Читайте также:
|
Існують два - матеріалістичний та ідеалістичний - підходи до розуміння суспільства та його історії. Ідеалістичний підхід - вважати першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість /наприклад, вчення що соціальний поступ, як результат розвитку абсолютної ідеї /. Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів - матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які в своїй сукупності складають економічний базис суспільства. Ідеальні фактори є відбитком матеріальних факторів і складають в своїй сукупності надбудову. Таким чином, К.Маркс ввів в історіографію принцип матеріалістичного розуміння історії /на відміну від ідеалістичного принципу/, суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є виразом розв'язання основного питання філософії в його першій частині /по відношенню до аналізу суспільної реальності в матеріалісти тому підході, і цим принципом ми повинні керуватись в своїй науковій та практичній роботі. З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно "поглинати" всю свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми повинні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна активно впливати на розвиток суспільного буття. Ніякого "економічного детермінізму" не повинно бути, але пріоритет економіки над суспільним знанням /наприклад, політикою/ треба визнавати. Визначимося в суті основних категорій в соціальній філософії. Суспільне буття - це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального життя людини /матеріальне виробництво, побут, сім’я, відпочинок тощо /. Суспільна свідомість - це духовне життя людини, це відображення суспільного буття в свідомості людини. Між цими категоріями існує нерозривний зв'язок, в якому повинно передувати буття /тобто економічна сторона /. Який характер має буття /тобто виробничі відносини/, такий характер має і суспільство, його побут, державна система тощо. Щоб вийти з кризи, слід перш за все вдосконалювати економічну систему, здійснювати приватизацію власності, налагоджувати фінансово-кредитну систему тощо.
Детермінізм географічний Концепція регіонального розвитку, які приписувє провідну роль у розвитку суспільства і народів (включно з розміщенням господарської діяльності) їхньому географічному положенню. На думку детерміністів, саме природні умови формують структуру й розміщення виробництва і навіть визначають плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль. Ідеї про обумовленість життя людей і суспільства географічним середовищем висували ще древні мислителі, такі як Демокріт, Геродот, Страбон та ін. Найбільш яскравим представником цієї ідеї виступав французький філософ XVIII ст. Ш. Монтеск’є, який зробив спробу вивести з географічних умов, що обумовлені географічним положенням, характер і звичаї народів, їх господарський і політичний устрій. Цю ідею розвивало багато вчених XIX ст.: англійський історик Г. Букль, французький географ – Е. Реклю, американський географ Е. Гантінгтон, відомий російський вчений українського походження Л. Мечников та інші. Патріархом напрямку географічного детермінізму вважають німецького географа, основоположника політичної географії кінця XIX ст. Ф. Ратцеля. Головна його заслуга в тому, що він намагався пов’язати між собою політику і географію, вивчити політику тієї чи іншої країни, виходячи з її географічного положення у певному просторі. Серед прибічників географічного детермінізму були також російські історики С. Соловйов, В. Ключевський.
«Я вважаю, що економічний детермінізм заснований на абсолютно помилковому засновку, що людина завжди думала і мотивувала свої дії одними і тими ж категоріями. Тим самим ми модернізуємо і переносимо свої уявлення на минуле, що, по-моєму, є невірно в основі. Людина не завжди жила заради грошей, через гроші та в грошах. Усі традиційні культури мали свої вищі вартості, які були важливішими за гроші, тим паче, що багато з них грошей зовсім навіть не знали, а бувало, що й не хотіли знати, свідомо від них відмовляючись. Відповідно, нам треба розуміти внутрішню мотивацію людей, їхній світогляд і лише тоді можна говорити про розуміння історії взагалі. Якщо ми все переводимо в економіку, то не просто спрощуємо картину світу, а грубо її спотворюємо, адже таким чином ми переносимо своє світобачення на минуле. Тим більше можна відзначити, що й сьогодні зовсім не все вирішує економіка. Візьмемо за приклад хоч би ембарго на грузинські вина в Росії. Країна зазнає величезних збитків, і якби все вирішувала тільки економіка, то в Грузії вже давно мав би змінитися політичний курс або бути поваленим той уряд, який призвів до санкцій з боку Росії. Але цього не відбувається, а отже, зовсім не економіка є тут первинним чинником, а політика. А політика в даному випадку, це знову ж таки – ціннісні орієнтації і пріоритети! Тоді що ж говорити про стародавніх греків, та й взагалі про всі культури минулого, в яких залежність людини від економіки була просто у багато разів менша...» (уривок статті).
38. Біологічне, соціальне і духовне людини.
Людина - це вища форма живих організмів на Землі, сутність якої є колективний і усвідомлений спосіб існування.
Людину вивчає багато наук: соціологія, психологія, фізіологія, біологія, медицина, педагогіка, філософія. Сьогодні налічується вже понад 150 наук, які займаються вивченням людини, але згодом їх стане набагато більше.
На відміну від інших наук, філософія прагне розкрити не якісь окремі властивості людини, а те найголовніше, найістотніше, що в ній є й завдяки чому людина залишається самою собою в різних обставинах. Це найголовніше в людині називається її сутністю.
У чому ж полягає сутність людини? На це питання давалось чимало різних відповідей. Однією з провідних на сьогодні є точка зору, згідно з якою людина є біологічна і соціальна істота.
Біологічне і соціальне - це два рівні організації живої матерії, один з яких відтворюється через генотип, другий - через культуру як систему матеріальних і духовних засобів. Людина, як і всі інші живі істоти, - це частина природи і продукт природної, біологічної еволюції. Як і всяка жива істота, людина являється своєрідною метаболічною системою, яка існує за рахунок обміну речовин з оточуючим середовищем. Вона дихає, вживає різні природні продукти, існує як біологічне тіло в межах визначених фізико-хімічних, органічних і інших умов оточуючого середовища. Як природна, біологічна істота, людина народжується, росте, дорослішає, старіє і вмирає. Людині, як і тварині, властиві інстинкти, життєві потреби.
Біологічні детермінанти (фактори, які визначають існування і розвиток) визначаються набором генів у людини, балансом, які виробляють гормони, обміном речовин і іншими біологічними факторами. Все це характеризує її як біологічну істоту, визначає біологічну природу. Але разом з тим людина відрізняється від будь-якої тварини насамперед такими рисами:
• утворює своє власне оточуюче середовище (житло, одяг, знаряддя праці); тварина використовує тільки те, що є в наявності;
• перетворює оточуючий світ не тільки в міру своєї утилітарної потреби, але і за законами пізнання цього світу; тварина ж може змінювати свій світ тільки за потребами свого роду;
• може діяти не лише за потребами, але і відповідно свободі своєї волі, фантазії; дії тварин же орієнтуються виключно на задоволення фізичних потреб (голод, інстинкт продовження роду, групові, видові інстинкти і т. ін.);
• здатна діяти універсально; тварина лише відповідно до конкретних обставин. Вищевказані відмінності людини від тварини характеризують її природу; вона, будучи
біологічною, не замикається в одній лише природній життєдіяльності. Людина ніби виходить за межі своєї біологічної природи і здатна на такі дії, які не приносять їй ніякої користі: їй властиві альтруїзм, вона розрізняє добро і зло, справедливість і несправедливість, здатна на самопожертву і в постановці таких питань, як "Хто я?", "Для чого я живу?", "Що я повинна робити?" і ін. Людина - не тільки природна, але й суспільна істота, яка живе в особливому світі - в суспільстві, яке соціалізує людину. Вона народжується з набором біологічних рис, притаманних їй як деякому біологічному виду.
Людиною ж розумною стає під дією суспільства. Вона навчається мови, сприймає загальні норми поведінки, проймається суспільними цінностями, які регулюють суспільні відносини, виконує конкретні суспільні функції і специфічні соціальні ролі. Всі її природні задатки і почуття, включаючи слух, зір, нюх стають суспільно-культурно орієнтованими. Вона оцінює світ за законами краси, розвиненої в даній суспільній системі, діє за законами моральності, які склалися в даному суспільстві. В ній розвиваються нові не тільки природні, але й соціальні духовно-практичні почуття. Це, насамперед, почуття соціальності, колективності, моральності, громадянства, духовності. Всі разом ці якості, як природні, так і набуті в соціумі, характеризують біологічну і соціальну природу людини.
Суспільство - це не просто зібрання людей, а результат взаємодії між людьми, тобто, насамперед, ті зв язки й відносини між ними, (або, як ще їх називають, суспільні відносини), які складаються у процесі їх спільної діяльності, й становлять сутність людини. Ці відносини знаходять свій прояв у діяльності людей, а також в їх спілкуванні та свідомості. Тому діяльність, спілкування і свідомість слід розглядати як особисті форми існування й прояву суспільних відносин. Це також означає, що сутність людини знаходить свій прояв і реалізується в її діяльності, спілкуванні з іншими людьми та в її свідомості, визначаючи їх.
Історичний розвиток людини відбувався таким чином, що в її житті дедалі більшого значення набувало саме соціальне (соціальні потреби, властивості), поступово підпорядковуючи собі й природний бік людської життєдіяльності. Тому можна сказати, що рівень соціального в людині є мірилом її людяності взагалі.
Поняття духовності
Духовність - це все те у світі, що є реальним керманичем життя людини і суспільства. В.Л. Чуйко
Духовність розуміють як таку властивість душі, що дас змогу людині ставити матеріальне у залежність від ідеального''.
Здатність людини бути духовною протиставляють іншим властивостям душі (умовним та безумовним рефлексам). Тому часто зазначають, що духовність - це усвідомлення та відчуття людиною того, що вона має керуватися у своєму житті ідеалами, ідеями, принципами.
Залежно від історичних реалій, обставин життя певної особи, духовність має розмаїті форми. Це може бути, наприклад, почуття та усвідомлення честі, совісті, гідності, розкаяння, сорому, добра, зла.
Найчастіше виявлення духовності спостерігається у творчій діяльності людини. Звернемося до поширених прикладів.
Розглядаючи сучасну театральну прем'єру (наприклад, балет "Спартак"), можемо констатувати, що на сцені немає жодного фізичного атома останнього століття до нашої ери.
Виявлення духовності можемо також спостерігати у творчості вченого, інженера-конструктора. Математик взаємодіє з ідеальним трикутником, квадратом, хордою, гіпотенузою та ін., які ніколи нікому не траплялися, які визнаються неіснуючими реально, які принципово неможливо побудувати матеріально. Фізики вживають поняття "тіло, на яке діє лише одна сила або не діє жодної"; "абсолютно чорне тіло", "ідеальний газ" тощо, які визнаються суто абстрактними об'єктами, що не можуть існувати у дійсності. Конструктор проектує двигун, який більше, ніж існуючі двигуни, має бути наближеним до двигуна з ідеальним коефіцієнтом корисної дії, що існує в уяві та ніколи не буде створений реально. У наведених прикладах дії людей спонукає духовність.
Творча, сповнена духовності людина спроможна перетворити камінь на витвір мистецтва, дерево - на історичну пам 'ятку, залізну руду на залізничну колію, тобто зробити так, щоб природа існувала згідно з ідеями, які люди визнають як силу духу і як такі, до яких прагне душа.
Понятття духовного
Духовне - душевно організована соціальна визначеність людини.
У суспільстві окрема людина діє всупереч своїм бажанням, задовольняючи передусім „потреби" суспільства, а не свого тіла. Тобто людина діє духовно через ідеї, плани, мрії.
Згідно з традицією, започаткованою видатним німецьким філософом Гегелем для розгляду духовного послуговуються поняттям „діяльність".
Діяльність - форма активності, що характеризує здатність людини чи пов 'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті.
Існують різні форми діяльності. Найзагальнішим вирізненням їх є поділ на тілесну (див. III. 5) і духовну.
Своєрідність духовної діяльності полягає в тому, що людина, критично ставлячись до власного досвіду, власних знань, змінює насамперед себе відповідно до власних мрій, ідеалів, цілей і мети.
Тому доцільним є такий висновок: тілесне відношення до світу полягає у здатності людини предметно змінювати об'єктивно існуючу дійсність (довкілля), духовне - у самозмінілюдиною себе.
Духовне просякає усі сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, суто духовну. Адже у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету, реалізує конкретні плани, використовує певні ідеальні схеми, спирається на ціннісно-нормативну інформацію, що закодована у ідеальних образах. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і становить духовне життя суспільства.
39. Ф.проблеми антропогенезу. Праця, мова, регулювання шлюбних зв’язків
Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.
Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення — людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід'ємних ознак людського, зокрема:
— наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);
— соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'язане з соціальною організацією);
— цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);
— здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політичної, духовної);
— духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).
Наведені ознаки взаємопов'язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми «все в усьому» (принцип Маха). Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті. Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними. Найбільш загальним поняттям є «людина».
Людина — поняття, що відображає загальні риси людського роду, тобто характеризує родову істоту.
Індивід — окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля — індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності).
Особа — людський індивід, узятий в аспекті його соціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.
Індивідуальність — неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.
Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими, неповторними властивостями.
Пра́ця — свідома і цілеспрямована діяльність людини з перетворення предметів праці за допомогою засобів праці у життєві блага для задоволення своїх потреб. У процесі праці споживається робоча сила людини.
Праця — одна з найважливіших здатностностей людини, бо лише людина свідомо ставить перед собою мету створення знарядь праці, тобто відповідні речі, за допомогою яких вона впливає на предмети природи.
Соціальна природа праці виявляється в тім, що саме праця створила людину, і вона визначає її сутність. Соціально-трудові відносини, які виникають у процесі праці, зв'язані, з одного боку, зі ставленням суб'єкта до праці, а з другого — із впливом праці на формування і розвиток особистості суб'єкта. Суб'єктом процесу праці може бути лише індивід, людина, яка регулює і контролює його.
Мова — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування.
Розрізняють людську, формальну і тваринну мови
Свідомість, будучи ідеальною існує тільки в матеріальній формі свого вираження – мові. Свідомість і мова одночасно єдині і розрізняються. Немає мови без мислення, мислення – без мови. Однак, структура мислення і структура мови різні. Адже закони мислення єдині для всіх, а мова національна. Людина як діяч, робить світ і самого себе. Усе його життя можливе, як соціальна спільна діяльність. А для такого способу життя необхідна мова. Вона і виникає як засіб людської діяльності, спілкування, управління, пізнання і самопізнання.
Для реалізації пізнання, її передачі і спілкування людині необхідне слово, мова. Здійснюючи мовну діяльність людина мислить, мислячи, оформляє думку в слові. Але не можна ототожнювати мову і мислення. Говорити - не значить мислити, але мислити - значить вигострювати думку в слові.
У такий спосіб мова як і знаряддя праці, це найважливіший фактор формування свідомості, людини і її світу. А мова - є символічне вираження в звуці і листі психічного життя людини.
Поряд з мовою існують і інші знаково-символічні системи.
Поряд із природними є і штучні мови, створені людиною для рішення визначених задач. Це мови науки, машинні мови, жаргони есперанто. Особливо значну роль в умовах науково-технічної революції стали грати формалізовані і машинні мови. Формалізована мова - це логічні і математичні числення, у яких використовуються математичні знаки і формули. Формалізовані мови машинізуються. Знаки в силу їхнього матеріального характеру зручні для машинної обробки, для розвитку технічних систем зв'язку. Такого роду мови є сходинки до інформаційної цивілізації.
40. Методологічна функція філософії в інших видах людської діяльності
Виділення методологічної функції як вихідної обумовлене тим, що філософія займає особливе місце в процесі усвідомлення буття в структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від визначеної сфери дійсності, являє собою відбиток саме цієї визначеної сторони людського буття. Філософія ж, розглядаючи в самій узагальненій формі відношення людини до світу і до самої себе, розглядає не окремі сфери буття людини як такі, а їхній взаємозв'язок через призму розкриття природи і сутності світу, природи і сутності людини і їхнього взаємозв'язку. Тому основні положення філософії є загальнозначущими, мають методологічне значення для кожної із форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмета, для усвідомлення людиною свого відношення до всіх сфер дійсності і до самої себе.
Під методологією варто розуміти систему вихідних, основних принципів, що визначають засіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер відношення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ці принципи укладають у собі виражені в загальній формі уявлення про сутність світу і людини, про граничні основи їхній буття, про відношення людини до світу і до себе.
Таким чином, методологічна функція філософії дає для усіх форм суспільної свідомості, для теоретичної і практичної діяльності людини вихідні, що основоположні принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція припускає, що відношення людини до світу повинно виходити з усвідомлення єю природи і сутності світу і людини, граничних основ буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення загальної структури світу і стану, у якому він знаходиться.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 27 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |