Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Ставлення до світу

Читайте также:
  1. Cубстанційні та несубстанційні моделі світу
  2. Буття Бога, світу та людини у філософії доби Середньовіччя та Відродження
  3. Буття світу і буття людини
  4. В якому понятті давньоіндійська філософія відобразила ілюзорність і видимість світу
  5. Групування провідних країн світу.
  6. Духовне здійснюється в людському бутті способом свідомості. Людина прилучена до світу духу завдяки тому, що їй притаманна свідомість.
  7. Експериментальне ставлення до дійсності
  8. КОВЧЕГ ВСЕСВІТУ 1 страница
  9. КОВЧЕГ ВСЕСВІТУ 10 страница
  10. КОВЧЕГ ВСЕСВІТУ 11 страница

Поняття "ставлення до світу" потрібне нам для того, щоб підкреслити змістовність, неоднозначність і суттєву диференційованість відношення "людина — світ". Воно вказує також на небайдужість його сторін одна щодо одної, на поєднання їх у смисловій взаємодії. И сам характер цієї взаємодії певним чином відтворює географічні, історичні, культурні особливості життєвого світу людини, а разом з тим і рівень розвиненості людини, характерні риси, притаманні типу особистості, домінуючому в конкретному суспільстві. З іншого ж боку, характерний для конкретного типу культури тип ставлення до світу знаходить своє втілення у певній системі цінностей, у пріоритетних для конкретного суспільства звичаях і традиціях, у способі життя, у мистецтві тощо. Скажімо, у східних культурах ствердився такий тип ставлення до світу, який відзначається зверненістю до світу. Людина тут не творить світ із себе, як то відбувається часто-густо в новоєвропейській культурі, особливо у XIX і XX сторіччях. Навпаки, вона прагне злитися зі світом, сповнювати себе смислом, віднаходячи його у світі. Кожний найнепомітніший витвір природи стає для людини джерелом смислу, дає їй матеріал для самообгрунтування й самотворен-ня. Ось чому китайське й японське мистецтво вражає нас здатністю бачити цілий світ в одній квітці, ба навіть сухій гілочці, здатністю знаходити смислову спорідненість між далекими за смислом речами та явищами, відчувати лад і порядок у перебігу подій. Тому-то в китайській і японській поезії ми не зустрінемо особових займенників, а навпаки, у найпотаємніших, здавалося б, рядках ми відчуємо потяг до універсалізації людського переживання, до поєднання з великим світом природи й світом людських взаємин. Узагалі тенденція до універсалізму, до вияву й здійснення багатьох можливостей вельми характерна, наприклад, для японської культури. Але це не є універсалізм ренесансного типу, зорієнтований на концентрований вираз людських здібностей в одній людській особистості на зразок Леонардо да Вінчі або Дюрера. Притаманний усьому ладові японської культури потяг до універсалізму не пов'язаний з індивідуалізмом, не ставить людину беззастережно в центр дійсності. Людина тут прагне максимально виявити себе задля більш повного ствердження інтересів і цілей тієї спільноти, до якої вона належить. Тому й у сучасному японському суспільстві заохочується передусім саме прагнення досягти максимуму в межах своїх

особистих здібностей. Саме у цьому слід шукати коріння славнозвісного "японського дива".

Так само й характерні ознаки античної культури — цього справжнього джерела й справжнього грунту європейської цивілізації — багато в чому зумовлені тим типом ставлення до світу, який ствердився в Стародавній Греції в першій половині першого тисячоліття до н.е. На відміну від східно-азійського типу ставлення до світу, воно відзначається певною рівновагою між людиною та світом. Світ для греків є водночас і предмет захопленого споглядання й спокійного розмірковування і разом з тим — предмет перетворюючої дії, ідеальне поле для здійснення людської діяльності. "Як кінь народжений для діла, віл — для оранки, собака — для пошуку, так людина народжена для двох речей — для умоосягання й дії", — писав Арістотель. Саме смислова поєднаність у межах античного ставлення до світу діяння й споглядання і стала фунтом розквіту культури в античному світі, виникнення й розвитку розгалуженої системи наукового й особливо філософського знання, високого статусу культури в системі античного способу життя.

Яскраво визначеною специфікою характеризується й ставлення до світу, яке є фунтом культури Київської Русі. Йому притаманна насамперед виразна етична забарвленість, активна зверненість до внутрішнього світу людини. Не випадково пізніше українська філософська думка в своїх найбільш характерних національних рисах набуває характеру "філософії серця".

Отож, як бачимо, ставлення до світу відзначається тим, що має конкретний, культурно-історичний характер. У залежності від геофафічних, історичних та інших умов залученості людини до світу, особливостей побудови її життєвого світу в структурі ставлення до світу закріплюються ті чи ті смислові наголоси. Звідси різні способи смислоосягнення й смисло-творення, які, втілюючись у звичаях, традиціях, стандартах культурної творчості тощо, породжують те розмаїття культур і способів життя, яке забезпечує людині загалом можливість для ствердження її сутнісної універсальності й яке є для нас сьогодні запорукою збереження й подальшого піднесення людини як такої. Але це ж саме наводить на думку про" наявність певних універсальних структур ставлення до світу, які забезпечують йому існування саме як ставленню до світу в будь-яких його конкретних формах.

Дещо ми вже відшукали, коли характеризували східно-азійський та античний типи ставлення до світу. Це — саме

характер співвіднесеності людини та світу. Йдеться про сумірність людини й світу, збіг або розбіжність їх масштабу. И тут можливі три варіанти: 1) світ за своїми масштабами перевищує масштаб людини; 2) людина певним чином переважає за своїми масштабами світ; 3) людина і світ за своїм масштабом перебувають у стані певної рівноваги. Відповідно у першому випадку ставлення до світу виступає як стражденність, у другому — як діяльність, у третьому — як споглядальність або спілкування. Всі ці характеристики ставлення до світу не існують окремо, самі по собі. Вони являють собою сутнісні складові ставлення до світу, які, перетинаючися й взаємодіючи у різний спосіб, тим самим і створюють той чи той тип ставлення до світу.

Стражденність виражає передусім включеність людини в буття. Як предметна істота, людина є неймовірно маленька частка буття. Вона може фізично існувати лише на невеличкій ділянці буття поміж вихорів його стихійних сил. Саме обмеженість можливостей буття людини у світі й дана їй у вигляді страждання. В принципі будь-що може спричинити страждання: спека й холод, склад повітря (наприклад, брак кисню або надмір сірководню), нестача їжі або води, контакт тіла з твердими предметами тощо. Проте це не означає, що у світі буяє стихія зла, спеціально спрямована проти людини. Просто буття саме по собі є надлишковим щодо людини. Й тільки упорядковане людиною буття не загрожує їй безпричинними стражданнями. Багато більше загроз для неї приховано в її соціальному бутті. Світ людських взаємин може породити й "прості" страждання, подібні до тих, що від них потерпає людина при зіткненні з природним буттям, і нові, суто людські страждання. Кожний, напевно, знає, що таке душевний біль, туга, турбота, сердечний неспокій тощо. Але, мабуть, найважче страждання — це те, яке спричиняє приниження людської гідності, насильство над думкою й сумлінням людини.

Отже, стражденність, на перший погляд, є суто негативною характеристикою буття людини у світі й як така мала б руйнувати саме ставлення до світу, людина повинна була б усіляко уникати страждань і всього, що хоч якось нагадувало б його. Але ж історія культури та й наше повсякденне життя цього не засвідчують. Ми їмо не тільки солодке, але й гірке. Ми знаємо очищуючу силу сліз і підносячу ідею співчуття в людських стражданнях. Тому виникли й існують трагедія в мистецтві, сповідь і покаяння в релігії, різні форми обрядового дійства, смисловим центром яких є страждання.

Отож, як засвідчує вся людська культура, стражденність становить невід'ємний бік буття людини у світі, сутнісну складову ставлення до світу. Страждання застерігає людину від надмірних зазіхань на залученість до буття, нагадує їй про обмеженість її можливостей щодо світу та й самої себе. Страждання попереджає про наявність негативно-людського в самій людині, робить її пильнішою й вибагливішою щодо себе та інших. До того ж страждання є невід'ємним моментом будь-якого людського зусилля, й цим засвідчує реальність (а не уявність) залученості людини до світу. При цьому поєднане з нашим зусиллям напруження сил, ба навіть страждання, надає вагомості нашим здобуткам, змушує цінувати будь-яке людське творіння й цим сприяє нагромадженню культурних цінностей, наслідуванню й спадкоємності в суспільному житті. Звичайно ж, смислотвірним значенням відзначаються лише ті форми стражденності, які не перевищують певної людської міри. Надмірне страждання руйнує суто людські структури — здатність до співчуття, почуття гідності, сумління тощо. Український народ надто пізнав на собі знелюд-нюючу силу страхітливого голоду й масового терору, щоб спинятися на цьому докладно. Зауважимо тільки, що той факт, що за певних умов страждання, яке називають нелюдським, призводить до "розлюднення" людини, свідчить про породженість суто людських структур саме в межах людського способу життя, на грунті людського ставлення до світу. Якби сумління, гідність, віра, моральність тощо були закладені в людину ззовні, наприклад, надійшли до неї через генетичні механізми з природного світу, вони не могли б бути зруйновані стражданням, особливо стражданням, соціальним за своїм походженням.

Проте, як уже було зазначено, людина не мириться зі своєю стражденністю, виробляє різні механізми її олюднення. Вже в цьому виявляється спрямування людини до подолання нею своєї обмеженості щодо світу. Бо сам спосіб буття людини у світі спирається на те, що деякі притаманні тільки їй можливості надають їй змогу перевершити масштаб свого предметного існування. Це здатність до цілепокладання й доцільної діяльності. Ідеально, в думці відтворюючи й перетворюючи світ і спираючи цю свою здатність на дедалі розгалуженішу систему знарядь своєї праці, людина реально здійснює своє буття у світі як таке, що переважає буття самого світу. Власне, перевершення людського масштабу над масштабом світу дається взнаки лише в новітній час, у так звану

індустріальну добу, коли людська діяльність починає спиратися на таке універсальне знаряддя діяльності, яким є техніка.

З виникненням техногенної (тобто породженої технікою) цивілізації саме діяльність стала визначати собою той тип ставлення до світу, який утвердився в Європі, а потім і в індустріальних країнах в інших частинах земної кулі. Якщо раніше діяльнісна складова ставлення до світу розвивалася й культивувалася передусім у духовній культурі (особливо в мистецтві доби Відродження, в протестантизмі тощо), то останніми трьома сторіччями діяльність стала домінантою самого способу життя, всього ставлення до світу загалом. Діяльнісний екстремізм утілився в нестримній промисловій експансії, в схильності до вироблення й здійснення різних соціальних проектів, у прагненні значно підвищити інтенсивність людської життєдіяльності загалом. Результатом є екологічні й соціальні колізії, які ставлять сьогодні людство перед лицем глобального катаклізму. Діяльнісна стратегія поведінки людини у світі, грунтом якої є незбалансоване ставлення до світу, заводить людину в безвихідь. Прагнучи ствердити людину як володаря світу, вона кидає її в глибини стражденності, але не просвітленої й олюдненої культурою, а породженої й відродженої самою людською діяльністю, багато в чому штучно.

Але діяльність як ставлення до світу дає й певні можливості для подолання його вад і хиб. Адже ж діяльність може бути не тільки практичною — промисловою, технічною діяльністю. Це також і теоретична діяльність — пізнання; це й різні форми духовно-практичної діяльності — моральної, художньої, релігійної тощо. Саме завдяки здатності до пізнання, морального вибору, сподівання, надії та інших різновидів духовної діяльності людина здатна осягнути смислову недостатність діяльнісного ставлення до світу. Отже, йдеться про те, що завдяки знанню, моралі, релігійній вірі, художньому почуттю людина здатна оцінити важливість і необхідність для себе споглядання як сутнісної складової ставлення до світу.

Зазвичай у буденній мові слово "споглядання" зустрічається у парі з епітетом "естетичне". Але споглядання — як сприйняття речей або явищ самих по собі, без привнесення в них людських смислів — є також і неодмінним моментом пізнання. Певною мірою споглядання має місце і в релігійній практиці: споглядання ікон, тих чи тих релігійних реліквій,

побожний погляд на світ узагалі як творіння Боже. Навіть у моральному житті, де годі шукати суто зорових аналогій, споглядання теж виявляє себе: бо як інакше, через які інші складові ставлення до світу можна визначити моральне співчуття, дослухання до голосу сумління, нарешті, дружбу, любов, кохання?

Як бачимо, споглядання як вияв сумірності масштабів людини й світу відіграє важливу роль у людському житті. Воно є формою вияву й разом з тим підґрунтям вільного прилучення людини до буття, що лежить поза безпосереднім буттям. Отже, воно є грунтом, формою й засобом гармонізації людського буття, свідченням збалансованості людського ставлення до світу.

Знаменно, що Григорій Сковорода, цей український Сократ, вбачав сутнісну спорідненість вільного самовияву й мудрого споглядання, що веде до гармонії зі світом. Прислухаємося лишень до його слова:

Здравствуй, мой милый покою! ВовЪки ты будешь мой, Добро мне быти с тобою: ты мой вЪк будь, а я твой. О дуброва! О свобода! В тебе я начал мудрить, До тебя моя природа, в тебе хочу и умрЪть.

Якщо діяльність як спосіб ставлення до світу живе передусім ствердженням якоїсь мети, а все їй доступне прагне перетворити на засіб або на матеріал, то споглядання, навпаки, стверджує здатність людини ставитися до світу й до кожної окремої його ланки як до самодостатньої цінності. Споглядання не містить у собі спонук до втручання у світ. Воно засвідчує необхідність для самої людини існування поряд з нею незалежного від неї буття. Саме тут слід шукати духовні коріння того, що називають сьогодні екологічним мисленням з його головною установкою на збереження. Для успішної екологічної політики замало тільки усвідомлення згубності суто технологічного ставлення до природи й людини. Наша діяльність стане справді дбайливою, коли її скеровуватимуть не тільки розрахунок, але й сердечний щем за природною красою, почуття моральної відповідальності за все живе, за долю надбань минулих генерацій.

Отже, виходить, що споглядання не є ще останньою складовою ставлення до світу. Ми щойно переконалися: хоча

споглядання й не спонукає до втручання у світ, воно все-таки спрямовує нас до того, щоб дбати про його збереження. А це означає, що ми визнаємо те, що ми споглядаємо, не тільки самодостатнім, але й сумірним з нами. Це наш "партнер", потреби й можливості якого ми повинні враховувати, щоб не втратити досягненого рівня ставлення до світу. Такий спосіб участі людини у світі найбільш яскраво виявляється у взаєминах між людьми, в їх спілкуванні, коли воно грунтується на засадах рівноваги й толерантності. Отож, і виявлену четверту сутнісну складову ставлення до світу, яка немовби виростає із сполучення діяльності й споглядання, доречно буде назвати спілкуванням.

Специфіка означеного способу ставлення до світу полягає найперше в тому, що за своєю внутрішньою структурою й за характером свого здійснення це — діалог. А особливість діалогу полягає в тому, що його учасники не можуть бути засобом один для одного й не прагнуть здобути переваги або однобічні вигоди. В справжньому діалозі можуть виграти чи програти тільки обидві сторони разом. За своєю сутністю діалог — це партнерство, сумісна дія на грунті обопільного визнання самодостатності й самоправності кожного з учасників. Але це ще й обопільна відкритість, яка забезпечується взаємною довірою, готовністю запитувати, дослухатися відповіді й самому відповідати. Тим самим діалог являє собою народження й зростання смислу, а отже, й зміцнення пов'язаності людини зі світом. Оскільки ж способом осягнення й розкриття смислів є не пізнавання, а розуміння, то для належної організації спілкування недостатньо лише знань, потрібне щось суттєвіше, ніж об'єктивні знання, яких цілком достатньо для успішної діяльності, але замало для достотного спілкування.

Усвідомлення спілкування як сутнісної складової ставлення до світу й дослідження діалогу як форми його здійснення — це набуток останніх тридцяти років, хоча традиція філософського осмислення спілкування бере свій початок ще від Фейербаха. Інтерес же сучасної гуманістики до діалогу в його буттєвому значенні зумовлений працями російського культуролога Михайла Бахтіна (1895 — 1975). Його ідеї, щойно викладені вище, набули широкого визнання в усьому світі. Воно й не дивно. Ситуація в світі така, що вимагає пошуку нових форм буття. Дедалі наполегливіше заявляє про себе необхідність співіснування — співіснування ідеологій, культур, народів, співіснування людини й природи, людини й техніки, можливо, співіснування різних цивілізацій. Й ще

нагальнішим є питання: як саме вибудовувати співіснування, на яких засадах? І відповідь, яку може дати сучасна філософська думка, буде такою: шляхом спілкування й діалогу, на засадах розуміння й порозуміння.

Відомий французький вчений і філософ П'єр Тейяр де Шарден (1881 — 1955) у своїй книзі "Феномен людини" так визначив призначення людини у світі: "Пізнавати, щоб більше могти. Більше могти, щоб більше діяти. Більше діяти, щоб повніше існувати". Ці слова сприймаються як справжній імператив, тобто як пряма вимога. Кожне розвинене описове знання за умови його змістовності й завершеності прагне свого практичного здійснення. Але для цього йому потрібно набрати характеру припису (правила, закону тощо). У філософському знанні це імперативи. Надалі у кожному розділі нашого курсу ми будемо відшукувати можливості для формулювання таких імперативів, які були б завершенням і концентрованим виразом викладеного теоретичного знання.

Наведені слова Тейяра де Шардена допоможуть нам сформулювати закон повноти й цілісності ставлення до світу, або ж імператив повноти людського смислу:




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 20 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

ПЕРЕДНЄ СЛОВО | Чи потрібна філософія? | Філософія під підозрою | Життєвий грунт і життєве призначення філософії | Як можлива філософія? | Чи є філософія наукою? Чи повинна філософія бути наукою? | Дина — світ" є головним предметом філософського усвідомлення, головною проблемою філософії. | Виникнення філософії | Способи й форми буття філософії | Типи світогляду |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав