|
Читайте также: |
а. Власна філософія Фіхте почалася з розвитку філософських ідей Іммануіла Канта. Суб'єктивно Фіхте на початку свого філософського шляху вважав себе тільки старанним учнем Канта. Свій перший філософський твір - «Спроба критики релігії одкровення» (1792) він писав мовою Канта й відправляючись від думок самого Канта. Не випадково сучасники видану анонімно працю Фіхте вважали твором самого Канта. Але вже в цьому творі Фіхте виявив самостійність, що викликало невдоволення Канта й змусило кенігсберзького затворника привселюдно відмовитися від приписуваного йому авторства книги «Спроба критики релігії одкровення».
У своїй творчості Фіхте намагався подолати дуалізм Канта, який розділяв непрохідною прірвою об'єктивно існуючий світ, конкретні речі (ноумена, матерію) і ідеї, що відображають цей світ (феномен, суб'єктивний світ людини). Фіхте підсилив ідеалістичну сторону філософських поглядів Канта в напрямку монізму й об'єктивного ідеалізму. Він спробував створити цільну й несуперечливу систему філософського мислення виходячи з одного принципу, - з найбільш достовірного, безсумнівно дійсного положення. Фіхте не задовольнило декартовське «Cogito ergo sum» («Я мислю, отже - я існую») Він уважав, що в знаменитому постулаті Декарта неправомірно допускається два положення: «Я» і «Існування». Фіхте відкинув існування (буття) і зупинився винятково на єдиному безсумнівному «Я» мислячому. Разом з декартовським «існуванням» Фіхте відкинув і кантівську «річ у собі» (dish an sich, ноумен). «Я» у Фіхте - це те, що проявляється у всіх актах людського мислення, відчування й волі; «Я» не може викликати в кого б то не було сумніву у своєму існуванні. Воно, «Я», є не тільки основою і єдиним пунктом людського бачення світу. «Я» - єдина сутність самого світу. Відправляючись від цього «Я» Фіхте планує створити систему наукової, абсолютно достовірної й абсолютно дійсної філософії.
б. Перше положення свого Науковчення Фіхте сформулював так: «Я вважає самого себе». «Я» ні від чого не залежить, нічим не обумовлене. Воно створює (вважає) саме себе. Воно - є! Фіхте намагається переконати читача, що тільки філософськи незрілий індивід може не усвідомити цього положення. Індивід, по Фіхте, думає, що поза його «Я» (поза його свідомістю) існує зовнішній, незалежний від «Я» світ. Це пояснюється тим, що дух цієї людини, його «Я», не відає, що творить. Звідси,
Друге положення свого Науковчення Фіхте сформулював так: «Я вважає не-Я». Друге положення, як бачимо, є продовженням і антитезисом першого положення й говорить про те, що зовнішній для людини світ є створенням його духу, його власного «Я». Сутність пізнання й полягає, по Фіхте, у пізнанні взаємин «Я» і «не-Я», у процесі якого досягається справжні знання не тільки видалося б зовнішнього світу, але й самого «Я» (самого себе). Але на цьому щаблі пізнання й знання «Я» і «не-Я» виступають як деякі протилежності один одному, а тому вищого пізнання, пізнання самого «Я», не досягається. На цьому щаблі, пише Фіхте: «Чисте Я може бути презентовано тільки негативно, як протилежність не-Я». Для подолання цієї протилежності філософ висуває заключне
Третє положення свого Науковчення Фіхте сформулював так: «Я вважає не-Я й самого себе». Це положення є синтезом попередніх двох положень - тези («Я вважає самого себе») і антитези («Я вважає не-Я) у результаті чого, по Фіхте, здійснюється перехід до розуміння абсолютного суб'єкта, абсолютного Я, як щось зовсім безумовне й нічим вищим не обумовлене.
в. У процесі опису сходження по щаблях пізнання Я, не-Я й абсолютного Я; розвитку й самообмеження Я Фіхте вводить у свою філософію ряд категорій: кількості, взаємодії, причини й інші, які виражають собою різні сторони взаємодії Я і не-Я. На відміну від Канта, що зображував устояні сторони свідомості, Фіхте включаєте у свою філософію розвиток, говорить про протиріччя як джерело цього розвитку, іншими словами розбудовує філософську діалектику. Намагаючись охопити своїм філософським поглядом усю дійсність, створити закінчену філософську систему, Фіхте, почавши з індивіда, емпіричного Я, - почуттєвого, тимчасового, земного Я завершує Я «чистим - надчутливим, вічним і небесним Я. Таким чином його Індивід піднімається до самосвідомості всього людства, що й становить, по Фіхте, сутність всесвітньої історії, сутність якої полягає в поступовім перетворенні необхідності у волю.
Систему своєї філософії Фіхте назвав Науковченням. Так він назвав свій основний твір, який він усе своє життя доповнював, поліпшував; у розвиток закладених у ньому, творі «Науковчення», ідей написав додатково ряд книг і статей, частина з яких була видана вже після смерті філософа.
Своїм Науковченням Фіхте проголошує філософію вищим видом науки, яка до того ж є теоретичною основою всіх наук про природу й суспільство, а також основою всієї людської практики. При цьому він виходить із того, що для людини й суспільства будь-який світогляд є, з однієї сторони певним синтезом усіх знань людини й суспільства, а з іншої він же, світогляд, є духовною основою мотивів людської діяльності. Слід сказати, що Фіхте ще не розуміє того, що у світогляді мають місце елементи, які ні яким чином не можуть претендувати на наукову вірогідність і примусовість (Згадаємо: «Наука нав'язує людині силою своєї доказовості й загальної переконливості».) Фіхте вважав, що науки зобов'язані керуватися виробленими філософськими принципами, але філософія може не зважати на дані тієї або іншої конкретної науки. Таке непомірне піднесення науковості філософії було беззастережно прийняте всіма наступними представниками німецької класичної філософії, у тому числі й Марксом, а звідси - і марксистами. Ми вже знаємо, що саме вираження «Науковий світогляд», «Наукова філософія», «Науковий атеїзм» і подібні їх з погляду науковості є, щонайменше, некоректними вираженнями. У теж час заявка Фіхте на створення Наукової філософії дуже й дуже стимулювала додання філософським твердженнями наукової вірогідності, сприяла розвитку самої філософії, створенню закінчених філософських систем, що видно на прикладі тієї ж німецької класичної філософії.
3. Соціально-політичні погляди І.Г. Фіхте.
а. Будучи поглинений розв'язком споконвічних для філософії онтологічних і гносеологічних проблем, Фіхте не залишав поза своєю увагою проблеми соціологічні, найактивнішим чином відгукувався на, як говориться, «злобу дня». Ми вже говорили, що він відгукнувся на події й наслідки Французької буржуазної революції 1789 року. У період перебування в Ієнському університеті він пише й публікує «Основи природнього права у світлі Науковчення» (1796), «Система теорії етики у світлі Науковчення» (1798), «Про призначення вченого» (1794), «Призначення людини» (1794), «Замкнена торгівельна держава» (1800) і інші.
Фіхте визначав суспільство як «доцільну спільність», певною мірою повторюючи теорію суспільного договору Жан Жака Руссо (1712 - 1778). Основне і єдине завдання суспільства - забезпечення добробуту й волі своїм громадянам, удосконалення роду людського. У цьому плані він висловлюється на користь революції проти тиранії монархії, яка суперечить «суспільному договору». Він пише: «Усяк, що вважає себе паном інших, сам раб! Якщо він не завжди дійсно є таким, то в нього все-таки рабська душа, і перед першим, що трапився більш сильним, який його поневолить, він буде мерзенно плазувати на колінах». Як сильно й справедливо сказане! Філософ виступав за знищення станових привілеїв, ліквідацію кріпосництва, за свободу особи й, особливо, за право на особистий світогляд, за волю совісті.
б. У період окупації військами Наполеона Німеччини, приниження німецького народу, Фіхте мужньо, талановито й безжалісно виступив зі своїми «Промовами до німецької нації». Він призвав німців до об'єднання й відсічі агресору. Це був не тільки заклик, а й філософська розробка проблем особливостей національної культури і її місця в національній незалежності народу. «Промови» Фіхте буквально розбудили свідомість німецького народу, підняли його на боротьбу проти агресора, сприяли згуртуванню всього німецького народу. Фіхте став одним з найбільш видних національних героїв Німеччини.
(++Швейцер про Фіхте: «У Фіхтевських промовах до німецької нації національна держава зазнає суду морального розуму, довідається від останнього про необхідність підкоритися йому у всіх відносинах, урочисто клянеться в цьому, і потім йому ставиться в обов'язок забезпечити становлення культурної держави. При цьому державі наполегливо навіюється необхідність убачати своє головне завдання в тому, щоб опікуватися про вічно рівномірне становлення чисто людського в нації. Національна держава повинна шукати свою велич у відстоюванні ідей, здатних принести благо всім народам. Громадянам же рекомендується демонструвати свою приналежність до націй не спрощеною, а більш високою любов'ю до батьківщини, тобто не надавати занадто великого значення зовнішній величі й силі нації, а стежити за тим, щоб вона в главу кута своїх устремлінь поставила «розквіт Вічного й Божественного у світі» і щоб її устремління повноводною рікою влилися в загальний потік вищих цілей людства. Таким чином, національне почуття ставиться під опіку розуму, моральності й культури. Культ патріотизму, як такий, повинен уважатися проявом варварства, тому що таким він виявляє себе в безглуздих війнах, які неминуче спричиняє. - Культура й етика. Частина I-ая, розділ 3).
Слід сказати, що боротьба за пробудження національної самосвідомості німців іноді приводила Фіхте до висловлення зневажливих суджень про інших народів і в такий спосіб була перетворена фашистами в один з історичних джерел теорії «арійської раси». Так, Фіхте вимагав нещадної боротьби з польською мовою на підвладних німцям територіях. У цьому плані він заохочував винищування польської мови у володіннях князя Бюлова: «Щораз народ перестав керувати самим собою, він зобов'язаний також відмовитися від своєї мови й злитися зі своїм переможцем»
4. Заключний етап у творчості Й.Г. Фіхте.
Дослідники, у тому числі радянські, відзначають, що після 1800 Фіхте змінює свої соціологічні й частково філософські орієнтири й переходить до захисту монархізму, соціальної реакції, до пропаганди віри в Бога. Але це не зовсім так. Після вигнання з Ієнського Університету за атеїзм і лібералізм Фіхте, просто, витяг для себе життєвий урок і став більш обережним у вираженнях. Так, критикуючи наполеонівське поневолення німців, він висловлював критичні зауваження на адресу Французької буржуазної революції, що колись восхвалялась їм; стосуючись проблем релігії, він обов'язково говорив про те, що «моральна самосвідомість - це виявлення Бога». Але при цьому він ніяк не відмовлявся від висловлених їм у період «Суперечок про атеїзм» (Der Atheismusstreit) антирелігійних думок, а самого Бога вважав тільки припустимою й терпимою деїстичною/пантеїстичною ідеєю.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 36 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |