Читайте также:
|
Контроль – це активне втручання суб’єкта управління в діяльність
підконтрольного об’єкта. У цілому сутність контролю як соціального явища полягає в перевірці відповідності діяльності учасників суспільних відносин встановленим у суспільстві приписам, у межах яких вони мають діяти. Мета такої діяльності полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень від прийнятих вимог, діючих принципів організації і регулювання, причин цих відхилень, а також визначення шляхів подолання наявних перешкод для ефективного функціонування всієї системи.
Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних знань про діяльність об’єкта управління й їх оцінки, це юридичний аналіз стану справ додержання законності і дисципліни щодо об’єкту управління, який здійснюється суб’єктом управління із застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього втручання в оперативну та іншу діяльність підконтрольного об’єкту.
Прямого та непрямого(опосередкованого) впливу. Органи державного управління можуть впливати на об’єкти управління шляхом прямого або непрямого впливу.
Прямий вплив – безпосередній вплив суб’єкта управління на об’єкт через наказ, що виражає волю відповідного суб’єкта управління.
Непрямий (опосередкований) вплив – створення зацікавленості у об’єктів управління, вплив через функції, інтереси, стимулювання, надання можливості вибору варіанту поведінки.
3) Адміністративні й економічні методи:
Адміністративні методи – це вплив на об’єкт управління шляхом встановлення їх прав, обов’язків, через систему наказів, що спираються на систему підпорядкування, владні повноваження. Це односторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи конкретного варіанта поведінки об’єкта управління. Базуються на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, наказів, постанов органів виконавчої влади).
Економічні методи державного управління – це система прийомів і засобів прямої дії на суб’єктів господарювання шляхом запровадження фінансово-економічних законів, створення грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.
До економічних методів державного управління відносяться: індикативне планування; державне регулювання; грошово-кредитна та фінансова політика; конкурентна політика.
4) Регулювання, керівництво, управління:
Регулювання – визначення загальної політики й принципів її реалізації через різні напрямки державного фінансування, пільги тощо.
Керівництво – практичне проведення в життя загальної політики й принципів у відповідній галузі управління, контроль й розробка напрямків діяльності підконтрольних об’єктів.
Управління – прямий систематичний вплив суб’єкта управління на об’єкт повсякденного оперативного характеру.
12. Поняття та види суб'єктів адміністративного права, їхня загальна характеристика.
Суб’єкт адміністративного права – це юридична чи фізична особа, що
є носієм прав і обов’язків у сфері державного управління, передбачених адміністративно-правовими нормами, та має здатність надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати. Обов’язковою умовою визнання особи (юридичної чи фізичної) суб’єктом адміністративного права є наявність у неї елементів адміністративної правосуб’єктності.
Загальна правосуб’єктність – наявність у суб’єкта типових прав, обов’язків та можливості їх використання та виконання, незалежно від зовнішніх чинників. Об’єм загальної правосуб’єктності однаковий в межах таких категорій суб’єктів, як фізичні та юридичні особи.
Спеціальна правосуб’єктність - наявність у суб’єкта специфічних прав, обов’язків та можливості їх використання та виконання, в залежності від ряду зовнішніх чинників. Об’єм спеціальної правосуб’єктності не є однаковим або сталим: він залежить від волі суб’єкта, його виду, характеристик тощо.
Загальна та спеціальна правосуб’єктність, в свою чергу мають наступні елементи – правоздатність та дієздатність.
Правоздатність – це здатність мати суб’єктивні права та обов’язки, передбачені нормами адміністративного права.
Суб'єктивні права в сфері державного управління - це надана і гарантована державою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливого (дозволеного) поводження в правовідносинах, що забезпечена кореспондуючим зобов'язанням іншого суб'єкта правовідносин.
Суб'єктивні юридичні обов'язки. Вони нерозривно зв'язані і не можуть існувати один без іншого, оскільки право одного суб'єкта не може бути реалізоване окремо від виконання зобов'язання іншим суб'єктом. Виникати правоздатність може з моменту народження (право на медичну допомогу, на судовий захист своїх прав тощо), або ж з появою певних чинників - право обирати та бути обраним до органів державного управління.
Адміністративна дієздатність – це здатність своїми діями (або бездіяльністю) набувати та реалізовувати права, створювати для себе або інших суб’єктів обов’язки і їх виконувати. Момент виникнення дієздатності залежить від виду правосуб’єктності: при загальній правосуб’єктності дієздатність, переважно, виникає в повному обсязі з 18-річного віку у фізичних осіб і з моменту внесення до Державного реєстру у юридичних осіб. Адміністративна дієздатність при спеціальній правосуб’єктності виникає з появою певних чинників, які і обумовлюють як момент виникнення дієздатності, так і її особливості. Наприклад, пасивне виборче право виникає з моменту досягнення особою 21 року, але реалізувати це право вона здатна лише при наявності певних чинників – громадянства, відсутності судимості тощо.
13. Адміністративно-правовий статус громадян України.
Кожний громадянин України володіє на її території всіма правами й свободами й несе рівні обов'язки, передбачені Конституцією України.
Ці конституційні положення є вихідними для адміністративно-правового статусу громадян, що визначається нормами конституційної, адміністративної й інших галузей права шляхом надання громадянам прав, свобод і покладання на них обов'язків у сфері управління, а також встановлення відповідальності громадян перед державою.
Обсяг і зміст адміністративної правоздатності визначається законами й прийнятими на їх основі актами управління, у яких містяться відповідні норми адміністративного права.
Конкретний обсяг прав, свобод і обов'язків громадян у сфері управління визначається рядом обставин: вік, стан здоров'я, наявність освіти тощо. Наприклад, сімейні відносини можуть слугувати підставою для обмеження права на заняття посади у державному органі.
Громадяни України, реалізуючи свої права, свободи й покладені на них
обов'язки в сфері управління вступають в адміністративно-правові відносини з державними органами і їхніми підрозділами й посадовими особами, а також з іншими суб'єктами адміністративного права.
Адміністративно-правові відносини громадян з іншими суб'єктами адміністративного права можуть виникати:
- на основі реалізації громадянами приналежних їм прав у сфері управління;
- у зв'язку з виконанням покладених на громадян обов'язків у сфері управління;
- при захисті прав, свобод і законних інтересів громадян;
- при порушенні (невиконанні) громадянами правових обов'язків.
Права громадян діляться по ступеню можливості їхньої реалізації на абсолютні й відносні.
Абсолютними, вважаються такі права, реалізація яких залежить лише від волевиявлення громадянина. До них, наприклад, відноситься право громадян:
- брати участь в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників;
- на вступ до загальноосвітньої школи;
- на особисту недоторканність;
Відносними є такі права, реалізація яких залежить не тільки від волевиявлення громадян, але також від наявності фактичних можливостей для їхньої реалізації в даному місці і на даний час. До них, наприклад, відноситься право громадян на вступ до вищого навчального закладу (його реалізація залежить від результатів складання вступних іспитів, наявності конкурсу); на водіння транспортного засобу (залежить від стану здоров'я, складання іспитів).
Обов’язки громадян розрізняють за таким же принципом:
Абсолютні обов’язки – це ті обов’язки, які покладені на громадянина в сфері державного управління та виконання яких не залежить від будь-яких обставин, оскільки зумовлено нормами чинного законодавства.
До таких обов’язків можна віднести: загальний обов’язок дотримуватись закону, сплачувати податки.
Відносні обов’язки – це обов’язки громадян в сфері державного управління, виконання яких залежить від ряду чинників, які можуть стосуватись або волевиявлення громадянина (вступ до ВНЗ – обов’язки абітурієнта; вступ на державну службу – обов’язки, визначені Законом України про державну службу).
14. Адміністративно-правовий статус іноземців, осіб без громадянства і біженців.
Іноземці за своїм правовим статусом несуттєво відрізняються від осіб без громадянства. Обсяг прав і обов'язків цих суб'єктів вужчий, ніж у громадян України, але за загальним правилом вони користуються тими ж правами й на них покладено ті ж обов'язки, що й на громадян України. Відмінності пов'язані з відсутністю громадянства в розглядуваної категорії осіб, яке є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особи.
Правосуб'єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну й завершується з часу залишення її території.
Адміністративно-правовий статус іноземців регламентовано Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р.1, а також міжнародними угодами. Статус осіб, які не мають громадянства, але перебувають на території України, визначає законодавство України.
Для іноземних громадян і осіб без громадянства обов'язковими є норми Конституції та інших законів України, загальнообов'язкові правила стосовно охорони природи, санітарії, пожежної безпеки, громадського порядку, користування транспортними засобами, в'їзду та виїду. Разом з тим, ці особи не користуються частиною прав і обов'язків, що становлять групу виключних прав і обов'язків громадян України (виборче право, право мати паспорт громадянина України тощо).
У цілому основні обмеження для іноземців і осіб без громадянства зводяться до таких:
1) вони не можуть займати деякі посади (Президента України, судді, перебувати на посадах у складі морських і повітряних екіпажів тощо);
2) вони не мають доступу до посад державних службовців, діяльність яких пов'язано з державною таємницею;
3) ці особи не можуть служити в Збройних Силах України;
4) для іноземних громадян і осіб без громадянства допускаються обмеження в пересуванні чи перебуванні в окремих місцях;
5) для них встановлено окремі правила паспортного режиму, вступу в навчальні заклади тощо;
6) для іноземних громадян і осіб без громадянства встановлено особливу адміністративну деліктоздатність.
При регулюванні правового статусу іноземців Україна виходить з принципу взаємності, що застосовується в стосунках з іншими державами. Адміністративно-правовий статус осіб, які мають дипломатичні привілеї, визначається, крім законодавства України, міжнародними правилами та міжнародними угодами України.
15. Центральні органи державної виконавчої влади як суб'єкти адміністративного права.
До центральних органів виконавчої влади належать ті, що керують відповідними галузями, або здійснюють функціональне (міжгалузеве) управління. Це міністерства; комітети.
Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Загальним положенням про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади (затверджено Указом Президента України від 12 березня 1996 p.), а також положеннями про конкретний орган.
Робота центральних органів виконавчої влади спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Центральний орган виконавчої влади узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень міністерство організує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.
Центральний орган виконавчої влади в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організує і контролює їх виконання. У випадках, передбачених законодавством, його рішення є обов'язковими для виконання іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, представницькими органами, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності та громадянами.
Центральний орган виконавчої влади, у межах наданої державою компетенції, має право представляти уряд України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України.
Центральний орган державної виконавчої влади очолює керівник (міністр, голова, директор), якого призначає Президент України. Він має заступників, які призначаються відповідно до законодавства. Розподіл обов'язків між заступниками провадить керівник.
Центральний орган виконавчої влади є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного герба України і своїм найменуванням.
16. Місцеві органи державної виконавчої влади як суб'єкти адміністративного права.
Адміністративно-правовий статус місцевих державних адміністрацій
Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами загальної компетенції.
Особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві є те, що міські та районні в місті Києві ради організаційно поєднані з місцевими державними адміністраціями, оскільки останні є одночасно виконавчими комітетами відповідних рад, а голови рад, які за Законом України "Про місцеве самоврядування" очолюють виконавчі комітети, автоматично призначаються Президентом України головою відповідної місцевої державної адміністрації.
Основні завдання місцевих державних адміністрацій:
1) виконання Конституції, законів України, актів Президента України,
Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;
2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних бюджетів;
Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. У межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання відповідних місцевих державних адміністрацій, їх голови визначають структуру місцевих державних адміністрацій. Примірні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, а також типові положення про них затверджуються Кабінетом Міністрів України.
17. Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права.
Право громадян на свободу передбачено в Загальній декларації прав людини й гарантовано Конституцією та законодавством України.
Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. При цьому ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій
Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка) відповідно до Закону визнається політичною партією або громадською організацією.
Об'єднанням громадян притаманні ознаки, що відрізняють їх від державних організацій. При цьому можна виділити загальні ознаки, характерні для всіх об'єднань громадян, а також окремі специфічні ознаки, властиві тим чи іншим об'єднанням громадян.
До загальних ознак слід віднести:
1) добровільність об'єднання. Це відображено в добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньо організаційними методами, особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення із членів об'єднання громадян;
2) організаційні заходи, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція;
3) відсутність у об'єднань громадян внаслідок їх природи державно-владних повноважень (за винятком випадків, коли держава делегує окремі повноваження такого роду й закріплює їх законодавчо, наприклад, закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення).
Окремими ознаками, притаманними окремим об'єднанням громадян, є:
1) членство в об'єднанні та відносини членства, що випливають звідси;
2) обов'язковість участі членів об'єднання громадян у його роботі та створенні матеріальної бази об'єднання шляхом внесення членських внесків;
3) наявність статуту об'єднання громадян. У діяльності об'єднань громадян здебільшого відсутні комерційні цілі або одержання прибутку. Виняток становить лише діяльність кооперативних організацій. Крім того, допускається господарська або інша комерційна діяльність об'єднань громадян для виконання їх статутних завдань і цілей.
Взаємовідносини держави та об'єднань громадян носять виключно правовий характер. Це проявляється в законодавчому закріпленні правового статусу об'єднань громадян низкою нормативно-правових актів.
Держава не втручається в діяльність об'єднань громадян, надаючи їм широку автономію. Проте це не виключає здійснення з боку держави контролю за діяльністю об'єднань громадян. Так, органи, що проводять легалізацію об'єднань громадян, здійснюють контроль за додержанням ними положень статуту. Законом закріплено право представників цих органів бути присутніми на заходах, які проводять об'єднання громадян, вимагати потрібні документи й одержувати в необхідних випадках пояснення.
Фінансові органи та органи податкової адміністрації здійснюють контроль за джерелами і розмірами прибутків та інших фінансових надходжень, а також за правильністю сплати об'єднаннями громадян податків. З свого боку, об'єднання громадян мають представляти фінансовим органам декларацію про прибутки та витрати.
Контроль за виконанням об'єднаннями громадян чинних норм і стандартів можуть здійснювати екологічні, пожежні, санітарно-епідемічні та інші органи державного нагляду й контролю.
18. Поняття і види державної служби.
Державна служба – професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують за це заробітну плату за рахунок державних коштів.
Загальноприйнятим визнається поділ державної служби на цивільну (іноді її зазначають як загальнофункціональну) та мілітаризовану. Цивільна державна служба пов'язується з виконанням однотипних функцій загального, галузевого та міжгалузевого характеру без виділення принципової специфіки (переважно це служба в апараті органів державної виконавчої влади).
Мілітаризована державна служба має багато особливостей, які відображені в нормативно-правових актах, які визначають статус відповідного державного органу (служба в органах внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, податкових, митних органах та органах, які здійснюють охорону кордонів тощо). До мілітаризованої служби також відносять службу в інших органах виконавчої влади, де встановлені спеціальні звання – Міністерстві транспорту України, Державному казначействі України, Антимонопольному комітеті тощо.
Органом управління державною службою в державних органах та їх апараті є Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України.
19. Ознаки державної служби та їхня характеристика.
Ознаки державної служби: це різновид державної, суспільно-корисної діяльності; здійснюється на професійній основі особами, які займають посади в державних органах та їх апараті; спрямована на практичне виконання завдань і функцій держави; за виконану роботу особи одержують державну платню за рахунок державних коштів.
Державна служба має ряд особливостей:
По-перше, вона становить властиву тільки їй сферу професійної діяльності. Всім своїм змістом, формами і методами ця діяльність спрямована на забезпечення виконання повноважень державних органів.
По-друге, як зв'язуюча ланка між державою і громадянином, державна служба покликана захищати права й свободи громадян. Конституційне положення про те, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. З Конституції України), виступає визначальним стрижнем в діяльності державних службовців, незалежно від їх службового статусу.
По-третє, державна служба як суспільна явище — своєрідна форма відображення суспільних зв'язків і відносин, показник ступеня гуманності, людяності, існуючих в суспільстві порядків.
Як соціальний інститут державна служба має свою об'єктивну історію. На жаль, протягом століть громадська думка страждала тим, що недооцінювалась роль чиновників, в той час як саме чиновництво покликано бути своєрідним двигуном суспільного прогресу.
Державна служба являє собою професійну сферу діяльності державних службовців як особливої соціальної групи суспільства.
20. Поняття і види державних службовців.
Поняття "державний службовець" відповідно до Закону "Про державну службу" є похідним від поняття "державної служби".
Державний службовець – це особа, яка займає певну посаду в державних органах або їх апараті, здійснює на професійній основі діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави, наділена у зв’язку з цим відповідними службовими повноваженнями і одержує за це заробітну платню за рахунок державних коштів. Поділ державних службовців здійснюється за різними критеріями, в залежності від яких виділяють наступні види державних службовців:
а) за характером праці і обсягом та характером їх службових повноважень: керівники; спеціалісти; технічні виконавці;
б) за характером і обсягом владних повноважень: посадові особи; представники влади; адміністративно-допоміжний персонал; функціональний (оперативний, основний) персонал;
в) за видами служби, на якій особи перебувають: службовці звичайної (цивільної) служби; службовці спеціальної (мілітаризованої) служби, а відповідно і службовці.
г) за розподілом державної влади: державні службовці законодавчої влади; державні службовці виконавчої влади; державні службовці судової влади.
21. Державні службовці як суб'єкти адміністративного права.
Як суб’єкти адміністративного права державні службовці наділяються певним об’ємом повноважень, які покладені на них державою.
Основними обов'язками державних службовців є:
- додержання Конституції України та інших актів законодавства України;
- забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних
органів відповідно до їх компетенції;
- недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;
- безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;
- збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;
Державні службовці мають право:
- користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України;
- брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;
- одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;
- на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;
- вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;
- на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;
- безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати
особисті пояснення;
Особливість правового статусу держслужбовців зумовлюють визначені щодо державних службовців певні обмеження – загального та спеціального характеру:
– займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через
представників, окрім випадків, передбачених законодавством; виконувати
роботу на умовах сумісництва (окрім наукової, викладацької, діяльності та медичної практики);
– сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні підприємницької діяльності з метою одержання за це винагороди або пільг;
– входити до складу керівних органів суб’єктів, що здійснюють підприємницьку діяльність;
– приймати подарунки чи послуги від осіб у зв’язку зі своєю службовою діяльністю;
Посади державних службовців класифікуються з урахуванням організаційно-правового рівня органу, обсягу й характеру компетенції особи на певній посаді, ролі й місця посади у структурі державного органу.
Посада – визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.
Штат – це постійний, встановлений склад співробітників певної юридичної особи, які перебувають в організаційно правовому зв'язку і забезпечують виконання покладених на них функцій та завдань. Посада є частиною структури органу, виявом його компетенції як сукупності встановлених в офіційній формі прав і обов'язків, тобто повноважень будь-якого органу або посадової особи, які визначають можливості цього органу або посадової особи приймати обов'язкові для виконання рішення, організовувати та контролювати їх виконання, вживати у необхідних випадках заходи відповідальності.
22. Поняття та риси адміністративної відповідальності.
Адміністративна відповідальність - це різновид правової відповідальності, специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, що скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед повноваженим державним органом за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установлених законом формах і порядку.
Соціальна роль адміністративної відповідальності є надзвичайно важливою насамперед тому, що вона виникає як правовий наслідок неналежної реалізації громадянами та юридичними особами своїх прав та обов’язків в суспільстві.
Адміністративній відповідальності, як різновиду юридичної відповідальності, притаманні такі ознаки:
1) має зовнішній характер;
2) застосовується лише за вчинення правопорушення;
3) пов'язана з державним примусом у формах каральних і правовідновлюючих заходів;
4) визначена у нормах права;
5) притягнення правопорушника до відповідальності
здійснюється в певному процесуальному порядку;
6) притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими державними органами та посадовими особами;
7) винна у вчиненні правопорушення особа несе певні втрати матеріального та побутового характеру, які передбачені законом.
Як адміністративному примусу так і заходам відповідальності за порушення адміністративно-правових установлень притаманні наступні властивості:
вони мають офіційний, державно-владний характер;
розмаїття суб’єктів застосування;
численність осіб, щодо яких здійснюється застосування цих заходів;
відсутність службового підпорядкування між суб’єктами застосування;
багатоаспектну цільову спрямованість;
примусовий характер застосування;
вони мають тільки правовий характер.
23. Підстави адміністративної відповідальності та їхня характеристика.
Юридичною підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності є вчинення нею адміністративного правопорушення (проступку). Згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка посягає на права і свободи громадян, державний або громадський порядок, власність, на встановлений порядок управління, за що законодавством передбачена адміністративна відповідальність.
Фактичною підставою в кожному конкретному випадку становить адміністративне правопорушення, офіційне визначення якого дається в КУпАП. Так, ч.1 ст.9 адміністративним правопорушенням (проступком) визнає протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку передбачено адміністративну відповідальність.
24. Склад адміністративного проступку.
Юридичні склади конкретних проступків мають свої особливі ознаки, однак серед них є такі, які властиві кожному з них. Ці ознаки традиційно об'єднуються у чотири групи — ознаки, які характеризують:
- об'єкт проступку;
- об'єктивну сторону:
- суб'єкт проступку;
- суб’єктивну сторону.
Виходячи з цього, склад адміністративного проступку можна визначити як сукупність встановлених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, які характеризують діяння як адміністративне правопорушення.
Адміністративний проступок неможливий, якщо відсутній об'єкт, проти якого він спрямований. Об'єктом адміністративного проступку є суспільні відносини, тобто відносини, які складаються в різних галузях діяльності людей. Об'єктивною стороною є дії чи бездіяльність особи, які призвели до правопурешення.
Суб'єктом проступку виступають фізичні, осудні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які вчинили ті чи інші проступки, і які досягли встановленого законодавством віку адміністративної відповідальності. Згідно зі ст.12 КУпАП адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент скоєння правопорушення 16-річного віку.
Наступним елементом складу адміністративного проступку є суб'єктивна сторона, під якою необхідно розуміти психічну діяльність особи, пов'язану із вчиненням ним суспільне шкідливого діяння. Суб'єктивна сторона - це внутрішній бік проступку, це психічні процеси, які відбуваються в свідомості суб'єкта, що характеризують його волю, викривають думки, наміри.
Суб'єктивна сторона включає з себе: вину (основна ознака); мету вчинення проступку; мотив.
25. Ознаки адміністративного проступку.
Діяння визнають адміністративним правопорушенням за наявності чотирьох ознак: суспільної шкідливості;
протиправності;
вина;
адміністративна караність.
Ознака протиправності адміністративного правопорушення випливає з того, що воно заборонене законом, оскільки може завдати шкоди або загрожувати небезпекою. Протиправність виділяє адміністративні правопорушення серед інших, хоч і неправомірних дій, на вчинення яких законом не встановлено будь-яких правових заборон. У такому випадку мова може йти про порушення моральних або інших соціальних норм.
Протиправність охоплює проступки, які завдають безпосередньої шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також ті, що не пов'язані із настанням шкідливих наслідків, а приховують у собі лише загрозу, небезпеку такої шкоди.
Винність означає, що адміністративним проступком може бути тільки дія, яка вчинена особою умисно або з необережності, в межах порушеної норми. Адміністративна караність проступку, як його ознака полягає в тому, що за його вчинення особа повинна нести лише адміністративну відповідальність. Наслідком вчинення проступку повинна бути негативна реакція з боку державних органів у вигляді застосування до винної особи стягнення, передбаченого адміністративним законодавством.
Характерною ознакою адміністративних правопорушень є караність. Це означає, що за їх вчинення до особи можуть бути застосовані заходи державного примусу. Проте в законі передбачено виняток з цього правила, коли встановлюється можливість звільнити порушника від адміністративної відповідальності при малозначності правопорушення або можливість обмежитись щодо винного усним зауваженням з боку органу (службової особи), уповноваженого вирішувати справу.
26. Об'єкт та об'єктивна сторона адміністративного проступку.
Об'єктом адміністративного проступку є суспільні відносини, тобто відносини, які складаються в різних галузях діяльності людей. Розрізняють такі об'єкти: загальний; родовий; безпосередній.
Якщо загальний об'єкт адміністративного проступку як сукупність суспільних відносин, які охороняються нормами адміністративного законодавства, на кваліфікацію проступку не впливає, то родовий та безпосередній об'єкти є тими елементами, від чіткого й повного визначення яких залежить точне встановлення ознак конкретного правопорушення, обумовлення його місця в Особливій частині КУпАП.
Родовий об’єкт - це групи тотожних, однорідних суспільних відносин, які в сукупності складають загальний суб’єкт, охороняються комплексом адміністративно-правових норм і містяться в Особливій частині Кодексу України про адміністративні правопорушення. Одним з різновидів родового є видовий об’єкт, тобто самостійна група суспільних відносин, загальних для ряду проступків.
Безпосередній об'єкт - це конкретні суспільні відносини, поставлені під охорону закону, яким спричиняється шкода певним правопорушенням.
Об'єктивна сторона адміністративного проступку - це сукупність зовнішніх ознак проступку, які визначають акт зовнішньої поведінки правопорушника. Це система передбачених нормою адміністративного права ознак, які характеризують зовнішній бік правопорушення. Вона дає характеристику суспільної шкідливості проступку, його спрямованості, містить ряд ознак, які прийнято поділяти на основні та факультативні.
До ознак об'єктивної сторони відносяться:
1. До основних відноситься адміністративно-правове діяння (дія або бездіяльність);
2. Факультативні:
а) шкідливі наслідки діяння;
б) причинний зв'язок між протиправним діянням та наслідками;
в) час;
г) місце;
д) умови;
е) способи та знаряддя вчинення проступку.
Адміністративно-правова дія - це протиправна, активна, свідома і вольова поведінка особи, яка завдає або може створити реальну можливість завдання шкоди об’єкту, що охороняється нормами адміністративного права. Більшість проступків вчиняється шляхом протиправних дій.
Наприклад, незаконна торговельна діяльність (ст.1602 КУпАП), передбачає вчинення протиправних дій у вигляді здійснення угод купівлі-продажу товарів чи інших предметів. Частина проступків вчиняється у формі пасивної бездіяльності – коли особа, для того щоб не допустити протиправної поведінки, повинна вчинити позитивні дії, але вона з якихось причин це не робить. Це, наприклад, неявка громадянина на виклик у військовий комісаріат без поважних причин. Всі інші ознаки є факультативними. На відміну від головних вони враховуються при кваліфікації вчиненого лише у випадках, коли їх прямо передбачено законом, а їх відсутність не завжди виключає наявність складу проступку.
До таких ознак можна віднести: шкідливі наслідки діяння; причинний зв'язок між протиправним діянням та наслідками; час; місце; умови; способи та знаряддя вчинення проступку. Так, шкідливі наслідки і причинний зв’язок обов’язкові лише в матеріальних складах. Для більшості адміністративних проступків, передбачених КУпАП, ці ознаки не є характерними. Тобто більшість складів є формальними, в яких проступком визнається саме вчинення протиправних дій. Причинний зв’язок у більшості випадків проходить через свідомість людей, визнаючи при цьому мотиви їх поведінки, спрямовані на досягнення певної мети.
Більшість же адміністративних правопорушень характеризується недодержанням різноманітних правил, коли в протиправному діянні присутній склад правопорушення незалежно від настання шкідливих наслідків. Це так звані формальні склади правопорушень. Шкідливі наслідки в правопорушеннях з формальним складом хоча і можуть наставати, але лежать поза межами їх юридичного складу і на кваліфікацію проступку майже не впливають. Для деяких проступків обов'язковою ознакою є така ознака, як місце вчинення проступку (порушення правил торгівлі на ринках).
Під способом необхідно розуміти прийоми, засоби, які використовує правопорушник при вчиненні протиправного діяння (зброя, транспортні засоби). Спосіб вчинення правопорушення являє собою форму прояву антисуспільної дії чи бездіяльності.
27. Суб'єкт та суб'єктивна сторона адміністративного проступку.
Суб'єктом проступку виступають фізичні, осудні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які вчинили ті чи інші проступки, і які досягли встановленого законодавством віку адміністративної відповідальності. Згідно зі ст.12 КУпАП адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент скоєння правопорушення 16-річного віку.
Суб'єкти бувають двох видів:
1. Загальні — усі громадяни, які проживають або перебувають на території України.
2. Спеціальні - службові особи, неповнолітні, військовослужбовці та
військовозобов'язані, працівники органів внутрішнім справ, народні депутати
України та деякі інші.
Суб'єктивна сторона - це внутрішній бік проступку, це психічні процеси, які відбуваються в свідомості суб'єкта, що характеризують його волю, викривають думки, наміри.
Суб'єктивна сторона включає з себе:
- вину (основна ознака);
- мету вчинення проступку;
- мотив.
Вина, як основна ознака і обов'язкова ознака суб'єктивної сторони, виражається у психічному ставленні особи до вчиненого проступку і його наслідків. Виявляється вина у формі умислу та необережності.
Умисел - це необхідне для притягнення до адміністративної відповідальності відношення пізнавальної спроможності й волі суб’єкта до діяння, яке ним здійснюється. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків (ст.10 КУпАП).
Поняття необережної форми вини розкривається в ст.11 КУпАП. Вчиненим з необережності правопорушення визнається тоді, коли особа передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.
До факультативних ознак суб'єктивної сторони належать: мотив і мета вчинення проступку. Якщо в диспозиціях деяких норм мета проступку (або її відсутність) знайшла своє закріплення (наприклад, у ст.44, 1602, 176 КУпАП), то мотив на кваліфікацію цих проступків не впливає, оскільки в них не згадується. Під мотивом проступку розуміють ті внутрішні спонукання, які впливають на його волю, якими керується суб'єкт проступку при його вчиненні. В адміністративно-правовій літературі до таких спонукань частіш за все відносять корисливість, жадобу, помсту, хуліганські спонукання, кар'єризм тощо. При цьому мотив не слід плутати з метою, як певним результатом, до якого прагне правопорушник. Вона відображає уявну модель майбутнього, якої хотів би досягти суб'єкт проступку, діючи певним чином. Мотив і мета невіддільні від вольової поведінки, вони допомагають розкрити її психологічну природу. Якщо метою виступає нажива, то мотивом протиправних дій є особиста корисливість або жадоба.
28. Колективні утворення (юридичні особи) як суб'єкти адміністративної відповідальності.
Адміністративна відповідальність юридичних осіб здійснюється на загальних принципах адміністративної відповідальності, має ознаки, які притаманні адміністративній відповідальності фізичних осіб, тобто вона встановлюється законами та іншими нормативними актами, норми яких утворюють самостійний інститут адміністративного права. Підставою її є адміністративний проступок, за який передбачено адміністративні стягнення; застосовуються численними органами виконавчої влади і суддями (судами); характеризується оперативністю, застосовується за порушення норм інших галузей права – обслуговує їх; має особливе провадження.
Поряд з тим адміністративна відповідальність юридичних осіб має свої особливості. Головною особливістю є те, що до адміністративної відповідальності притягають не конкретного громадянина чи посадову особу, а в цілому підприємство, установу, організацію в особі адміністрації підприємства. Об’єктивна сторона правопорушень юридичних осіб є тривалий характер проступків і повторюваність.
Найпоширенішим видом адміністративного стягнення, яке покладається на юридичних осіб, є адміністративний штраф у різних формах.
Порушення Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” тягне за собою штраф до трьох відсотків виручки від реалізації товарів, робіт, послуг за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.
У питанні адміністративної відповідальності юридичних осіб далеко не все вирішено. Передусім, законодавчо не розроблена концепція відповідальності, не визначені принципи, в Кодексі України про адміністративні правопрушення мають бути закріплені не тільки положення про можливість притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб і види стягнень, які на них накладаються, але й, по можливості, складу проступків.
Можливо, доцільно виділити окрему главу в КУпАП України про відповідальність юридичних осіб.
29. Адміністративна відповідальність неповнолітніх.
До неповнолітнього у віці від 16 до 18 років за здійснення адміністративних правопорушень застосовуються заходи, передбачені ст. 24-1 КУпАП. В окремих випадках неповнолітні згідно ч. 2 ст. 13 КУпАП можуть нести адміністративну відповідальність на загальних підставах (у випадку здійснення дрібного розкрадання, порушення окремих правил дорожнього руху, дрібного хуліганства, стрілянини з вогнепальної, холодної метальної або пневматичної зброї в населених пунктах, злісної непокори, порушення правил поведінки з вогнепальною, холодною або пневматичною зброєю й бойовими припасами). Однак і в цих випадках не виключається застосування заходів, передбачених ст. 24-1 КУпАП. Виключення становлять справи про злісну непокору (ст. 185 КУпАП). До неповнолітнього не може бути застосований адміністративний арешт.
30. Поняття, види та характеристика адміністративного примусу.
Адміністративний примус – це особливий різновид державно правового примусу, тобто визначені нормами адміністративного права способи офіційного фізичного або психологічного впливу уповноважених державних органів на фізичних та юридичних осіб у вигляді особистих, майнових, організаційних обмежень їх прав, свобод та інтересів у випадках вчинення цими особами протиправних діянь.
Ознаками адміністративного примусу є:
- він є об’єктивно необхідним методом, цілеспрямованим способом поведінки, набором певних дій і засобів, які повторюються й сприяють вирішенню завдань соціального, державного управління, застосовується на базі переконання у сфері реалізації виконавчо-розпорядчої діяльності держави;
- офіційний, державно-владний характер, застосування його здійснюється лише від імені держави уповноваженими державними органами та їх посадовими особами у процесі реалізації ними державно-владних повноважень, звідси й відповідний характер примусової діяльності.
Суб’єктами застосування адміністративно-примусових заходів є, як правило, органи виконавчої влади. З метою залучення громадян до охорони громадського порядку держава може надавати певним громадським формуванням (наприклад з охорони громадського порядку і державного кордону) право застосовувати адміністративно-примусові заходи щодо фізичних та юридичних осіб за дорученням держави у встановлених законодавством випадках й, як правило, під державним контролем.
- розмаїття суб’єктів застосування адміністративно-примусових заходів, на противагу моносуб’єктному характеру застосування заходів всіх інших різновидів державно-правового примусу. Кількість відповідних суб’єктів постійно змінюється.
- правовий характер. Застосування адміністративно-примусових заходів здійснюється на основі норм права.
Виділяти наступні види заходів адміністративного примусу:
1) заходи адміністративного попередження (запобігання);
2) заходи адміністративного припинення;
3) адміністративні стягнення (заходи відповідальності за порушення адміністративно-правових установлень).
31. Характеристика заходів адміністративного попередження.
Характерною особливістю цієї групи заходів адміністративного примусу є їх профілактичний (попереджувальний) характер. Вони застосовуються для попередження, профілактики правопорушень, для підтримання правопорядку за надзвичайних обставин, оскільки загроза суспільним і особистим інтересам, заподіяння їм школи можуть виникнути не тільки внаслідок вчинення правопорушення, а й в наслідок стихійного лиха, дій душевнохворих та малолітніх осіб тощо. В більшості випадків їх застосування протиправне діяння відсутнє, однак свобода дій особи обмежується, адміністративно-примусові заходи застосовуються незалежно від волі та бажання останньої.
Заходи адміністративного попередження (запобігання) – це визначені нормами адміністративного права способи офіційного фізичного або психологічного впливу уповноважених державних органів, а у деяких випадках і громадських організацій, на фізичних та юридичних осіб у вигляді особистих, майнових, організаційних обмежень їх прав, свобод та інтересів задля попередження, виявлення протиправних діянь, забезпечення громадського порядку та громадської безпеки, попередження та локалізації наслідків надзвичайних ситуацій.
Отже, особливістю цих заходів є те, що вони:
а) застосовуються за умови відсутності протиправного діяння;
б) застосовуються з метою попередження, виявлення протиправних діянь, забезпечення громадського порядку та громадської безпеки, а також попередження надзвичайних ситуацій.
До найпоширеніших заходів адміністративного попередження (запобігання) можна віднести:
- перевірку документів;
- огляд (митний огляд, переогляд, обов’язковий огляд ручної поклажі, багажу та особистий огляд пасажирів цивільних повітряних суден, огляд морських і річкових суден та документів, огляд осіб, які працюють на об’єктах з особливим режимом);
- обстеження (як різновид огляду);
- відвідування підприємств, установ та організацій, входження на земельні ділянки, у жилі та інші приміщення громадян;
- обмеження руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів (у зв’язку із ремонтом шляхів, прокладанням комунікацій, аварійним станом, пожежами, стихійним лихом тощо);
32. Характеристика заходів адміністративного припинення.
Відповідна група заходів адміністративного примусу характеризується, насамперед, тим, що їх застосування обумовлено реальною протиправною ситуацією і спрямовані вони на припинення (переривання) відповідної ситуації (поведінки), встановлення особи порушника, забезпечення у подальшому з’ясування всіх обставин справи й застосування до порушника адміністративних стягнень. Вони не передбачають в якості мети – покарання особи порушника.
Отже, особливостями заходів адміністративного припинення є:
- застосування пов’язане із реальною протиправною ситуацією
(поведінкою);
- метою їх застосування є: припинення (переривання) протиправної поведінки, запобігання вчиненню нових порушень, забезпечення подальшого
притягнення винних осіб до відповідальності, усунення шкідливих наслідків
порушення;
- терміновий, невідкладний характер.
До заходів адміністративного припинення загального призначення слід віднести заходи, які застосовуються багатьма суб’єктами у повсякденному житті. При цьому ця підгрупа заходів в залежності від безпосередньої мети їх застосування поділяються, у свою чергу, на:
а) самостійні (оперативні) заходи адміністративного припинення, застосування яких забезпечує оперативне вирішення поставлених завдань.
- вимога припинити протиправну поведінку;
- привід осіб, які ухиляються від явки до різних державних органів та установ, не виконують обов’язку з’явитися на виклик останніх.
- зупинка транспортних засобів (у разі порушення правил дорожнього руху, наявних ознак, що свідчать про технічну несправність транспорту або забруднення ним навколишнього середовища, а також наявності даних про те, що він використовується з протиправною метою);
б) заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення, спрямовані на створення необхідних умов для притягнення винної особи до адміністративної відповідальності.
- доставлення порушника в міліцію, громадський пункт охорони правопорядку, приміщення виконавчого комітету селищної, сільської ради, службове приміщення воєнізованої охорони;
- адміністративне затримання (примусове короткочасне обмеження свободи дій і пересування порушника) застосовується за вчинення адміністративних правопорушень, передбачених в ст. 262 КУпАП України (дрібне хуліганство, злісна непокора, порушення правил прикордонного режиму тощо) і лише чітко визначеними органами на визначений термін.
- особистий огляд і огляд речей;
- вилучення речей і документів (примусове припинення володіння, користуванні розпорядження особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, певним предметом чи документом). Вилученню підлягають речі, які є знаряддям або безпосереднім предметом правопорушення чи можуть бути речовими доказами у справі.
- відсторонення водіїв та огляд їх на стан сп’яніння при керуванні транспортними засобами.
33. Система адміністративних стягнень та їхня характеристика.
Адміністративне стягнення — це форма реагування держави (її органів) на порушення тієї чи іншої адміністративно-правової норми, захід адміністративної відповідальності у вигляді застосування до правопорушника адміністративного примусу.
Адміністративна відповідальність реалізується шляхом застосування до винних осіб адміністративних стягнень, тобто у своїй сукупності вони й складають систему заходів адміністративної відповідальності. Загальною особливістю адміністративних стягнень є їх виховний, репресивний, каральний та профілактичний характер. Вони застосовуються лише до винних у вчиненні адміністративних проступків осіб. Адміністративні стягнення, як правило, полягають у позбавлені або обмеженні певних прав, благ. Цим досягається мета покарання порушника, запобігання скоєнню нових правопорушень.
Систему адміністративних стягнень закріплено в ст.24 КУпАП, в якій їх перераховано з врахуванням зростання суворості:
- попередження (ст.26 КУпАП); Попередження як захід адміністративного стягнення виноситься в письмовій формі. У передбачених законом випадках попередження фіксується іншим установленим способом.
- штраф (ст.27 КУпАП); Штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.
- оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом правопорушення (ст.28 КУпАП); Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета.
- конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (ст.29 КУпАП);
Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України.
Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і
бойових припасів не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.
- позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (ст.30 КУпАП). Позбавлення наданого даному громадянинові права полювання застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.
Позбавлення наданого даному громадянинові права керування транспортними засобами застосовується на строк до трьох років за грубе або повторне порушення порядку користування цим правом або на строк до десяти років за систематичне порушення порядку користування цим правом.
- виправні роботи (ст.31 КУпАП); Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).
- адміністративний арешт (ст.32 КУпАП). Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).
До осіб, які не є громадянами України, може бути застосоване видворення за межі України. З перерахованих адміністративних стягнень конфіскація та оплатне вилучення в окремих випадках можуть застосовуватися як основні, так і додаткові стягнення, інші тільки як основні.
34. Порядок накладення адміністративних стягнень.
Притягнення до адміністративної відповідальності — обов'язок державних органів, які є суб'єктами виконавчої влади. Їх перелік наведено в розділі III КУпАП (органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій). Суб'єктами адміністративної юрисдикції є також районні (міські) суди (судді).
При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.
При накладенні стягнення враховуються обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення (ст. 34 і 35 КУпАП).
Пом'якшуючими відповідальність обставинами визнають:
1) щире розкаяння винного;
2) відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або під час збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;
4) вчинення правопорушення неповнолітнім;
5) вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.
Цей перелік не вичерпний, відкритий Орган (посадова особа), який розглядає справу, може визнати пом'якшуючими й обставини, не передбачені законом (наприклад, бездоганну трудову діяльність, похилий вік, наявність у порушника утриманців тощо).
На відміну від пом'якшуючих, у ст. 35 КУпАП наведено повний перелік обставин, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення. До них належать:
1) продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;
2) повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;
3) втягнення неповнолітнього в правопорушення;
4) вчинення правопорушення групою осіб;
5) вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;
6) вчинення правопорушення в стані сп'яніння.
При вчиненні однією особою двох або більше адміністративних правопорушень адміністративне стягнення накладається за кожне правопорушення окремо. Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - два місяці з дня його виявлення.
Для визнання особи такою, що не була піддана адміністративному стягненню не потрібно видання будь-якого спеціального документа. Стягнення погашається автоматично після закінчення річного строку і при не вчиненні протягом цього строку нового адміністративного проступку.
35. Обставини, що виключають адміністративну відповідальність та їхня характеристика.
Особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності.
Крайня необхідність:
Не є адміністративним правопорушенням дія, яка має ознаки адміністративного правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.
Необхідна оборона:
Не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані необхідної оборони, тобто при захисті державного або громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Перевищенням меж необхідної оборони визнається явна невідповідність захисту характерові і суспільній шкідливості посягання.
36. Поняття, завдання та структура адміністративного процесу.
Провадження в справах про адміністративні правопорушення - це особливий вид процесуальної діяльності, врегульована нормами адміністративно-процесуального права діяльність уповноважених органів, яка спрямована на притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які вчинили адміністративні правопорушення.
Ознаки (завдання):
Насамперед, адміністративний процес здійснюють тільки уповноважені на те суб'єкти. Законодавцем чітко регламентовано компетенцію державних органів, їх посадових осіб, органів правосуддя та деяких інших органів щодо вирішення індивідуально-конкретних справ у ході адміністративно-процесуальної діяльності.
Впорядкованість адміністративного процесу обумовлено наявністю чіткої системи дій по проведенню операцій з приписами норм права. Очевидно, що без дій по вибору та аналізу приписів правових норм, без з'ясування їх змісту неможливе розв'язання завдань процесу та досягнення його мети.
Процес розгляду конкретної адміністративної справи немислимий без проміжного та кінцевого закріплення певних фактів, що відіграють роль своєрідних сходинок на шляху до встановлення юридичних наслідків. Тільки після їх закріплення у відповідних процесуальних документах такі факти стають юридичними.
Урегулювання процесуальних дій суб'єктів адміністративного процесу є запорукою того, що кінцевий результат буде досягнутий, а відсутність належної процесуальної регламентації означає по суті некерованість їх дій, ставить під сумнів досягнення реальної мети процесу.
Розгляд адміністративної справи (більшою мірою це стосується справ, що мають спірний характер) неможливо уявити без встановлення певних
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 88 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |