Читайте также:
|
До системи взаємин держави й церкви в Україні застосовують два основні підходи. Перший ґрунтується на цілковитій рівності релігій і релігійних організацій, котрі існують і виникають у країні. Специфікою, наприклад, США, є порівняно невеликий період існування й відсутність домінуючої етнічної конфесійної спільноти. Жодна з конфесій не може претендувати на особливу значущість для держави, тобто в держави однакове ставлення до всіх релігійних організацій. Другий підхід (деякі європейські країни, приміром, Греція) — це особливі відносини з деякими релігійними організаціями, котрі мали великі заслуги в становленні держави й суспільства. Політика держави тісно пов'язана з мораллю, духовністю, релігією, бо є важливим елементом визначення спільного інтересу та волі більшості громадян, тією чи іншою мірою сформованих релігією. Релігія є формою суспільної свідомості, що формує соціальні норми, відповідно до яких будується система суспільних відносин. Своєю чергою, релігійні організації підпадають під вплив державної політики, що виражає й реалізує інтереси суспільства в цілому й окремої людини зокрема. Таким чином держава й релігійні організації впливають одне на одного. Від якості їхньої взаємодії залежить формування гармонійних і плідних відносин у системі: людина—релігійна організація—держава—суспільство. Одним із ключових інструментів з боку держави є її політика в сфері релігійних відносин. Українська держава стосовно релігійних організацій так само, як і стосовно об'єднань громадян і політичних партій, здійснює політику невтручання. Це забезпечує нейтралітет у питаннях світогляду й віросповідання, виконання зобов'язань із гарантування свободи віросповідання й водночас створює рівні умови для захисту прав і свобод усіх громадян. Однак ця політика передбачає певні важелі, щоб свобода не перетворювалася на неконтрольовану вседозволеність, за якої порушуються права інших громадян, громадського порядку.
Для досягнення цих цілей створюється правове поле й органи, що здійснюють державну політику в цій сфері. Права людини на свободу думки, совісті й віросповідання, на свободу переконань, на інформацію, а також неможливість обмеження інших прав особи з огляду на її релігійні переконання зафіксовані в Загальній декларації прав людини. Відносини релігійних організацій і держави визначені нормами Конституції, законами України й міжнародних правових актів. Правові основи релігійної політики держави сформульовані в Конституції України, де закріплено право кожної людини на свободу світогляду й віросповідання. Це право включає волю сповідати будь-яку релігію або не сповідати жодної, безперешкодно відправляти одноосібно або колективно релігійні, культові й ритуальні обряди, проводити релігійну діяльність. Детальніше правовідносини релігійних громад і держави виписані в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації», Указі Президента України «Про Положення про Державний комітет України у справах релігій». Головними завданнями Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» є:
— визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій;
— визначення обов'язків релігійних організацій перед державою й суспільством;
— подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії та церкви;
— гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі й гуманізму, громадської згоди і співробітництва людей незалежно від їхнього світогляду та віросповідання.
Отже, в Україні існує сприятливе правове поле для функціонування діяльності і церков, і релігійних організацій. Національне законодавство про свободу совісті й релігійні організації забезпечує рівноправність існуючих конфесій, реалізацію права громадян на свободу совісті. Керівництво країни докладає значних зусиль для подальшої гармонізації державно-церковних відносин, сприяння духовному розквіту українського суспільства.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 185 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |