Читайте также:
|
Конфлікт – це сигнал, вказівка на якусь конкретну проблему. Це неприховане протиріччя, яке неможна залишити без уваги.
Розв'язання конфлікту - це спільна діяльність його учасників, спрямована на припинення протидії і вирішення проблеми, яка привела до зіткнення. Часто розв'язання конфлікту ґрунтується на зміні ставлення опонентів до його об'єкта чи один до одного.
Врегулювання конфлікту відрізняється від розв'язання тим, що в усуненні протиріччя між опонентами бере участь третя сторона. ЇЇ участь можлива як за згодою сторін, так і без неї.
Варіант завершення конфлікту розглядають як результат боротьби з погляду стану сторін і їхнє відношення до об'єкта конфлікту. Варіантами завершення конфлікту можуть бути: усунення однієї чи обох сторін; припинення конфлікту з можливістю його поновлення; перемога однієї з сторін; розподіл об'єкта конфлікту; згода про правила спільного використання; відмова від зазіхань на об'єкт конфлікту; рівнозначна компенсація протилежній стороні.
Припинення конфліктної взаємодії - перша й очевидна умова початку розв'язання будь-якого конфлікту. Доти, доки будуть вживатись якість заходи з однієї сторони чи з двох сторін із посилення своєї позиції чи послаблення позиції опонента за допомогою насильства, мова про розв'язання конфлікту йти не може.
Пошук загальних чи близьких за змістом точок дотику в цілях, інтересах опонентів є двостороннім процесом і передбачає аналіз як своїх цілей і інтересів, так і іншої сторони. Якщо сторони хочуть розв'язати конфлікт, вони повинні зосередитися на інтересах, а не на особистості опонента.
Головне знизити інтенсивність негативних емоцій, пережитих щодо опонента.
Важливо об'єктивно обговорити проблему, з'ясувати суть конфлікту. Вміння сторони бачити головне сприяє успішному пошуку вирішення проблеми.
Ще одна немаловажна умова - вибір оптимальної стратегії розв'язання, яка відповідає даним обставинам, що розглянемо пізніше.
Спочатку необхідно зібрати інформацію з наступних проблем і оцінити її (аналітичний етап): об'єкт конфлікту, опонент, власна позиція, причини і безпосередній привід, що призвели до конфлікту, соціальне середовище, вторинна рефлексія.
Джерелами інформації виступають особисті спостереження, бесіди з керівництвом, підлеглими, свідками конфлікту тощо.
Проаналізувавши ситуацію опоненти прогнозують варіанти розв'язання конфлікту і визначають способи його розв'язання, які відповідають свої інтересам і ситуації. Прогнозуються: найбільш сприятливий розвиток подій, найменш сприятливий розвиток, найбільш реальний та як розв'яжеться протиріччя, якщо просто припинити активні дії.
Визначають критерії розв'язання конфлікту, що пов'язані з обома сторонами. До них відносять: правові форми, моральні принципи, думку авторитетних осіб, прецеденти вирішення аналогічних проблем у минулому.
Дії з реалізації наміченого плану проводять згідно обраному способу розв'язання конфлікту. Якщо потрібно вони коректуються. Контроль ефективності власних дій передбачає критичні відповіді самому собі на питання: чого я хочу? Які дії необхідно почати з усунення конфліктної ситуації?
Після завершення конфлікту доцільно: проаналізувати помилки власної поведінки узагальнити отримані знання і досвід вирішення проблеми, спробувати нормалізувати стосунки з недавнім опонентом, мінімізувати негативні наслідки конфлікту.
Стратегії виходу з конфлікту. Принципове значення для того, яким способом завершиться конфлікт, має вибір опонентом стратегії виходу з нього. Їх п'ять: суперництво, компроміс, співробітництво, уникнення і пристосування.
Розглянемо доцільність застосування даних стратегій.
Суперництво полягає в нав'язуванні іншій стороні кращого для себе вирішення. Воно виправдане у випадках коли вигідний результат для всієї групи, організації, а не для окремої особистості; відсутності часу на умовляння опонента. Також воно доцільне в екстремальних і принципових ситуаціях, при дефіциті часу і високій ймовірності небезпечних наслідків.
Компроміс полягає в бажанні опонентів завершити конфлікт частковими поступками. Він характеризується відмовою від частини вимог, які раніше висувалися, готовність визнати претензії іншої сторони частково обґрунтованими, готовністю пробачити. Сьогодні компроміс стратегія завершення конфліктів, яка найбільш часто використовується.
Пристосування, чи поступка, розглядається як вимушена чи добровільна відмова від боротьби і своїх позицій. Прийняти таку стратегію змушують різні мотиви: усвідомлення своєї неправоти, необхідність збереження добрих відносин з опонентом, значна залежність від нього, незначність проблеми. Крім того, до такого виходу з конфлікту приводить значний збиток, отриманий під час боротьби, загроза ще більш серйозних негативних наслідків, відсутність шансів на інший результат, тиск третьої сторони.
Відхід від вирішення проблеми чи уникнення є спробою піти з конфлікту при мінімумі витрат. Відрізняється від аналогічної стратегії під час конфлікту тим, що опонент переходить до неї після невдалих спроб реалізувати свої інтереси за допомогою активних стратегій. Що не розв'яже конфлікт, а лише загасить.
Співробітництво вважається найбільш ефективною стратегією поведінки при конфлікті. Воно передбачає спрямованість опонентів на конструктивне обговорення проблеми, розгляд іншої сторони не як супротивника, а як союзника в пошуку рішення. Найбільш ефективне в ситуаціях: значної взаємозалежності опонентів; схильності обох ігнорувати відмінності у владі; неупередженості учасників.
Ще у 1942 році американський соціальний психолог М. Фоллет звертала увагу на необхідність розв'язання конфліктів, а не придушення їх. Серед способів вона виділила перемогу однієї зі сторін, компроміс та інтеграцію. Під інтеграцією розумілося нове рішення. При якому виконуються умови обох сторін, причому жодна з них не несе серйозних збитків. Надалі даний спосіб розв'язання конфлікту одержав назву «співробітництво».
Розглянуті способи на практиці реалізуються шляхом силового придушення однієї зі сторін чи шляхом переговорів (компроміс, співробітництво, а іноді поступка). Силове придушення є продовженням застосування стратегії суперництва. У цьому випадку сильна сторона досягає своїх цілей, домагається від опонента відмови від первинних вимог. Сторона, яка поступилася, виконує вимоги опонента чи вибачається за допущені недоліки в діяльності, поведінці, спілкуванні. Якщо ж сторони розуміють, що проблема важлива для кожної з них і вона варта того, щоб її вирішити з урахуванням обопільних інтересів, то вони використовують шлях переговорів.
Важливо нормалізувати відносини опонентів напередодні переговорного процесу. Одним із прийомів, що дозволяє зробити це, є техніка ПРІЗН (послідовні і реципрокні ініціативи в зниженні напруги). Метод ПРІЗН успішно застосовується у конфліктах різних рівнів: міжнародних, муж групових, міжособистісних, і містить наступні правила:
- робити відперті публічні заяви про те, що одна зі сторін конфлікту хоче зупинити ескалацію конфлікту;
- пояснювати, що примирливі кроки обов'язково будуть здійсненні, повідомити як, де і коли це буде зроблено;
- виконувати обіцяне;
- спонукати опонента до обміну поступками, але не вимагати їх як умову виконання власних обіцянок;
- поступки повинні здійснюватись протягом тривалого часу, навіть тоді, коли інша сторона не відповідає взаємністю.
В основі компромісу лежить технологія «поступок зближення», ще її називають - торг. Але вважається, що компроміс має недоліки: суперечки приводять до урізаних угод; створюється ґрунту для хитрощів; можливе погіршення відносин тощо.
Незважаючи на це в реальному житті компроміс застосовується часто. Для його досягнення може бути рекомендована техніка відкритої розмови, яка полягає в наступному:
- заявити, що конфлікт невигідний обом;
- запропонувати конфлікт припинити;
- визнати свої помилки, вже зроблені в конфлікті;
- зробити поступки опоненту, де це можливо;
- висловити побажання про поступки, необхідні з боку опонента;
- спокійно, без негативних емоцій обговорити взаємні поступки, при необхідності і можливості скорегувати їх;
- якщо вдалося домовитися, то якось зафіксувати, що конфлікт вичерпано.
Спосіб співробітництва доцільно здійснювати за методом «принципових переговорів». Він зводиться до наступного:
1. Відділення людей від проблеми.
2. Увага інтересам, а не позиціям.
3. Пропонуються взаємовигідні варіанти вирішення проблеми.
4. Використовують об'єктивні критерії, потрібно бути відкритим для доводів опонента, не піддаватися тиску тощо.
Отже, підведемо підсумки:
Завершення конфлікту є припиненням конфлікту з будь-яких причин. Основними формами завершення конфлікту є розв'язання, врегулювання, загасання, усунення, переростання в інший конфлікт. Результат конфлікту - це результат боротьби з погляду стану сторін та їхнього відношення до об'єкта конфлікту. Основними критеріями протиріччя і перемога в ньому правого опонента.
Серед умов конструктивного розв'язання конфлікту виділяють: припинення конфліктної взаємодії, пошук загального в цілях та інтересах, зниження негативних емоцій опонента, об'єктивне обговорення проблеми, врахування, врахування статусів один одного, вибір оптимальної стратегії розв'язання конфлікту. На результативність розв'язання конфлікту впливають фактори: часу, третьої сторони, своєчасності, рівноваги сил, культури, єдності цінностей, досвіду і відносин.
Безпосереднє розв'язання конфлікту є процесом, що включає аналіз і оцінку ситуації, вибір способу розв'язання конфлікту, пристосування і вихід від вирішення проблеми. Залежно від обраних стратегій можливе розв'язання конфлікту способом силового придушення чи шляхом переговорів. Компроміс може бути досягнутий за допомогою техніки відкритої розмови, а співробітництво - за допомогою методу принципових переговорів.
43. Розкрити сутність педагогічного спілкування, його особливості і функції
Педагогічне спілкування — система соціально-психологічної взаємодії між учителем та учнем, спрямована на створення оптимальних соціально- психологічних умов для спільної діяльності.
Як різновид творчої діяльності педагогічне спілкування виявляється під час пізнання вчителем учнів, в організації безпосереднього впливу на них, в управлінні власною поведінкою, організації процесу взаємовідносин.
Педагогічне спілкування є поліфункціональним явищем, яке забезпечує обмін інформацією, співпереживання, пізнання особистості, самоутвердження, продуктивну взаємодію. Обмін інформацією і ставленням співрозмовників один до одного характеризує комунікативний аспект спілкування; пізнання особистості й самоутвердження — перцептивний; організація взаємодії — інтерактивний. У педагогічному процесі воно виконує такі функції:
— контактну (встановлення контакту як стану обопільної готовності до приймання і передавання повідомлення, змісту взаємозв'язку);
— інформаційну (обмін повідомленнями: прийом, передавання інформації; обмін думками, задумами, рішеннями тощо);
— спонукальну (стимуляція активності партнера з комунікації, спрямування його на певні дії);
— координаційну (взаємне орієнтування й узгодження дій для організації спільної комунікативної діяльності);
— пізнавальну (сприйняття, осмислення змісту інформації, пізнання внутрішнього стану співрозмовника; розуміння і вивчення навколишнього світу, особистості, колективу, себе);
— експресивну (можливість доступно, цікаво й емоційно-виразно передавати знання, формувати уміння й навички; збудження в партнерові необхідних емоційних переживань (“обмін емоціями”));
— встановлення відносин (усвідомлення власного місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших комунікативних зв'язків);
— організація впливу (зміна стану, поведінки, рівня комунікативних знань, умінь, досвіду, ціннісно-мотиваційної сфери співрозмовника тощо);
— управлінську (керування своєю поведінкою, вплив на інших людей).
Педагогічне спілкування допомагає вчителеві організувати взаємодію на уроці й поза ним як цілісний процес. Не обмежуючись лише інформаційною функцією, воно створює умови для обміну ставленнями, переживаннями, допомагає самоутвердженню школяра в колективі, забезпечує співробітництво і співтворчість у класі. За статусом педагог і учні діють з різних позицій: учитель організовує взаємодію, учень, сприймаючи його дії, залучається до неї. Для того щоб учень став активним співучасником педагогічного процесу, необхідно забезпечити суб'єкт-суб'єктний характер педагогічних стосунків, який полягає в рівності психологічних позицій, взаємній гуманістичній спрямованості, активності педагога та учнів, взаємопроникненні їх у світ почуттів і переживань, готовності до прийняття аргументів співрозмовника, взаємодії з ним.
Головними ознаками педагогічного спілкування на суб'єкт-суб'єктному рівні є особистісна орієнтація співрозмовників (здатність бачити й розуміти співрозмовника), рівність психологічних позицій співрозмовників (недопустиме домінування педагога в спілкуванні, він повинен визнавати право учня на власну думку, позицію), проникнення у світ почуттів і переживань, готовність прийняти погляди співрозмовника (спілкування за законами взаємної довіри, коли партнери вслухаються, поділяють почуття одне одного, співпереживають), нестандартні прийоми спілкування (відхід від суто рольової позиції вчителя).
Залежно від типу (суб'єкт-суб'єктне, суб'єкт-об'єктне) спілкування вчителя може бути функціонально-рольовим або особистісно-орієнтованим.
Функціонально-рольове спілкування є суто діловим, стандартизованим, обмеженим вимогами рольових позицій. Особисті мотиви, стосунки педагога й учня при цьому не виявляються й не враховуються, головна мета його полягає в забезпеченні виконання певних дій.
Особистісно-орієнтоване спілкування є складною психологічною взаємодією, яка передбачає виконання певних нормативних функцій з виявом особистого ставлення, почуттів. Спрямоване воно не так на виконання завдань, як на розвиток особистості учня і вимагає такого рівня активності особистості, за якого вона не підкоряється обставинам, що складаються в педагогічному процесі, а сама створює їх, виробляє свою стратегію щодо свідомого і планомірного удосконалення себе.
Налаштований на особистісно-орієнтоване спілкування учитель демонструє відкритість, доступність, створює для дітей можливості для висловлювання думок і почуттів. Він має бути справедливим, довіряти дітям, визнавати їх неповторність, цікавитися їх життям, проблемами, бути готовим завжди допомогти.
Непрофесійне педагогічне спілкування породжує в учнів страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення, небажання думати і діяти самостійно, відчуженість, негативне ставлення до вчителя, навчання. Почуття пригніченості від вивчення певного предмета, а нерідко і від спілкування з учителем у деяких учнів триває впродовж багатьох років.
Комунікативна взаємодія у процесі педагогічного спілкування відбувається на таких принципах:
— урахування соціальних настанов учня (кожна людина має власні погляди, цінності, досвід. Людині легше відкинути те, що не відповідає її настановам, ніж змінити їх. Учитель має враховувати ці настанови, уважно ставитись до них);
— “Ви-підхід” (передбачає попереднє з'ясування намірів та очікувань учня, спільний пошук шляхів розв'язання проблеми);
— толерантність (розуміння того, що всі люди індивідуальні та неповторні, кожен має право на власний погляд);
— референтність (передбачає повагу до учнів, демонстрацію віри в кращі їх якості, акцентування на позитивному, врівноваженість, доброзичливість, оптимізм).
Педагогічне спілкування вимагає від учителя спеціальної підготовки, педагогічної мудрості в організації взаємин з учнями, батьками, колегами в різних сферах навчально-виховного процесу; уміння оперативно й правильно орієнтуватися у мінливих умовах спілкування, знаходити відповідні комунікативні засоби, які відповідали б його індивідуальності, ситуації спілкування та індивідуальним особливостям учня, постійно відчувати і підтримувати зворотний зв'язок у спілкуванні; високої культури, яка засвідчує вміння педагога реалізовувати власні можливості в спілкуванні з іншими людьми, здатність сприймати, розуміти, засвоювати, передавати зміст думок, почуттів, прагнень у процесі навчання і виховання.
44. Розкрити сутність поняття «педагогічна техніка»
Відомий український педагог А.С. Макаренко одним з перших звернув увагу на те, що діти потребують складної тактики і техніки, що вчителю слід уміти керувати своїм настроєм, стилем і тоном спілкування, інтонацією, посмішкою, поглядом, мімікою, рухами, ходою... Іноді жест буває красномовнішим за слова, а міміка в найкоротшу мить доводить те, на що знадобилися б монологи. Отже, хороший учитель — завжди яскрава особистість, кожний з них має власну техніку впливу, взаємодії, спілкування, саморегуляції.
Поняття "техніка" походить від гр. technikos — вправний, і означає сукупність прийомів та пристосувань. Техніку вчителя називають педагогічною, у 20-х роках XX ст. її розуміли як сукупність прийомів і засобів, спрямованих на чітку й ефективну організацію навчальних занять.
Нині педагогічну техніку визначають як систему вмінь учителя, що дає змогу використовувати власний психофізичний апарат для досягнення ефективних педагогічних результатів.
До основних компонентів педагогічної техніки належать такі уміння:
· спілкуватися вербально (культура і техніка мовлення);
· спілкуватися невербально (міміка, пантоміміка, зовнішній вигляд);
· керувати своїм психофізичним станом (дихання, напруження м'язів, емоції, увага, уява, спостережливість).
Педагогічна техніка дає можливість використовувати психофізичний апарат учителя для досягнення бажаних педагогічних результатів. Однак досягнення результатів — це не єдиний показник ефективності педагогічного процесу, бо завжди постає запитання: якими зусиллями, витратами часу та енергії досягнуто результат і яка його післядія?
Техніка, яка дає змогу педагогові економити свої сили і досягати бажаних наслідків, має назву психономічної (від терміна психотерапевта 0.0. Цвєткова "психономіка" (з гр. psyche — душа, потое — закон) — наука про психічний вплив людей одна на одну і на саму себе та мистецтво керування цим впливом). Психономіка вивчає закони не тільки свідомої частини психіки, як психологія, а й значною мірою підсвідомої, що бере початок від психоаналізу. Практична значущість психономіки полягає в тому, що вона містить стратегії психотерапевтичної комунікації та прийоми сугестивно-інформаційного (гіпнотичного) впливу. За допомогою психономічної техніки вчитель може зміцнювати своє психічне здоров'я без сторонньої допомоги і справляти оздоровлюючий вплив на інших.
Педагогічна техніка — це вміння вчителя використовувати власний психофізичний апарат як інструмент педагогічного впливу, уміння емоційної саморегуляції, спілкування, культура і техніка мовлення.
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 157 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |