свідчить практика розвитку політичних партій в умовах демократичних режимів, загальною є тенденція спрощення партійних структур. Нині залишилося 2-3 варіанти партій або партійних блоків, і це, мабуть, природно механізми демократії вдосконалюються, стають більш ефективними, оптимальними.
2.2. Соціологія держави
Дослідження політики так пов'язане з функціонуванням державної влади, що багато теоретиків ототожнюють її з дослідженням держави й апарату державної влади. Подібна точка зору має елемент перебільшення. Водночас ці автори випускають з виду надзвичайно важливі для політики форми масової діяльності, в тому числі діяльність партій і політичних рухів, в яких виражається політична активність громадян. Ми акцентуємо увагу на ролі держави і надаємо велике значення соціологічному дослідженню проблем держави.
Держава є предметом дослідження багатьох навчальних дисциплін. Соціологія політики займається державою з точки зору суспільної обумовленості й ефективності, проблематикою функціонування державної влади.
Соціологічна проблематика держави включає такі питання: генезис і функції держави; типи і форми держави у їх взаємозв'язку із соціально-економічним ладом; склад, структура і функції державного апарату.
Зрозуміло, що існують й інші питання соціології політики, які певним чином пов'язані з проблематикою держави (наприклад, розглянута вище проблематика партій, рухів та партійних систем).
Держава виникла унаслідок процесів, які відбувалися в суспільстві. Вона складалася з пізніх форм общинно-племінного ладу і розвивалася протягом тривалого історичного періоду. Польський політолог С. Ерліх виділяє 4 головні риси, які відрізняють державу від до державних общинно-племінних організацій:
- виникнення влади, яка вже не ототожнюється із суспільством. Це - публічна державна влада, ланками якої є організація озброєних людей, що займаються військовою справою.
- територіальний поділ населення, при якому вже не враховуються кровні зв'язки.
- поява групи людей, професією яких стало управління, а не продуктивна праця, тобто виникнення державного апарату.
- поява різного роду податків.
Існують різні погляди на походження держави. Згідно з теологічною теорією походження держави пояснюється Божою волею. Патріархальна теорія обґрунтовує положення про те, що держава - результат історичного розвитку сім'ї і абсолютна влада монарха є продовженням влади батька в сім'ї. Договірна теорія доводить, що держава виникла внаслідок угоди між людьми. Психологічна теорія пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні. Теорія насильства трактує походження держави актом насильства, завоювання одного племені Іншим За теорією марксизму, держава виникла разом з поділом суспільства на класи.
Суть держави проявляється в її функціях як основних напрямах діяльності, зокрема регулюванні економічного життя, захисті прав людини, сприянні розвиткові освіти і науково-технічному прогресу, забезпеченні обороноздатності країни, співробітництві з іншими народами. Ці функції не є статичними. Вони еволюціонують, відіграючи в різні періоди не однаково важливу роль.
Держава характеризується не тільки своєю суттю, функціями, механізмом. Вона мас також певні форми. Форма держави - це її структура, яка складається з політичного режиму, форми правління і державного устрою.
Політичний режим - це сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Розрізняють такі режими, як тоталітарний, авторитарний, демократичний та ін.
Форма правління - це організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносини з населенням. Усі держави поділяють на монархії і республіки.
Державний устрій - це територіальний устрій, характер взаємовідносин між складовими частинами, а також кожної з них з державою в цілому.
За своїм територіальним устроєм всі держави поділяються на прості
(унітарні) і складні (імперії, конфедерації, федерації).
Схема основних типів держави в історичному аспекті:
Тип держави Форма держави
1. Рабовласницький: деспотична монархія
азіатський республіка, монархія
античний військова диктатура
2. Феодальний абсолютна чи обмежена монархія,
(у виняткових випадках - республіка)
3. Капіталістичний конституційна монархія, респуб-
ліка (парламентська, президентська),
військова диктатура
4. Соціалістичний соціалістична республіка (федерація)
Ця типологія не є вичерпною і вказує лише на основні типи і форми держави, що найчастіше зустрічаються. Вона не враховує змішані типи і форми держави у перехідні періоди. Утворення тієї чи іншої форми держави залежить від: спів-відношення класових сил; сукупності успадкованих від минулого інститутів, поглядів, звичок; геополітичних умов, впливу видатних політичних діячів тощо.
Соціологія держави акцентує увагу на рисах (ознаках), що характеризують тоталітарні і нетоталітарні держави.
Для тоталітарної держави характерні такі особливості: широке використання ідеології; однопартійна система; застосування державного терору; контроль над засобами масової інформації; монополізація застосування зброї; контроль над економікою.
В авторитарній державі влада зосереджена в руках монарха або диктатора, який управляє за допомогою сили. Політичні партії та ідеологія відіграють певну роль, однак у тоталітарному суспільстві здійснюється жорсткий контроль усіх аспектів суспільного життя.
Для держав демократичного типу, де перемогла представницька демократія, характерними є такі загальні риси: індивідуалізм (висока значущість особистості); конституційна форма правління; загальна згода тих, ким управляють; легальна опозиція.
Важливе місце в соціологічній проблематиці держави займає державний апарат. Основою державного апарату є інститути організованого насильства: армія і поліція (міліція). До його складу входять також інститути адміністрації і правосуддя, без яких держава не може виконувати свої функції. Держава застосовує свій адміністративний апарат для регулювання різноманітних суспільних проблем.
Державний апарат має бюрократичний характер. Тому соціологічний аналіз державного апарату необхідний для боротьби з його бюрократичним характером і вдосконалення структур та принципів його діяльності.
Особливе місце в соціологічних дослідженнях займає така частина державного апарату, як армія:
- це організація, у якій переважає формальний зв’язок над персональним, причому зберігається велике значення зв'язку особистого, безпосереднього у межах малих підрозділів;
- вона є специфічним державним інститутом;
- представляє суспільну групу з власною системою внутрішньої диференціації і одночасно є частиною системи суспільного розшарування;
- бойова група, організована для досягнення забезпечення територіальної цілісності країни, антитерористичної діяльності.
Володіє великою фізичною силою в державі. Звідси - дуже важлива проблема підпорядкування армії цивільній владі, що також є предметом дослідження соціології держави.
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 142 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |