Читайте также:
|
6.3.1. Життя і творчість Рене Декарта
Рене Декарт народився в 1596 році в сім’ї дрібного чиновника на заході Франції, недалеко від сучасного міста Тур. Після закінчення єзуїтського коледжу Рене найнявся в солдати, а потім став писарем спочатку в армії французького, а потім баварського королів. Разом з армією Декарт мандрував по всій Західній Європі. В мандрах він, за його ж словами, «вивчив Велику книгу світу – Природу», багато читав, а при нагоді спілкувався з сучасними йому вченими та філософами. Лише в 34-річному віці (в 1628 році) він вперше усно виклав підсумки своїх філософських роздумів високо освіченому та дуже впливовому на той час паризькому кардиналу Баньо. Останній радісно підтримав філософа і посприяв публікації його перших творів. Через рік, в 1629 році, Декарт поселився в Голландії і присвятив себе виключно науковій роботі. Він став людиною, яких з нічого зробив сам себе, став справжнім selfmaking man. За 31 рік безперервної роботи, переслідуваний католицькою та протестантською церквами, він зробив та описав ряд наукових відкриттів, які увійшли в золотий фонд знань людства. Їм одноособово відкриті і сформульовані закони: Інерції, Переломлення та відбиття світла, Збереження та виміру руху, Алгебри змінних величин, Умовних рефлексів у тварин, вів використанні в фізиці та математиці позначення вісі координат X, Y, Z і багато іншого. Він створив філософію яка ще за його життя стала домінуючою в думці Європи, філософську школу і направлення, що стали називатись його ім’ям - картезіанство (від латинської назви прізвища Декарта – Де’Карт - Cartesius). Він вів постійну і велику переписку майже з усіма своїми великими сучасниками. І це при всьому при тому, що Декарт не був людиною богатирського здоров’я. 11 лютого 1650 року, на 54 році життя його слабкий організм звела в могилу невеличка простуда на туманних вулицях Стокгольма…
6.З.2. Вихідні позиції гносеології Рене Декарта.
Видатний французький філософ Рене Декарт був дуалістом, - вважав, що в світі існують незведені один до одного два першопочатки (субстанції): матерія і дух (мислення). Людина може пізнавати лише світ матеріальний. Світ же духовний має сприйматися на віру, хоча сам філософ невдало намагався раціонально довести існування Бога і Душі. В цьому плані Декарт увійшов в історію як один з творців онтологічного доведення існування Бога, зміст якого ми детально будемо розглядати в курсі «Філософія релігії». А тепер зосередимось на викладі поглядів Декарта на сутність пізнання людиною світу матеріального.
6.3.3. Редукціонізм в теорії пізнання Декарта
Декарт вважав, що увесь реальний світ заповнений матерією [1]. Філософ заперечував існування пустоти (такого місця, де б не було матерії [2]); вважав, що матерію можна ділити до нескінченно малих величин. Все в світі, за Декартом, утворюється завдяки руху матерії, а тому все в матеріальному світі можна звести (редуціювати) до механічного руху (переміщенню в просторі); заперечував можливість спокою матеріальних частинок, оскільки все в світі знаходиться в русі, оскільки рух – невід’ємна властивість матерії.
Декарт постійно прагнув, але так і не зміг, пояснити механічним рухом загадки психіки людини, сутність самої думки, уявлення. А тому поруч з матерією він змушений був допустити існування особливої «субстанції», що мислить і немає нічого спільного з матерією. Такою субстанцією він оголосив Бога, душу (психіку) людини і саму думку, уявлення (воображение). Таке допущення привело Декарта до висновку, що Бог якимось чином створив матерію або, принаймні, якимось чином уже наявну матерію привів в рух, після чого перестав втручатися в процеси матеріального світу. (Це були погляди класичного Деїзму) А допущення існування Душі давало додаткові виправдання для раціонального пояснення процесу пізнання. При цьому філософ допускав існування вроджених ідей (за взірцем Платона), завдяки чому людина набуває достовірних знань виключно розумом на основі чіткого (ясного) і дедуктивного логічного міркування. Згодом Декарт звернувся до пошуків доведення існування Бога, удосконаливши Онтологічне доведення Анзельма Кентерберійського.
Таким чином, філософію Декарта можна кваліфікувати як дуалістичну (Дуалізм), оскільки він в основі дійсності вбачав дві незалежні одна від одної першооснови світу: матерію і дух. При цьому він підкреслював, що дійсний, механічний за своєю суттю, світ відображується в почуттях людини суб’єктивно, з привнесенням того, чого в цьому світі немає. «Я не вбачаю в тілах нічого іншого, окрім величини, фігури та руху їх частинок, - пише філософ. – Однак, я хочу пояснити ними природу світла, тепла та всіх інших чуттєвих якостей, здогадуючись, що всі ці якості знаходяться в наших відчуттях як ото лоскоти чи біль, а не в самих об’єктах, що нами відчуваються, в яких немає нічого, окрім певних фігур і руху, що викликають відчуття, які ми називаємо світлом, теплом лоскотами, біллю та подібне» [3].
В галузі гносеології Рене Декарт свою увагу зосереджував не стільки на сутності та змісті пізнання, скільки на його методології. Перший написаний і опублікований в 1628-1629 його твір називався: «Правила для керівництво розумом», а свої головні твори філософ назвав: «Роздуми про метод» і «Принципи філософії», в яких домінуюче місце займає та ж сама методологія наукового пізнання.
6.3.4. Раціоналізм, дедукція, інтуїція в теорії пізнання Рене Декарта
Декарт визнавав, що існують та в філософії обмірковуються чотири способи пізнання світу, але сама істина відкривається лише розуму. Він пише: «Ми володіємо лише чотирма здібностями, які можемо при цьому використовувати, а саме: розум, уява, почуття і пам’ять. Правда, лише один розум здібний осягнути істину» (Правила для керівництва розумом», правило 12).
На відміну від сенсуаліста, емпірика та прибічника індукції Фенсіса Бекона його молодший сучасник Рене Декарт був раціоналістом, логіцистом і прибічником дедукції. «Під дедукцією, - писав він, - ми розуміємо все те, що з необхідністю виводиться з чогось достовірно відомого» Вчений і філософ був переконаний у всемогутності розуму, хоча свої роздуми про метод пізнання дійсності розпочинає із закликів піддавати все сумніву. Але його заклик до сумнівів мав не самодостатнє значення (Декарт ні в якому разі не був скептиком!), а був лише методологічним прийомом. Головним, а то й винятково єдиним знаряддям пізнання філософ вважав розум людини. Проте сам розум, зазначав Декарт, має справу з ідеями різного значення: одні з них вродженні, іншу – набуті з досвіду. Вродженні ідеї не можуть піддаватись сумніву. Вони абсолютно істинні. Серед таких незаперечних істин є ідея Бога. «Бо я получив її не через відчуття, вона прийшла до мене всупереч моїм очікувань… Також невірно, начебто я її вигадав… Залишається лише одно: вона мені вроджена так само, як мені вроджена ідея мене самого».
Вродженими є також вищі логічні математичні ідеї. Ці вродженні ідеї сприймаються людиною інтуїтивно і в той де час їх істинність можна довести розумом. В своєму творі «Правила для керівництва розумом» він писав: «Під інтуїцією я розумію… поняття ясного і уважного розуму, настільки просте й чітке, що не залишається жодного сумніву в тому мислиться нами, чи, що одне і те ж, усталене поняття ясного й уважного розуму, що породжуються лише світлом розуму і завдячуючи своїй простоті більш достовірно, аніж сама дедукція». Таким інтуїтивним і в той же час доказовим є відоме декартівське положення: «Оскільки я мислю, то я існую» (“Cogito ergo sum”) Ось як Декарт підводить читача до цього положення:
| “…в цей час мені захотілось зайнятися виключно пошуками істини, то вважав, що повинно зовсім навпаки, тобто відкинути як безумовно хибне все те, в чому міг уявити собі щонайменший привід до сумнівів і подивитись чи не залишиться після цього в моїх поглядах чогось уже цілком безсумнівного. А оскільки почуття нас інколи обманюють, я вважав за потрібне допустити, що немає жодної речі, яка була б такою, якою вона нам ввижається. А оскільки є люди, які помиляються навіть з найпростіших питань геометрії і допускають в них паралогізми, то став вважати, що і я здатний помилятись не менші за інших, відкинув як хибні всі докази, які раніше вважав доказами. Нарешті, беручи до уваги, що будь-які уявлення, які ми маємо в бадьорому стані, можуть нам з’явитися й уві сні, не будучи дійсними, я вирішив уявити собі, що все, що мені будь-коли приходило на думку, має в собі не більше істини, аніж сновидіння. Але я зразу ж звернув увагу на те, що саме в цей час, коли я схилявся до думки про ілюзорність всього на світі, було необхідно, щоб я сам, таким чином роздумуючи, в дійсності існував. И я помітив, що істина: «Cogito ergo sum» (Я мислю, отже – я існую) на стільки тверда та вірна що найбільш божевільні скептики не можуть її не прийняти, - я зробив висновок, що можу без опаски прийняти її за перший принцип розшукуваної мною філософії. Потім, уважно прослідкував, що я міг уявити собі, що у мене немає тіла, що немає ні світу, ні місця, де б я знаходився, але ніяк не міг уявити собі, що внаслідок такого уявлення я не існую. Навпаки, з того, що я сумніваюсь в істині других предметів, ясно і безсумнівно виходило, що я існую. Якщо я мислю, то я існую» (Роздуми про метод, частина четверта) |
Не можна заперечувати «Я існую», бо таке заперечення здійснюється в процесі існуючої думки. Другими словами: не думаючи не можна думати: «Я не думаю».
Виходячи з «Я мислю» і подібних йому інтуїтивних та раціональних думок, Декарт будує всю свою Теорію пізнання. Він вважав, що з істинних і ясних передпосилок завжди шляхом дедуктивного метода логічно можна виводити (добувати) лише істинні знання. Для нього взірцем ясного і переконливого добування та структурування знань була геометрія, яка з декількох ясних постулатів Евкліда шляхом дедуктивних умовиводів розкриває нам всі знання про простір, його сутність і структуру.
6.3.5. Чотири правила методу пізнання
Головні положення свого методу Декарт сформулював в наступних чотирьох правилах. Ось як про це пише сам філософ:
| «Перше – ніколи не сприймати за істину з того, щоб було б для мене гранично очевидно, тобто ретельно уникати поспішності та упередження і включати в свої судження лише те, що для мого розуму на стільки ясне і чітке, що ніяким чином не дає підстав для сумнівів Друге – ділити кожне утруднення, з яким стикаюсь при розгляді чогось, на стільки частин, скільки вимагається, щоб кращим чином ці утруднення розв’язати. Третє – розміщувати свої думки в належному порядку, розпочинаючи з предметів найпростіших і легко зрозумілим, і підійматись поступово і послідовно, як по східцях, до пізнання найбільш складних, припускаючи існування порядку навіть серед тих, які в природному стані речей не передують один одному. И останнє - всюди робити перерахунок настільки повний і огляди на стільки все охватні, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено. (Роздуми про метод. Частина друга. Головні правила) |
Отже, основні вимоги і зміст методологі. Декарта полягають в наступному:
| Виходячи з інтуїтивно достовірних положень, рухаючись щаблями дедукції, керуючись критерієм ясності і чіткості, ми осягаємо Істину. |
Від Декарта у всі природничі науки та в педагогіку увійшла вимога: «Завжди належить йти від відомого – до невідомого, від простого – до складного і від абстрактного – до конкретного».
6.3.6. Учення Декарта у його послідовників - картезіанців [4]
Поклавши в основу свого філософствування метод дедукції, Декарт з необхідністю став на позиції послідовного, навіть – крайнього раціоналіста. В його філософії все повинно було мати переконливі раціональні докази; філософія, істина, правда мали оправдати себе перед судилищем розуму. Навіть для існування Бога Декарт, будучи віруючою людиною шукав раціональне виправдання. Послідовники Декарта, картезіанці, намагалися в цьому плані не зрадити свого вчителя. На тлі філософських шкіл і серед них картезіанство завжди відрізнялось крайнім раціоналізмом.
Сам Декарт, а за ним і всі картезіанці, були непослідовними у вирішенні проблеми співвідношення духу і матерії. Одна частина картезіанців, особливо падке Мальбранш, вчення Декарта звели до чистого ідеалізму., не лише принизивши матерію, а й ліквідувавши її. Сам Мальбранш, один з найбільш відомих послідовників Декарта, писав: «Істинний Бог є єдиною причиною всього існуючого»; існування матерії обумовлено тим, що «Бог безперервно створює її в одному й тому ж місці».
Друга частина картезіанців розвивала наукові основи свого вчителя, твердо і послідовно перейшла на позиції матеріалізму. Серед таких картезіанців значну роль в розвитку європейської культури відіграв Бернар де Фонтанель (1657 – 1757). Він виступив як талановитий і блискучий пропагандист наукових знань. Його літературно неперевершена майстерність сприяла тому, що аж до 2о століття в Європі не було інтелігентної людини, яка б не захоплювалась Фонтанелем і не прочитала його книги «Бесіда про множинність світів» (1686). Книга філософа «Історія оракулів» (1687), в які добротно підібрано і талановито розвінчано різноманітні види передбачень, пророцтв, чар та заклять і наш притлумлений вік не втратили свого значення. Фонтанель навіть піддав неспростовній критиці ті докази існування Бога, як висунув його вчитель – Декарт. Інший картезіанець – Балтазар Беккер (1634 -1698) проти марновірств і чорнокнижжя випустив в чотирьох томах книгу «Зачарований світ». Не зайве буде згадати картезіанця Гендріка де Леруа (1598 – 1679), котрий, спираючись на Декарта, зайняв позицію войовничого матеріаліста і став справжнім попередником французьких матеріалістів, просвітників та атеїстів 18 сторіччя.
Неперехідне і до цього часу значення для філософії і науки розробка картезіанцями проблем Логіки (Логіка Пор-Рояль). Центром розробки цієї логіки, а також наукових ідей Декарта, стало янсеністське абатство Пор-Рояль, де ченцем-янсенітом провів останні дня свого життя знаменитий учень Декарта Блез Паскаль (1632 – 1666). Нащадкам, вірніше – всьому людству в спадок Блез Паскаль передав не лише свої геніальні відкриття в галузях фізики та математики, але також філософські роздуми «Думки Паскаля», якими молодь зачитується до сьогоднішнього дня.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 88 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |