Читайте также:
|
Якщо для креолів Нового Світу дивні топоніми, про які йшлося вище, образно засвідчували їхню зростаючу здатність уявляти себе спільнотами, паралельними й порівнюваними до європейських спільнот, екстраординарні події останньої чверті XVIII ст. цілком несподівано надали цьому нововведенню абсолютно нового значення. Першою з цих подій, безумовно, стала Декларація незалежності (Тринадцяти Колоній) 1776 року й успішний військовий захист цієї декларації в наступні роки. Ця незалежність, яка до того ж була республіканською незалежністю, сприймалась як щось абсолютно безпрецедентне, та водночас, навіть на самому початку свого існування, як щось цілком обгрунтоване. Отож, коли історія дала венесуельським революціонерам шанс укласти 1811 року конституцію Першої Венесуельської Республіки, вони не побачили нічого раболіпного в тому, щоб дослівно запозичити частини Конституції Сполучених Штатів Америки 12. Адже те, що було написане в Філадельфії, не виглядало у венесуельських очах чимось північноамериканським, а становило певну універсальну істину й цінність. Невдовзі після цього, в 1789 році, у відповідь на вибух у Новому Світі відбулось паралельно вулканічне виверження Французької революції в Старому Світі 13.
12 Див.: Mazur. Bolivar, p. 131.
13 В свою чергу паралеллю Французької революції у Новому світі стало в 1791 році повстання Туссена Лувертюра, в результаті якого 1806 року колишніми рабами Гаїті була створена друга незалежна республіка Західної півкулі.
Сьогодні важко відтворити в уяві обставини життя, за яких нація відчувалася чимось цілковито новим. Але тієї епохи було саме так. Декларація незалежності 1776 року не містить жодних посилань на Христофора Колумба, острів Роуноук або перших англійських колоністів, так само як не висуває і жодного "історичного" виправдання незалежності на зразок старожитності американського народу. Як не дивно, американську націю, по суті, навіть не згадано. Швидко поширювалося передчуття того, що відбувається радикальний розрив із минулим — "раптова проломина в суцільній історичній стіні". Ніщо не виявляє ці інтуїтивні настрої краще, ніж рішення, прийняте Конвентом Nationale 5 жовтня 1793 року про скасування старого християнського календаря й запровадження нової світової ери, Перший Рік якої відраховувався б від часу ліквідації ancien régime і проголошення Республіки 22 вересня 1792 року 14. (Жодна наступна революція не справляла підсвідомого відчуття такої новизни, не в останню чергу тому, що Французька революція завжди вважалася першою.)
Це глибинне передчуття новизни породило також і nuestra santa revolutión, цей чудовий неологізм, вигаданий Хосе Марією Морелосом Павоном (котрий 1813 року проголосив Республіку Мексику) незадовго до його страти іспанцями 15. З нього ж виріс і указ Сан Мартіна від 1821 року про те, що " в майбутньому корінних мешканців не називатимуть індіанцями або тубільцями; всі вони є діти й громадяни Перу, тобто — перуанці" 16.
14 Молодий Вордсворт був у 1791-1792 роках у Парижі й пізніше написав у своїй "Прелюдії" ці пам’ятні рядки:
Щасливий той, хто зустрічав світанок цей,
А хто тоді був юний, раю смак пізнав!
(курсив наш).
15 Lynch. The Spanish-American Révolutions, pp. 314-315.
16 Як цитувалося вище в IV розділі.
Це речення зробило з "індіанцями" й/ або "тубільцями" те, що Конвент в Парижі вчинив з християнським календарем — воно скасувало старі зганьблені найменування й запровадило цілком нову епоху. Таким чином, "перуанці" й "Рік Перший" риторично ознаменовували собою глибокий розрив з існуючим світом.
Проте справи не могли довго залишатися в такому стані — з тих самих причин, що перш за все й викликали це відчуття розриву. В останній чверті XVIII ст. одна тільки Британія щорічно виготовляла від 150,000 до 200,000 годинників, багато з яких ішло на експорт. По всій Європі їх виготовлялося щороку близько 500,000 екземплярів 17. Періодичні публікації газет стали вже тоді невід’ємною рисою міської цивілізації. Це саме стосується й роману, з його ефектними можливостями зображення одночасних дій в однорідному порожньому часі 18. Космічний рух часу, який надав смисл нашому синхронному трансокеанському буттю, все більше формував враження, що містить цілком земний, серійний образ соціальної причинності; і таке розуміння світу тепер все більше оволодівало західною уявою. Отож зрозуміло, чому менш ніж через два десятиліття після проголошення Першого Року було засновано перші академічні кафедри історії — 1810 року в Берлінському університеті, а 1812 в наполеонівській Сорбонні. Вже в другій чверті XIX ст. історію формально визнали науковою "дисципліною", що мала свою розгалужену мережу професійних журналів. Дуже швидко на зміну Року Першому прийшов рік 1792 A.D., а революційні розломи 1776 і 1789 років почали трактуватися як складові частини історичних серій, а отже як історичні прецеденти й моделі 20.
17 Landes. Révolution in Time, pp. 230-231, 442-443.
18 Див. вище II розділ.
19 Див.: HaydenWhite. Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe, pp. 135-143, де детально обговорюється ця трансформація.
20 Проте A.D. набрало іншого сенсу. Перед розривом воно ще зберігало теологічну ауру, нехай і вельми крихку в просвічених колах, якою його наповнювала середньовічна латина. Anno Domini нагадувало про те вторгнення вічності в земний час, що сталося у Вифлеємі. Після розриву, скоротившись до монограми A.D., воно стало в один ряд із (англійським) розмовним B.C., Перед Христом [Before Christ], що охоплювало серійну космологічну історію (до якої вагомий вклад почала вносити нова наука геологія). Про те, яке глибоке провалля лежало між Anno Domini та A.D./ B.C., можна судити з того, що ані буддистський, ані ісламський світ навіть сьогодні не позначає уявлено будь-яку епоху як "Перед Гаутамою Буддою" чи "Перед Хіджрою". Обидва вони дають собі таку-сяку раду з чужою їм монограмою B.C.
Відповідно для членів націоналістичних рухів, так би мовити, "другого покоління", що виникали в Європі між 1815 і 1850 роками, й також для генерації, котра успадкувала незалежні національні держави американського континенту, вже неможливо було "упіймати перший легкоплинний чар натхнення" їхніх революційних попередників. З різних причин і з різними наслідками ці дві групи розпочали, таким чином, процес генеалогічного прочитання націоналізму — як виразу історичної традиції серійної безперервності.
Нові націоналізми в Європі майже відразу почали уявляти себе в стані "пробудження зі сну", тоді як для обидвох Америк цей троп був цілком чужим. Вже в 1803 році (як ми зазначали в V розділі) молодий грецький націоналіст Адамантіос Кораес звертався до прихильної паризької аудиторії: "Вперше [грецька] нація озирає жахливу картину свого невігластва й тріпотить, вимірюючи оком відстань, що відділяє її від предківської слави". Тут перед нами досконалий приклад переходу від Нового Часу до Старого. У слові "вперше" ще відлунюються розломи 1776 і 1789 років, проте зворушений погляд Кораеса звернений не вперед, до Сан Мартінового майбуття, а в благоговійному трепеті назад, до предківської слави. Мине небагато часу, й ця п’янка двозначність почне поступатися місцем модульному, "безупинному" пробудженню від хронологічно виміряного, позначеного монограмою A.D. сну: гарантованому поверненню до первісної суті.
Безумовно, популярності цього тропу сприяли багато різних елементів 21.
21 Навіть у 1951 році ерудований індонезійський соціаліст Лінтон Мулія Сіторус міг ще писати, що: "кольорові народи міцно спали до самого кінця XIX ст., тоді як білі активно працювали в кожній галузі". Sedjarah Pergerakan Indonesia [Історія індонезійського національного руху], р. 5.
Я тут згадаю тільки два з них. Перш за все, подібний мовний зворот враховує те чуття паралелізму, яке сприяло народженню американських націоналізмів і яке, завдяки успіхові американських національних революцій, значно зміцнилося в Європі. Він ніби пояснював той дивовижний факт, що національні рухи виникли в цивілізованому Старому Світі явно пізніше, ніж у варварському Новому 22.
22 Можна, мабуть, стверджувати, що ці революції, на думку європейців, стали першими справді важливими політичними подіями, що будь-коли відбувалися по той бік Атлантичного океану.
Це пізнє пробудження, хоча й стимульоване здалеку, відкривало приховані під покровом епохального сну незліченні стародавні скарби. По-друге, такий троп забезпечував вирішальний метафоричний зв’язок між новими європейськими націоналізмами й мовою. Як зазначалося раніше, головні держави Європи XIX ст. були великими багатомовними утвореннями, кордони яких ніколи не збігалися з мовними спільнотами. Більшість освічених представників цих держав успадкували ще від середньовічної доби звичку сприймати певні мови — коли вже й не латинську, то французьку, англійську, іспанську чи німецьку — як мови цивілізовані. Заможні голландські бюргери XVIII ст. вдома розмовляли винятково французькою; німецька мова здебільшого культивувалася в західній частині царської імперії, не меншою мірою, ніж у "чеській" Богемії. До самого кінця XVIII ст. ніхто не сприймав ці мови приналежними до будьякої територіально визначеної групи. Але невдовзі після цього, з причин, окреслених у III розділі, "нецивілізовані" народні мови почали політично функціонувати в подібній ролі, що й Атлантичний океан раніше: тобто "відокремлюючи" підлеглі національні спільноти від давніх династичних держав. Враховуючи те, що на чолі більшості європейських масових національних рухів стояли освічені люди, які нерідко були непризвичаєні до вживання цих народних мов, потрібно було дати пояснення такій аномалії. Важко було знайти щось краще від "сну", адже це давало можливість тій інтелігенції й буржуазії, що починала усвідомлювати себе чеською, мадярською або фінською, вважати своє вивчення чеської, мадярської або фінської мови, фольклору й музики "віднайденням" у глибині єства чогось давно знаного. (Більше того, коли починати думати про національність з точки зору безперервності, мало що видається настільки глибоко закоріненим історично, як мови, які не мають жодних конкретних дат свого народження) 23.
23 Проте, історична глибина не є безмежною. В певному пункті англійська мова розчиняється в норманській французькій і англо-саксонській; французька в латинській і мові "німецьких" франків; і так далі. Згодом ми побачимо, як досягалася додаткова глибина.
В Америках проблема полягала в іншому. З одного боку, до 1830-х років національна незалежність майже скрізь була вже міжнародно визнаною. Таким чином, вона вже стала спадщиною і, як спадщина, була включена до генеалогічних серій. Проте не все з європейського інструментарію надавалося до використання. Мова ніколи не посідала центрального місця в американських національних рухах. Як ми пересвідчилися, саме завдяки спільній з метрополією мові (як також спільним релігії й культурі) стали можливими перші уявлення нації. Безперечно, існують цікаві приклади, так би мовити, ранньої роботи "європейської" думки. Скажімо, "Американський словник англійської мови" Ноа Вебстера 1828 року (тобто, "другого покоління") був створений із наміром офіційного схвалення американської мови, яка відрізнялася своїм походженням від англійської. В Парагваї єзуїтська традиція XVIII ст. вживати мову гуарані дозволила цілковито неіспанській "корінній" мові перетворитись у національну мову під час тривалої, ксенофобної диктатури Хосе Гаспара Родрігеса де Франсії (1814-1840). Але в цілому будь-які спроби надати національності історичну глибину мовними засобами наштовхувались на нездоланні перешкоди. Практично всі креоли були інституційно пов’язані (через школи, друковані матеріали, адміністративні звичаї тощо) радше з європейськими, ніж із корінними американськими мовами. Будь-яке надмірне акцентування мовного походження загрожувало затьмаренню саме тієї "пам’яті про незалежність", яку було необхідно вберегти.
Вирішення, яке виявилося придатним як для Нового, так і для старого Світів, було знайдене в Історії, або, якщо точніше, в Історії, представленій відповідним чином. Ми вже зазначали швидкість, з якою слідом за Роком Першим виникли історичні кафедри. Як зауважує Хейден Байт, не менш вражаючим є те, що всі п’ятеро найвидатніших європейських історіографів народилися протягом чверті століття після того, як Конвентом було здійснено часовий розрив: Ранке в 1795, Мішле в 1798, Токвіль у 1805 й Маркс та Буркгардт у 1818 році 24. Мабуть, природньо, що з цих п’яти саме Мішле, самопризначений історик Революції, найчіткіше висловив народження національного уявлювання, адже він першим свідомо писав від імені померлих 25. Характерним є наступний уривок:
Oui, chaque mort laisse un petit bien, sa mémoire, et demande qu’on la soigne. Pour celui qui n’a pas d’amis, il faut que le magistrat y supplée. Car la loi, la justice, est plus sûre que toutes nos tendresses oublieuses, nos larmes si vite séchées. Cette magistrature, c’est l’Histoire. Et les morts sont, pour dire comme le Droit romain, ces miserabiles personne dont le magistrat doit se préoccuper. Jamais dans ma carrière je n’ai pas perdu de vue ce devoir de l’historien. J’ai donné à beacoup de morts trop oubliés l’assistance dont moi-même j’aurai besoin. Je les ai exhumés pour une seconde vie... Ils vivent maintenant avec nous qui nous sentons leurs parents, leurs amis. Ainsi se fait une famille, une cité commune entre les vivants et les morts 26.
24 Metahistory, p. 140. Гегель, народжений у 1770 році, був уже юнаком, коли вибухла революція, але його " Vorlesungen über die Philosophie der Weltgeschichte" була опублікована лише 1837 року, через шість років після смерті.
25 White. Metahistory, p. 159.
26 "Так, кожен небіжчик залишає щось по собі, свою пам’ять, вимагаючи, щоб ми подбали про неї. Якщо ж у нього немає друзів, їх має заступити суддя. Адже закон і справедливість є надійнішими від нашої короткочасної жалоби, від наших сліз, що так швидко висихають. Цей суддя — Історія. А померлі, як стверджує римське право, це ті нещасні, ким має опікуватися суддя. Ніколи протягом своєї кар’єри я не знехтував цим обов’язком історика. Багатьом померлим, котрих так часто забувають, я надав допомогу, якої потребуватиму й сам. Я їх ексгумував для другого життя... Тепер вони живуть із нами, немовби зі своїми батьками й друзями. Так твориться родина, спільнота мертвих і живих".
Jules Michelet. Oeuvres Complètes, XXI, p. 268, в передмові до II тому ("Jusqu’au 18e Brumaire") його незавершеної "Histoire du XIXe Siècle". Посилання на це джерело я знайшов у "Metahistory", але переклад, яким користався Байт, є незадовільним.
Мішле скрізь уточнює, що ті, кого він воскрешав, у жодному разі не були випадковим нагромадженням забутих, анонімних небіжчиків. Вони були тими, чиї жертви впродовж Історії зробили можливими злам 1789 року й виникнення французької нації, навіть якщо вони самі не розуміли істинної суті своїх жертв. 1842 року він писав про цих померлих: "Il leur faut un Oedipe qui leur explique leur propre énigme dont ils n’ont pas eu le sens, qui leur apprenne ce que voulaient dire leurs paroles, leurs actes, qu’ils n’ont pas compris" 27.
Це, мабуть, безпрецедентне формулювання. Мішле не тільки взяв на себе сміливість говорити від імені численних безіменних небіжчиків, але й авторитетно стверджував, ніби йому відомо, що вони "насправді" думали й "насправді" хотіли, адже самі вони цього "не розуміли". Відтепер мовчанка мертвих уже не була перешкодою для ексгумації найпотаємніших їхніх жадань.
В подібному ж дусі все більше й більше націоналістів "другого покоління" на американському континенті й деінде вчилися говорити "від імені" небіжчиків, з якими було неможливо або небажано встановлювати мовний контакт. Таке чревовіщання "навпаки" допомагало розчищати шлях для свідомого indigenismo, особливо в Південній Америці. Крайній випадок: месиканці, що говорять іспанською "від імені" доколумбових "індіанських" цивілізацій, мов яких вони не розуміють28.
27 "Потрібен Едіп, який пояснив би їм власну таємницю, сенс якої їм не збагнути, який би витлумачив їм власні слова й учинки, значення яких їм не зрозуміти".
Цитата з: Roland Barthes, éd. Michelet par lui-même, p. 92. Том "Oeuvres Complètes", в якому міститься ця цитата, ще не опублікований.
28 І навпаки, в усій Мексиці є тільки одна статуя Ернана Кортеса. Цей пам’ятник, обачно запроторений до найглухішого куточка Мехіко, був поставлений лише наприкінці 1970-х років одіозним режимом Хосе Лопеса Портільйо.
Наскільки революційним був цей тип ексгумації, можна найчіткіше з’ясувати, порівнявши його з формулюванням Ферміна де Варгаса, процитованим у II розділі. Адже якщо Фермін ще бадьоро розмірковував про "викорінення" живих індіанців, чимало його політичних онуків стало одержимими ідеєю "пам’ятати" про них, а то й "говорити від їх імені", мабуть, саме тому, що на той час так грунтовно їх викорінили.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 70 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |