Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

РОЗДІЛ 4

ДСВ можно 1) умножать на число,

2) возводить в степень.

1) умножение на число

2) возведение в степень

Две ДСВ называются независимыми, если событие Аi, состоящее в том, что случайная величина Х примет значения , и

событие будут независимыми. В противном случае ДСВ называются зависимыми.

Несколько ДСВ называются взаимно независимыми, если закон распределения одной из них не зависит от того, какие ранее возможные значения приняли остальные величины.

Пример.

Если в верхней строке таблицы появляются одинаковые значения, то соответствующие столбцы объединяем и их вероятности складываем.

Действие вычитания и умножения выполняются аналогично.

РОЗДІЛ 2

ЗАСЕЛЕННЯ СЛОБОДСЬКОЇ УКРАЇНИ З ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII ДО КІНЦЯ XVIII СТОЛІТТЯ

Переселення народу в Слободську Україну з Задніпрянщини і його причини. Заснування й заселення міст і слобід — Острогозька, Сум, Харкова, Охтирки, Ізюма і округи їх полків. Внутрішнє розселення слобожан. Участь монастирів в заселенні країни. Чужоземні переселенці. Вплив заселення на устрій Слободської України. Жалованні грамоти Слободським полкам. Участь Московської держави в українському заселенні. Поширення території Слобожанщини.

Переселення народу в Слободську Україну з Задніпрянщини і його причини. За московського царя Олексія Михайловича з Право- і Ліво­бережної України, котра була тоді під польським урядом, переселилася велика сила українців. Вони поосажували багато міст, слобід, сіл і хуторів, котрі власне й склали з себе Слободську Україну, або інакше —Слободські козацькі полки. Таких полків склалося п'ять: Харківський, Охтирський, Сумський. Ізюмський і Острогозький, з полковими містами: Харковом, Охтиркою, Сумами, Ізюмом і Острогозьком (послідній — повітове місто теперішньої Воронезької губернії). Увесь оцей край заселився за московською Бєлгородською лінією більш усього мешканцями-українцями, хоч траплялися серед них і московські служилі люди. Подекуди, місцями, як, наприклад, у Чугуєві і в деяких інших місцях, як ми бачили, мешкали майже одні тільки московські служилі люди. Перше значне переселення народу з польської України приходиться на велику епоху в народньому житті — Хмельниччину. У перші три роки народнього повстання Богдана, за часи славних січ — Жовтоводської, Корсунської, Пілявецької й Зборовської, нарід ще мав надію перемогти свого ворога і здобути волю, а може йсамостійність, і тому ніхто не йшов тоді в московські дикі степи. Але нещаслива Берестецька січа розвіяла сі надії, і у 1651 р. ми бачимо перше велике переселення народу. Козацький літопис нам оповідає, що тоді козацтво поосажувало слободи на московських грунтах в Слобідчині — і от від того часу стали осажуватися Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і усі слободи козацьким народом. Друге переселення було у 1659 р.; але найзначніше — в тяжкі часи руїни — в гетьманство Брюховецького. Многогрішного й Самойловича — в 1663—1687 рр., коли гетьманом в Правобережжі був Дорошенко і усе Правобережжя обернулося в пустелю. Грабянка оповідає, що мешканці Правобережжя поселилися на безлюдних великоросійських землях до самісінького Дону і заснували багацько міст та слобід. Як тільки, бувало, стане непереливки нашим людям — підіймаються усім селом з семействами та збіжжям, яке можно ухопити,— і ідуть світ за очі, не знаючи навіть, куди простувати. І вони йшли на мандрівку. Кидаючи навіки свою оселю, рідний край, батьківщину, прочане палили свої хати і усякі будівлі, щоб вони не залишалися в нащадок ворогам. Нелегко було народові кидати свою благодатну країну, але й нові місця Слобожанщини теж вабили до себе переселенців своїми самородними багацтвами. І ось залунала весела пісня:

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,
Іди з нами, козаками, на Украйну, на слободу,
На Украйні всього много — і паші, і браги,
Не стоять там вражі ляхі, козацькії враги.
На Украйні суха риба із шапраном:
Будеш жити з козаком, як з паном,
А у Польщі суха риба із водою:
Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою.

Але й тоді, як співали такі пісні, каже М. Хв. Сумцов, важко було людям покидати старі батьківські місця, сум брав за далеку дорогу, а в но­вих місцях, хоч і гарних, сходила гірка думка про тих, що зосталися в далекім старім краю, про тамошню родину. Такі почуття відбилися в деяких піснях, як брат пише лист сестрі і питає її, чи привикла вона жити на Вкраїні, а сестра відмовляє:

Ой брате, мій брате, треба привикати:
Од роду далеко, ніким наказати.

В одній цікавій пісні описаний настрій, з яким наші люди йшли в Слобідчину і що було у них на думці.

Як бачимо, і на мандрівців велике вражіння робила природа — весна з її вітрами буйними, дощами тучними, травами й квітками, коли Дніпро широко розлився, як те море, і скрізь по річках були глибокі перевози, а в зелених дубровах усюди потекли ключі — води од талого снігу. Але смуток обгорнув прочан, коли вони побачили птицю, котра верталася з вирія на свої вжитки, бо їм уже не прийдеться вертатися на свої колишні оселі. Багацько прочан, не дійшовши до нової оселі, погинуло від безхліб'я, безвіддя, хвороби, слабості, татар і своїх же братів-козаків у безлюдній пустелі. Траплялося й так, що саме поспільство з голоду мусило оддаватися у полон татарам: 3000 селян з-під Корсуня (у Київщині) хтіли бігти у Орду. 3000 чоловік мешканців Тарговиці татари взяли в полон. У 1675 р. у гетьмана Самойловича зібралося 20 000 прочанських семейств. Іноді й лівобережні гетьмани примушували селян Правобережжя переходити на лівий берег Дніпра. Слободська Україна заселилася, як казали про це посланці гетьмана Самойловича на 1/3 прочанами з Правобережжя, звідкіля вийшло 11 полків, і через те вони пропонували, щоб Слободська Україна була привернена під гетьманський регімент, але на се Москва ніяк не згоджувалася, щоб не прибільшувалась гетьманська сила і влада. Дорошенко бажав з'єднати усю Україну—і Право- і Лівобережну — під своїм єдиним урядом; єдину Україну бажав мати і увесь нарід; але проти сього була тодішня політика і дипломатія Москви і лівобережних гетьманів: Москва не хтіла скинути з гетьманського уряду ні Брюховецького, котрий тоді удавався вірноподданим Москві, ні потім Многогрішного та Самойловича, а вони самі, звісно, міцно трималися за свої уряди, бо не могли піднятися до загальних громадських інтересів усього народа. І ось виходило, що талановитий Дорошенко увійшов у зв'язок і творив дуже вадливу для народа і супротивну йому спілку то з Польщею, то з кримським ханом, то з турецьким султаном, котра знищила країну і обернула її в руїну. У 1667 р. Москва умовилася з Польщею в Андрусові, щоб повернути Польщі усю Правобережну Україну, і тільки Київ, і то на два роки, мусив лишитися за Москвою. І од того часу, каже літопис, «встали шатости на Україні». Український нарід не міг згодитися ні з тим, щоб його власне живе тіло дипломати розрізали на дві частини, ні з тим, щоб жити за татарином та турком. І се дуже голосно і яскраво висловив народний ватажок, отаман запорізький Іван Сірко. «Я,— казав він,— ляхів недруг; ляхи — пани; вони нищили нашу волю, пригнічували наш православний нарід; але й татарва не наші друзі, а іще гірші ворогі. Ляхи нашу худобу їдять, а татари п'ють нашу кров. Подивіться навкруги: орда сплюндрувала наші домівки, нашими дітьми і жінками заповнила свої кочовища. А скільки вона нашого козацького народу у неволю запродала на галери і скільки його порубала! З бусурманами нам треба воювати; сам Бог наказує нам напасти на ворога й помститися за зневагу ймення Христового, за спалені церкви, за поруги святощів». І справді, орда, котру поставив Дорошенко на зимовлю в Україні, повстала проти нього і вернулася додому у Крим, захопивши з собою у полон селян. А коли Дорошенко пожалівся турецькому султанові, той повернув се у жарт, і йому нікого з бранців не вернули: «Кого узято,— каже Самовидець.— пропав, хіба кого викуплено». Справедливо промовив Сірко про наругу святощів, бо, справді, образами гатили вулиці й болота; з церков і дзвінниць поздіймали усі хрести і дзвони. «Не заболіло,— каже Самовидець,— серце його (Дорошенка) од такого безчестія образів Божіїх задля його несчасливого дочасного гетьманства». Син гетьмана Самойловича за татарський напад на Лівобережжя сплюндрував остатні міста Правобережчини, а населення його силоміць перевів у Гетьманщину. І народ довго ще пам'ятав про цей «згон», як його називає Самовидець. Правобережна Україна тепер зовсім запустіла. ПоБахчісарайській умові вона і повинна була залишитися безлюдною пустелею. Такою пустелею й бачив її у 1705 р. літописець Величко: «Видех на разных там местцах много костей человеческих, сухих и нагих, только небо покров себе имущих и рекох в уме — кто суть сія? Насмотревшися поболех сердцем и душою. яко красная и всякими благами прежде изобиловшая земля и отчизна наша Україна в пустині оставлена и поселенці ся. славные предки наши, безвестни явишася». Те ж саме каже і московський піп Лук'янов. Ідучи у Святу землю в 1702 р. через Україну, він записав своє дуже сумне враження од сієї, тоді безлюдної, країни: «Бысть сіе путное шествіе печально и уныло; бяше бо видати ни града, ни села, ащебо и быша прежде сего грады красны и нарочиты села виденіем, но ныне точію пусто место». Оттакечки і чужі, і свої розшарпали, сплюндрували нещасну тогобічню Україну і перевернули сю розкішну країну — сей рай для людської оселі — в безлюдну пустелю, а дипломати навіть ствердили свою дивну згоду особливою умовою — Бахчисарайською, щоб Україна навіки лишилася безлюдною. Ось коли справді дипломати Польщі, Москви, Турції з Кримом та і самої України занедбали про долю українського народу, проводячи свої корисні думки та заміри.
Велика сила народу прийшла в Слобідчину і з Гетьманщини, з Лівобережжя, але більша частина їх належала до тих, що прийшли в Лівобережжя з Правобережжя. Отже, таким чином, як бачимо, населення Слобожанщини склалося з ріжних етнографічних поділів українського народу і через те, як воно звичайно буває, й українська мова тут витворилася не задніпрянська, не галицька, не чернігівська, а власна, місцева, немов середня між ними; більш усього вона наближається до полтавської і київської мови, мабуть, через те, що переселення з Лівобережжя було досить велике у Слобожанщину; Лівобережжя і Слобожанщина були сусідами; а з Задніпрянщини більш усього переселенців дала Київщина; українці з Київщини заселяли головно й Лівобережжя — найпаче Полтавщину. Ось через що слободсько-українська мова більш усього наближається до полтавської і літературна мова Квітки схожа з мовою Котляревського, бо обидва вони користувалися мовою свого простого народу — єдин в Слобожанщині, другий — в Полтавщині.

Заснування і заселення міст і слобід — Острогозька, Сум, Харкова, Охтирки, Ізюма і округи їх полків. Звернемо тепер увагу на заселення міст і слобід в Слободській Україні. У 1652 р. був осажений на річці Тихій Сосні і Острогощі Острогозьк; туди одразу явився цілий український полк у 1000 чоловік, окрім семейств, з полковником Іваном Зіньківським і усією полковою та сотенною старшиною. По царському указові воєвода Арсенєв їх почав уряжати на віковічне життя. Кріпость у Острогозьку робили московські служилі люди під приводом воєводи разом з українцями; будівлі для себе у місті будували самі українці. Подвір'я для острогощан були дадені у посаді за острогом, себто за кріпостю, або за замком, невеликої міри через те, що їх треба було захищати від татарських нападів і для сього потрібно було тулитися їм близько одно біля другого; полковник дістав двір у 300 кв. сажнів, прості козаки — тільки по 70. Але кожному одведено було окрім того тутечки ж землю під огороди, клуні й токи — проти свого подвір'я. Усім одведена була теж земля на поле, на покос і на інші потреби. Дадена царем грошова запомога на будівлю і сіянку ярини, дадено на прокорм жита й овса. Вислано для кріпості з Воронежа дві гармати. Острогозька кріпость була споряжена так, як і інші по московських українних містах. Острогозьк прозивали ще іноді Рибним, бо біля його було Рибне озеро і тут іще раніше був великий рибний торг. У Острогозьку були поселенці і московські служилі люди, щоб не передавати усієї оборони міста й країни українцям, бо на них все ж таки повної надії не було — од їх завжди сподівалися якоїсь, як казали у Москві, «шатости». Переселилися у Острогозьк для свого купецтва й великоросійські купці. Усі російські поселенці були під воєводою, а українці були під своїм полковим присудом. Між тим і другим почалися гострі суперечки. Після заснування Острогозька новосельці-українці поселилися і по інших містах та слободах, так і зложився козачий Острогозький Слободський полк. По жалованній царській грамоті Острогозькому полку дадені були усякі привілеї й між іншими козацький устрій. Цікаво буде додати до того звістку про забезпечення перших переселенців — про те, що вони з собою привезли. Полковник Зіньківський приїхав з жінкою, сином, писарем і декількома челядниками. Він привів з собою 15 коней і 4 волів. Обозний прийшов з жінкою, дочкою, 2 челядниками і привів 5 коней, 8 волів, 2 корови, 6 овець, 10 свиней. Військовий суддя Величко привів 4 коней, 13 корів. Більшість була людей заможних або, як кажуть про них московські документи, «семьянистыхъ и прожиточнихъ», себто значить таких, котрі дома були хазяїнами-землеробами, а разом з тим козаками. Козаками вони залишилися і в Слободській Україні. У перших по спискові 80 переселенців було 99 коней (себто більш ніж по 2 коня на семейство), 69 волів (менш ніж по одному), 141 корова (ледве не по 2 корови на семейство), 124 вівці та кози (більш ніж по 1 на семейство), 129 свиней (більш ніж по 1 на семейство), усього 662 голови худоби, себто більше, ніж по 8 голів на семейство. Сі 80 семейств можна поділити, щодо числа голів худоби у кожного, на 7 частин, і коли про перші три частини (27 семейств) можливо сказати, що у них була недостача худоби, то остатніх 4 частини (53 семейства) у всякому разі треба зачислити до середніх, коли не багатих: значить, що бідних на худобу було 34 %, а середніх і багатих — 66 %. Безкінних було тільки два семейства, а може, тільки 2 чоловіка, коли вони не мали семейств. 15 семейств не мали худоби, але вони або не змогли привести її з собою, або, можливо, розпродали або залишили дома, або загубили її в дорозі, бо треба пам'ятати, з якою труднотою приходилося переселятися в далеку Слобожанщину і як небезпечно було в дорозі від татар та розбишак. І ще добре, що вони йшли великим табором, цілим полком, а то їх також ограбували б, як оточенців і черниць Густинського та Ладиженського монастирів. Острогозьк заснувався не за Бєлгородською лінією, а на самій лінії, і через те він, як і увесь полк, мав більший зв'язок з російськими містами і урядом, ніж інші полки, котрі поселилися за лінією, на справжньому дикому полю, як, наприклад, Сумський або Харківський.
У тому ж 1652 р., як і Острогозьк, було засноване місто Суми. У 1653 р. вже була збудована під приводом воєводи Арсенєва кріпость Суми на Суминому городищі. Будували її самі українці, котрі прийшли сюди з своїм осадчим Герасимом Кондратьєвим. Нові переселенці, як писав сам воєвода, поселилися на дикому шляховому полі, куди раніш приходили татари і плюндрували Путивль, Рильськ та інші великоро­сійські міста. Прийшли вони сюди із ріжних місць України. Вабили їх До себе вільні грунти, лани і особливо ліси, де було багацько усякого звіря, дикої бджоли і легко було гнати дьоготь та смолу. Ловецтвом, бджільництвом займалися тут путивльські севрюки 60 та бортники 61, які й не хотіли допустити до сього українців. Але воєвода вступився за українців, оповівши, що вони гонять дьоготь не в путивльських лісах, а у дикому полі в дібровах в 5, 6, 10 верстах од свого тільки що збудованого міста Сум і що краще буде як вони отдаватимуть чинші 62 у царську казну, а не путивльцям, як се робилося досі. Воєвода вже взяв з українських ватаг 17 бочок дьогтю. У новому місті Сумах ніяких прибутків у нього не було, а трати дуже пильні: треба було купити заліза і для соборної церкви, і для інших казенних будівель. Кривди і образи од сього путивльцям,. писав він, не буде ніякої тому, що і тепер вони мають великий здобуток з бортних дерев та пасік (деякі мали по 500 вуликів бджіл та по 100 карбованців кожний має з рибаль­ства та ловецтва — б'ють дуже багато куниць, лисиць, вовків, медведів, лосів, диких кабанів. Воєвода додавав до сього, що сумчане прохають віддати їм у чинш Гирлинську царську вотчину на р. Пслі, за котру вони платитимуть удвічі або утричі дорожче, ніж путивльці. Справді, як побачимо далі, сумчане дуже широко розвинули свою промислову діяльність.
Далі почала заселятися уся та країна, на котрій зложився Сумський Слободський полк. Люди приходили на слободи повсякчас, безупинно, як се можна бачити, наприклад, у слободі Тернах, куди у 1653 році прийшло 48 семейств і потім приходило ледве не щороку по кілька десятків; більш усього припадає на ті роки, коли було найбільше виселення з Правобережжя, особливо в часи Руїни.
У 1654 р. був заснований Харків і декілька інших слобід, з котрих потім зложився Харківський полк. На Харківське городище прийшла спочатку маленька купка (37 семей) переселенців трошки раніше 1654 р., як се видко з прохання-супліки Бєлгородської Миколаївської церкви попа Івана. Він писав, що у 1654 році на Харківському городищі у їх церковній вотчині черкаси забудували хати і живуть у них. Є. Альбовський подає гадку, що прийшли туди сі 37 семейств у 1651 р., бо про них було сказано, що вони прийшли туди ще раніше, ніж інші, а потім підійшли й другі, та й на полкових прапорах, додає він, стояв 1651 р. Але у 1654 р. Харківського полка ще не було, а як сказано — «раніше 1654 р.», то се можливо однести і до 1653, і до 1652 р., а може навіть раніше 1651 р. Невеличка купка в 37 семей пробувала тут до 1654 р., але велика купа переселенців явилася на Харківське городище у 1654 р. і збудувала кріпость. У 1654 р. у Харкові українці пробили собі шлях до торських солоних озер, куди їздили по сіль, себто чумакували; значить, і харківці, як і сумчане, займалися промислами; сей шлях харківський воєвода Селіфонтов звелів харківцям знищити, але вони одмовилися од сього, бо не хтіли знищення свого чумацтва. Велів він являтися харківцям до себе на огляд, але багато не послухалося і роз'їхалося на торські озера варити сіль та по інших місцях, а у Харкові залишилося обмаль людей, і харківського городища забезпечити від татар було неможливо. Так писав перший харківський воєвода Селіфонтов у Москву, звідкіля прийшов царський указ харківським «черкасам», щоб вони будували кріпость — острог і нових доріг не проводили. Як бачимо, тут ще немає згадки про Харківську кріпость, говориться тільки про Харків яко поселення і про Харківське городище яко природню кріпость. Трохи згодом на Харківське городище явилася одразу велика купа переселенців, їх було, окрім семейств, 587 чоловік. Вони завели стани і пасіки, ловили звіря і рибу, поставили буди, де гнали дьоготь. Виходить, що й харківці займалися тим, що й сумчане; і не дивно, бо біля Харкова було тоді багато лісу, так що приходилося дорогу до Тора для чумацтва просікати у лісах (воєвода бєлгородський наказував її засікти, себто закласти деревом). З 1655 р. почалося будування Харківської кріпості українськими поселенцями на свій зразок, або, як казав потім воєвода Селіфонтов, по «их черкасскому извичаю». Як видко з воєводського листа 1657 р., харківських українців було так багато, що вони усе городище застановили своїми подвір'ями, а городище мало навкруги більш, ніж версту (530 сажнів), по проміру чугуївського воєводи. Він мав перший догляд над харківцями, бо вони поселилися у його повіті у 36 верстах од Чугуєва. Але чугуївський воєвода, проживаючи у Чугуєві, звісно, не міг мати пильного догляду за Харковом, й через те, мабуть, вони самі почали будувати собі кріпость. себто кріпити своє городище — по свойому, а не московському звичаю. У 1656 р. московський уряд прислав у Харків окремого воєводу Селіфонтова для «городового строенья» і щоб відати харківськими поселенцями. Йому дали особливий наказ, щоб він збудував кріпость по московському звичаю. Самі харківці збудували кріпость — острог — по пляну чугуївського воєводи, але частокіл робили по-свойому — низький та рідкий, кладучи поверх його колоди. Селіфонтов же звелів, щоб кожний поселенець поставив скільки випадало на його долю по розкладці колод, дубків і щоб палі вбивали у землю і прикріпляли щільно одну до другої. Вони, одначе, одмовлялися, кажучи, що сього зробити не можуть і розвіються різно, од того що вони бідні і голодні люди, не огрунтувалися, борошном не обзавелися, хатин не побудували, а коли оце усе зроблять, тоді й кріпость будуватимуть так, як їм наказують. Воєвода одписав у Москву, що поставити кріпость, окрім городища, ніде, що зменшити її неможливо, бо усе городище занято подвір'ями, а значить, його треба захистити, і що переселенці його не слухають, кріпості не будують, на варти не їздять, у приказну хату вартових не дають, а тільки п'ють та гуляють, і угомоняти та утихомирювати їх нічим. На лист воєводи і получився той указ, котрий ми привели раніше — щоб харківці кріпость будували і од сієї праці не одмовлялися. Будувалася Харківська кріпость і місто Харків у 1656— 1658 рр. на правому березі річки Харкова і лівому — Лопані. У 1656 р. Харківська кріпость ще не була збудована, як. се видко із супліки жихорців. Укупі з Харковом почали заселятися й інші міста та слободи, з котрих потім склався Харківський полк, як то: Зміїв, Хорошево, Печеніги. Харківський воєвода порядкував і над Хорошевською слободою, а потім і над іншими слободами, які склали з себе Харківську округу — Харківський повіт, виділений з Чугуївського, так саме як колись з Бєлгородського повіта виділився Чугуївський. Зміїв виділився з Чугуївського повіта; він був заснований на Зміївському городищі і одночасно з Харковом получив самостійного воєводу. На Хорошево городище явився невеличкий гурток переселенців — 50 семейств (вдесятеро менш, ніж у Харків), і через те Хорошево зробилося слободою, а Харків — одразу великим містом.
Цікаво буде додати про те, як складалося заселення слобід. Ось як заселилася, наприклад, слобода Печеніги. У 1654 р. прийшов з Литовської сторони гурток українців в 45 чоловік, з жінками і дітьми, з осадчим Івашкою Хведоровичем Волошеніним. Вони були приведені до присяги, і по їх власному проханню їх поселено у Чугуївському повіті на Печенізькому Котковському полі укупі з попередніми поселенцями. Осадчий їздив у Москву, і по його проханню поселенцям дадено було на будівлю сімейним по 5, а парубкам по 4 карбованця (се на наші гроші вийде кілька десятків карбованців). Харків та Зміїв робляться осередками заселення країни, себто Харківського та Зміївського повітів: до Харкова було приписано Хорошево, до Змієва — Мохначово, а може, й Печеніги. У 1657 р. уже був окремий Зміївський повіт.
Дуже цікаве було заснування міста Салтова на Салтівському городищі. Туди у 1659 р. явилося одразу 670 чоловік українців, стільки, скільки і у Харків, з отаманом-осадчим Іваном Ондрієвичем Семеновим (мабуть, Семененком), й поселилися, по царському указу, на сирому кореню, на Сіверському Донцеві, на Салтівському городищі, на татарському броду, де раніше був кам'яний город. Вони прохали дозволу збудувати їм на місці старого кам'яного города нове місто, щоб захистити себе від ворожих татарських нападів, бо утікати їм з семействами таким степовим шляхом до Бєлгорода або Чугуєва, де були кріпості, було б далеко. На се їм вийшов царський дозвіл — будувати «собою», себто самим, власним коштом і працею, кріпость. Звістка про те, що Салтівське городище було справді колись кам'яним городом, зовсім правдива і підтримана нині археологічними розвідками, котрі дали надзвичайно цінні знадоби про культуру Салтівського кладовища VII — VIII ст. при с. Салтові. У 1674 р. був заснований Вовчанськ. Вовчанському осадчому Старочудному дозволено було будувати слободу на р. Вовчих Водах і закликати туди українців з Правобережної і Лівобережної України, а інших людей не приймати. Нові поселенці поселилися городком і слобідкою і деревнями по р. Вовчим Водам, загатили гатки у ставах, збудували млини, позаводили пасіки і позаймали собі займанщини. Бєлгородський Миколаївський монастир жалувався, що «черкасы» зайняли його землі, але се поселення було дозволено бєлгородським воєводою, бо українські переселенці узяли на себе за се оборону і сього місця, і московських українних городів від татар, котрі туди завжди приходили, маючи там свої перелази. Право на землі Бєлгородського монастиря по р. Вовчим Водам було скасоване також, як і на землі по р. Лопані та Харкову. І се було справедливо, бо на монастирський та церковний причт із кількох чоловік давалося земель та угід стільки, що на них тепер жиє та має пропитаніє більше сотні тисяч чоловік. А нові українські поселенці приходили з Польщі, збільшували сим дуже невелике населення Московської держави й брали на себе надзвичайно важкий обов'язок обороняти та захищати московські городи. І московський уряд зрозумів усе значіння, усю державну вартість українського заселення і зробився до нього дуже прихильним. Його політику провадили і воєводи, хоча се для них і не було приємне і хоч вони часто таки уклонялися од ласки до «черкас». А про угоди Бєлгородських церков московський уряд добре розумів, що сі землі не могли бути їми заселені і що як там могло би бути яке заселення, то тільки дуже загайне, не швидке і навіть зовсім непевне. Він бачив, що минули ті часи, коли можливо було роздавати безмірні, нікому не відомі, але багаті.розкішні землі ченцям та попам, котрі нічого і не могли подіяти з ними. Як вони могли, наприклад, заселяти або обробляти землі біля Харкова, котрий лежить од Бєлгорода у 75 верстах? Вовчанськ ближче од Бєлгорода, але й там не було ніяких церковних або монастирських осель.
В Мурахву явився на життя з-за Дніпра уманський полковник Микита Кіндратович Сененко з ватагою українців в 260 чоловік з жінками та дітьми і прохав дозволу поселитися там серед попередніх поселенців і з такими ж вільготами, які мали вони. «Прийшли ми,— казав Сененко,— в новозбудований город Мурахву на слободу». У город на слободу — сюди йшли і у городи на слободи, себто на вільготи. Значить, слово «слобода» має тут значіння вільготи. Звідтіль взялося, певно, і назвисько Слободські полки, або Слободська Україна, бо туди йшли люди на слободи — вільготи; і такі вільготи заполучали не тільки козаки, а й посполіти, котрі селилися на панських землях, бо пани старшини теж давали вільготи своїм поселенцям, закликаючи їх, як казали тоді на слободи: ріжниця у тім, що поспольству у себе давали вільготи пани-державці, а козакам та міщанам — московський уряд.
У 1654 р. була заселена переселенцями Охтирка, котра була третім полковим містом Слободської України. Вона була звісна ще й раніше яко порубіжне місто Польщі, потім одійшла до Москви, котра заселила її великоросійськими служилими людьми, але їх було небагато. У 1657 р. московський уряд зробив реєстр усіх охтирців. Їх прізвища немов російські (це усе «Андреевы, Даниловы»), але можна міркувати, що московські приказні позаписували звичайні прізвища по батькові не по українському, а по російському звичаю, цебто Ондрієнка записали Андрєєвим, Даниленка — Даниловим. Іноді, наприклад, ми бачимо прізвище по батькові Омельянов — тобто від українського Омельян, Микитин (укр. Микита) і такі інші. що воно було так, видко з того, що у Охтирці ж був єдин «черкашенин», значить, українець, а його записали «Якушкою Степановеш». Були, одначе, й прізвища українські — Болдирь (мабуть, Бовдур), Кононенко, Пулаченко, Болтищенко, Рублевський, Добош, Радченко, Гончаренко, Герасименко, Нечипорович, Волошин, Наумович, Ярошевський, Адамович, Мартинович, Ильяшенко, Вощенко, Яценко, Малько та інші. Сотником був Арістов — немов не українське прізвище, але ж він був сотником козацького товариства і займав сей уряд іще у 1654 р. Із трьох попів один прийшов сюди з Правобережжя — з Животова. Охтирські поселенці називаються «сведенцями» — так прозивали московських служилих людей, котрих зводили докупи на життя з ріжних країн у нове місто. Може, і в Охтирку, котру залишило її українське населення тоді, як вона перейшла під владу Москви, теж звели нових поселенців із ріжних країн, де проживали українці, а ми бачили, що вони проживали навіть у московських українних містах. Можливо, що серед сих зведенців була й купа великоросійських поселенців, як се бувало по деяких містах Острогозького полка. Усіх охтирських переселенців було 445 чоловік, а у них було 109 жінок, 634 дітей, 72 родичів—72 дітей у сих родичів, а усього було 1587 чоловік і жінок і дітей. Вони привели з собою 605 коней, 618 волів, 479 корів, 1473 вівці, 1091 свиню, усього 4266, себто більше ніж по 9 голів на семейство із чотирьох чоловік. Значить, охтирців треба признати більш-менш заможними і у всякому разі середніми щодо худоби.
У Богодухів явилася дуже численна ватага українських переселенців; із поспільства, або, як каже московський уряд, «пашенньїх черкас»; їх було 1096 чоловік, а міщан тільки 33 чол., кріпості вони не робили, мабуть, через те, що були не козаками, а посполітими людьми.
Між тим ширилося заселення і Південної Слобожанщини і тамечки склався Балаклійський полк. У 1663 р. приїхав у Бєлгород козачнй отаман Яків Степанович Черніговець і прохав дозволу поселитися з своїми українськими задніпрянськими переселенцями на татарських перелазах по р. Донцеві на гирлі річки Балаклії. Се місце лежало у 80 верстах од Харкова і у 50 верстах од Змієва і за ним не було ще ніякої оселі (виключаючи Святі гори). Пройшов тільки один рік — і той же Черніговець докладав воєводові у Бєлгороді, що місто він уже сам збудував, назвав його Балаклією і що у нього у кріпості та на «посаді» поселилося у 150 дворах 200 семейств і се число безперестанку збільшується. Окрім Балаклії, Черніговець збудував ще кріпості на татарських бродах — міста та слободи по Донцеві — Андрієві Лози, Бишкин, Савинці і Лиман (послідній у степу між двох озер — лиманів). А що найважніше — балаклійський осадчий збудував і кріпость Ізюм. Царь зробив осадчика-отамана балаклійським полковником за його вірну службу і корисну для Московської держави колонізаторську працю.
Діло заселення Ізюмського полка, котре розпочав Яків Черніговець, ще більше поширив харківський полковник Донець з сином своїм Костянтином. Ізюмський полк заселився більш усього при них переселенцями з інших Слободських полків. Про Ізюм-курган, Ізюмський перелаз і про Ізюмський шлях маємо звістку ще у «Книзі Великого Чертежа»; у 60-х роках XVII ст. тут жили царські охотники, що ловили звіря для московського царя. І про се нагадує на лівому березі Донця місце, котре зоветься «звіринцем»; мабуть, там був у них якийсь вартовий острожок. Балаклійський полковник Яків Черніговець збудував невеличку кріпость Ізюм. Новий великий город, але на правому березі Донця, де в його вливається Мокрий Ізюмець, був збудований Гр. Донцем, і у нього був перенесений і невеличкий перший Ізюм. Місто було осажено Донцем, котрий привів для роботи більш 1500 козаків Харківського полку, збудувалося дуже гарно по плану і швидко зробилося полковим городом Ізюмського Слободського полка. Біля Ізюма і тепер, немов його кріпость, виситься гора Кремінець (800 футів), а по Донцеві і його вітках простяглися густі ліси-нетрі. Полковник Донець дістав право заселяти Ізюм тільки людьми захожими, з «черкасских» Слободських полків; йому заборонено було приймати великоросійських поселенців, а за те він сам, без воєводи, міг порядкувати у новому місті, а для козака це була дуже велика вільгота. Минув рік, і у 1682 р. було вже в Ізюмі 300 чоловік. Але се все ж таки було небагато. Для того щоб діло заселення йшло швидче, Донець сам переїхав в Ізюм, а сина свого Костянтина залишив на полковництві у Харкові. Жити йому в Ізюмі було дозволено, але з тим, щоб він все-таки лічився і полковником харківським. У 1682 р. Донець дістав грамоту від царя Федора Олексійовича, в котрій йому дозволялося жити в Ізюмі і закликати туди і в Співаківку і на Пришиб вільних українців на слободи із Харківського, Охтирського і Сумського полків, будувати самим місто і вільно селитися там «собою», себто без воєвод, пахати пашню і володіти усякими угодами по отводу Касогова, по своїм козацьким звичаям. Окрім тих міст та слобід, про котрі ми вже казали, були осажені тоді Остропілля, Дворічна, Новий Перекоп, Сеньків, Куп'янськ, Каменка, усе це були нові і дуже мало заселені слободи (од 23 до 48 семейств); тільки у Новому Перекопі було 288 чол. При гирлі Торця була збудована Гр. Донцем Козацька пристань — невеличкий земляний городок, куди осадчий Сем. Бровка вже закликав декілька семейств і попа. Між річкою Голою долиною і Черкаським лісом Гр. Донець міркував збудувати місто Черкаськ (теперешнє село Знаменське). Ізюмський полк, як ми бачимо, був заселений більш усього переселенцями З Слобожанщини, хоча і сюди приходили іноді, як нам здається, й переселенці з-за Дніпра і Гетьманщини.

Оттак заснувалися міста та слободи Слободської України. Іноді одразу приходила велика ватага переселенців і осажувала місто чи слободу. Так було, наприклад, у Острогозьку і, як ми бачили, по деяких інших містах. Але частіше приходили менші гуртки, де купчилися переселенці з ріжних місць, як у Суджі або Тернах. Іноді до переселенців з однієї країни потім приходили сходці з другої країни. Більша частина міст збудована була на дикому шляховому полі, на татарських бродах та сакмах, на сирому кореню (Суми, Суджа, Салтів, Вовчанськ). Дуже багато міст збудовано було на старих городищах — Харків, Суми, Цареборисів, Хорошево, Зміїв, Мохначево. Як одразу приходила дуже велика ватага переселенців, вона будувала кріпость у місті — наприклад, у Острогозьку, Охтирці, у Суджію; як їх було обмаль — селилися слободою. Діло заселення вели осадчі. Такі осадчі були, мабуть, при усіх ватагах переселенців. Ми маємо багато цікавих звісток про їх діяльність. Се були ватажки, отамани народа, що вели його на нові місця, що порядкували нелегким ділом заснування нових міст та слобід, будівлею, зносинами з урядом і таке інше. їм доручав нарід свою долю, шукати її в далекій чужій стороні. їх повинна була добре знати уся ватага переселенців, здаватися на них, покладати на них надію яко на певних, розумних, жвавих, завзятих своїх проводарів та спорудників у громадських справах. Тим-то і ми повинні тепер споминати про них і їх діяльність для народа з великою шаною та подякою і як мога закріпити пам'ять про них там, де вони працювали. Харківському осадчому Каркачеві треба поставити пам'ятник у Харкові, а не тільки, як се зроблено досі, по моєму пропонуванню, назвати йменням його одну вулицю у Харкові (Каркачева). Треба, щоб кожне місто і слобода у Слободській Україні знали й шанували пам'ять свого осадчого, коли він відомий історії. А у моїх розвідках по історії Слободської України є чимало звісток про слободсько-українських осадчих і їх діяльність. Особливо се треба зробити тепер, коли свою долю, своє щастя у нас творить, кує сам нарід. Деякі з осадчих зайняли потім військові козацькі полковничі посади по вибору товариства, і їх діяльність була дуже широка. Такими були балаклійський осадчий Черніговець і Сумський — Кондратьєв. Недивно, що осадчі мали великий вплив на устрій місцевих діл. У Мерехві, наприклад, усіма ділами керував осадчий полковник Сененко. Осадчих потім замінили виборні отамани, котрі були усюди. У 1688 р. коломацький отаман Ярема Михайлов дістав лист від московського уряду на закликання на слободи українських переселенців з Задніпрянщини.

Внутрішнє розселення слобожан. Внутрішнє розселення люду ми бачимо у всіх Слобідських полках. Острогозький полк склався, як ми бачили, серед великоросійських міст теперішньої Воронезької, Курської і навіть Орловської губерній. Сі поселенці жили дуже далеко од свого полкового міста Острогозька. А східня частина Воронезької губернії у початку XVII ст. ще не була заселена, і ось сюди, на р. Чорну Калитву, у південну частину Острогозького повіту, почали переселяти українців; і там з'являються нові козацькі слободи — Стара Калитва, Нова Калитва, Підгорна, Попівка. Переселили великоросійських посадських людей Острогозька в Коротояк, а українських козаків — з Коротояка в Острогозьк. У 1732 р. з слобід Перлівки, Гвоздівки, Єндовища і Урива переселені були козаки в Богучарський повіт Воронезької і Старобільський Харківської губерній. У Старобільськ прийшов сотник Синельников з сотнянами, в Закотную — Голодолинський, в Осиповку — Смаков і в Білолуцьк — Головинський. Через се Острогозький полк наблизився до інших слободських полків, й гряниця Російської держави розпростерлася далі на південь. Внутрішнім розселенням Слободська Україна заселялася найбільш у XVIII ст. З місць, де було багато населення, нарід переходив на нові незаселені місця. Осадчий Малішевський поїхав у 1659 р. на гирло річок Сироватки і Крупця і там осадив слободу Нижню Сироватку. З собою він узяв сумчан, ворожбянських і лебединських козаків, щоб одвести новій слободі землю, ліси й сінокоси по загальній постанові. З слободи Ворожби туди переселено було 76 самих бідних семейств, з Сум—197. Їм одвели землі на подвір'я, сади, огороди та вигін. Так місцевий козацький уряд у другій половині XVII ст. вів діло розселений і розв'язував аграрне питання на підставі розуму й справедливості. Заселення Слободської України вели переважно козаки, котрі зложили військову організацію країни — п'ять Слободських полків.Але велику участь у сій великій народній справі мав увесь український нарід — усі його верстви, усі стани суспільства — міщане, поспільство, духовенство.

Участь монастирів в заселенні країни. Монастирі, як звісно, приймали велику участь в заселенню Росії. Те ж саме треба сказати і про участь їх в заселенню Слободської України. Перше місце займає серед слободсько-українських монастирів Святогорський. Ми вже бачили, яке чудове місце було вибрано для нього. Коли саме був заснований монастир, певних звісток не маємо. У синодику монастиря про се сказано, що автор тоді ще, коли писав синодик (у 1710 р.), не міг знайти про се звісток за татарськими нападами й плюндруваннями, особливо ж за частими змінами колишніх ігуменів. Можливо, що фундаторами монастиря були ченці-українці з-за Дніпра або Гетьманщини. Ми знаємо, що з монастирів Гетьманщини вийшло чимало ченців через унію. Першу документальну звістку про Святогорський монастир ми маємо у 1624 р., коли ігумен Симеон з братією получив царську грамоту і ругу у Бєлгороді. Се теж натякає на прибуття ченців з України під московську владу. Цареборисів, заснований недалеко від Святогір'я у 1600 р., під час лихоліття вилюднів, і Святогорський монастир був самим далеким південним місцем на Україні, бо Чугуїв був заснований тільки у 1638 р., а Валуйки були од нього у 130 верстах. Не дивно, що він озброївся гарматами. Іще академік Гільденштедт бачив стіну, котрою був обнесений монастир, У ньому була у XVII cт. варта з бєлгородців, чугуївців та валуйчан. На байдаках по Донцеві вони діставали хліб, а ігумени подавали звістки про татарські заміри. Туди приходили бранці з татарської неволі, їх тамечки розпитували і посилали далі на Україну. Туди привозили ранених і їх там годували і содержували. Там були старі, немощні й каліки. Туди заходили і здорові вартові та станичники, українські та донські козаки, великоруські служилі люди, навіть «воровскіє черкаси», себто розбишаки, щоб помолитися Богові та спокутувати свої гріхи. Виходить, що монастир мав немов свою парахвію, котра простяглася на кілька сот верст. На монастир нападали татари — кримські та озовські — і усякі розбишаки. У 1679 р. татари сплюндрували, пограбували монастир і узяли у неволю архимандрита Іоіля з братією. Монастиреві надано було багацько землі, але потім, іще у XVII ст., більшу частину її одібрано, а усю землю одібрано у кінці XVIII ст. Дивногорський монастир Острогозького полка теж виявляв з себе природню твердиню. Він, як і Святогорський, стояв за лінією кріпостей, у степу. У 1652 р. в ньому збудували кріпость і там поселили українців, мабуть, з тих, що прийшли у Острогозьк з полковником Зіньківським. Купецтву дозволили їздити туди з усякими харчами та крамом і продавати його без усякого мита. Іще у початку XVIII ст. на дзвіниці монастиря було три залізних і одна мідяна гармата. Але, не дивлючися на сю оборону, ченці монастирські велику муку терпіли од татарських гвалтовних наїздів і тому у 1671 р. навіть покинули його і збудували собі новий монастир у більш забезпеченому та спокійному місці між Суджою та Миропіллям на Дівочім городищі. Але деякі з братії згодом повернулися до Дивногір'я і поновили монастир. У кінці XVIII ст. у монастиря була майже та сама ярмарка, яка почалася у 1652 р.; туди приїздило на богомілля багацько народу й купців з околичних міст, котрі привозили усякий крам та дріб'язок. Монастир мав землі, риболовлі і усяке хазяйство; у слободі Селявній — 100 хат підданих посполітих. Далеко меншим і менш славним був Шатрищепорський монастир теж у Острогозькому полку і теж, мабуть, заснований українськими ченцями. Острогозький полковник Зіньківський заснував у Острогозьку жіночий монастир. У Охтирському полку в 4 верстах од Охтирки в 1654 р. ченцями Лебединського українського монастиря був заснований Охтирський Троїцький монастир. З Лебединського монастиря вийшов ігумен з братією (40 чоловік), з монастирськими підданими посполітими, з ризами і усякою церковною утвар'ю. їм одвели для будування монастиря гору Охтирь з землями і усякими угодами. У другій половині XVII ст. до монастиря належало вже багато земель, хуторів, млинів, пасік та садів і 200 підданих посполітих. У трьох верстах од Краснокутська задніпрянським переселенцем полковником Штепою був заснований у XVII ст. Краснокутський монастир. Штепа, приїхавши у Слободську Україну, зайняв собі се безлюдне місце, збудував там монастир, прийняв декілька ченців, а сам зробився їх ігуменом. Курязький монастир (у 9 верстах від Харкова) був заснований харківським полковником Григорієм Донцем і деякими іншими старшинами сього полку. Там раніше була пасіка Ол. Куряжського. Донець одвів новому монастиреві землі і угоди. Сіннянський сотник віддав усю свою маєтність на збудування Сіннянського монастиря і зробився його ігуменом. Зміївський Миколаївський козацький монастир існував уже в 60-х роках XVII ст. і мав гармати проти татарських нападів. Потім він широко розвинув своє монастирське хазяйство. Таким побитом, одні з монастирів були засновані переселенцями з Задніпрянщини, другі — козацькою старшиною й козаками. Як і козацькі оселі, перші монастирі заснувалися на татарських сакмах та дикому полю. І ченцям, як і козакам, бажалося селитися на сирому кореню, на дикому татарському степу. Вони прийняли участь разом з іншими переселенцями і в заселенню дикого степу, і в його обороні. Вони узяли на себе обов'язок задовольняти релігійно-моральні потреби степового товариства та поспільства, турботу про хворих і ранених. Але так було у XVII ст. У XVIII ст. більш усього монастирі почали піклуватися про власне хазяйство та матеріальні достатки і через се занедбали свої високі християнські заповіти.

Чужоземні переселенці. Чужоземне заселення Слободської України було дуже невеличке — сюди приходили волохи, калмики, серби, цигане і євреї. Волохи прийшли в Слобожанщину у 1711 р. при Петрі Великому з князем Кантемиром. Кантемиру дадено у самому Харкові подвір'я і маєтності Хведора Шидловського, які були одібрані у нього за якусь провинність. Інші волохи, що приїхали з Кантемиром, мусили розміститися по Слободських полках. Усіх їх було 4000 чол. Село Шидловського Балаклійку оддали волоському стольникові Єнакею, Новомлинськ — Мечнику, Волоський кут — полковникові Абазі. Усіх дворів роздано було волохам у Слобожанщині 710 (633 українських, 42 великоросійських і 35 польських). Се волоське заселення було головним чином не народне, а шляхетське, дворянське. Місцеве населення дістало нових панів і підпало у підданство новим державцям, чужим людям — волохам. Із Задніпрянщини переселився в Слободську Україну теж волоський полковник Танський з охвіцерами Жіяном, Бедрягою та іншими. їм вийшов дозвіл визиватина поселення свою братію — волохів. Але Танський і його товариство почали творити усякі кривди мешканцям слободи Мурахви, де їх поселено, а мурахвяне мусили тікати геть. Іще більші кривди творив волоський І задніпрянській полковник Апостол Кигич, котрому віддали у підданство декілька слобід з підданими посполітими, а він повернув до себе у підданство навіть і вільних козаків. Тяжку та сумну сторінку народнього життя являє з себе се волоське заселення. Центральний уряд хотів віддячити, дати нагороду волохам за їх запомогу Петру у Прутському поході — і роздав їм за се землю та підданих у Слобожанщині. Слобо жане прийняли чужинців ворожо, неприязно, бо ті люди нічого не зробили на користь країни—не захищали її від татар, не брали участі в її устрою, були чужинцями, ні зв'язаними з країною і населенням навіть мовою, життям; навпаки, вони за Дніпром звикли до сваволі, і тут в Слобожанщині лишилися вояками, але не проти ворогів, а проти мирного населення. Із тих, що прийшли з Кантемиром, не можна було набрати навіть однієї окремої корогви, так що їх почали приймати у козачі полки яко старшин та підпрапорних і дозволили купувати маєтності, себто їм одразу надавали стільки привілеїв, як і козацькій українській старшині. Не стали у пригоді для країни і сербські поселенці, із котрих зроблений був окремий полк, але у ньому було зовсім мало сербів, і полк доточували з тубільців — українців. У Чугуєві поселилися калмики іще у XVII ст. В кінці XVIII ст. їх. було там більш 1000 чол.; вони служили у війську. Проживаючи у Чугуєві, прийнявши православну віру і беручи шлюб з тубільцями, вони зовсім обрусіли. Проживали, або краще сказати кочували, таборували у Слободській Україні ще й цигане, котрі мали власний уклад свого життя. Євреїв було зовсім небагато і вони більш усього держали шинки та гандлювали горілкою. Було, але зовсім мало — кілька десятків, поляків, мабуть, колишніх бранців; було трохи греків. Взагалі чужоземне заселення у нас було невелике, але коштувало урядові й потім людям занадто дорого. Бо сі поселенці діставали великі особисті вільготи тільки за своє чужоземство, але нічого не робили на користь країни та його людності.

Вплив заселення на устрій Слободської України. Заселення країни мало великий вплив на її устрій, на її автономію, на економічні вільготи, котрі вона діставала від Московської держави, взагалі на усі сторони її соціального й економічного життя, на її культуру й просвіту, на усе її життя. Все оце залежало од двох причин — перше від звичаїв національного життя українців у зв'язку з їх поглядами на те, як треба улаштувати життя по правді, по справедливості, і вдруге — од обставин життя на нових місцях, де воно залежало не тільки од природи країни і народних звичаїв і поглядів, але й від центрального російського уряду. Слобожане не тільки приводили з собою з-за Дніпра свої семейства, збіжжя та худобу, вони привозили з собою попів і церковний причт, котрий тоді був близький до народа, бо його вибірала сама громада, приносили богослужебні книги, церковні дзвони, а найголовніше приносили з собою на нові місця у дике поле свою національну українську просвіту і культуру, котру вони віками утворили у себе на Україні, на грунті древнєруської культури; свою православну віру, рідну мову яко основу національності, свої звичаї, свої чудові пісні і меж ними історичні, так Звані думи, в котрих розказана, хоча й поетично, але взагалі правдиво, уся історія українського народа — боротьба його з ляхами, татарами й турками за віру, за землю і волю, за свою політичну і національну самостійність. Просвіта тоді в Україні стояла високо, і переселенці перенесли її з собою, а разом з тим потребу в сій просвіті. Московський уряд охоче приймав переселенців, бо вони ставали йому в дуже великій пригоді по обороні гряниці і заселенню дикого поля. Придивляючися до переселенців, московські люди побачили, що се були хоча й рідні брати їх, але все-таки вони дуже од них одріжнялися усім своїм життям і своїми звичаями. І усю оцю велику ріжницю вони обізвали у своїх актах «черкасскою, старочеркасскою обыкностію, обычностью», себто їх особливими звичаями. І до сих звичаїв вони спочатку однеслися обережно. Слободським полкам дають московські царі жалованні грамоти на зразок тих привілеїв, котрі здобувала собі Гетьманщина по Переяславській й інших умовах з Москвою. У сих грамотах була й вільна займанщина земель, якої не мав і не знав московський нарід, і вибори старшин, і усе те, що у московських грамотах та актах прозивається «старочеркасскою обыкностію» і являється устроєм стародавнього українського національного й соціального життя, котрого завжди домагався і яким хтів жити (а іноді, траплялося, і жив) український нарід усюди, куди тільки не заносила його лиха доля і зла година.

Жалованні грамоти Слободським полкам. Звертаючися до жалованних грамот Слободським полкам і до їх змісту, ми бачимо, що найстаріші з них належать до 1659 р., але в них ще не було нічого про вільготи. Після повстання Брюховецького, до котрого не пристали взагалі Слободські полки, три полки — Харківський, Сумський і Охтирський дістали у 1669 р.,а Острогозький — у 1670 р., вільготні жалованні грамоти. За те, що козаки не пристали до Брюховецького, їм скинуті були чинші з винниць, броварень та шинків. Сі чинші були накладені ще у 1665 р., але не на усі міста і слободи, а тільки на найстаріші; у Харківському, наприклад, полку — на один Харків, у Охтирському — на Охтирку, у Сумському — на Суми, Лебедин і Суджу, у Острогозькому — на Острогозьк і Землянськ. До 1665 р. і сі міста уживали ще вільгот, наданих їм при заселенню на декілька років, а у 1665 р. часи вільгот уже вийшли, і як у Харкові вільготи були дадені, скажемо, на 10—11 років од його заснування у 1655 р., то і часи вільгот повинні були вийти у 1665 р. Суми мали по такому рахунку вільготи на 13 років, Охтирка — на 11, Острогозьк — на 13, а з того часу на них положені були чинші. Але вони платили їх неохоче, і завелася значна недоїмка. Отсю недоїмку і скинуто їм — з Харківського полку 2225 карб., з Острогозького 1619, Сумського 6091, Охтирського 2141. З сумських козаків не велено було брати недоїмки з бортних дерев у Бирлинській волості 200 карб. Таким побитом, слобожане знову, як і спочатку, увільнилися од чиншів, і се дуже підтримувало заселення країни і матеріально забезпечувало старих колишніх переселенців, давало їм спроможність зміцнити свої хазяйства, держало їх на місцях першої осілості. Українці дуже цінували право вільного викурювання та продажу горілки й пива. Сі вільготи були дадені слободським козакам замісць щорічної грошової платні, щоб їм було з чого служити полкову службу. У 1672 р. Острогозькому полку надана була нова грамота, стверджені колишні вільготи і дадені земельні угоди по р. Чорній Калитві і інших. У 1682 р. видана була вільготна жалованна грамота на ймення харківського полковника Гр. Донця козакам Ізюмського Слободського полка. Такі вільготи получили і поселенці інших слободських полків, але не на ймення полків, котрі ще тоді не були улаштовані, а на ймення окремих міст та слобід, як се ми бачимо, наприклад, у Коломаку і по інших містах. Поселенцям дозволено було міста будувати, селитися там, орати землю і усякими угодами володіти по отводу генерала і воєводи Гр. Косогова, по їх козачих звичаях; вільготи їм давано у всіх одбутках років на 10 і на 15, залежно од заможності, і у сі вільготні роки по сих городах дозволялося торгувати усякими товарами безмитно й держати шинки по своїх колишніх звичаях безмитно, й дальньої полкової служби не служити, і відбутків і оброків ніяких не платити. А після сих вільготних років старшині і козакам, котрі почнуть служити полкову службу, теж дозволялося винокурні і шинки держати безмитно, як і раніш. І ізюмчанам вільгота була дадена, як і іншим полкам, на 10—15 років. Після сього вони повинні були нести усякі відбутки виключно, одначе, чиншу за вінниці. Ся вільгота залишена була навіть і на будучину і мала велику вагу для заселення Ізюмського полка. У пізніших грамотах (1684, 1686, 1688, 1695 рр.) надається право вільної торгівлі (харківським козакам), підтримується право навіки і без чиншу володіти землями, не платити чинша за млини, шинки, кузні, лавки, риболовні і усякі промисли. У 1700 р. усім п'яти Слободським полкам царь Петро ствердив право без чиншу мати усякі промисли, володіти землями і усякими угодами, млинами, риболовлями, вільно курити горілку і шинкар'ювати нею, не платити ніяких податків і мита, а тільки вести боротьбу з татарами. У 1704 р. козаки Ізюмського полку дістали грамоту, де розв'язаний був їх позов з донцями за р. Бахмут, Красну та Жеребець; сі річки з землями лишилися слобожанам і були ними заселені (се теперішні Ізюмський і Куп'янський повіти Харківської і Бахмутський Катеринославської губерній). При цариці Анні Слободська Україна стратила свої привілеї, але Єлизавета їх повернула назад окремою жалованною грамотою усім Слободським- полкам взагалі. Жалованні грамоти мали великий вплив на успіх заселення Слободської України; вони давали переселенцям багацько привілеїв, і хоча сі привілеї були зібрані докупи тільки у грамоті Єлизавети, а до того розкидані були по окремих грамотах ріжних полків, і хоча вони не являлися такою конституційною хартією для країни, як гетьманські статті для Гетьманщини, а все ж таки вони дали спроможність людям уладнатися по своїх національних звичаях. Мита з приїжджих купців збирали не російські приказні, а самі ж таки українці, великоросійські тяглі люди та утікачі не мали права селитися в Слобожанщині, щоб не утісняли в землях тубільців. Треба тільки додати до сього, що слобожанам доводилося повсякчас боронити сих своїх привілеїв. І вищий, і нижчий московський уряд (Розрядний приказ, бєлгородський та місцьові воєводи) ніяк не хтіли чи не могли згодитися на сі неприємні для них привілеї, котрих не мали самі, на їх погляд, хазяїни держави. Московські царі приязно відносилися до заселення дикого поля переселенцями з Литовської, Польської держави, бо тут було давнє змагання між Москвою та Польщею за погряничні українські та білоруські землі. У XVIII ст. при Анні наступила для Слободської України тяжка година, і тільки Єлизавета Петрівна знову вернула на якийсь там час їх вольності. Московський уряд хтів, щоб привілеї слобожанам були тимчасові, і їм траплялося почасту звертатися до Москви з проханням про їх ствердження. Погляд самих слобожан на їх права і обов'язки виявився дуже виразно у,заяві сумських полчан 1705 р.: «Наші діди, батьки, брати і родичі,— писали вони там,— і ми самі поприходили із ріжних гетьманських і задніпрянських міст в Україну по закликанню Бєлгородських та Курських воєвод, котрі забезпечували нас царським словом — не однімати від нас наших вільгот. Вони веліли селитися нам, щоб ми захистили собою московські українні городи по Бєлгородській лінії у диких степах на татарських займищах, котрими ходили татари під отсі городи. І для збільшення населення у сих нових містах велено було нам призивати на життя свою братію — українців. Ми збудували Суми, Суджу, Миропілля, Краснопілля, Білопілля і інші міста, а до них повіти, села та деревні. І ми вірою та правдою служили. І тоді, як татари приходили плюндрувати московські українні городи, ми не приставали ні до якої зради. За те і пожалувано нас усякими вольностями і дозволено займанщини займати, пасіки і усякі грунти заводити і усякими промислами промишляти без чиншу по старому українському звичаю». В сій заяві найбільш цікаве для нас право вільної займанщини земель — се був головний привілей слобожан, і на ньому згрунтовано було усе право земельної власності у Слобожанській Україні — так зване нині «старозаїмочне землеволодіння». Се було найголовніше право слобожан. Грамоти не обіймали усіх привілеїв слобожан, вони, наприклад, майже нічого не казали про автономію країни, про її внутрішній устрій, про вибори. І се легко зрозуміти. Зміцнивши «старочеркасскую обыкность», признавши її взагалі, московський уряд вже не хтів втручатися в подробиці, бо просто, може, гаразд і не знав їх. Він тільки пильнував того, за що йшли суперечки проміж слобожанами і московськими воєводами, де діло торкалося інтересів самої Московської держави і її людності або уряду. А суперечки та боротьба йшли безупинно, бо тут зіткнулися два типи заселення — український і великоросійський (ріжниця сих двох типів твердо установлена мною у моїх розвідках) і два уряди: козацький — український і приказно-московський. Слрбожане не хтіли приймати на себе тих обов'язків, котрі мали московські люди, і здавалися на своє чужоземство та на те, що вони не можуть призвичаїтися до сих тяжких для них обов'язків. Ізюмські полчане у своїй заяві 1710 р. писали: «По свойому чужоземству, проти великоросійських людей, таких тяжарів на себе (оброків на промисли) взяти ніяк не можемо, од того порозходяться усі у вільні гетьманські городи, а інші й пішли вже за Дніпро у новозбудовані городи». А московському урядові зовсім не хтілося зміцнити непокірну Гетьманщину і послабити більше прихильну до Московщини Слободську Україну. Право вільного перехода у самій Слобожанщині і навіть вихід за гряницю країни був певною заслоною їх вільгот, і се добре розумів московський уряд. А слово у слобожан не розходилося з ділом: іноді вони й справді йшли геть далеко з своїх домівок, йшли і у Гетьманщину.

Участь Московської держави в українському заселенні. Що ж робила Московська держава в українському заселенню? Польща не могла узяти відповідної участі у сьому поважному державному ділі. Навпаки, Москва не випускала оборони і заселення з своїх власних рук і, ведучи його щодо великоросійського заселення у всіх подробицях яко державне діло, приймала участь, хоч безмірно меншу, і в українському заселенню Слобідської України, керувала ним взагалі. Це діло залежало найбільш од Розрядного приказу.
Держава лишила собі державні інтереси, а місцьові передала самій країні, і се було досить розумно і корисно і для тієї, і для другої сторони. Переселенці звичайно являлися або самі, або засилали своїх осадчих до українних воєвод, а сі писали про них листи у Москву, у Розряд, а іноді одсилали туди і їх самих. Вибіралися місця для поселення частіше самими переселенцями, але з дозволу Розряда та воєвод, Іноді Розряд посилав кого-небудь, щоб зробив план — «чертеж» сього місця. Будували кріпості та оселі іноді самі українці, іноді під доглядом московських воєвод; іноді на поміч присилалися великоросійські служилі люди. Гармати, порох присилав московський уряд, інколи видавав він і зброю. Давав спочатку хліб, а замісць грошової заплати — вільготи від податків. Церкви та монастирі діставали теж чимало потрібного їм на обзавід. Землі одводив Розряд, а розпоряджався ними проміж себе вже сам місцевий козацький уряд. Таким побитом, хоча українське заселення було вільним, народнім і у ньому український нарід мав велике значіння і вів його навіть своїми власними силами, але воно не було випадковим, приватним ділом поодиноких осіб. Розряд іноді й сам, коли сього раніш самі переселенці не зробили, направляв їх туди, де була в них найбільша потреба, де треба було найскорш забезпечити країну од татарських нападів (на татарських бродах та шляхах). І уряд сього досягав не примусом, а вмовлянням та проханням та вільготами. Особливо се треба сказати про центральний уряд; йому почасту доводилося поправляти помилки своїх воєвод та приказних людей, котрі ніяк не хтіли згодитися з привілеями українських переселенців. І се найбільш цікаво тому, що в відносинах своїх до великоросійських поселенців він неодмінно держався централізаційної політики.