Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Умови і порядок передачі земельних ділянок юридичним особам у постійне користування та в оренду

Землі державної і комунальної власності є об'єктами не тільки приватизації та передачі у приватну власність, а й їх використання для найрізноманітніших цілей і здійснення різних видів господарської діяльності. Обсяг їх безпосереднього вико­ристання самими власниками в особі держави і територіальних громад є незначним. Тому власники утворюють свої підпри­ємства, установи та організації, котрі як юридичні особи вико­ристовують конкретні земельні ділянки. Безумовно, власники землі заінтересовані не тільки в її ефективному використанні, айв стабільності прав землекористувачів. Цим пояснюється правова природа постійного землекористування юридичних осіб державної та комунальної власності.

Надання земель державної та комунальної власності у постій­не користування юридичними особами ускладнено тим, що самі власники в силу своєї специфічної правосуб'єктності у земель­них відносинах, не можуть безпосередньо здійснювати цю робо­ту, наділяючи для цього відповідними повноваженнями утворені ними органи. Тому в ст. 122 ЗК, насамперед, передбачено роз­межування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування. При цьому земель­ний закон виходить з поєднання територіального фактора, тобто місця розташування земельної ділянки, з умовами її належності на праві державної або комунальної власності.

Чинний ЗК наділяє кожний рівень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування певним колом повноважень в галузі надання земельних ділянок, їх вилучення та зміни цільового призначення, не допускаючи змішання їх функцій. Так, згідно з ч. 1 ст. 122 ЗК сільські, селищні та міські ради надають земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Такі земельні ділянки надаються ними із земель, розташованих у межах територій населених пунктів, а також із земель, що знаходяться за межами цих пунктів, на яких розміщені їх об'єкти комунальної власності,- Якщо таке надання земельні ділянки пов'язано з необхідністю поперед­нього вилучення або зміни цільового призначення особливо цінних земель, що знаходяться у комунальній власності відпо­відних територіальних громад, питання підлягає погодженню з Верховною Радою України за поданням Верховної Ради АРК, обласних, Київського чи Севастопольського міських рад.

Однак районні та обласні ради також уповноважені нада­вати земельні ділянки у постійне користування юридичним особам, причому для всіх потреб. Згідно з ч. 2 ст. 122 чинного ЗК такі земельні ділянки надаються із відповідних земель спіль­ної власності територіальних громад у межах району або області. Проте, як уже відзначалося, виходячи із конституційних поло­жень земельної правосуб'єктності останніх та суб'єктивного складу учасників, існування їх спільної земельної власності є сумнівним. Це не означає, що районні й обласні територіальні громади не володіють правом комунальної власності на землю. Від імені їх відповідні ради надають юридичним особам земельні ділянки у постійне користування. Такими ділянками згідно з ст. 7 Закону "Про розмежування земель державної та кому­нальної власності" є, наприклад: земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти комунальної власності; землі запасу, які раніше були передані територіаль­ним громадам сіл, селищ та міст відповідно до законодавства України; земельні ділянки, на яких розміщені об'єкти нерухо­мого майна, що є спільною власністю територіальної громади та держави тощо.

Формально територіальні громади районів є власниками земель, розташованих за межами населених пунктів, крім земель приватної та державної власності. Обласні територіальні гро­мади, крім земель зайнятих їх об'єкти комунальної власності, володіють правом власності на земельні ділянки, що передані їм державою в результаті здійснення розмежування земель державної та комунальної власності за розробленими та затвердженими проектами. Необхідність у наданні вказаних земель­них ділянок комунальної власності в постійне користування юридичних осіб виникає у зв'язку з потребами їх використан­ням під нерухомими об'єктами, для здійснення промислового й дорожнього будівництва та експлуатації таких об'єктів, зве­дення енергетичних об'єктів та проведення комунікацій тощо.

Відповідно до ч. З ст. 122 ЗК районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного, значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: сільськогосподарського використання; ведення водного господарства, крім випадків, коли повнова­ження щодо таких земель віднесені до компетенції Кабінету Міністрів України (ст.ст. 140, 150-382); будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо).

Обласні державні адміністрації згідно із ч. 4 ст. 122 ЗК надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків їх надання для сільськогосподар­ського використання, ведення водного господарства та будів­ництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів те­риторіальних громад районів області, а також коли розпоряд­ницькі повноваження щодо зазначених земель надані Кабінету Міністрів України.

Повноваження Київської та Севастопольської міських держав­них адміністрацій щодо надання земельних ділянок у постійне користування передбачені в ч. 5 ст. 122 ЗК. Вони надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне корис­тування юридичним особам у межах їх територій для всіх потреб, крім випадків, коли розпорядницькі повноваження стосовно земель державної власності віднесені до компетенції Кабінету Міністрів України.

Рада міністрів АРК надає земельні ділянки із земель дер­жавної власності у постійне користування юридичних осіб у межах міст республіканського (АРК) значення та за їх межами для всіх потреб. Винятки із цього за ч. 6 ст. 122 ЗК становлять випадки їх надання для сільськогосподарського використання, ведення водного господарства та будівництва об'єктів, пов'яза­них з обслуговуванням жителів територіальних громад окремих районів АРК, а також коли розпорядницькі повноваження від­носно відповідних земель державної власності здійснюються Кабінетом Міністрів України.

Повноваження Кабінету Міністрів України щодо надання земельних ділянок державної власності у постійне користування юридичних осіб визначаються ЗК з врахуванням особливих економічних, екологічних та інших цінностей землі. Відповідно до ст.ст. 149, 150 ЗК, на які посилається ч. 7 ст. 122 ЗК, такими землями є рілля, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохо­ронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім ви­падків, коли повноваженнями щодо їх надання та вилучення наділені районні, обласні, міські ради міст Києва і Севастопо­ля, відповідні державні адміністрації та Рада міністрів АРК.

Надання земельних ділянок державної та комунальної влас­ності у постійне користування юридичним особам здійснюється в порядку, визначеному законом. У ст. 123 ЗК передбачені загальні умови такого надання здійснюваного в порядку відве­дення, що є традиційним для земельного законодавства. Водно­час вимоги зазначеної норми тісно пов'язані з іншими нормами земельного закону, які передбачають певні особливості щодо реалізації відвідного порядку надання земельних ділянок у користування юридичних осіб, зокрема проведення необхідних погоджень, зміни основного цільового призначення земель тощо.

Правовою підставою надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування є рішення відповідних органів виконавчої влади або місцевого самоврядування. Це прямо передбачено у ч. 1 ст. 123 ЗК і, по суті, виключає можливість договірного регулювання відносин постійного землекористуван­ня. Усі права й обов'язки щодо здійснення постійного користу­вання земельною ділянкою виникають, змінюються і припи­няються на підставі норм ЗК.

Необхідною умовою постійного землекористування, яка полягає у необхідності розробки проектів відведення ділянок, незалежно від визначеності чи невизначеності меж цих ділянок, збереження основного цільового призначення та інших обста­вин. Згідно з ч. 2 ст. 123 ЗК умови і строки розроблення проектів відведення земельних ділянок визначаються договором, укладеним між замовником та виконавцем цих робіт відповідно до типового договору. Форма типового договору, нормативи та строки розробки проектів відведення земельних ділянок визна­чаються Кабінетом Міністрів України (наприклад, Типовий до­говір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки).

У ч. З ст. 123 ЗК визначена форма волевиявлення юридич­ної особи, яка заінтересована в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності.

Юридична особа, заінтересована в одержанні земельної ділян­ки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або до сільської, селищної чи міської ради.

До клопотання про відведення земельної ділянки додаються матеріали і документи, що обґрунтовують її розмір, цільове призначення та місце розташування. За вимогами ч. 15 ст. 151 ЗК матеріали погодження місця розташування об'єкта повинні включати: викопіювання з генерального плану або іншої місто­будівної документації населеного пункту, копію плану земель­ної ділянки з нанесенням на ній варіантів розміщення об'єкта із зазначенням загальної площі, яку необхідно вилучити. Також зазначаються склад угідь ділянки, що вилучається, та умови її відведення.

Якщо надання земельної ділянки необхідне для експлуатації існуючих будівель та споруд, які належать заявнику, докумен­тами, що обґрунтовують її розмір, цільове призначення та місце розташування, можуть бути технічний паспорт будівлі чи спо­руди, проектна документація, план детального планування мікрорайону або кварталу, та інші документи. Якщо надання земельної ділянки необхідно для здійснення нового будівництва, документами, що обґрунтовують її розмір, цільове призначення та місце розташування можуть бути матеріали погодження місця розташування об'єкта будівництва, проектна документація та інші документи, що підтверджують відповідність передбачу­ваного будівництва планувальним рішенням.

Клопотання відповідні державні адміністрації або сільські, селищні чи міські ради розглядають у місячний строк. За резуль­татами розгляду вони приймають рішення про надання згоди на розробку проекту відведення земельної ділянки або про від­мову в цьому. Згода органу виконавчої влади або місцевого самоврядування на розробку проекту відведення земельної ділян­ки є правовою підставою для укладення відповідного договору між цією організацію та замовником.

ЗК у ч. 6 ст. 123 передбачає вимоги щодо погодження роз­роблених землевпорядною організацією проектів відведення земельних ділянок юридичним особам у постійне користування. Погодження проекту відведення земельної ділянки містить її собі одержання позитивних висновків самого землекористу­вача, а також органу із земельних ресурсів, природоохоронного і санітарно-епідеміологічного органу, органів архітектури та охорони культурної спадщини.

Погоджений із зазначеними органами проект відведення землі для об'єктів, які підлягають експертизі, надсилається на держав­ну землевпорядну експертизу. Проведення державної земле­впорядної експертизи передбачено Законом "Про державну експертизу землевпорядної документації". Відповідно до Закону об'єктами державної експертизи є документація із землеустрою та документація з оцінки земель, види якої визначені законом, а також матеріали і документація державного земельного ка­дастру. При цьому Закон встановлює форми та види державних експертиз землевпорядної документації. Згідно зі ст. 8 Закону "Про державну експертизу землевпорядної документації" дер­жавна експертиза проводиться в обов'язковій, вибірковій та добровільній формах, а за вимогами ст. 12 об'єкти державної експертизи можуть передаватися на первинну, повторну та додаткову види державні експертизи.

Після одержання позитивного висновку державної земле­впорядної експертизи, проект відведення подається до відповід­ної державної адміністрації або сільської, селищної чи міської ради, які розглядають проект у місячний строк у межах їх повноважень, та приймають рішення.

З метою максимального врахування прав та інтересів тери­торіальних громад сіл, селищ, міст, районів і областей, а також інтересів районних державних адміністрацій за місцем розташу­вання земельних ділянок, законодавець передбачає обов'язкове надання ними своїх висновків про можливість здійснення їх відведення, якщо останнє не віднесено до повноважень обласних державних адміністрацій, Ради міністрів АРК або Кабінету Мі­ністрів України.

Зважаючи на особливу цінність окремих категорій земель, надання яких віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України, чинний ЗК передбачає спеціальний порядок поперед­нього розгляду землевідвідної документації, що передує прий­няттю рішення про надання земельної ділянки у постійне корис­тування. Він включає подання Радою міністрів АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адмі­ністраціями своїх висновків щодо проекту відведення земельної ділянки центральному органу виконавчої влади з питань земель­них ресурсів (Держкомзему). Він розглядає надані матеріали і у місячний строк подає їх до Кабінету Міністрів України для ухвалення рішення.

Відповідно до ч. 9 ст. 123 ЗК відмова органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земель­ної ділянки в користування або залишення клопотання без роз­гляду в установлений строк може бути оскаржено в судовому порядку. Рішення про відмову у наданні земельної ділянки в користування має містити мотивовані пояснення з посиланням на відповідні положення нормативно-правових актів, затвер­дженої містобудівної документації та документації із земле­устрою. Поряд з рішенням про відмову в наданні земельної ділянки у постійне користування юридичній особі, можуть мати місце негативні висновки органів виконавчої влади або місце­вого самоврядування, що спричиняють ухвалення негативного рішення або незаконні дії чи бездіяльність їх посадових осіб, які також можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Орендне землекористування у порівнянні з постійним ко­ристуванням землею базується на інших умовах та порядку надання земельних ділянок. Це пояснюється тим, що вико­ристання землі на умовах оренди є видом тимчасового земле­користування. Незважаючи на те, що ст. 124 ЗК консолідує умови і порядок надання в орендне користування як земель державної та комунальної власності, так і земельних ділянок, що знаходяться у власності громадян та юридичних осіб, умови надання таких ділянок в оренду мають певні відмінності. Такі відмінності зумовлені належністю земельних ділянок на праві власності, способами здійснення прав і обов'язків землевлас­никами, їх цільовим призначенням тощо.

Правовою підставою укладення договору оренди та набуття права на тимчасове користування земельною ділянкою, що знаходиться в державній або комунальній власності, відповідно до ч. 1 ст. 124 ЗК є рішення власника (орендодавця) в особі відповідних органів виконавчої влади або місцевого самовряду­вання шляхом укладення договору оренди. Однак, у разі проведення вказаними органами аукціону щодо набуття права оренди земельної ділянки, правовою підставою укладення до­говору оренди земельної ділянки є результати аукціону, згідно зі ст. 10 Закону "Про оренду землі" передача в оренду земельної ділянки не є підставою для припинення або зміни обмежень (обтяжень) та інших прав третіх осіб на цю земельну ділянку.

Згідно з вимогами ст. 16 Закону "Про оренду землі" юри­дична або фізична особа, яка бажає отримати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки заяву (клопотання). У разі згоди орендодавця передати земельну ді­лянку в оренду сторони укладають договір оренди землі відпо­відно до вимог Закону "Про оренду землі". До суттєвих вимог вказаного Закону слід віднести визначення істотних умов договору оренди землі, які знайшли свої відображення й у Типовому договорі оренди землі, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України. Сама ж передача земельної ділян­ки в оренду, межі якої визначено в натурі (на місцевості) та без зміни її цільового призначення здійснюється орендодавцем орендарю без розроблення проекту відведення за актом прий­мання-передачі. Такий спрощений порядок передачі земельної ділянки в оренду є виправданим і базується на тому, що межі земельної ділянки та цільове призначення її використання визначені. Практично це означає, що земельна ділянка раніше вже відводилася, вона має винесені межі на місцевості, які не змінювалися, а по відведеннях останніх років, має також від­повідний кадастровий номер.

Передбачаючи порядок передачі земельних ділянок в оренду, що знаходяться у приватній власності громадян та юридичних осіб, земельне законодавство не обмежує волевиявлення сторін щодо укладення договору оренди землі. Водночас ч. 2 ст. 124 ЗК встановлює форму правового регулювання відносин оренд­ного землекористування, якою є договір оренди. Це означає, що жодним іншим договором ці відносини регулюватися не можуть. В договорі оренди землі, що укладається між орендо­давцем і орендарем з дотриманням вимог Закону "Про оренду землі", визначаються всі істотні умови, що пов'язані з пере­дачею, використанням та поверненням земельної ділянки, а також інші умови, що відповідають інтересам сторін договору та не суперечать чинному законодавству.

Відповідно до ч. З ст. 124 ЗК передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову, здійснюється за проектами відведення землі. При цьому наведена норма відси­лає до порядку передачі землі, встановленому ст. 118 та ст. 123 ЗК, тобто до порядку безоплатної приватизації земельних діля­нок громадянами та порядку надання земельних ділянок у постій­не користування юридичним особам. З цього випливає, що у таких випадках порядок передачі земельних ділянок в оренду, суттєво не відрізняється від порядку передачі їх у власність або надання у постійне користування, що здійснюються у відвід­ному порядку. Тому наведена норма однаковою мірою поши­рюється на порядок надання в оренду земельних ділянок як із земель державної та комунальної, так і приватної власності.

Наведена норма передбачає необхідність розробки проекту відведення земельних ділянок, що передаються в оренду, у двох випадках: при зміні її цільового призначення і надання в оренду ділянки із земель запасу для здійснення будівництва. Проте законодавчі вимоги щодо необхідності розробки проектів відведення у зазначених випадках, що передбачає поширення на порядок передачі земельних ділянок в оренду усіх вимог стосовно надання відповідної технічної документації, перевірки відповідності забудови планувальним рішенням, встановленим стандартам, існуючим нормативам та інших матеріалів, а також здійснення необхідних погоджень про можливості використання орендованої земельної ділянки згідно з її зміненим цільовим призначенням тощо.

4. Особливості набуття прав на землю територіальними громадами і державою

Закріплення у ЗК підстав набуття прав на землю терито­ріальними громадами і державою не відрізняються високою системністю і передбачені в різних його нормах. Незважаючи на те, що у ст. 14 Конституції передбачено, що право власності на землю набувається та реалізується державою, громадянами та юридичними особами виключно відповідно до закону, вважаємо, що набуття прав на землю територіальними гро­мадами і державою заслуговує особливого правового регулю­вання. З урахуванням цього закріплення основного способу набуття ними земельних прав у главі, присвяченій набуттю прав на землю громадянами та юридичними особами, є маловиправданим. Очевидно, набуття землі територіальними гро­мадами і державою головним чином на праві власності, стало б приводом для його закріплення в ст. 117 ЗК, тобто в порядку, передбаченому для юридичних осіб.

У зазначеній нормі ЗК, закріплено найважливіший спосіб набуття та зміни права власності на землю шляхом передачі земельних ділянок державної власності в комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну влас­ність. У цій нормі знайшов своє відображення найбільш універ­сальний спосіб набуття права як державної, так комунальної власності па землю. Проте, порівняльний аналіз змісту ст. 83 та ст. 84 ЗК з наведеною нормою, дозволяє зробити висновок, що склад земель та структура державної земельної власності не є тотожними складу і структурі комунальної власності на землю.

Проблема ускладнена й тим, що відповідно до положень ст. 142 Конституції, матеріальною і фінансовою основою місце­вого самоврядування є, зокрема, земля та інші природні ресурси, що знаходяться у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Пізніше прийнятий Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" надав всій системі органів місцевого самоврядування широкі повно­важення щодо володіння, користування та розпорядженню земельними ресурсами та іншими природними об'єктами.

Комунальна власність у новітній історії розвитку відносин власності в нашій країні, у законодавчому порядку закріплю­валася в різних статусах. Так, відповідно до положень ст. 31 Закону "Про власність"*, вона запроваджувалася як різновид державної форми власності. З прийняттям Конституції та Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" комунальна власність остаточно була виділена зі складу державної власності в самос­тійну форму власності, про що свідчать численні нормативно-правові акти щодо розмежування об'єктів права державної та комунальної власності. Більш того, Президентом України був виданий спеціальний Указ "Про розмежування земель державної і комунальної власності". Але він не набрав чинності у зв'язку з відхиленням Верховною Радою України проекту закону про розмежування земель державної та комунальної власності.

Не зупиняючись на подробицях становлення і функціону­вання комунальної власності в майнових відносинах та інших сферах набуття та реалізації прав на рухомі та нерухомі об'єкти, наведені обставини надають достатні підстави для ствердження про те, що комунальна земельна власність за минулий період не була сформована. Не змінили статус комунальної власності на землю і вимоги Конституції, норми якої є нормами прямої дії. Багато положень Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" також не вплинули на стан комунальної власності на землю. Це було пов'язано з тим, що право комунальної земельної власності не передбачалося у земельному законодавстві, а тому не могло формуватися у належному вигляді.

Чинний ЗК заклав належні юридичні засади для формуван­ня та розвитку права комунальної власності на землю. Так, відповідно до ч. 1 ст. 83 ЗК землі, які належать на праві влас­ності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комуналь­ною власністю. Таким чином, тепер земельне законодавство закріплює його як відособлену земельну власність, що визначає можливості передачі земельних ресурсів державної власності у комунальну власність і земель комунальної власності у державну власність. Останнім часом здійснені відповідні законодавчі заходи щодо розмежування земель державної та комунальної власності, зокрема прийнятий Закон "Про розмежування земель державної та комунальної власності".

Зміст ст. 117 ЗК залишає деякі розбіжності у розумінні "передачі" земельних ділянок державної власності у комунальну власність. Так, за ч. 2 ст. 83 ЗК землі в межах населених пунктів, а також за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, вже знаходяться у комунальній власності, а у ч. 4 цієї ж норми передбачено набуття територіальними громадами землі у комунальну власність на підставі передачі їм земель державної власності. Одночасно земельно-правові норми, які присвячені правовому режиму окремих категорій земель, вказують на перебування відповідних земельних ділянок у комунальній власності.

Відомо, що право власності є не тільки правом речовим, а й реальним правом, тобто в юридичному розумінні воно виникає з моменту реальної передачі визначеного об'єкту, у цьому ви­падку конкретної земельної ділянки, у власність іншої особи. Відмінності у набутті землі як нерухомого об'єкту державної власності полягають у законодавчому змінені суб'єктного складу у відносинах власності, тобто передачі державою свого об'єкту іншим суб'єктам. У таких випадках сам об'єкт передачі не руха­ється, а "рух" чи зміна відбувається у суб'єктному складі права власності на підставі прямих вимог закону. При цьому ні кіль­кісний склад, ні якісний стан земельних площ в державі не змінюється, а змінюється лише їх статусна приналежність, що базується на тих чи інших правовідносинах власності.

Це призводить до висновку про те, що право комунальної власності на землю у межах населених пунктах тепер виникло на підставі прямої вказівки закону, закріпленої у ч. 2 ст. 83 ЗК. Однак, її вимоги не можна поширювати на інші категорії земель, з яких земельні ділянки можуть передаватися в кому­нальну власність. По-перше, для цього сам закон не надає достатніх підстав, а, по-друге, їх набуття вимагає наявності певних юридичних фактів та передачі земельних ділянок у ви­ді здійснення конкретних дій, із дотриманням усіх вимог, що передбачені для юридичних осіб.

Державна власність на землю є традиційно притаманною вітчизняній правовій системі. Відповідно до ст. 14 Конституції це право набувається і реалізується державою виключно від­повідно до закону. У наведеній конституційній нормі важливим є те, що, на відміну від законодавства, яке існувало раніше, набуття та реалізація права державної власності на землю постав­лені в рамки закону. Тому в український державі не може мати місце необмежене право державної земельної власності. В роз­виток конституційного положення у ч. 1 ст. 84 ЗК передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Виходячи з цього немає особливих перешкод для передачі земель комунальної власності у державну власність.

Передача земельних ділянок комунальної власності у власність держави може відбуватися як безоплатно, так і на оплатних засадах. Наприклад, добровільна відмова від земельної ділянки може здійснюватися у формі безоплатного повернення земельної ділянки державі на тих же умовах, на яких вона була передана в комунальну власність. В інших випадках може мати місце оплатна передача землі комунальним власником державі в особі уповноваженого державного органу, тобто на підставі договору купівлі-продажу. Стосовно можливого застосування примусових підстав припинення права комунальної власності на землю з наступною передачею земельної ділянки державі, слід зазначи­ти, що, на наш погляд, вони не охоплюються змістом норми земельного законодавства, що розглядається.

Як вже відзначалось, відповідно до ст. 117 ЗК передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну влас­ність провадиться у порядку, встановленому для юридичних осіб. Із цього випливає, що відповідні державні органи, як і усі інші юридичні особи, звертаються із клопотанням до компе­тентного органу місцевого самоврядування, який розглядає його в законом встановленому порядку та у передбачений законом строк, приймає відповідне рішення і здійснює певні дії, тобто виконує усі вимоги законодавства, що передбачені для передачі конкретної земельної ділянки у власність юридичної особи. Слід звернути увагу на те, що такий порядок розповсюджу­ється і на передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність. Встановлений порядок передачі земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земель­них ділянок комунальної власності у державну власність в цілому, сприяє забезпеченню земельно-правової рівноправності держави і територіальних громад як власників землі.

1. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
2. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти
комунальної власності.

3. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:
а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);
б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;
в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;
г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;
д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування;
е) земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів; 4. Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:

а) передачі їм земель державної власності; б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; в) прийняття спадщини;
г) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; г-1) штучного створення земельної ділянки на території населеного пункту, у тому числі з порушенням установлених правил; ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.
5. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради. Стаття 84. Право власності на землю держави