Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ

Вплив античної соціально-політичної думки позначився пе­редовсім на вченнях середньовіччя та Відродження.

Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщи­ки та селяни.

Помітну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною й ідеологічною силою. Це відбувалося тому, що в умовах існуючої тоді феодальної роздробле­ності (V-X ст.) католицька церква, маючи чітку ієрархію й стійкі дог­мати, справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком. її розвиток в основно­му здійснювався зусиллями релігійних діячів.

Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього серед­ньовіччя стало вчення "отців" та "вчителів" церкви: Василія Велико­го, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про нікчемність зем­ного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропа­гувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

В основі соціально-політичних уявлень була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зва­жаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мисли­телі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення ба­гатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

Найбільш видатними соціально-політичними мислителями серед­ньовіччя були Аврелій Августін, пізніше названий "блаженним", та Фома Аквінський.

Августін (354-430) — один з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у спеціальному творі — "Сповідь".

Основна риса соціально-політичних поглядів Августіна — обгрун­тування та виправдовування нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августіном, запрограмовано на небесах. Звідси — висновок про неправомірність революційних виступів народу проти устрою "гармонійної нерівності".

У своєму вченні Августін намагався дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду,що походить, згідно з біблійними оповідями,від тих самих "прабатьків" — Адама та Єви.

Іншим важливим елементом вчення було розуміння історії люд­ства як боротьби "двох градів", "двох держав": "града божого", що складається з божих оборонців, та світської держави, "великої роз­бійницької організації", в котрій виборюють матеріальні блага та ви­зискують праведних. Кінець-кінцем, вважав Августін,хід історії на­дасть перемогу "божій державі" над світською. Високий авторитет Августіна в християнських колах західноєвропейського середньові­ччя в умовах феодальної роздробленості був зв'язаний з ідеєю про необхідність підкорення світської влади церкві.

Інший видатний мислитель — Фома Аквінський (1225-1274) — жив у період пізнього середньовіччя і був найбільш впливовим тео­ретиком церкви в Західній Європі на той час. У 1323 році він був причислений до лику святих римсько-католицької церкви, а вчення Фоми Аквінського було визнано згодом офіційною ідеологією като­лицизму.

Погляди Фоми Аквінського на суспільство сформувалися під впли­вом Арістотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-пол­ітичні відносини як відбиття небесного божого порядку. Суспільство має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися фізичною працею, а меншість — розумовою,а також керувати сусп­ільством. В інтересах суспільства кожна людина має безвідмовно виконувати свої обов'язки, бо вони встановлені богом.

Фома Аквінський жив у епоху, коли католицька церква, яку очо­лював папа, мала величезну владу. Враховуючи те, що в цей період розпочався процес створення національних держав, він висловлю­вав думку, що держава є божественним установленням. А найкращою і найбільш природною формою світської влади він вважав мо­нархію.

Проте, хоч держава і має божественну природу, Фома Аквінський допускав ситуацію, коли зловживання владою, надмірні утиски да­ють народу право на опір тирану і навіть на його насильницьке пова­лення.

У соціально-політичних вченнях середньовіччя знайшли відоб­раження нові явища в суспільному житті, яких не знала античність. Це сприяло виникненню деяких нових наукових ідей. Серед них ідеї єдності людської історії, прогресивного розвитку людського су­спільства (на відміну від циклічного розуміння розвитку суспільства в період античності), моральної рівності людей тощо. Знання поглядів на соціальне життя в середні віки дає змогу краще зрозуміти сучасні соціальні вчення християнства.

Наступний період історії соціально-політичної думки зв'язаний з формуванням і розвитком капіталізму в Західній Європі. Станов­лення й розвиток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній розробці соціально-політичних ідей. У XIV-XV ст. в соціально-економічному та культурному житті Західної Євро­пи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах, стали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному класу феодалів приходить новий клас — буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи привели до появи нових думок та ідей.

Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр своєї уваги вони ставили людину.

Багато гуманістів вва­жали богослов'я лженаукою і негативно ставилися до церкви. Вони стали вождями культурного руху, відомого під назвою Відродження або Ренесансу. Ця назва зв'язана з тим, що творці гуманістичної на­уки та мистецтва вважали себе спадкоємцями і безпосередніми про­довжувачами науки та культури античності.

У духовній діяльності Петрарки і Боккаччо, Альберті і Франсуа Рабле, Нікколо Макіавеллі і Еразма Роттердамського та інших мис­лителів яскраво помітні спроби створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній культурі середньовіччя. Гуманісти вимагали звільнення від засилля церкви, від її панування в економічному, політичному та духовному житті. Вони виступали за свободу розуму, що давала б можливість без перешкод розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала людину, підкреслю­вала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли людську особистість, її гідність, вірили в її творчий потенціал та безмежні здібності до саморозвитку.

Соціально-політична думка епохи Відродження на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на інди­відуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку, власний спосіб життя. Ідея індивідуальності була не відома ні античності, ні середньовіччю, де окрема людина розглядалася лише як частка якоїсь спільноти: держави у греків та римлян, релігійної общини в серед­ньовіччі.

Гуманісти підкреслювали пріоритет особистості щодо будь-якої соціальної спільності. Це була не тільки реакція на нівелювання ок­ремої особи за феодального ладу, відповідали ці ідеї і потребам но­вої економіки, що вимагала саме вільної та незалежної особистості.

Ренесансні суспільні теорії позбулися релігійного впливу. Соц­іально-політичні відносини виступали в них вже не як відбиття Го­жого промислу, а як справа рук самої людини.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469-1527 pp.). Він за­лишив цілий ряд творів, які дуже високо поставили його в історії політичної думки. Серед цих творів особливо значні "Монарх", "Роз­думи на першу декаду Тіта Лівія", "Історія Флоренції" тощо.

Найбільш відома праця Н. Макіавеллі — "Монарх", яка здобула йому всесвітнє визнання та величезну популярність⁵.

Мета "Монар­ха" — розкрити, як завойовують владу, як її втримують і як втрача­ють, навчити можновладців науці досягнення політичного успіху. Політична філософія Макіавеллі базується на аналізі римської історії, власних спостереженнях політичного життя Італії та на політичній біографії відомого італійського політичного авантюриста Чезаре Бор-джа, який прихилив до себе симпатії Н. Макіавеллі тим, що прагнув об'єднання Італії.

Монарху, який завоював владу, радить Макіавеллі, не слід спира­тися на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот. Вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слуга­ми. Не слід наближати до себе й допускати до влади також тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боятися тебе в майбутньому. З ненависті або страху люди стають мстивими, а не послужливими. Навіть нова ласка монарха не здатна знищити страх або пам'ять про старі образи.

Монарх може сміливо наблизити до себе того, кого ра­ніше вважав ворогом: останній обов'язково захоче справами довес­ти неслушність попередньої думки про нього. Монарху Макіавеллі радить спиратися не на знать, якій важко догодити, а на народ. Наро­ду достатньо час від часу "кидати кістку", щоб він відчував, що його пригнічують трохи менше, ніж раніше.

Монарху, який бажає довго втримати владу, необхідно турбуватися про регулярну ротацію (за­міну) вищих політичних кадрів: люди, які тривалий час наближені до нього, починають відчувати себе рівними з ним, починають погано слугувати і навіть думати про переворот. Крім того, про особу само­го монарха широкі верстви населення судять на підставі того, які в нього радники. Останні мають бути людьми авторитетними, але не спеціалістами в політиці. Тоді монарх може використати їхній автори­тет у народі, а вони не зможуть впливати на прийняття політичних рішень.

Як треба користуватися насиллям та добрими справами? Насилля треба застосовувати тільки один раз. Узявши владу, наприклад, з ус­іма ворогами треба покінчити одразу, щоб потім уже не повертатися до насилля. Добрі справи треба здійснювати невеликими порціями, щоб ті, кого вони стосуються, часто про них згадували і говорили. А як будувати свої відносини з народом? Треба інколи звертатись до народу по допомогу: люди більше схильні любити тих, кому зроби­ли добро самі, аніж тих, хто робить добро їм. Монарх повинен все­ляти у народ надію на скороминучість лихих часів, нагадувати, що довкола нещадні вороги, зупиняти занадто непокірливих. Мудрість монарха полягає також у тому, щоб штучно створювати собі несиль­них ворогів і перемагати їх, ще більше звеличуючи себе. Натовп по­любляє переможців.

Політична філософія Макіавеллі сповнена ренесансного оптимі­зму. Людина може все, і повалені монархи повинні нарікати тільки на себе. Тільки та особистість є сильною, яка вміє спритно присто­совуватися до існуючих обставин.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н. Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі і закони, які не зале­жать не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політич­ної діяльності, метою якої є зміцнення держави, виступає користь і успіх у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям.

Мета, якої прагнув досягти Н. Макіавеллі (зміцнення якоїсь з ма­леньких італійських держав настільки, щоб вона могла об'єднати під своєю владою всю Італію), була прогресивною, однак він не гребував нічим, ігнорував моральність, в основу політики покладав цинізм і безпринципність. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. став сталінізм, який, прикрива­ючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про пере­розподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Зарубіжні дослідження останніх десятиліть підкреслюють вели­чезний вплив Н. Макіавеллі на політичні теорії нового часу, його роль як основоположника сучасної політичної науки. Політична док­трина Макіавеллі реалістична, вона виявляла справжні пружини ав­торитарної політики і політичної діяльності.