Читайте также:
|
На початку 50-х років XIX сторіччя в університетах Росії було заборонено викладання філософії. Пояснюючи причини цього заходу професорам Московського університету, тодішній міністр освіти заявив: "Користь філософії ще ніким не доведена, а от шкода від неї вийти може". Така позиція багато в чому пояснює ту підозру до філософії, яка супроводжує її впродовж усього її історичного життя. Підозру, яку більшою чи меншою мірою виявляють до філософії й владні структури, й пересічні люди, просто собі мешканці, ладні за будь-що уникнути неспокою думки й сумління.
У творі Платона (427 — 347 до н.е.) "Апологія Сократа" докладно розповідається про суд над цим найвідомішим на той час філософом (збереглася легенда, за якою на питання, хто наймудріший з-поміж греків, Дельфійський оракул назвав саме ім'я Сократа). Його було звинувачено в одному з найтяжчих злочинів — в нечесті. Стверджувалося, що він нехтує старими державними богами й прагне впровадити нових. Він сіє сумнів і непослух, бентежить розум і сумління, а отже, розбещує молодь і цим усім становить загрозу для рідного міста. Сам же Сократ у своїй промові визнав тільки те, що він справді чинить неспокій своїми бесідами й філософськими розмірковуваннями й цим бентежить своїх співгромадян. Але саме в цьому вбачав він свою заслугу перед афінянами. Він навіть назвав себе ґедзем, якого боги наслали людям, щоб не давати їм впасти в байдужість і лінивий спокій. Це справжнє призначення філософа, стверджував Сократ, — будити у людей духовні інтереси, допомагати їх духовним шуканням і духовному піднесенню, тобто допомагати людям Дбати про свою душу.
За свідченням Платона, Ксенофонта та інших сучасників, саме промова Сократа вирішально вплинула на винесення йому смертного вироку. Суддям вона видалася надто зухва-
лою. Та й справді, слова Сократа про неспокій людського духу як одвічне людське покликання повинні були сприйматися пересічними афінянами як виклик звичному для них способу життя, як осуд усталеного соціального порядку. Але, визнавши шкідливою філософську діяльність Сократа, вони тим самим визнали дієвість і соціальну значущість філософської думки взагалі.
Отже, ще коли філософська думка щойно набирала силу, вже тоді люди почали потроху усвідомлювати, яку користь вони можуть мати від філософи. Й хоч як це парадоксально (а парадокс дослівно з давньогрецької — це те, що перебуває поза "доксою", тобто поза повсякденним уявленням або віруванням), корисність філософії полягає саме в тій шкоді, якої вона завдає байдужості, самовдоволеності, некритичності, бездумній вірі, остраху перед новим і невідомим. Щоправда, корисність критичного судження, послідовного розгляду питань, яких люди хотіли б уникнути, порушення й висвітлення проблем, які вони воліли б приховати, — корисність цих та інших виявів філософської діяльності визнається людьми далеко не зразу. Частіше філософія могла розраховувати на визнання й виправдання лише з часом. Звичайно ж її долею серед сучасників були якщо не переслідування, то опір, якщо не опір, то підозра, якщо не підозра, то здивоване нерозуміння або глузування. Досить згадати страченого Джордано Бруно, всіляко переслідуваних французьких філософів XVIII сторіччя, приречених на ізоляцію та глум Бенедикта Спінозу й Серена Кіркегора та ін. Навіть Фома Аквін-ський (1224— 1275), котрий присвятив життя філософському обгрунтуванню й захисту доктрини католицької церкви, а згодом по смерті був прилучений до сонму святих, за життя не дістав належної підтримки й визнання. Деякий час його вчення було навіть під забороною.
Але ці героїчно-стражденні, навіть мученицькі риси проступають в образі філософії тоді, коли ми прагнемо бачити в ній саме порив до нового, незадоволеність "рослинним" і "тваринним" у людському бутті, віру в здатність людини до самозростання й самозвершення. Поруч з цим у філософії завжди було зовнішнє вгараздіння, спрямованість на впорядкування та осмислення вже набутого. Але й така філософська діяльність сприймалася часом несхвально. Мабуть, було відчуття, що без неї, як без свого грунту, неспокій філософської думки та її поривання не мали б енергії та справжньої сили. З огляду на все це російський філософ Микола Бердяев (1874 — 1948) виголосив тезу, що філософія є найбільш незахищеною галуззю культури.
Й справді, сумніви щодо потрібності філософії, байдуже або підозріле нерозуміння не мали б для неї такого суттєвого значення, якби вона могла спертися на відповідні соціальні інституції на зразок того, як релігія спирається на церкву, має її за своє "соціальне тіло". Філософія ж за всю свою історію так і не здобула такого "соціального тіла", яке б гарантувало їй певний статус у суспільстві, а окремим філософам — захист їхніх фахових прав. Упродовж сторіч філософія існувала поза державними структурами або напівофіційно. Та й то в останньому випадку лише за умови прирівнення її до теології або до науки. Тільки так вона здобувала право на викладання в європейських університетах. В античному ж суспільстві й на Сході філософські ідеї творилися й передавалися переважно в межах особливого соціального простору, в процесі духовного спілкування Вчителя зі своїми учнями, що здійснювалося на берегах ніби у проміжках існуючих соціальних структур, попри дії різних соціальних установ, попри виникнення та знищення цілих державних утворень. Чи не тому філософські школи Платона, Арістотеля, Епікура, Конфуція, Лао-цзи та інших жили й діяли впродовж багатьох сторіч?
Таким чином, ми знову перед парадоксом: з одного боку, безперечним фактом є відсутність у філософії відповідних соціальних інституцій; й це додає розвиткові філософії, її реальному функціюванню в суспільстві додаткових труднощів. З іншого ж боку, відсутність жорсткої прив'язаності філософії до певних соціальних структур забезпечує їй наявність певного "простору свободи", без якого вона втрачає щось для неї справді суттєве. Досить згадати наш нещодавній досвід, коли філософію намагалися ототожнити з ідеологією й у такий спосіб жорстко включити до системи державно-партійного регулювання духовного життя суспільства.
Але хоч би то як було — чи у пов'язаності з офіційними інституціями ачи ж у певній незалежності від них, — філософія все ж залишається справою неповсякденною, незвичайною й дивною. Зануреній у свої повсякденні турботи людині її зв'язок з життям видається принаймні проблематичним. На простий розсуд, філософія зосереджується на речах зарозумілих і надто далеких від реального життя (скінченність чи нескінченність світу, сутність часу, єдність чи множинність істини, природа знання тощо) або з надзвичайною серйозністю займається речами всім відомими, заплутуючи очевидне й тим самим обтяжуючи людей непотрібними питаннями, а отже, невиправдано ускладнюючи їм життя. Вона
здебільшого уникає розгляду конкретних ситуацій і не відгукується на звертання до неї про конкретні поради. А свою безвідповідальність і практичну немічність вона прикриває складними мислительними побудовами, оформленими якоюсь незграбною й часом зовсім незрозумілою мовою.
Отак нерідко виглядає філософія з позиції звичайної буденної свідомості, безпосередньо включеної в повсякденне людське життя, й такий недовірливий, ба навіть підозрілий погляд на все, що прагне піднятися над повсякденням, піддати його самоочевидності сумнівові, — такий погляд є для буденної свідомості природним і навіть певною мірою необхідним. Бо умовою її життєспроможності є тісне поєднання з повсякденним досвідом і практичною дією, беззастережне прийняття й реалізація усталених життєвих орієнтирів і стандартів. Будь-який сумнів, спроба проблематизувати життєво-практичну ситуацію, спроба побачити її з іншого боку завдали б шкоди цілісності буденної свідомості, завадили б людям у здійсненні їхніх повсякденних обов'язків. З огляду на це підозра щодо філософії з боку повсякдення є виправданою.
Та повсякденне життя за тими самими орієнтирами, кероване тими самими нормами дещо нагадує рух по рейках, які прокладені по широкій зеленій долині (чи уздовж долини ачи ж упоперек неї — це вже залежить від зовнішніх обставин). Звісно, рухатися по рейках легше. Але ж скільки можливостей ми втрачаємо, залишаючися назавжди на цих рейках! Так само як рейкова колія є спрощенням шляху, а шлях є певним спрощенням простору, так само наші буденні уявлення про світ і наше життя в ньому є певним спрощенням людської духовності взагалі. А будь-яке спрощення, згідно із слушним твердженням уславленого іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гассета (1883 — 1955), є різновидом насильства. Отож, виходить, що, протидіючи спрощенню та схематизуванню у різних їхніх виявах, філософія виступає з високою місією захисниці й визволительки. Вона захищає в людині саме її людське єство, додає їй свободи, розширює "простір свободи" в усьому людському бутті. Багато хто з мислителів минулого саме в цьому вбачав найголовніше призначення філософії. Зокрема, цей погляд на філософію поділяв і Григорій Сковорода (1722 — 1794). А давньогрецький філософ Епікур (341 — 270 до н.е.) прямо називав себе рятівником людства, посилаючися на те, що він позбавив людей страху перед богами, перед смертю та перед життєвими стражданнями.
Слід зазначити, що роз'єднаність філософії й повсякдення має свої коріння в нашому недалекому минулому. З одного боку, тут дається взнаки відчуженість від офіційної філософії, аж надто прилученої до ідеології, а з іншого — сам спосіб світосприйняття й спосіб мислення, так званий радянський менталітет, зорієнтований на безпроблемність; нечутливість до протиріччя дійсності та її духовного відтворення. Ця установка на безпроблемність життя та думки про нього була певним механізмом колективного психологічного самозахисту. Все, що могло якось цьому зашкодити, нехтувалося, відкидалося, піддавалося висміюванню чи прямому осуду. Таке звичне: "Кінчай філософствувати!", "Філософію розвели..." — це ніщо інше, як намагання уникнути необхідності бачити й обдумувати реальні проблеми, дослухатися до чужої думки, зіставляти різні думки, зважувати на міру їхньої істинності чи хибності. Власне, це намагання убезпечити свій звичний "рейковий" шлях від необхідності його переробки чи переспрямування.
Та не будемо аж надто протиставляти філософію та повсякдення, філософське мислення та буденні уявлення людей. За найнесприятливіших умов філософія живиться із загальнолюдського духовного досвіду, підґрунтям якого є безпосередній життєво-практичний досвід людей. Щодо цього заслуговує на увагу свідчення М.Горького. У своїй автобіографічній повісті "Мої університети" він зазначає: "Згодом я не зустрічав у книжках думок, яких би не чув до того в житті". Разом з тим ідеї, розроблені у межах філософії, в той чи той спосіб стають надбанням повсякденної життєвої практики. Згадаємо, наприклад, ідею автономії особистості, ідею прав і свобод людини, ідею діяльності як субстанції людського світу, а згодом на противагу до неї — ідею самообмеження людини як дійсного способу її ствердження в універсумі. Ці й багато ще які суто філософські ідеї так чи так увійшли до широкого вжитку в духовному житті сучасного людства. Простежимо ж дещо конкретніше взаємозв'язок філософії з повсякденним життям людей.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 26 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |