Читайте также:
|
ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СУСПІЛЬСТВА. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ПРАВОВА ДЕРЖАВА.
Провідна ідея теми: показати вирішальну роль економічних відносин у становленні і розвитку суспільства, проаналізувати роль суспільних відносин, діалектику продуктивних сил і виробничих відносин.
Мета вивчення: охарактеризувати системно-структурний аналізекономічного базису суспільства, проаналізувати його роль у формуванні усіх сфер суспільного життя, розкрити діалектику базису та надбудови, особи та суспільства.
План
1. Філософський аналіз історичного процесу. Концепція локальних культур О.Шпенглера і багатоманітних цивілізацій А.Тойнбі.
2. Суспільство і природа.
3. Поняття суспільного буття та суспільної свідомості.
4. Історичні типи взаємовідношень особи та суспільства. Права і свободи особи.
ЛІТЕРАТУРА
Конституція України. – К., 1996.
Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. К., 1996. Розділ 1.
Єременко О.М. Багатомірність історії // Філософська і соціологічна думка. – К., 1991. № 2.
Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. – Лекція 25.
Філософія. Підручник. – К., 1995. – С. 247-259.
Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998. Розділ 9.
Слід зазначити, що кожна філософська система тією чи іншою мірою зверталася до соціальної проблематики. І це закономірно, тому що перш ніж будувати модель космосу чи систему категорій пізнання, обгрунтовувати закономірності розвитку природи чи методи її дослідження, філософ повинен розібратися в духовних орієнтаціях епохи, соціальних і моральних цінностях, світогляді. Суспільство як об’єкт дослідження постійно було в центрі уваги філософських систем. Так, у філософських працях Платона викладено модель ідеальної держави, яка, грунтуючись на природному поділі людей (на рабів, ремісників, торговців, воїнів і правителів), повинна охороняти міру щастя кожної групи. Основним принципом побудови такої держави Платон вважав справедливість. Держава має власну організацію і захищає людей від чужоземного поневолення, створює умови для забезпечення кожного члена суспільства матеріальними благами, а також сприяє розвитку духовної діяльності і творчості.
Основою ідеальної держави є розподіл праці. Кожен має сумлінно виконувати свої функції: раби – працювати, воїни - охороняти державу, філософи – керувати. Коли представник однієї касти намагається виконувати функції іншої, наприклад, воїн береться керувати державою, а філософ – фізично працювати, то це, на думку Платона, веде до загибелі держави. Фізична праця, на думку Платона, доля тільки однієї частини суспільства: рабів і ремісників. Правителів потрібно вибирати тільки із філософів, які володіють найвищою доброчесністю – мудрістю. Єдність громадян визначається відсутністю чвар і незгод у вищих класах, відсутністю індивідуальної власності, неможливості її виникнення, а отже, і неможливості всякого роду образ, судових, майнових претензій. Злагода серед вищих класів унеможливить суперечності і непокору серед нижчих класів. Платон виділяв п’ять типів державного управління: 1) ідеальний тип державного правління, що підпорядкований світовому закону добра і краси; 2) монархію – правильний тип державного правління; 3) аристократію – правильний тип; 4) демократію; 5) тиранію – неправильні типи державного правління.
По Арістотелю поділ суспільства на рабів і рабовласників є чинником природним і незаперечним. На відміну від Платона, ідеальна держава, на думку Арістотеля, існувала у минулому. За Арістотелем, все суспільне життя людей протікає у межах держави, яка являє собою вид спілкування. Головними видами спілкування є: спілкування у сім’ї; у веденні спільних справ; для обміну благами.
Вивчивши різноманітні типи держав, - афінську демократію, спартанську аристократію, македонську монархію та інші, - Арістотель дійшов висновку, що для побудови ідеальної держави революційні зміни непотрібні. Потрібно лише удосконалювати суспільний устрій згідно з природним поділом суспільства на класи. Серед пануючих необхідно забезпечити злагоду і опиратися при цьому не на великих і дрібних власників, а на середній клас.
Релігійні погляди на суспільний устрій розробляли Августин Аврелій і Фома Аквінський. Августин Блаженний стверджував, що нерівність серед людей – необхідне явище суспільного життя. І хоч злиденність є більш сприятливою умовою для спасіння, багатство не є суттєвою перешкодою для цього. Людська історія, за Августином, визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів – Божого і земного царства. Боже царство складають праведники, земне – грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилось і зміцніло. Людей, що належать до нього, відзначає смиренність як перед Богом, так і перед церквою. У земній історії ці два царства переплетені між собою. Це унеможливлює досягнення рівності. Тому прагнення рівності є протиприродним. Розглядаючи основні стадії розвитку людства, Августин Блаженний проводить аналогію з шістьма днями творення світу і етапами розвитку людини: вік немовляти, дитинства, отроцтво, юність, зрілість, старість.
Кант суспільно-філософські концепції розпочинає твердженням про суверенітет особистості та об’єднану волю народу, представлену як суспільний договір у формі держави. Він заперечує всякі станові нерівності та привілеї, підкреслює рівність громадян перед законом, суверенність народної влади. Оскільки всіх не можна залучити до управління державою, то потрібний правитель, влада якого не може бути обмежена нічим, крім закону. Будь-яка народна смута та розбрат, виступи народу проти верховної влади загрожують розпаду держави. Тому суспільна злагода повинна триматися не на революціях, чи повстаннях, а на покорі народу верховній владі, якого б походження вона не була. Ніяка революція не може удосконалити природу людини, вона лише стимулює конфлікти. Для суспільної злагоди потрібні дві речі: правова держава і категоричний моральний імператив.
За Кантом, правова держава грунтується на поєднанні волі осіб, що складають народ. Кожен громадянин має право голосу і має підкорятися лише тим законам, на введення яких він дав згоду. Державна влада повинна мати таку структуру: законодавча, виконавча, судова. Цим вимогам найкраще відповідає республіканський устрій. Іншою засадою суспільної злагоди є моральне вдосконалення громадян за принципом “чини так, як ти хотів би, щоб інші чинили стосовно тебе”. У цьому він вбачав універсальний засіб розумної організації суспільства й приборкання одвічно злої природи людини.
Першою революцією у суспільствознавстві було категоричне розмежування ідеологів буржуазії з теологічним поясненням сутності людини, природи та держави. На місце Бога був поставлений матеріальний інтерес (приватна власність). На засадах приватної власності грунтувалися наступні концепції суспільства. Марксизм порушив цю традицію, теоретично обгрунтувавши можливість побудови суспільства на засадах суспільної власності. На противагу філософам, які визначали рушійною силою суспільного розвитку Бога та підкреслювали роль особи в історії, марксизм обгрунтовував роль народних мас в історії як головного чинника суспільного життя. Вчення про суспільно-економічні формації об’єднало ці положення, “зцементувавши” їх ідеями класової боротьби, революцій як форм переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.
Однак поряд з таким поясненням історичного розвитку людства, як єдиного, “інтернаціонального” поступу існував інший. Починаючи з глибокої давнини люди у суспільному житті вбачали не тільки спільне, а й відмінне: поділ на “ми” і “вони”, на “моє” і “чуже” завжди був властивий свідомості людей. Так, для античного грека і римлянина було природним протиставлення своєї держави – варварам, вільних – рабам. У новий час географічні відкриття показали, що існують інші народи, інші культури, звичаї, вірування, расові відмінності.
Появляються концепції “локальних культур” і “багатоманітних цивілізацій”. На початку ХХ ст. німецький філософ Освальд Шпенглер розглядав культуру як найвищу цінність кожного народу, що виникає із постійного устремління людини до вічності, до космічності. Межі культури він розуміє досить широко; коли нація, народ створює свою культуру, то всі форми його практичної і теоретичної діяльності опосердковуються. Культура виражає колективну душу народу. На думку Шпенглера, гуманістичною є тільки локальна (національна) культура. Елементами локальної культури є: мова, звичаї, традиції, міфи, мистецтво, релігія, історія, філософія, література.
Для Шпенглера культура – це організм, відділений від інших організмів у якого існує жорсткий зв’язок підсистем. Тому не може бути загальнолюдської культури. Існує вісім локальних культур: єгипетська, вавілонська, індійська, китайська, греко-римська, західно-європейська, культура майя. Всякий зв’язок між ними виключений. Є пануючі культури, культури, продукуючі основі ідеї і є культури, що їх сприймають. Однак, всяка культура -–продукт інтелектуальної діяльності еліти нації.
Кожна молода, народжуюча культура сприймає культурні цінності інших народів не в їх існуючій формі, а переробляє її відповідно до своїх світоглядних орієнтирів, накладає на них свій ритм і такт, тобто асимілює їх своїми ментальними особливостями. Стосовно таких універсальних ідей як християнство, іслам, буддизм, які пронизують багато культур, то Шпенглер твердив, що вони не мають вирішального значення на збагачення культур, навпаки, кожна культура надає цим світовим релігіям своєї унікальності. реальність культурного феномена лежить не в ідеях, а в об’єктивній структурі нації, способі життя, звичаях, поведінці. Так, православ’я сповідують українці і росіяни, серби і болгари, греки та інші народи. Однак християнство не робить спільними їх культури. Католицизм сповідують італійці, поляки, іспанці, бразильці, мексиканці, аргентинці. Однак, кожен з цих народів має свої культури. Іслам сповідують араби, негри, індуси та ін., але всі народи творять і зберігають свої самобутні культури.
О.Шпенглер стверджує, що культура, як “живий організм”, функціонує тисячу років, потім помирає. Після смерті культура перетворюється у цивілізацію, яка, на протилежність культурі, є таким соціальним простором і часом, в якому згасають культури. Перехід від цивілізації до культури є переходом від творчості до повторення уже відомого, до тиражування культурного екземпляру, від органічної роботи до механічної дії. Це відбувається тоді, коли на історичну арену виходять нові господарі – власники. Для греко-римської культури це був період заміни рабовласництва феодалізмом, для західноєвропейської – заміна феодалізму капіталізмом. Коли наступає цивілізація культура не зростає, не творить нічого нового, а лише тиражує те, що створене. Замість культурної творчості люди займаються політикою. Якщо культура йде “вглиб”, то політика – “вшир”. Але політична діяльність в умовах цивілізації суттєво відрізняється від політичної діяльності в епоху культури. В епоху культури – це політика “народу”, його еліти; в епоху цивілізації – це політика мас, натовпу. Саме неможливість інтенсивного формування політики в епоху цивілізації робить її екстенсивною – тобто завойовницькою.
Теоретично близьку до концепції О.Шпенглера філософію історії як розвитку і занепаду своєрідних типів культур обгрунтував і пропагував англійський історик А.Тойнбі. На його думку єдиної історії людства не існує, є лише історія окремих, своєрідних і замкнутих цивілізацій. Він нараховує п’ять цивілізацій: китайська, індійська, ісламська, західна (християнська) і російська. Епоха цивілізаційного розвитку виникає значно пізніше виникнення держав. Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, розвитку і занепаду, після чого гине, уступаючи місце іншій цивілізації. Рушійною силою розвитку цивілізацій є еліта, творча меншість, носії творчого духу (Будда, Христос, Конфуцій, Мухаммед та їх послідовники). Вони дають відповідь на питання, які перед людством ставить історія і тягнуть за собою інертну більшість.
Все ж на певному етапі розвитку творча еліта неспроможна вирішувати чергову соціальну проблему і тоді вона перетворюється у пануючу меншість, що нав’язує свою владу силою, а не авторитетом; відчужена маса населення стає “внутрішнім пролетаріатом”, який спільно з “варварською периферією”. У кінцевому підсумку руйнує дану цивілізацію, якщо вона сама не гине від військової поразки чи природніх катастроф.
І.О.Шпенглер і А.Тойнбі у своїх концепціях обгрунтовують відмінність між культурами і народами. Незважаючи на неповторність і унікальність світової історії, філософи шукали спільної основи, єдності історичного процесу. Серед багатьох концепцій, що описують єдність історичного процесу можна виділити дві: 1) в основі єдності історичного процесу лежать ідеальні фактори. Так, Гегель розглядав історію як прогрес “духу в усвідомленні свободи”, який реалізується через дух окремих народів, що змінюють один одного у міру виконання ними своєї історичної місії. Ідея духовної закономірності прокладає собі шлях незалежно від бажання окремих людей. Джерелом суспільного розвитку є свідомість, духовне, ідея; 2) інший напрямок основу єдності історичного процесу вбачає у матеріальних факторах, суспільних зв’язках і відношеннях. З самого початку людина виступає як соціальна істота, а природні фактори, відмінності фізичного характеру (раси, нації) є несуттєвими. Головне – здатність до праці, спілкування, мислення.
Поняттям “природа” ми позначаємо все суще. Це – Всесвіт; матерія, сукупність умов існування людини і людства. Суспільство є продуктом розвитку природи. Виникнувши, воно починає здійснювати вплив на природу і, в свою чергу, підлягає дії із сторони природи. Взаємодія природи і суспільства – складний і суперечливий процес. У нього включена не вся природа, а та її частина, яку ми називаємо “оточуюче середовище”. На протязі історії відносини між суспільством і природою постійно змінювалися. У наші дні виникла гостра суперечність між природою і суспільством. Суспільство у своєму розвитку почало суперечити закономірному розвитку природи, приводить до її руйнації. Деякі філософи роблять висновок про несумісний характер розвитку природи і суспільства. Інший погляд стверджує, що існуюча суперечність повинна бути вирішена.
У 1968 р. був заснований Римський клуб, що об’єднав близько ста відомих вчених понад 30 країн світу. Члени клубу дійшли висновку, що ці проблеми потребують колективних зусиль людства, об’єднання держав і народів. Проте безпосередньо ними ніхто не займається і кожен дбає про своє вузьконаціональне, державне. Доля ж людства лишається без конкретного виконавця. За цю справу взявся Римський клуб. Члени клубу поставили перед собою дві цілі: 1) сприяти швидкому і глибшому пізнаню труднощів розвитку людства; 2) використовувати всі наявні знання для стимуляції формування нових відносин між державами.
Члени клубу запропонували проект практичних дій, спрямованих на подолання глобальних проблем, що загрожують людству. Цей проект адресований видатним представникам наукового світу, політичним діячам, бізнесменам, широкій громадськості. У ньому пропонується шість провідних цілей, щоб стимулювати більш відповідальне ставлення людини до життя, повсякденних справ, політичних дій, науково-технічних досліджень.
Перша мета орієнтує людство на бережливе ставлення до природи, її ресурсів, життєвого потенціалу. Зазначається, що “пропускна властивість землі” не безмежна. Існують певні біофізичні межі не тільки для розширення людської діяльності, але й для присутності кількості людей на планеті.
Друга мета – орієнтація на внутрішні можливості людини, її властивості до пристосування не безмежні. Тому діяльність, техніко-технологічні системи, соціальні реформи тощо, потрібно вибудовувати так, щоб не піддавати людський організм стресам.
Третя мета – культурна спадкоємність – щоб найновіші досягнення людства використовувалися усіма народами, перетворити культуру у ключовий момент прогресу, на принципах нового світового економічного порядку та стратегії розвитку. Цінності культури перебувають нині у кризовому стані. Їх потрібно рятувати від вандалізму, розкладу, занедбання. Саме в них міститься глибоко людська традиція, що спрямована у майбутнє; саме в них зберігаються найфундаментальніші стимули віри і любові, гордості і справедливості, почуття прекрасного і прагнення до добра.
Четверта мета – світове товариство – обумовлює поєднання міждержавних зусиль для розв’язання глобальних проблем сучасності; створення нових управлінських структур загальноосвітнього рівня, в основу діяльності яких має бути покладено систему скоординованих географічних і функціональних центрів прийняття рішень, що охоплювали б усі країни і народи.
П’ята мета – людське житло – спрямована на оптимальне розселення людей на планеті. Загальний, єдиний план розселення стає нагальною потребою.
Шоста мета – виробнича система – орієнтує на створення вивіренї в масштабах цивілізації єдиної економічної системи, системи фінансування, ресурсозабезпечення і зберігання, територіального розміщення виробництва тощо.
Як підкреслює А.Печчеї, головна мета запропонованого плану полягає у відродженні людського духу, без чого вся людська система опиниться у полоні таких обставин, які неминуче приведуть до її знищення. Потреба розв’язання глобальних проблем актуалізує співдружність, а не конфронтацію.
Взаємозв’язок між природою і суспільством здійснюється через працю, у процесі якої люди не тільки змінюють природу, але й самих себе, як свідомо мислячих істот. Природа виступає як об’єкт матеріально-виробничої діяльності, а суспільство – як суб’єкт. Природні багатства: енергоресурси, родючі грунти, вода, повітря, клімат також впливають на суспільний розвиток. На початку ХІХ ст. у соціології виник напрям – “географічний детермінізм” представники якого вказували на визначальну роль географічного середовища на суспільне життя. Так, французький філософ Ш.Монтеск’є усі суспільні процеси пояснював географічними умовами, кліматом. На його думку, природа створила людей рівними. Проте різниця у кліматі призвела до неоднакового статусу людей у суспільстві, до нерівності і навіть до рабства.
Відомо, що і тварини впливають на розвиток природи і вносять у неї помітні зміни. Щоб запобігти руйнуванню природи мало знати її закони. Потрібно будувати суспільство на таких засадах, щоб спосіб виробництва вписувався у закони функціонування природи.
Соціальна структура суспільства являє собою сукупність соціальних груп взаємовідносини між якими зумовлені формою власності. Соціальна група – це сукупність певного числа людей, об’єднаних певними інтересами чи спільною справою. У сучасній філософії розрізняють малі, середні і великі соціальні групи.
Малі соціальні групи – це групи, що об’єднують по декілька чоловік або десятків чоловік (сім’я, первинні виробничі об’єднання (бригади), різні товариства). Специфічною ознакою цих груп є безпосередній контакт їх членів. Люди живуть у групах під взаємним контролем, у безпосередньому спілкуванні.
Середні соціальні групи – жителі одного села чи міста, працівники одного заводу чи фабрики, викладачі та студенти одного навчального закладу. Вони вирішують спільні завдання.
Великі соціальні групи – класи, етнічні спільноти (нація, народність, плем’я).
Доведено, що соціальні спільності виникають природно-історичним шляхом. Історично першими спільностями були рід, плем’я, сім’я, громада. Саме вони забезпечували функціонування та розвиток виробництва засобів до існування, відтворення самої людини, спільне протистояння стихійним лихам.
Відомий російський історик В.Ключевський писав, що історично на фізіологічних основах кровних зв’язків виникає первісна сім’я. Сім’ї, що виходили з одного кореня, утворювали рід, другий кровний союз, до складу якого входили вже релігійні та юридичні елементи. Рід розростався у плем’я для якого спільним були мова, рід занять, звичаї та традиції. З племен шляхом асиміляції складався народ. Народ утворює державу.
Сім’я існує з найдавніших часів. Стійкість цього об’єднання грунтується на споконвічній потребі людини у безпосередньому відтворенні життя, вихованні дітей, догляді за хворими і старими. Сім’я - це стосунки чоловіка і жінки, батьків і дітей. Ця група кровні родичі, члени якої зв’язані між собою спільністю побуту, взаємодопомогою та відповідальністю. Історія сім’ї – надзвичайно цікава. Ще й нині існують сім’ї, де головну роль відіграють жінки, де чоловіки офіційно мають декілька дружин, де неофіційно чоловік має стільки дружин, скільки може їх утримувати. Як би там не було, а сім’я існує і буде існувати.
Рід – група кровних родичів, що ведуть своє походження по одній лінії (материнській чи батьківській), мають спільне родове ім’я.
Плем’я – охоплює декілька родів, проте не вичерпується їхньою кількісною характеристикою, а визначається спільністю території, єдиною племінною мовою, культурою.
Народність – це історична спільність людей, що утворюється з племені і передує нації. У нерозвиненому вигляді вона має всі ознаки нації – проживання на спільній території, спільна мова, спільний психологічний склад. Проте для народності є характерною слабкість внутрішніх економічних зв’язків.
З народності виникає нація. Національні відносини – важлива складова суспільних відносин, що органічно входять у їх систему і мають відносно самостійний статус. Зазнаючи впливу економічних, політичних, суспільно-побутових відносин, національні відносини, з свого боку, чинять зворотну дію, вносять певний колорит в усі сфери життя.
У специфіці національних відносин відбиваються всі ознаки нації – територіальні, етнічні, мовні, економічні, культурні та психологічні. Історична практика свідчить про складність територіально-національних відносин на грунті яких виникають міжнаціональні конфлікти.
Розглядаючи суспільство як складну систему, необхідно виділити її підсистеми, якими є сфери життя, що визначають цілісність суспільства. Такими сферами життя є: соціально-етнографічна, соціально-господарська, соціально-політична та соціально-культурна. Всі вони тісно пов’язані між собою і мають свої структури.
Спираючись на структурний підхід до розуміння суспільства, філософія здійснює аналіз, у першу чергу, такої його підвалини як стосунки матеріального та ідеального, або суспільного буття та суспільної свідомості. У лекції “Буття. Матерія. Свідомість” було виділено таку форму буття як “буття суспільства” на відміну від “буття природи” та “буття ідеального, свідомості”.
Змістом “суспільного буття” є: 1) об’єктивне, реальне існування суспільства у просторі і часі. Сюди входить вирішення проблеми виникнення суспільства, його розвитку та функціонування. 2) Оскільки поняття “буття” є єдністю понять “матерія” і “свідомість”, то і “суспільне буття” є єдністю матеріального і духовного, об’єктивного і суб’єктивного, які відображають сутнісну специфіку функціонування і розвитку суспільства.
Об’єктивною стороною є реальний життєвий процес, що складається з виробництва та відтворення життя людей і безпосередньо проявляється у суспільних відносинах як у межах суспільства так і у стосунках людини з природою. Сюди включається процес виробництва, сімейно-побутові відносини, реальне життя людей у всій його складності.
Суб’єктивною стороною життя суспільства є сукупність ідей, знань, настроїв, ідеалів, всіх духовних цінностей людей у кожну історичну епоху. Ця сукупність є відображенням реального процесу життя людей та їх прагнень (ідеалів). Це духовний світ особи, духовна культура, творчий потенціал науки, мистецтва. Цей світ існує у свідомості людини, у суспільній свідомості людства, в пам’ятках матеріальної та духовної культури, у засобах масової інформації і проявляється у системі дій та вчинків людей.
Реальне суспільне життя є єдністю цих двох сторін соціуму, невідривних одна від одної. Вони органічно пов’язані: суспільна свідомість не тільки відображає суспільне буття, але й впливає на нього. У системі суспільної свідомості формуються прогресивні, передові ідеї демократизму, гуманізму, які, оволодівши масами, втілюються у життя.
У підручниках по соціальній філософії досить часто зустрічається твердження, що співвідношення суспільного буття і суспільної свідомості аналогічне співвідношенню буття і свідомості у гносеології. А у гносеології матерія первинна, існує до і незалежно від свідомості. Чи може існувати суспільне буття до суспільної свідомості і незалежно від нього? Хоча у зміст суспільного буття входять матеріальні явища, що існують об’єктивно, все ж вони створюються людьми з участю їх свідомості. Неможливо уявити що економічні, політичні, правові відносини, держава, соціальні інститути, партії створювалися поза сферою суспільної свідомості. Все ж можна стверджувати, що суспільне буття первинне у тому відношенні, що воно визначає зміст і форми суспільної свідомості і характер його активного впливу на суспільне буття.
У співвідношенні суспільного буття і суспільної свідомості можна виділити такі форми: суспільне буття існує об’єктивно, поза суспільною свідомістю; суспільна свідомість відображає суспільне буття; будучи первинним, суспільне буття визначає зміст і форми прояву суспільної свідомості; суспільна свідомість активно впливає на суспільне буття.
Коли ми говоримо про суспільство, то повинні з’ясувати яку роль відіграє людина у його виникненні, функціонуванні і розвитку. Що таке суб’єкт суспільного розвитку? Чи всі люди є суб’єктами власної життєдіяльності і які якості повинна мати людина, щоб стати суб’єктом?
Для характеристики людини у філософії використовують ряд понять: “індивід”, “індивідуальність” і “особа”.
Термін “індивід” застосовується для визначення окремого представника людського роду. Це одиничний представник певної суспільної групи: студент лікар і т.п. Індивід – це один із чогось, один із якоїсь спільноти. Однак, визначення людини як індивіда досить абстрактне, бо не відображає всього багатства людської життєдіяльності.
“Індивідуальність” – виражає неповторну своєрідність, те особливе, що відрізняє одного індивіда від іншого. Це замкнутий всередині себе Мікросвіт, специфічні риси людини, її темперамент, характер. “Індивідуальність” характеризує специфічне, особливе, своєрідне, те, що відрізняє одну людину від іншої. Є люди, що уміють багато що робити, професіонально необмежені, всебічно обдаровані люди. “Індивідуальність” – це не просто перелік того, що відрізняє одного індивіда від іншого. Поняття “індивідуальність” концентрує увагу на тому особливому, специфічному, своєрідному, що відрізняє дану людину від інших людей.При цьому маємо на увазі не зовнішній вигляд людини, а весь комплекс її соціально значимих характеристик. По Канту, людина стає особою завдяки самосвідомості, яка відрізняє людину від тварини і дає їй підпорядковувати своє “Я” моральному закону.
Під особистістю розуміють деяке ядро, основу, що інтегрує, зв’язує воєдино всі індивідуальні характеристики і надає людській поведінці і діяльності стабільну послідовність. Таким ядром є співпадіння природних нахилів з професійною діяльністю. Досить вдало описав дану ситуацію Г.Сковорода, виразивши її у вченні про “сродну працю”. Індивід формує свій внутрішній світ шляхом засвоєння форм і видів історично складеної діяльності і, в свою чергу, опредметнює свій внутрішній світ досвідом людства. Ядром особистості виступає та сфера діяльності, яка найповніше задовольняє потреби та інтереси людини. Внутрішнім регулятивним механізмом виступає самосвідомість, включаючи власне "Я“, самооцінку і самоповагу, свідомо-вольове начало у поведінці.
Що таке особистість? В епоху Відродження і Реформації окремі люди виступили проти авторитаризму римо-католицької церкви, виявивши неабияку здатність до самодисципліни. Папському диктату була протиставлена не тяга до індивідуалізму, а сила особистості і добровільно покладеної на себе місії. Філософське узагальнення такої позиції дав І.Кант. “Самодисципліна”, “самовитриманість” – основні поняття кантівської етики. Однак самою важливою категорією була “автономія”. Принципи поведінки людини мають бути такі, щоб наші вчинки були і нормами всезагального законодавства, щоб наша поведінка не виходила за межі вимог моралі. Лише на такій основі може ствердитися особиста незалежність індивіда.
У кожну історичну епоху формується сукупність умов – матеріальних і духовних, які визначають тип людини і її стосунки з суспільством. Це може бути “злиття” індивіда з суспільством (родова община); антагоністичні відносини між людиною і суспільством (деспотичні і тоталітарні режими); демократичні норми відносин між особою і суспільством на основі права.
Є два основних типи взаємовідносин між особою і суспільством.
1) Відношення особистої залежності, коли людина включається в жорстко регламентовану систему суспільних зв’язків (рід, община, каста). Тут людина повністю залежить від колективу. І реально, і у своїй свідомості вона не виділяється із колективу. Усвідомити себе як особистість людина може тільки у суспільстві, у взаємовідношеннях з іншими людьми, у співставленні себе з ними, у відмежуванні себе від них. Вихід за межі особистої залежності почався тоді, коли появилися форми експлуатації: рабство, кріпосництво. І тут особиста залежність існує як підкорення і панування.
2) Відношення майнової залежності особи і суспільства виникає з розвитком товарного виробництва, коли знищуються станові привілеї. Здійснюється атомізація суспільства, поділ його на приватних осіб, не зв’язаних відношеннями особистої залежності. Зникає система позаекономічного примусу (рабство, кріпосництво). Формально і власник, і той, хто не має власності рівноправні: один живе за рахунок своєї власності, другий – за рахунок своєї праці. Головною формою соціальних зв’язків виступають гроші. Формується новий тип соціальних зв’язків – майнова залежність і особиста незалежність. Основою речової залежності є приватна власність.
У соціальній філософії крім поняття особи існує поняття “громадянин”. Громадянин – це положення особи у державі. Держава наділяє правами і свободами не особу, а громадянина. Особа є громадянином тому, що між нею і державою встановлюється правовий зв’язок, коли особа користується захистом держави і має щодо неї певні обов’язки.
Що таке права? Права – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку у конкретних умовах і є рівними для усіх громадян держави.
Є фізичні права – можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення фізіологічних потреб: право на життя, на фізичну недоторканість, на безпечне екологічне середовище, власність на предмети споживання, медичне обслуговування, на житло, на соціальне забезпечення.
Особисті права – право на захист честі і гідності, на свободу віросповідання.
Культурні права – право на освіту, на художню і технічну творчість.
Економічні права – право на здобуття професії, право на власність, право на працю.
Політичні права – право на громадянство, приймати активну участь у політичному житті держави, приймати участь у виборах і бути обраним до законодавчої влади.
Громадяни крім прав мають і обов’язки. Чим більше прав, тим більше обов’язків.
Права і обов’язки громадян України гарантуються Конституцією України.
Провідна ідея теми: показати механізми, детермінуючі чинники у розвитку та функціонуванні суспільства, проаналізувати поняття діяльності, праці та виробництва.
Мета вивчення: проаналізувати визначальну роль матеріального виробництва у розвитку суспільства, розкрити структуру матеріального виробництва; пояснити взаємозв’язок між суспільними законами та матеріальним виробництвом, сутність соціального прогресу.
План
1. Структура соціальної діяльності. Соціальна діяльність та свобода людини.
2. Визначальна роль матеріального виробництва у розвитку суспільства. Архітектоніка суспільного виробництва.
3. Матеріальне та духовне виробництво, їх взаємозв’язок.
ЛІТЕРАТУРА
Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996. Розділ П.
Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. – Лекція 24.
Філософія. Підручник. – К., 1995. – С. 412-423.
Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998. Розділ 10.
Суспільне життя – це трудове життя. Працею створюються матеріальні блага, перетворюється географічне (природне) й суспільне середовище. В ній реалізуються, а разом з тим і формуються й відтворюються людські якості. Праця є вічною необхідністю, без неї неможливе саме людське життя.
Визначальною рисою діяльності є те, що кожна практична дія містить у собі дві взаємопов’язані сторони: матеріальну та ідеальну. Перш, ніж що-небудь створити людина ставить перед собою мету. Мета – це образ, уявлення про те, чого ще немає, що потрібно створити. Людина свідомо ставить перед собою певні цілі, розмірковує над засобами їх реалізації, розробляє програму дій шляхом вільного вибору можливостей і мотивів, співвідносить їх з результатами.
1. Людська праця має конкретно-історичний характер, охоплює найрізноманітніші сфери суспільного життя і постає як суспільне виробництво – форма взаємодії суспільства й природи, що спрямована на перетворення предметів природи та створення матеріальних і духовних продуктів відповідно до інтересів і потреб людей. У широкому розумінні суспільне виробництво охоплює всі існуючі галузі сукупної суспільної праці та сфери дільності – забезпечення людей матеріальними засобами до життя (матеріальне виробництво), сюди відноситься і охорона здоров’я і соціальне забезпечення, спорт, дозвілля; а також виробництво свідомості, духовності (духовне виробництво), діяльність інститутів, що забезпечують виховання, загальну та професійну освіту, підготовку людини до самостійної праці та життя.
2. Суспільне виробництво має соціальний характер, тобто здійснюється за законами соціуму і об’єднаними зусиллями всіх дійових осіб та виконавців, включених в його систему. Поняття “соціум” включає у свій зміст матеріальні та духовні умови існування людини, виробництво, соціальні відносини, суспільну свідомість та культуру. Саме соціум, його стан, рівень конкретно-історичного розвитку, особливості – визначає характер суспільного виробництва. Суспільне виробництво зумовлює характер соціуму. Соціум зумовлений виробництвом (як умовою і способом його буття), а виробництво зумовлене соціумом (як тією сферою, на якій розгортається виробництво як суспільне). Рівень суспільного виробництва не може бути вищим за ті фундаментальні надбання, що визначають характер соціуму. Так, первісна людина була не в змозі будувати виробництво на засадах приватної власності та за допомогою комп’ютерної техніки, бо їх на той час не було. Виробництво формує соціум, а соціум стимулює розвиток виробництва.
3. Соціальний характер суспільного виробництва проявляється в об’єднанні зусиль усіх суб’єктів виробництва. Тільки спільними зусиллями людина могла виграти боротьбу з природою. Саме поєднання людських зусиль на основі розподілу праці дав могутній поштовх розвиткові виробництва, зростанню продуктивності праці. Суспільне виробництво не втрачає свого характеру і тоді, коли йдеться про працю конкретного індивіда, навіть при його повній ізоляції від соціуму.
4. Суспільне виробництво має діяльний характер, специфічною ознакою якого є цілеспрямованість. Саме свідомим формуванням цілей, розробкою програми дій, створенням засобів праці людська діяльність принципово відрізняються від інстинктивної поведінки тварин.
Вищеназвані характерні риси супільного виробництва притаманні усім народам незалежно від індивідуально-конкретних обставин, за яких воно здійснюється. Разом з тим кожен народ привносить у нього своє, неповторне, особливе, завдяки чому досягає найвищих результатів у тій чи іншій галузі. Так стародавні єреї найбільших успіхів досягли у релігійній діяльності, греки – у культурній, римляни – у політичній, німці – у політико-культурній, філософській. Американська цивілізація дала світу науково-технічний прогрес, а Росія – пролетарську революцію. Визначаючи конкретно-історичний розвиток суспільного виробництва, історики стверджують, що головний потік історії розпочинається двома джерелами: один небесний, другий земний. Розпочинаються вони на берегах Нілу. Небесний через Ієрусалим і Візантію сягає Києва; другий – земний – через Афіни, Рим тече у Європу і, збагачуючись новими досягненнями, приходить у Київську Русь. Досягши Русі, небесний і земний потоки людської цивілізації об’єднуються.
Американський соціолог Олвін Тоффлер конкретно-історичний характер суспільного виробництва позначає трьома хвилями. Перша йшла зі швидкістю 1 км на рік майже 10 тис. років, названа О.Тоффлером аграрною хвилею.Друга, що охопила понад 20 країн і 1,5 млрд. чоловік, перетворила десятки мільйонів селян на робітників і продовжувалася (починаючи з ХУІ ст.) майже 300 років, названа промисловою революцією. Третя хвиля наздогнала людство в середині ХХ ст. і дістала назву сучасної науково-технічної революції. За К.Марксом, світова революція здійснюється кількома етапами, кожен з яких має свою форму власності (формації) і прямує до усуспільнення форм власності. Це показує, що суспільне виробництво має історичний характер. Соціальна діяльність має таку структуру: знання людини, потреби та інтереси, на основі яких виникає мета діяльності. Для досягнення мети суб’єкт діяльності застосовує засоби і правила діяльності і досягає (позитивного чи негативного) результату. Люба діяльність потребує наявності певних знань. У діяльності на перше місце виступає ідеальний момент: ідеї, знання, професіоналізм і творчість. У процесі практичної діяльності людина створює нову реальність – світ матеріальної і духовної культури. Діяльність включає у свій зміст дві сторони: суб’єктивну діяльність і об’єктивні (незалежні від людини) властивості буття. Діалектика взаємозв’язку суб’єктивного і об’єктивного виявляється у тому, що відбувається процес опредметнення ідеальних цілей суб’єкта в матеріальній дійсності, суб’єктивність набуває статусу об’єктивності.
Однією з фундаментальних вимог соціальної діяльності є вимога творчості, свободи самореалізації людини, прагнення вийти за межі соціальної необхідності, самовизначитися у житті. Володіння свободою – це критерій саморозвиненості особистості, критерій розвитку суспільства. Як для особистості, так і для суспільства згубним є обмеження свободи, зведення людини до “гвинтика” в соціальних і технологічних процесах. Але свобода не є простим усуненням залежності від того, що обумовлює людину ззовні. Неможливо говорити про абстрактну, абсолютну свободу. Свобода, яка виступає лише у своєму негативному значенні, з її запереченням влади і авторитету, обов’язково веде до свавілля і анархії. Людина з народження є членом сім’ї, нації, общини, суспільства, громадянином держави. Тому її поведінка і діяльність завжди регулюються загальновизнаними законами і нормами, умовами економічної діяльності. Свобода особистості неможлива без економічної і політичної свободи, без свободи суспільства. Правове суспільство саме і є таким суспільством, де за особистістю визнаються права на життя, свободу, щастя, де всі соціальні інтитути забезпечують ці права. Проте, чим більше у людини свободи, тим більше і відповідальності. Свобода і відповідальність обумовлюють одне одного. Наша свобода залежить від свободи інших, свобода інших – від нашої свободи. Однак – свобода, це завжди вибір із суми, множини можливостей реалізації людської життєдіяльності якоїсь однії. Однак і цей вибір завжди здійснюється у певних рамках закону, моралі, всього, що обмежує людське свавілля у процесі вибору.
Розрізняють негативне визначення свободи, як свободи “від” і позитивне визначення свободи, як свободу “для”. У першому випадку мають на увазі зовнішні рамки і обмеження, що перешкоджають вільній діяльності людини, від яких людина намагається позбутися. Потреба людини у цьому плані має універсальний характер і властива, певною мірою, всім живим істотам. Однак, люди не вільні у виборі об’єктивних умов свого життя. Історично необхідність – це і є сукупність об’єктивних обставин і умов життєдіяльності людини, які створюються всіма попередніми поколіннями шляхом практичної діяльності. Тому свобода не є абсолютною незалежністю від історичної необхідності, вона є вибором з уже наявно існуючих можливостей. Люди не вибирають об’єктивних умов свого існування, але вони вільні у виборі своїх цілей та засобів їх реалізації. Стикаючись з необхідністю, люди намагаються її пізнати і потім приймати рішення із знанням справи. Але свобода, як пізнана необхідність і відповідна до цієї необхідності діяльність – це ще не справжня свобода. Вона підпорядкована зовнішній необхідності, є проявом історичної необхідності.
Позитивне визначення свободи як “свободи для”, як свободи самореалізації особистості, передбачає наявність не зовнішньої, а внутрішньої необхідності. Свобода, це те, що містить необхідність у собі, що здійснюється по власній необхідності. Людина, як вільна істота завжди чинить опіт соціальній необхідності, зовнішньому середовищу, певному соціуму, якщо вони заважають її особиснісному існуванню, не співпадають і навіть суперечать її совісті, принципам моралі, власній позиції, ідеалам, вічним заповідям і цінностям, які вона сповідує. Саме вони виступають тією внутрішньою необхідністю, на яку вона спирається, якій вона підкоряється, через яку не може переступити і якою вона не хоче поступитися. Соціально-економічні, моральні, політичні засади суспільства завжди є обмеженими, вони ніколи не співпадають з принципами справжньої моральності, з ідеалами добра, свободи, творчості. Проте свобода особисто коріниться саме в цих цінностях. Інндивід, який завжди спирається на моральні норми певного суспільства є конформістом, вдало адаптованою до даного суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті, моральності – завжди нонконфоміст, він – “не як усі”, дивак, який, якщо не осуджується суспільством, то принаймні не схвалюється. Але наскільки людина спроможна виходити за межі конкретної соціальності у простір всієї культури і історії людства, настільки вона є вільною особистістю.
Спосіб виробництва матеріальних благ – це історично визначений суспільний спосіб здобування матеріальних благ для життєдіяльності людей, поєднання людини і природи, робочої сили, засобів виробництва та предметів праці, спосіб взаємодії у цьому процесі. Він має матеріальний характер: у результаті матеріального виробництва з’являються речі, що призначені для задоволення різноманітних потреб людини. Спосіб виробництва має суспільний характер, здійснюється у певних конкретно-історичних формах. Розрізняють спосіб виробництва матеріальних благ і технологічний спосіб виробництва. Технологія – це система засобів та прийомів виготовлення продукту незалежно від соціальних умов, в яких воно здійснюється. Наприклад, технологія видобування нафти чи вігулля, чи ведення сільського господарства в усіх країнах є приблизно однаковою. Проте соціальні відносини між людьми, що базуються на певних формах власності, можуть бути різними. Якщо технологія може нехтувати цими відмінностями, то для способу виробництва матеріальних благ – це один із важливих чинників його якості. Кому належать засоби виробництва, предмети праці та її результати, як розподіляється виготовлена продукція, які умови праці та відпочинку людей забезпечує соціальна система – для технології, ці питання не є суттєвими, а для способу виробництва матеріальних благ вони суттєві.
Головні елементи способу виробництва такі:
1) безпосереднє виробництво (саме тут створюється продукт);
2) розподіл;
3) обмін;
4) споживання.
Кожна зі складових частин відіграє певну роль у системі виробництва. Жодною з них не можна поступитися. Кожна зумовлює іншу. І якщо є недоліки в якійсь одній із них, то деформується виробництво в цілому. Історичний досвід свідчить, що надання переваги одній із ланок суспільного виробництва за рахунок інших спотворює його вигляд як органічно цілісної системи, що призводить до глибинних деформацій способу життя людей у суспільстві. Якщо, наприклад, буде абсолютизований елемент безпосереднього виробництва – це веде до погіршення якості його результатів, до зниження споживання. Якщо буде абсолютизований момент споживання, тоді людина стає жертвою речей, це веде до порушення норм закону і моралі, де людина приноситься у жертву речам. Тому спввідношення між цими елементами має бути оптимальним. Щоб було що розподіляти, обмінювати чи споживати, потрібно виробляти.
Спосіб виробництва матеріальних благ має дві сторони: відношення людини до природи (що позначається категорією “продуктивні сили”) і відношення людини до людини у цьому процесі (що позначається категорією “виробничі відносини”). Продуктивні сили – це знаряддя і засоби виробництва та самі люди, які приводять їх у рух і завдяки своїм знанням, досвіду і трудовим навичкам здійснюють виробництво. Головним елементом продуктивних сил суспільства є людина. Саме вона виготовляє знаряддя праці. Без людини виробництво, як і життя, зникає. Людина – суб’єкт виробництва, вона є його рушійною силою. Лише завдяки її діяльності здійснюється процес виробництва. Характеризуючи людину як продуктивну силу, слід мати на увазі всі її властивості – фізичні, духовні, моральні, політичні тощо. Як суб’єкт виробництва людина має бути, насамперед, здоровою.Здоров’я – надзвичайно важлива складова частина продуктивної сили суспільства. Водночас суб’єкт виробництва має володіти певним фахом, бути освіченою людиною, мати відповідні моральні якості, естетичний розвиток тощо. Поєднання таких характеристик, що визначає своєрідне життєве спрямування, спонукає раціональну діяльність до ефективного виробництва.
Засоби і знаряддя праці – інструменти, машини, трубопроводи, приміщення, залізниці, лінії електропередач тощо – визначають характер праці і зумовлюють ефективність виробництва. Абсолютизація або недооцінка кожної із складових частин продуктивних сил суспільства в теорії зумовлює їх деформацію на практиці. Зневага до людини, її потреб, духовного розвитку та перебільшення значення матеріального чинника виробництва (індустріалізація, колективізація, будівництво заводів-гігантів за рахунок розвитку соціальної сфери, освіти, охорони здоров’я, виховання, культури) привело до фактичного розкладу системи продуктивних сил. Пропагандистська апеляція до підвищення ролі людського чинника без відповідного матеріального забезпечення довершила справу: сучасні продуктивні сили нашого суспільства (як і виробництва в цілому) постають у вигляді карикатури на їх цивілізаційні форми.
Виробничі відносини – це сукупність матеріальних, економічних відносин, які складаються між людьми у процесі виробництва. Вони мають матеріальний, об’єктивний характер у системі різноманітних відносин. Матеріальний характер зумовлений тим, що вони формуються у сфері матеріального виробництва – це відносини з приводу безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання його результатів – матеріальних благ. Об’єктивність відносин пояснюється тим, що вони не залежать від свідомості і волі людей. Загальновідомо, що у своїй діяльності люди керуються і свідомістю і волею, але чи все життя залежить від свідомості і волі? Очевидно, що ні. У матеріальному виробництві є речі, що не залежать від цих чинників, хоч існують у нерозривному зв’язку з ними. Наприклад, засоби, предмети, результати праці можуть належати іншій людині або групі людей. Це об’єктивно-історичний факт. Від нашої свідомості і волі не залежать обставини, в яких здійснюється виробництво і спілкування. Чи залежать від нашої волі і свідомості суспільні відносини, в які ми включаємося? Чи завжди ми розуміємо їх сутність? Очевидно, що ні. Якщо це так, то навіть за умови органічного поєднання матеріального і духовного, об’єктивного і суб’єктивного, необхідного і випадкового виробничі відносини постають як самостійний чинник матеріального виробництва, який не залежить від волі і свідомості людей і має об’єктивний характер.
Виробничі відносини складаються між людьми з приводу розподілу, обміну і споживання його головних результатів та складових. Як розподіляється робоча сила і засоби праці? На яких засадах і критеріях здійснюється споживання? Історичний досвід свідчить, що характер виробничих відносин зумовлений системою власності, належності матеріальних складових виробництва тим чи іншим індивідам або групам людей. Власність не є річчю, предметом (хоч безпосередньо пов’язана з ними). Вона стверджується як відносини між людьми з приводу речей.
Власність постійно змінює форми свого існування. Почуття власності надзвичайно глибоке, воно має не інстинктивну, а соціальну природу. Суть її – збереження людиною своєї індивідуальності за умов необхідності об’єднання, щоб вижити у боротьбі з природою. Людська власність виникає разом з появою людини. Стадність тварин знає лише початкові, інстинктивні форми власності, ареал розселення, територію життєдіялності, мисливства, пасовиська та ін. Людина виробляє найбільш узагальнені форми власності, усвідомлює себе як власника речей та ідей і з їх допомогою здійснює свою життєдіяльність.
Історично існує три форми власності: 1) земля – на етапі “першої хвилі” суспільно-історичного розвитку; 2) предмети та знаряддя праці – на етапі “промислової хвилі”; 3) інформація – на сучасному етапі науково-технічного прогресу. Цивілізація знає широке розмаїття форм власності: а) групова, колективна власність, що була, по суті, єдиною за умов первісно-общинного ладу; б) приватна власність як зосередження засобів виробництва у руках малочисельної групи людей; в) державна власність, суб’єктом якої є держава; г) особиста – власність окремого індивіда; д) суспільна власність – яка належить суспільству. Однак, історичний досвід показує, що кожне суспільство у своєму розвитку має всі форми власності, але домінуючою є якась одна. Нині домінуючою у нашому суспільстві є приватна власність. Приватна власність пройшла довгий і тернистий шлях історичної еволюції. У будь-якій соціальній системі вона існувала якщо не відкрито, під захистом закону, то маскуючись під будь-яку форму власності. У ХІХ столітті зусиллями соціалістичних революцій була зроблена спроба ліквідувати її насильно. Однак дані зусилля не привели до бажаного результату. Досвід соціально-економічного розвитку соціалістичних країн показав, - що: 1) суспільна власність не може існувати у чистому вигляді, хоча б тому, що вона створюється окремою людиною і тому, що загальноцивілізаційний шлях розвитку людства іде шляхом створення приватної власності; 2) для переходу від приватної власності до суспільної потрібен довгий історичний шлях розвитку; 3) суспільна власність ніколи не існує у чистому вигляді, а виступає як колективна, корпоративна та ін.
Власність є основою виробничих відносин і тому зумовлює організацію виробництва. Так, приватна власність вимагає такої організації виробництва, яка базується на розумному індивідуалізмі, науковій організації праці, егоїстичному розрахунку, бережливості, енергійності, точності в роботі, порядності, чесності тощо.
Найефективнішою в історії людства була та організація виробництва і життєдіяльності людей, яка базувалася на приватній власності, конкуренції. Нинішнє капіталістичне суспільство в англо-американському, німецько-французькому чи скандинавському варіантах у західній соціології розглядається як взірець цивілізаційного розвитку людства, вищий тип суспільно-історичного розвитку. У.Ростоу позначив його терміном “ера масового споживання”; Дж.Гелбрейт назвав його індустріальним суспільством”; Д.Белл, З.Бжезинський – постіндустріальним суспільством. Усім цим різновидам суспільства властиві суперечності, колізії і катаклізми. Кризи, що виникають і вирішуються у сфері власності – головне джерело розвитку сучасного суспільства.
Суперечності власності у західному суспільстві пройшли три історичні етапи. Перший охоплює період становлення і розвитку економічних відносин, політичних структур у домонополістичний період розвитку людства. Його детально проаналізували французькі матеріалісти ХУШ ст. та соціалісти-утопісти, І.Кант та ін. Вирішення даних суперечностей лежить на шляху вдосконалення природи людини засобами виховання, освіти, культури, справедливого законодавства.
Другий етап тривав до 40 років ХХ ст. Характерні особливості власності цього періоду досліджувалися у марксизмі, який у революції вбачав єдину можливість вирішення суперечностей. Третій етап аналізу і вирішення суперечностей власності розпочався з 50-х років ХХ ст. Особливості цього етапу безпосередньо пов’язані з такими фундаментальними процесами як науково-технічна, інформаційна і технологічна революції. Суперечності цього процесу детально досліджені західними соціальними філософами (Д.Белл, З.Бжезінський, О.Тоффлер, Р.Коен та ін.) і дали рецепти її вирішення. Замість марксистського революційного усунення приватної власності пропонується її вдосконалення. У 20-х роках ХХ ст. виникає теорія “людських стосунків” у якій основна увага звертається на створення “нормально-ділової атмосфери у виробництві”, “задоволення власниками колективних вимог”, “задоволення робітників своєю працею”, акціонування власності, тобто поступове включення у сферу власності виробників та ін. Автори теорії людських стосунків (Елтон Мейо, Жорж Фрідман та ін.) обгрунтували тезу, що всі проблеми відносин між власниками і найманими робітниками знаходять своє вирішення шляхом взаємопорозуміння. У виробництві немає суперечностей між власниками і робітниками, є порушення композиції, психологічне несприйняття, загальнокультурне розшарування. Вони можуть бути розв’язані шляхом покращання стосунків між робітниками і підприємцями.
Автори теорії людських стосунків гостро критикують сучасні форми організації праці в індустріальному суспільстві. На їх думку, поділ праці веде до її дегуманізації, що викликає у робітників комплекс неповноцінності, напруженості і невдоволеності. Зменшуються можливості вияву у праці особистих якостей людини. Ні прогрес техніки, ні зміна форм власності не розв’яжуть цих проблем. Існує лише один шлях – гуманізація виробничих відносин, тобто створення таких умов праці, за яких робітник буде відчувати себе членом демократично організованого виробничого колективу. Це приведе до зміни соціальної структури індустріального суспільства, поліпшить всю систему соціальних відносин.
Сучасний західний світ прийняв доктрину людських стосунків як основу політики багатьох підприємців щодо робітників і службовців. Майже кожна галузь виробництва США, Англії, Франції, Німеччини та Японії тією чи іншою марою використовує її настанови у визначенні чинників позитивного чи негативного ставлення робітників і службовців до праці, закономірностей формування трудового колективу, впливу колективу на особистість, демократизацію виробництва, розвиток ініціативи працівників тощо.
Теорія людських стосунків виявилася більш реалістичною ніж марксистська ортодоксія: сучасне індустріальне виробництво відзначається не тільки суперечністю між робітником і власником (хоча воно існує), скільки високою вимогливістю автоматизованого та комп’ютеризованого виробництва до розумових, загальнокультурних і моральних якостей особистості. Нові технології потребують постійного вдосконалення робітником навичок і вмінь, високосвідомого підходу до виробництва, творчості. Саме тому організація виробництва має враховувати не лише заробітну плату робітника чи службовця, а й умови праці, відпочинку, організації вільного часу, загальноосвітньої та загальнокультурної підготовки особистості.
Разом з тим маркситське положення про відчуження робітника від засобів і результатів своєї праці не може бути відкинутим. Наявність відчуження у соціалістичній теорії завжди нагадуватиме, що конфронтаційний варіант ліквідації відчуження завжди вступить у дію, якщо встановлення людських відносин у виробництві залишиться лише добрим наміром підприємців. Суперечності та конфлікти у сфері матеріального виробництва знаходять відлуння у політиці, соціальній сфері, культурі. І навпаки, стабільність виробничих відносин є гарантом стабільності соціальної системи.
Матеріальне і духовне виробництво взаємопов’язані. Основою суспільного виробництва є матеріальне виробництво, тому що воно задовольняє найрізноманітніші життєві потреби людини. Щоб жити, людина має забезпечити своє життя усім необхідним: їжею, житлом, одягом, енергією, транспортом та ін. Все це створюється матеріальним виробництвом. Матеріальне виробництво – це діяльність, спрямована на освоєння навколишнього природного середовища. Воно включає сільське господарство і промисловість. Провідну роль у матеріальному виробництві відіграли: 1) аграрне виробництво, яке домінувало на першоначальному етапі аж до кінця ХУШ ст.; 2) промислове виробництво, яке розпочалося з того моменту, коли парова і електро-машини здійснили революцію у промисловості; 3) інформаційне виробництво – виробництво знань, як основи і рушійної сили матеріального виробництва, зумовлює головні напрямки суспільного прогресу. Якщо на першому і другому етапах матеріальне виробництво було визначальним у житті людства, то на третьому етапі домінуючу роль виконує духовне виробництво.
Духовне виробництво є важливою складовою суспільного виробництва. Воно постає як виробництво свідомості, як вид трудової дяльності, сутністю якої є творення предметів духовних потреб людини. Воно здійснюється у нерозривному зв’язку з іншими видами виробництва (матеріальним, соціально-політичним тощо); водночас є відносно самостійним. Свобода творчості – головний компонент духовного виробництва. Без свободи воно перетворюється на ремесло, яке втрачає здатність піднестися над дійсністю, узагальнити її форми і різноманітні прояви до рівня ідеалу, що передує майбутньому матеріальному виробництві і постає його спонукальною силою. При цьому слід розрізняти зовнішню і внутрішню сторону духовної діяльності. Суб’єкт духовного виробництва: науковець, поет, художник щоб творити, повинен мати зовнішні чинники, що забезпечують його діяльність – матеріальну забезпеченість, політичну свободу, фізичний і моральний стан тощо. Це відноситься до зовнішньої свободи. Внутрішня свобода – це здатність людини діяти відповідно до своїх цілей та інтересів, які виражають не наявну, а майбутню реальність. Внутрішню свободу особистості подавити неможливо. Її вбиває лише смерть. Разом з тим і після фізичної смерті започаткована особистістю ідея продовжує існувати. Як зазначав А.Камю, вмирати є сенс лише за свободу, адже людина може бути впевненою, що вона вмирає не повністю.
Найбільш фундаментальні духовні цінності створювалися, як правило, за умов зовнішньої несвободи. Наприклад, “Місто сонця” Т.Кампанелла написав, перебуваючи у 27-річному ув’язненні, Т.Шевченко в ув’язненні створив поетичні шедеври світового значення, М.Кибальчиш перед стратою у камері креслив проект космічного корабля і т.п.
Основним елементом духовної творчості, вихідним пунктом і його результатом є знання. На основі знання формується розум – здатність до самостійного мислення, проникнення у сутність речей і процесів, до охоплення, освоєння, усвідомлення життя в його складності, багатогранності, суперечливості. Всесильність розуму констатував майже кожен філософ, незалежно від доби, в яку він жив. Арістотель обгрунтовував логічні закономірності функціонування мислення, Ф.Бекон і Р.Декарт обгрунтували здатність розуму створювати методи пізнання; І.Кант проаналізував можливість розуму у пізнанні світу і своїх можливостей; Г.Гегель показав, що розум єдино реальний і субстанційний етап розвитку світового духу, де самосвідомість осягає свою єдність з абсолютною ідеєю. Елементами духовного виробництва є також почуття, духовні орієнтації, світогляд.
У духовному виробництві на допомогу розуму приходять почуття. По чуття не помиляються, писав І.Кант, не тому, що вони завжди мислять істинно, а тому, що вони не мислять взагалі, вони почувають. Підкреслюючи позитивне значення почуттів, Арістотель розпочав їх аналіз з подиву. Філософія, на його думку, починається з подиву. Декарт свою філософію починав з такого почуття як сумнів.
Усі елементи духовного виробництва органічно взаємопов’язані. Духовно багата людина має проникливий розум, гармонійні почуття, тверду волю.Будь-яка розбіжність між зазначеними феноменами духу деформує життєдіяльність людини. Тупа, нерозумна, нечуттєва воля, що стверджує себе як самоціль, намагається підкорити собі все заради ствердження своєї самотності. І навпаки, відсутність волі не дозволяє реалізувати добрі почуття і благородні задуми. Почуття, розум і воля у поєднанні спрямовують духовне виробництво на формування духовного світу людини і людства. Духовний світ кожної людини є явищем неповторним і унікальним. Ідеї, погляди, переконання, гіпотези, теорії мають своїх конкретних творців і водночас живуть суспільним життям, самостійно. Так, теорія відносності, теорія умовних рефлексів І.Павлова є результатом творчості конкретних людей. Разом з тим вони є надбанням людства. Це ж стосується і всіх форм духовного виробництва: літератури, мистецтва, релігії.
Специфіка духовного виробництва у тому, що воно виробляє продукти, якими задовольняються духовні потреби людини. Духовне виробництво існує у трьох основних формах: масове, індивідуальне і спеціалізоване.
Масове духовне виробництво – це усна народна творчість. Його суб’єктом є народ. Передається воно від покоління до покоління, втілюються у предмети побуту, реалізуються у повсякденному житті. Індивідуальне духовне виробництво – це виробництво, що здійснюється конкретним індивідом – художником, вченим, письменником, композитором, поетом, вчителем. Воно має елітарний характер. Спеціалізоване духовне виробництво – професійне духовне виробництво здійснюється певними установами: театри, музеї, учбові заклади: художні, театральні, консерваторії, художні майстерні тощо.
Провідна ідея теми: показати, що політична діяльність на сучасному етапі є важливою сферою соціального життя, з допомогою якої вирішуються найбільш актуальні проблеми суспільної практики. Розкрити сутність та головні ознаки правової держави, її регулятивні можливості.
Мета вивчення: засвоєння структури політичної організації суспільства, роль правової держави та громадянського суспільства у розвитку демократії і свободи людини.
План
1. Політика як соціальний регулятор відносин між людьми та соціальними спільностями.
2. Держава у політичній системі. Функції держави, історія розвитку і перспективи існування держави у майбутньому.
3. Громадянське суспільство і правова держава.
ЛІТЕРАТУРА
Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996. Р. Ш.
Кистяковский Б.Я. Государство правовое // Вопросы философии. – 1990, № 6.
Хайек А.Ф. Дорога к рабству // Вопросы философии. – 1990, № 10-12.
Шинкарук В.І. Громадянське суспільство і громадянська позиція // Філософська і соціологічна думка. – К., 1991, № 5.
Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998. Розділ 11.
Перед регулятивних механізмів функціонування та розвитку соціуму важлива роль належить політиці (грецьке – мистецтво управління державою). На сучасному етапі інтерес до питань політики, політичних відносин, діяльності політичних інститутів, їх впливу на економіку, культуру різко зріс. Це зумовлено, перш за все включенням у політичну діяльність широких мас людей, ускладненням і появою нових соціально-політичних структур. Політика в наш час стала всеорганізовуючим елементом людського існування.
Вважаючи людину політичною істотою, Арістотель намагався знайти такий механізм суспільної організації, який би адекватно відбивав політичну природу людини. Арістотель оцінював політику як благородну справу, як мистецтво управління суспільством, як діяльність, спрямовану на об’єднання суспільства навколо вищої мети. Концентрується політична діяльність, на його думку, у державі. Політика – це участь у справах держави.
Один з основоположників сучасної політології Макс Вебер вважав, що сутність політики полягає у прагненні до участі у владі, здійсненні впливу на розподіл влади між державами, групами людей всередині держави. Роз’яснюючи свій підхід до розуміння сутності політики, Макс Вебер підкреслював, що політика як прагнення до влади – ц
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 24 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |