Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Т. 14: Класична німецька філософія

Читайте также:
  1. Антична філософія
  2. Антична філософія класичного періоду
  3. Антична філософія.
  4. Арабська, середньоазіатська й єврейська філософія.
  5. В якому понятті давньоіндійська філософія відобразила ілюзорність і видимість світу
  6. Давньогрецька філософія та її проблематика. Досократичні філософські школи.
  7. Давньоіндійська філософія
  8. Давня китайська філософія
  9. Елліністична та римська філософія: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм.
  10. Європейська філософія епохи Відродження і Нового часу

Мета: розглянути Німецьку класичну філософію як вершину світової філософії доби модерну, її місце в історії філософської думки. З’ясувати особливості філософських поглядів І. Канта на природу і свободу, теоретичний та практичний розум, людину як "громадянина двох світів". На прикладі філософії Й.Г. Фіхте та Ф.В. Шеллінга проаналізувати філософію абсолютного суб’єкта та філософію тотожності й одкровення. Дослідити діалектичну методологію, вчення про людину, абсолютний Дух та історію Г.В.Ф. Гегеля. Опрацювати специфіку антропологічного матеріалізму Л. Фейєрбаха, його вчення про любов як основу спілкування.

Основні поняття: об’єктивний ідеалізм, суб’єктивний ідеалізм,абсолютний Дух, об’єктивний Дух, суб’єктивний Дух, антиномії розуму, практичний розум, категоричний імператив, гіпотетичний імператив, трансцендентальна філософія, академізм, діалектика, антиномії, система, прогрес, апріоризм, річ в собі, феномен, ноумен.

План лекції:

1. Характерні особливості Німецької Класичної філософії.

2. Гносеологічні та етичні погляди І. Канта.

3. Діалектика суб’єкту Й. Фіхте та натурфілософія Ф. Шеллінга.

4. Діалектичний метод та система об`єктивного ідеалізму Г. Гегеля.

 

Семінар: Німецька класична філософія:

1. Трансцендентальна філософія І. Канта.

2. Науковчення Й. Фіхте.

3. Філософські ідеї Шеллінга.

4. Ідеалістична теорія діалектики Г. Гегеля.

 

Методичні рекомендації до семінару:

1. Відповідаючи на перше запитання, необхідно розуміти, що філософія Канта намагається вирішити принаймні три питання: «Що я можу знати»? «Що я маю робити»? «На що я можу сподіватися»? В теоретичній філософії (вченні про пізнання) Кант намагається подолати конфлікт раціоналізму та емпіризму, доводячи нерозривність чуттєвого та раціонального в пізнанні. Поділяючи світ на непізнавану «річ в собі» (ноумен) та пізнавану «річ для нас» (феномен), Кант доводить, що свідомість людини фактично творить світ за допомогою чуттів, розсудку та розуму. При цьому пізнання – це єдність досвіду та апріорних (додосвідних) форм свідомості. Конструювання дійсності починається на рівні чуттів, коли чуттєві данні оформлюються за допомогою простору та часу – апріорних форм чуттєвості. Далі, за допомогою творчої уяви, чуттєвий матеріал обробляється формами розсудку (поняття, категорії) і створюється знання про чуттєвий світ. Нарешті, Кант доводить, що коли раціональне мислення, відриваючись від чуттєвого знання, намагаючись охопити світ в цілому, воно обов’язково впадає в антиномії. Звідси він робить висновок про обмеженість діяльності розуму (сферою чуттєвого досвіду) та про необхідність її долати виходячи у сферу віри. Тобто, метафізичні (філософські) раціональні знання про надчуттєву реальність неможливі. В цілому лише в творчості Кант покладає можливість поєднати чуттєве та раціональне, теоретичне і практичне. Тому людина для Канта – це, головним чином, вільна творча особистість.

У практичній філософії (вченні про мораль) Кант доводить, що людина є суб’єктом автономної волі і здатна самостійно приймати моральні рішення. При цьому, не існує наперед визначеної шкали добра і зла. Кожен раз людина вільно, свідомо, відповідально і творчо має робити моральний вибір. Людина має керуватися гаслом: «чини так, щоб максима твого вчинку могла стати загальним законом світу». Врешті Кант обмежив знання, щоб звільнити місце для віри, але тим самим він чітко визначив їх місце і роль в житті людини.

2. Готуючи відповідь на друге питання, необхідно пам’ятати, що Фіхте намагався створити науковчення – філософію, що стала б методологією всіх наук. Реалізувати свій задум він вирішив на засадах суб’єктивного ідеалізму. Загальним принципом буття та побудови системи філософії для Фіхте є «Я» – чистий діяльний суб’єкт, абсолютна моральна свідомість, необмежена свобода, яка породжує себе в практичному вольовому і творчому акті. Речі є втіленням, продовженням та породженням «Я». Тобто, варто пам’ятати, що для Фіхте сутність людини полягає у вільному і творчому самотворені. В той же час варто не забувати, що розуміння «Я» філософ обмежує пізнавальним відношенням «Я – не-Я», він не створює діалогових міжлюдських відносин «Я – Ти». Нарешті саме Фіхте виступив проти крайностей індивідуалізму, створивши першу національно-патріотичну філософію в якій роль суб’єкта була підпорядкована суспільству. Звільнитися від егоїзму та самості «Я» може лише шляхом ототожнення з абсолютним, надперсональним божественним Я.

3. При підготовці відповіді на третє питання варто нагадати, що філософія Шеллінга має три етапи. На першому етапі Шеллінг розвиває філософію природи (натурфілософію). Він доводить, що природа як творча система, що саморозвивається, містить паростки духу з яких виростає мислення. Природа є об’єктивованим розумом, самореалізацією Абсолюту, який проходить етапи: неживого, живого та людини. Природа – динамічний і єдиний організм, який розвивається доцільно і діалектично. В своїй філософії мистецтва Шеллінг встановлює аналогії між природою та мистецтвом. Природа знаходить своє завершення в мистецтві, а в останньому самопізнання повертається до природи. Саме через єдність свідомого та несвідомого відбувається зв’язок між природою та мистецтвом. Пантеїзм Шеллінга найкраще проявляється в філософії тотожності мислення і буття, ідеального та реального – розум розвивається в бутті, а буття є реальністю розуму. Їх єдність – це першооснова світу – динамічна і самотворча субстанція. В пізній творчості Шеллінг далі шукає нові форми для виразу тотожності, якими виступають у нього міф та релігія. Пізнання Абсолюту можливе в умоглядній містиці, яка поєднує містичне переживання з раціональним мисленням.

4. Необхідно пояснити, що Гегель яскравий представник об’єктивного ідеалізму. В основі його системи лежать принципи: абсолютного першопочатку – Ідеї; тотожності мислення і буття; узагальненого зв’язку; розвитку. Це означає, що Абсолютна ідея є одночасно самим буттям і мисленням, єдина і всеохоплююча субстанція в якій буття, свідомість і самосвідомість тотожні. Маючи абсолютний зміст, Ідея постійно діалектично розвивається-розгортається в буття фактично породжуючи його. Такий розвиток можливий завдяки єдності і боротьбі протилежностей, що складають сутність її самої та усіх речей і процесів. Будь який процес розвитку проходить етапи: тотожність (теза) – відмінність (антитеза) – синтез. Згідно цього закону тотожна в собі абсолютна ідея відчужує себе у свою протилежність – природне буття, а потім досягає синтезу в самопізнанні абсолютного Духу. Це означає, що Ідея проходить обов’язкові етапи діалектичного розвитку – природні процеси (механічні, фізичні, хімічні, біологічні), соціальні процеси (історія суспільства та особи), духовні процеси (логіка, релігія, естетика, право, філософія), які є лише кроками самоусвідомлення Духу. Гегель створив нову діалектичну логіку, яка містить три частини, кожна з яких в свою чергу розгортається як тріада: буття (якість-кількість-міра), сутність (суть, явище, дійсність), поняття (поняття, об’єкт, ідея). Соціальні процеси та життя людини так само розвиваються за необхідною історичною логікою. Гегель фактично створив тотальну філософію в якій незмінні закони діалектики застосував до всіх процесів, тому світ постає у нього як єдиний, динамічний процес в якому взаємодіють різні протилежності з необхідністю прямуючи до однієї мети. Недоліками системи Гегеля є: панлогізм, підпорядкування одиничного загальному, телеологізм.

Питання для самостійної роботи:

1. Головні особливості етики та естетики Канта.

2. Рушійна сила культурного та історичного прогресу згідно з Кантом.

3. Основні відмінності поглядів Шеллінга та Фіхте.

4. Вищі форми культури та сенс історії за Гегелем.

5. Особливості філософської системи Л. Фейєрбаха.

 

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Варто пам’ятати, що Кант виступив новатором не лише в теорії пізнання, але й в етиці. Він виробив нову на той час етику морального обов’язку. Ця система моралі протистоїть тим етичним вченням, які обґрунтовували можливість добрих вчинків вигодою, насолодою, страхом чи авторитетом. На думку Канта благо повинно бути безвідносним, воно має виводитися не з сфери наявного, а з сфери належного. Тобто, добро необхідно робити заради самого добра. Окрім того Кант сформулював положення про автономію людської волі. Ніщо не може примусити людину діяти проти її волі. Вільний вибір є абсолютною нормою життя. Такий підхід однозначно відкидає посилання на священний авторитет Бога чи примус суспільства. Ніхто і ніщо не може виправдати злі вчинки. Ідеалом та регулюючим принципом етики у Канта виступає категоричний імператив – закон моралі: «дій так щоб максима твоєї волі стала законом для світу». Саме дотримання цього закону робить людину вільною і моральною, адже кожен раз вільна особа має приймати відповідальне рішення в якому зважує свій намір на терезах загального морального закону.

Естетика у Канта виконує роль інтегратора світів природи та культури, необхідності та свободи. У людини, завдяки окремій рефлектуючій здатності судження, є властивість мислити природні речі так ніби в природі можлива реалізація цілей свободи. Саме ця рефлектуюча здатність судження розглядає закони природи ніби підкореними доцільній єдності. Саме так ми розглядаємо твори мистецтва та живі організми. Естетичні оцінки, за Кантом, ґрунтуються лише на особливому задовленні, яке надають нам твори мистецтва. Саме тому естетичні оцінки є суб’єктивними і їх неможливо об’єктивно довести. Саме прекрасне у Канта відірване від практичного інтересу, ми любимо красу просто так. А найвищою формою краси є мистецтво заради мистецтва – творчість без мети. Суб’єктом мистецтва є геній – людина, яка творить взірцеві витвори не керуючись готовими взірцями.

2. І. Кант визнавав можливість культурного та історичного прогресу, але в незначій мірі. Адже людський рід від природи злий і кардинально змінити його неможливо ні при яких соціальних змінах та революціях. В той же час зміни в суспільно-політичній сфері мають прямувати до все більшої свободи, справедливості та правопорядку, тому вони повинні бути еволюційними, адже неможливо дозріти до свободи, якщо людину не ввести в умови свободи. Кант визнає невід’ємні громадянські права і свободи людей: рівність перед законом, свободу. Ідеальним станом суспільства є мир, хоча в реальності люди і народи постійно ведуть боротьбу. Історія для Канта є вчителькою людей, її конфлікти мають виховну функцію. Дійти вищої суспільної мети для людського роду – загального, правового стану можна лише через подолання конфліктів, обмеження егоїзму. Зрештою поступово мають наступити «вічний мир» – загальний мир і спокій, має панувати справедливість і рівність перед законом. Але це вимушений мир, мир побудований на економічному інтересі, породжений не моральною гармонією людей, а усвідомленням невигідності війни, своєрідним розрахунком, що поганий мир краще ніж гарна війна.

3. Необхідно окреслити основні відмінності між поглядами Шеллінга та Фіхте. Останній розвивав систему суб’єктивного ідеалізму в якій поняття Я – активної творчої волі – займало центральне місце. Тоді як Шеллінг розвивав систему об’єктивного ідеалізму, яка сприймає свідомість результатом довготривалого природного процесу. Тобто, якщо відправною точкою Фіхте є вільний суб’єкт волі та розуму, то відправним пунктом Шеллінга є природне буття. Взагалі Фіхте в своїй творчості осмислював проблематику абсолютної самосвідомості та намагався вивести з неї буття. В той час як Шеллінг намагався омислити сутність та форми буття природи, мистецтва, міфу та релігії. Тут він, на відміну від Фіхте, відійшов від послідовного раціоналізму в бік ірраціоналізму і тим самим заснував в межах німецької класичної філософії нову парадигму. Здобутки пізнього Шеллінга стали основою для розвитку філософського ірраціоналізму XX ст.

4. Сенс історії за Гегелем полягає у прогресі свободи, а ідеалом є досягнення свободи для всіх. Історія поділяється на чотири періоди: східний, античний, римський та германський. Останній, втіленням якого є Пруссія, є взірцем втілення свободи. Вищими формами культури Гегель вважає мистецтво, релігію та філософію.

5. Л. Фейєрбах увійшов в історію як розробник системи атеїстичної антропології. Досліджуючи релігію Фейєрбах знаходить абсолютну тотожність між духовністю Бога та духовним світом людини. Бог – це сутність людини, перенесена на небеса. Таким чином, необхідно створити нову релігію в які об’єктом поклоніння стане людина. Критика релігії у Фейєрбаха відобразила кризу християнського розуміння людини як творчої та вільної істоти. Фейєрбаха виступив проти ідеї безсмертя людини. Останнє для філософа можливе лише в суспільній пам’яті потомків.

Питання для індивідуальної роботи:

1. В чому полягає “коперніканський переворот” в філософії, здійснений І. Кантом?

2. Назвіть три “Критики” І. Канта та охарактеризуйте предмет кожної з цих книг.

3. Що таке критична та трансцендентальна філософія?

4. Які головні пізнавальні властивості людини виділяє І.Кант? Роль уяви в гносеології Канта?

5. Що таке антиномії розуму? Назвіть чотири антиномії розуму.

6. Дайте формулювання категоричного імперативу Канта. Як співвідноситься золоте правило давніх мудреців та категоричний імператив Канта?

7. Який доказ існування Бога реабілітує Кант в своїй естетиці?

8. Що означає вислів Гегеля: “Свобода – це пізнана необхідність”?

 

Теми творчих робіт:

1. Німецька класична та сучасна філософії: діалог чи протистояння?

2. Чи можлива діалектична логіка як наука про мислення?

3. Етика обов’язку Канта та сучасні етичні концепції.

4. Вчення про свободу Канта та Гегеля: єдність та відмінність.

5. Марксистсько-ленінська філософія – міф чи реальність?

 

Першоджерела:

1. Антология мировой философии: В 4-х т. – М., 1970.

2. Гегель Георг В.Ф. Основи філософії права. – К., 2000.

3. Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – Т. 3. – М., 1984.

4. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа: Соч. - Т.4. – М., 1959.

5. Енгельс Ф. Людвіг Феєрбах і кінець класичної німецької філософії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 21. – К., 1964.

6. Кант І. Критика чистого розуму. – К., 2000.

7. Фейербах Л. Сущность христианства: Избр. филос. произведения: В 2-х т. - Т. 2. – М., 1995.

8. Фихте И.Г. О назначении человека // http://psylib.org.ua/books/fihte02/index.htm

9. Фихте И.Г. Сочинения. – В 2-х т. – СПб., 1993.

10. Шеллинг Ф. О сущности человеческой свободы. – М., 1809.

11. Шеллинг Ф. Сочинения в 2-х т. – М., 1989;

 

Основна література:

1. Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.

2. Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т. Фролова. – М., 2002.

3. Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.

4. Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.

5. Історія філософії: Словник. — К., 2005.

6. История философии. Запад – Россия – Восток. Кн. III. // http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000007/

7. Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.

8. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2010.

9. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

10. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

Додаткова література:

1. Виндельбанд В. История новой философии в ее связи с общей культурой и отдельными науками. – В 2 т. – Т. 2. – М., 2000.

2. Гайденко История Новой философии // http://www.philosophy.ru/library/gaid/02/0.html

3. Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М., 2001.

4. История диалектики. Немецкая классическая философия / Т.И. Ойзерман, А.С. Богомолов, П.П. Гайденко и др. - М., 1987.

5. Кант и кантианцы. – М., 1978.

6. Коплстон От Фихте до Ницше. – М., 2004.

7. Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия. – М., 1989.

8. Мотрошилова Н.В. Социально-исторические корни немецкой классической философии. – М., 1990.

9. Убальдо Н. Иллюстрированый философский словарь. – М., 2006.

 

Т. 15: Сучасна західна філософія

Мета: з’ясувати формування і розвиток філософських поглядів К.Маркса і Ф.Енгельса; зміст концепції матеріалістичної діалектики. Розкрити роль Г.Плеханова і російських марксистів у пропаганді марксистської філософії; розвиток філософії марксизму-сталінізму. Дослідити філософські погляди А.Шопенгауера, Ф.Ніцше на проблему людини як суб’єкта водіння; ідею надлюдини у філософії Ф.Ніцше; життя як культурно-теоретичний процес (В.Дільтей). Розкрити філософію позитивізму (О. Конт), неопозитивізму (Л. Вітгенштайн) та постпозитивізму (К.Поппер, Т. Кун, П.К. Фейєрабенд та І. Лакатос). Проаналізувати основні положення філософської герменевтики; проблематику спілкування і розуміння. З’ясувати проблематику буття людини, сенс існування та свободи в екзистенціалізмі М. Хайдеггера, К. Ясперса та Ж.П. Сартра. Філософські ідеї психоаналізу З.Фрейда та неофрейдистів. Любов як найвищу цінність у Е. Фромма.

Основні поняття: позитивізм, неопозитивізм, прагматизм, філософія життя, психоаналіз і неофрейдизм, екзистенціалізм, постпозитивізм, лібідо, сублімація, підсвідоме, архетипи колективного бесвідомого, екзистенція, діалектичний матеріалізм, марксизм, феноменологія, герменевтика, атеїзм, сцієнтизм, «філософія життя», ірраціоналізм, персоналізм, герменевтика.

 

План лекції:

1. Особливості, представники та течії сучасної некласичної філософії.

2. Ірраціоналістичні та сцієнтичні течії в некласичній філософії XIX ст.

3. Сучасна філософія кін. XX- поч. XXI ст.

 

Семінар:Сучасна західноєвропейська філософія:

1. Загальна характеристика етапів становлення сучасної некласичної філософії XIX-XXI ст.

2. Некласична філософія XIX ст.: протистояння ірраціоналізму та сцієнтизму.

3. Науково-натуралістична філософія XX ст.: неопозитивізм, лінгвістична філософія, постпозитивізм, радикальна гносеологія та неокантіанство.

4. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.: феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізмчасна огічно-гуманістична емаерля.ерменевтки.софії.

4.с семінару є проблема світу субстанції, її види та роль в філософських.

 

Методичні рекомендації до семінарського заняття:

1. Відповідаючи на перше запитання ви повинні знати різницю між класичною та некласичною філософією, а також між модерною та постмодерною філософією. Варто пояснити, що сучасна некласична філософія пройшла три етапи свого розвитку. Перший – формування некласичної філософії доби модерну XIXст. Другий – розвиток некласичної філософії доби пізнього модерну (поч. - сер. XXст.). Третій –становлення постнекласичної філософії доби постмодерну (кін. XX – поч. XXI ст.). Некласична філософія модерну виникає після занепаду раціоналізму Просвітництва та Німецької класичної філософії. Вона шукає нового обґрунтування ідеалам науки, розуму, людини та суспільства. Домінують і протистоять один одному філософський ірраціоналізм та сцієнтизм. У протистоянні класичному раціоналізму вони намагаються позбутися в науці та філософії метафізики, звертаються до реальності світу та людини, говорять про обмеження розуму, відмовляються шукати абсолютні принципи.

Некласична філософія пізнього модерну виникає на поч. XX ст. і проіснувала до другої половини минулого століття. Для неї характерні: остаточна втрата академічності, інтеграція до загальної вищої освіти, публічність, відкритість та різноманітність напрямів, спроби переосмислити класичну філософію на нових засадах, відмова від пошуку абсолютів, центральною залишається проблема людини.

Нарешті окремо виділяється некласична філософія доби постмодерну та глобалізованого суспільства. Для неї, з одного боку, є характерним неоконсерватизм – нове повернення і переосмислення метафізики та новий пошук абсолютів, ідеалів та початкових принципів. У цьому дусі переосмислювалися Арістотель і Фома, Кант та Гегель, Ґайдеггер і Гартман. З іншого боку відбулася подальша радикалізація некласичної філософії здійснена представниками філософії постмодернізму. Вони виступили проти сучасного культу раціональності – піднесення науки і техніки, закликали здійснювати остаточний розрив з традицією, проголошували почуття вищими за розум, говорили про повернення до дологосного стану свідомості.

2. Філософський ірраціоналізм XIX ст. розвивали представники «філософії життя» А. Шопенгауер, Ф. Ніцше та засновник екзистенціального підходу в філософії С. К’єркегор. Шопенгауер першим виступив проти гегелівського панлогізму. Він вчив, що світ нерозривний з нашою уявою і підкорений пануванню нерозумної світової Волі. К’єркегор підкреслює неповторність окремої людини, яку неможливо дослідити засобами науки. Людина може осягнути себе лише у внутрішньому переживанні. Становлення людини проходить три стадії: естетичну, етичну та релігійну. Для Ніцше єдиною реальністю є життя, тому він підтримує все, що його зміцнює (мужність, сила) і критикує все, що його послаблює (мораль, релігія, Бог). Розробкою наукової філософії, що відстоювала сцієнтистський світогляд займалися позитивізм, марксизм, неокантіанство та прагматизм.

Для позитивізму справжнє знання має бути позитивним – реальним, корисним, достовірним, точним та конструктивним. Таке знання формувалося на трьох стадіях: релігійній, метафізичній та науковій. Іншим варіантом наукової філософії був марксизм, який світ, історію та духовні процеси розглядав як результат еволюції матерії. Маркс розробив матеріалістичне розуміння історії, вчення про відчуження, капітал, додану вартість, класову боротьбу та диктатуру пролетаріату. Прагматизм вважає критерієм знання та істини практичний досвід та користь. Філософія прагматизму – це філософія діяльності та успіху.

3. Некласична сцієнтистська філософія створювала нову парадигму неметафізичної науки. Це завдання виконували логічний позитивізм, аналітична філософія, постпозитивізм, неокантіанство марбурзької школи, радикальна епістемологія.

Неопозитивізм встановлює позитивне знання за допомогою процедур верифікації, фальсифікації, конвенціональності. Його представники вдосконалили математичну логіку та мову науки. Завдяки неопозитивізму сучасна філософія розглядає науку як сукупність інтелектуальних засобів покликаних оптимізувати взаємини з дійсністю, а не дати її істину картину. З’ясувалося, що неможливо досягнути мети неопозитивізму – дійти повної відповідності між наукою та фактами, адже наука включає у свій зміст принципи, які неможливо зіставити з фактами.

Представники постпозитивізму довели історико-культурну зумовленість наукового знання. Ними було введено поняття парадигм наукового знання, які змінювали одна одну протягом історії. А неокантіанство в особі Е. Касірера дійшло висновку про символічну природу людської діяльності. Радикальна епістемологія вважає, що людські знання є інтелектуальним конструюванням, які творять реальність на основі внутрішнього структурування інтелекту. А пізній Л. Вітгенштейн визначав мову науки, поряд з мовою релігії, мовою філософії та буденною мовою, однією з мовних ігор.

4. В межах некласичної гуманістичної філософії на перший план виходить антропологічна і культурно-етична проблематика. Її розвивали феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, герменевтика та психоаналіз часна огічно-гуманістична емаерля.ерменевтки.софії.

4.с семінару є проблема світу субстанції, її види та роль в філософських. Усі вони покладали людину в центр філософії, критикували ідею історичного прогресу, розвивали нову онтологію людини, критикували сцієнтизм сучасної цивілізації.

Засновник феноменології Е. Гуссерль підкреслював, що людина завжди має справу лише з феноменами – тим, що нам дано в свідомості. Тому істинне знання має базуватися на аналізі феноменів. Смислову основу предметів ми можемо виявити за допомогою феноменологічної редукції, яка очищує свідомість від усього зайвого і дає нам можливість точно описати досвід сприйняття речей (акти свідомості). Адже розуміння акту-досвіду, як переживання чогось конкретного, дає змогу побудувати знання самих різних сфер реальності, не зводячи все до науки. Хоча, на думку Гуссерля, феноменологія має бути чистою наукою, але вона фактично була використана й далеко за її межами (філософія, мистецтво, теологія, правознавство, культурологія, соціологія).

Представники екзистенціалізму, використовуючи феноменологію, аналізували людину як специфічне буття – екзистенцію, яка якісно відрізняється від сущого – світу речей і визначає його. Для Ґайдеггера буття людини є завжди проблемним, бо лише вона ставить Буття під питання. На відміну від сущого (світу речей), Буття – це умова, яка робить можливим усе існуюче. Буття – це усюдиприсутність, яка ніколи не може бути об’єктивованою. Суще можливо зрозуміти лише як часовий проміжок між Буттям та Ніщо. Лише в людині як темпоральній істоті, якщо вона зможе відритися для нього, може виявитися Буття. Усі екзистенціалісти вчили про онтологічну єдність людського існування та світу і цим самим заперечували гносеологізм, який роз’єднував буття на суб’єкт та об’єкт пізнання. Екзистенція: позбавлена субстанційного, предметного характеру; трансцендує над собою; здатна бути іншою; неповторна та унікальна; не об’єктивується; охоплена турботою та усвідомлює свою смертність; є часовим існуванням; здійснює комунікацію; вільна.

Психоаналіз – вчення про домінуючу роль підсвідомого в житті людини. Якщо для Фрейда існує постійна боротьба соціального початку (моральні та культурні норми) та біологічних потягів (Лібідо, Танатос) в людині. А особистість (Я) стає заручником боротьби несвідомого та надсвідомого. То для його послідовників несвідоме відіграє вже кільтуротворчу роль. Так, у Юнга несвідоме здатне продукувати символічні форми, які стають праосновою культури. Адлер вважав провідним мотивом несвідомого тягу до самоствердження, волю до влади, яка знаходить свої чисельні вияви в різних формах культури. А У Фромма вічна боротьба між розумом та інстинктами залишає буття людини незавершеним. Вона постійно має обирати між двома способами самореалізації – «бути» або «мати».

Для представників персоналізму (Муньє, Бердяєв) особистість, як вияв божественної сутності в людині, є абсолютно вільним, творчим суб’єктом. Для всіх персоналістів особистість превалює не лише над колективом, родом, суспільством та світом, але й над власною природою. Найвищою формою реалізації особистості є самотворення, в якому вона здатна встановлювати спілкування з абсолютною божественною Особистістю, іншими особистостями та навіть набувати риси Боголюдини.

Філософська антропологія поставила перед собою завдання створити цілісну концепцію людини. Для М. Шелера специфікою, що визначає положення людини в космосі є наявність в неї духу. Дух – це не лише раціональне, але й ціннісно-моральне начало. А його найвищим проявом є любов. Г. Плеснер суттєвими характеристиками людини називає ексцентричність, самопереживання в якому вона здатна виходити за свої межі і створювати культуру. Так само і А. Гелен вважав, що свою біологічну недостатність людина компенсувала створивши культуру.

 

Питання для самостійної роботи:

1. Культурологічні та історіософські напрями сучасної філософії: цивілізаційна теорія, структуралізм.

2. Сучасна релігійна філософія: неотомізм, неопротестантизм, нова католицька теологія, неопатристика.

3. Сучасна постнекласична філософія: неоконсерватизм та постмодернізм.

 

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. До культурологічних концепцій, які в основу історичного розвитку покладали розвиток цивілізацій можна віднести історіософські концепції О. Шпенглера, Данилевського та А. Тойнбі. Зокрема для Шпенглера історія – це сукупність локальних культур, кожна з яких є цілісним і замкненим утворенням, що проходить 4 періоди свого розвитку. Сучасна культура приречена на загибель бо в ній домінує дух наживи. Відродити сучасну цивілізацію можна, на думку Тойнбі, лише повернувшись до духовних цінностей релігії.

Концепції технічного детермінізму доводять, що хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технологій. Представники технократичного підходу (У. Ростоу, Д. Гелбрейт, Д. Белл, А. Тоффлер) стверджували, що розвиток науки і техніки закономірно привів до виникнення постіндустріального суспільства для якого в перспективі будуть характерними нові відносини в суспільстві, з природою, нові інтелектуальні та інформаційні процеси, що вирішать існуючі конфлікти та протиріччя. Структуралізм доводить, що в основі діяльності людини можна виявити незмінні структури, що визначають її буття (мова, шлюб, ігри, мистецтво, релігія, міф, сни, тощо).

2. До сучасної релігійної філософії можна віднести: неотомізм, протестантська теологія, неопатристику. Неотомісти, використовуючи сучасну філософію, переінтерпретовують вчення Фоми Аквінського. Зокрема вони є реалістами в онтології та гносеології, підкреслюють симфонію розуму і віри, розмежовують природну та надприродну теологію, але не розривають їх. Для неотомістів Бога можна пізнавати як вірою через Одкровення так і розумом із пізнання світу. Важливим є соціальні проекти цієї філософії.

Представники діалектичної теології протестантизму відкидали природну теологію і намагалися побудувати богослов’я лише на Одкровенні. У К. Барта Бог абсолютно протилежний світу і людині, непізнаваний і недосяжний для розуму. Лише віра божественному одкровенню відкриває Бога людині. Використовуючи релігійний екзистенціалізм Р. Бультман зазначав, що лише у вірі людина здатна подолати несправжнє існування і жити повноцінним духовним життям.

Православна неопатристика є домінуючої тенденцією сучасної православної теології. Її представники (Г. Флоровський, Д. Станілоає, І. Попович), так само як представники «нової католицької теології» (У. Бальтазар, К. Ранер, В. Каспер), закликають повернутися до передання ранньої Церкви, до Одкровення з тим, щоб оновити сучасну Церкву.

3. Тенденція кінця XX ст., яка полягала у поверненні до метафізики та пошуку абсолютів називається неоконсерватизмом. Абсолютно протилежною є тенденція постмодерної філософії представники якої (Ж. Деррида, Ж. Дельоз) закликають остаточно розірвати з попередньою філософською традицією, відмовитися від розуму на користь почуттів, створювати нову чуттєвість замість оновлювати раціоналізм, повернутися до стану «до-логосу» замість переосмислювати логіку. Для постмодерністів єдиним простором філософствування є сучасна культура, в межах якої має вестися постійний діалог з культурами різних часів та народів. Філософствування – це незупинний герменевтичний процес без обмежень. Монологічності попередньої традиції постмодерністи протиставляли діа-логічність та полі-логічність. Тим самим вони проголошувавли абсолютну цінність комунікації, діалогу, плюралізму. Локальне в постмодернізмі протистоїть тотальному. Щоправда абсолютна плюральність приводить багатьох представників цього напряму до абсолютної іронії, що межує з відчуттям повного абсурду реальності. Тобто, для постмодернізму характерні антилогіцизм, антидемаркаціонізм, вторинне засвоєння, вільний герменевтичний дискурс. Метою цієї філософії є досягнення станів, які передують сталостям культури, коли важливим є не результат, а процес. Тут філософія намагається остаточно позбавитися від раціонального дискурсу, і стати стихією життя.

 

Питання для індивідуальної роботи:

1. Чому теорія З. Фрейда є “філософією підозри”?

2. В чому полягав задум “Логіко-філософського трактату” Л. Вітгенштейна?

3. Що таке філософія мовних ігор пізнього Л. Вітгенштейна?

4. Що таке “архетипи колективного несвідомого” згідно з Карлом Юнгом?

5. Які види любові виділяє Є. Фромм?

6. Яку революцію спричинила філософія екзистенціалізму?

7. В чому сенс космічної еволюції згідно з Теяром де Шарденом?

8. Чим радикальний марксизм Леніна, Сталіна відрізняється від поміркованого марксизму М.Плеханова, А. Грамши.

9. Франкфуртська школа про відчуження людини та перспективи її сучасного стану.

10. Проаналізуйте основні риси комунікативної філософії.

11. Філософія діалогу.

 

Теми творчих робіт:

1. Вчення про людину в раціоналістичних та ірраціоналістичний філософія XIX-XXI ст.

2. Людське буття як герменевтична проблема.

3. Воля до влади як принцип сучасної дійсності.

4. Гуманістичний потенціал екзистенціалізму.

5. Шляхи реформування марксизму.

6. Життєвий простір згідно Е. Гуссерля.

7. Світоглядні аспекти вчення З. Фрейда.

8. Філософія після 11 вересня 2001 р.: новітні тенденції розвитку.

 

Першоджерела:

1. Бергсон А. Творческая эволюция. – М., 1998;

2. Витгенштейн Л. Философские работы. – Ч. I-II. – М., 1994.

3. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология (главы из книги) // Вопросы философии, 1992, 7.

4. Деррида Ж. Письмо японскому другу / Вопросы философии. – 1992 – № 4.

5. Джеймс У. Прагматизм. – Київ, 1995.

6. Жижек С. Добро пожаловать в пустыню Реального. – М., 2002. //http://yanko.lib.ru

7. Жильсон Э. Философия и теология. – М., 1995;

8. Избранные труды Карена Хорни и Эриха Фромма. – М., 1995.

9. Левинас Э. Избранное: Трудная свобода. – М., 2004.

10. Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. – К., 1993.

11. Поппер К. Злиденність історизму. – К., 1994.

12. Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. – М., 1995.

13. Сартр Ж.-П. Избранные произведения. – М., 1992.

14. Тоффлер Е. Третя хвиля. – К., 2000.

15. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1995.

16. Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993.

17. Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. – М., 1992.

18. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – М., 1977.

19. Шеллер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. – М., 1994.

20. Шопенгауэр А. Сочинения в 2-х тт. – М., 1992.

21. Шпенглер О. Закат Европы. – Т. 1-2. – М., 1993-1998.

22. Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991.

23. Хабермас Ю. Будучее человеческой природы. – М., 2002.

24. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

 

Основна література:

1. Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.

2. Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т.Фролова. – М., 2002.

3. Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.

4. Зотов А.Ф. Современная западная философия: Учебник для студ. вузов. – М., 2005.

5. Любутин К.Н, Саранчин Ю.К. История западноевропейской философии: Учеб. пособие для вузов. – М., 2005.

6. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2010.

7. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

8. Реале Дж. и Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – Т. 4. – СПб., 1997.

9. Современная западная философия: Словарь / Сост. B.C. Малахов, В.П. Филатов и др. – М., 1991.

 

Додаткова література:

1. Бохенский Ю.М. Современная европейская философия. – М., 2000.

2. Вальденфельс Б. Вступ до феноменології. – К., 2002.

3. Вельш В. Наш постмодерний модерн. – К., 2004.

4. Вдовина И.С. Французский персонализм. – М., 1990.

5. Зарубіжна філософія XX століття. – Київ, 1993

6. Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. – М., 1998.

7. История философии. Учебник для вузов / Под ред.. Валильева В.В., Кротова А.А., Бугая Д.В. – М., 2005.

8. Коплстон Ф. История философии: XX век. – М., 2002.

9. Лях В.В., Йосипенко О.М., Куплін В.М., Кошарний С.О., Ситниченко Л.А. Світоглядно-методологічні інновації в західноєвропейській філософії. — К., 2001.

10. Мамардашвили М., Соловьев Э., Швырев В. Классика и современность: две эпохи в развитии буржуазной философии // Философия в современном мире. Философия и наука. – М., 1972.

11. Маньковская Н.Б. Париж со змеями. Введение в эстетику постмодернизма. – М., 1995.

12. Молчанов В.И. Время и сознание. Критика феноменологической философии. – М., 1988.

13. Пассмор Д. Современные философы. – М., 2002.

14. Суворова А.Н. Введение в современную философию. Учебное пособие // http://ru.philosophy.kiev.ua/edu/ref/suvorova/00.html.

15. Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки / Упорядники В.В. Лях, В.С.Пазенок. – К., 1996.

16. Тавризян Г.М. Проблема человека во французском экзистенциализме. – М., 1977.

17. Убальдо Н. Иллюстрированый философский словарь. – М., 2006.

Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми / В.І. Шинкарук, В.Г. Табачковський, Г.І. Шалашенко, Є.І. Андрос, Г.П. Ковадло. – К., 2000.

 

Т. 16: Українська філософія.

Мета: розглянути особливості формування світогляду та філософських ідей Київської Русі. Проаналізувати формування гуманістичних та просвітницьких філософських вчень в Україні. З’ясувати як Києво-Могилянська академія вплинула на українську філософську думку. Звернути увагу на співвідношення теорії і практики, самопізнання, тлумачення Біблії та світу у Г. Сковороди. Проаналізувати філософію національної ідеї М. Костомарова, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Д. Донцова та В. Липинського та розвиток філософії в Україні на сучасному етапі.

Основні поняття: кордоцентризм, гуманізм, просвітництво, концепція «трьох світів», гуманізм, сродна праця, національна ідея.

 

Семінар: Українська філософія:

1. Григорій Сковорода як засновник української класичної філософії.

2. Філософія Просвітництва та романтизму в Україні.

3. Філософія української національної ідеї.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Засновником класичної української філософії був Г. Сковорода. Він розвиває філософію життя в якій метою філософії є мудрий спосіб існування. Відомо, що на погляди Сковороди впливали Біблія, філософія Античності та Відродження, Просвітництва та вітчизняна антропологічна традиція. Але найбільше позначилися ідеї платонізму, західної пантеїстичної містики витлумачені філософом в етико-гуманістичному ключі. Особливістю філософствування мислителя є універсальний алегоризм в якому осмислення світу відбувалося не в системі понять, а в системі багатозначних символів. Природу, людину та Біблію Сковорода пояснює за допомогою ситеми антитетичних символів – добро, зло, світло і темрява, вічне і тлінне Основоположними для Сковороди є вчення про дві природи та три світи. Все в світі має дві натури: вічну і тлінну, невидиму та видиму, які складають суть трьох сфер буття (світів) – Всесвіту, людини та Біблії. Макрокосмос, що засновується на матеріальних стихіях, тех. Має два виміри – старий – видимий та новий – духовний світ. Справжній світ можна пізнати не з матеріальних речей, а через заглиблення в його духовну основу. Мікрокосм – так само має дві природи – видиму, тілесну, смертну та невидиму, духовну, безсмертну. Людину можна пізнати лише через пізнання людського духу. Духовне буття світу і людини є для Сковороди божественним, тому самопізнання є способом богопізнання та шляхом до пізнання духовної частини світу. Оскільки невидиме (Бог) існує скрізь, а мікрокосм (людина) гармонійно взаємодіє з макрокосмом і відтворює в собі його особливості, то людина є центром, де сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Тому сократівський принцип «пізнай себе» є провідним у філософських творах Ско­вороди. Світ Біблії є виразом вічних істин, які приховані за символами та образами. Пізнання цього світу так само вимагає відокремлення буквального та духовного змісту. Морально-етична, або практична філософія Г. Сковороди ставить собі за мету актуалізувати в людині її духовний світ, тобто досягнути єдності з Богом. Лише реалізуючи себе у «спорідненій праці» – зусиллях, що наближають до Бога, людина здатна досягнути щастя і свободи.

2. В Україні можна виділяти свій період Просвітництва – кін. XVIII- поч. XIX, коли, продовжуючи вчення європейських філософів, розглядалися проблеми сутності людини, її пізнавальних здатностей, питання освіти та науки. Саме в цей час відкрилися Київська духовна академія та Київський університет. Активно перекладалися, щоправда на російську мову, твори Русо, Вольфа, Шеллінга, Фіхте, Гегеля. Серед оригінальних філософів цього періоду були Яков Козелеський, знавець логіки П. Лодій, професор філософії Київського університету О. Новицький, професор філософії духовної Академії Й. Міхневич. Усі вони тлумачили філософію як теоретичну науку про найзагальніші принципи буття та пізнання. Її завдання полягало у просвітленні розуму і серця, пізнанні сил і причин природи та людини. Беручи свої витоки з глибин людського духу, філософія лише у світлі розуму розкриває себе сповна, адже досвід не може бути джерелом загальних знань.

Поруч з просвітницькою в межах української філософської думки розвивалася і романтична тенденція, яка набула поширення у XIX ст. Її яскравим представником були Т. Шевченко, П. Куліш. На відміну від просвітників, представники романтизму апелювали до іраціональних глибин, стихійно-творчих сил людського єства. Вони розвивали ідеї нації, історії та культури, проголошуючи наявність в кожній культурі власної душі. Для романтиків характерна «філософія серця», опора на християнську віру. Бог для них не є чимось абстрактним чи моралістичним, а виражає національний дух народу, його одвічні прагнення і сподівання до Правди та Добра. Усі романтики акцентували увагу на домінуванні чуттєво-емоційної сфери в людині, вони виступали проти панування раціонального розуму, який для них уособлював негаразди цивілізації. Романтики вірили в месіанізм українського народу, його історичне призначення.

3. Окремий етап формування української філософії становлять погляди мислителів, що розвивали філософію національної ідеї України. Саме в кін. XIX-на поч. XX ст., розвиток філософської думки проходив в нерозривній єдності з пробудженням національної самосвідомості українського народу. На відміну від філософів-просвітників, які розвивали академічно-раціоналістичну традицію філософствування, мислителі національної ідеї зосереджували свою увагу на ідеї нації, досліджували її сутність, призначення й властивості. Їх філософія набирала конкретного культурно-історичної та ідейної спрямованості. На відміну від романтиків, мислителі цього періоду були прагматично і навіть позитивістично налаштованими. Вони відходили від наївних пошуків душі народу та месіанських уявлень про Україну. Під впливом науки, розвитку матеріалістичної філософії та ідей соціалізму, мислителі національної ідеї намагалися вивести усвідомлення національних питань на теоретичний рівень, віднайти шляхи і засоби реального здобуття і розбудови Української державності. Серед представників національної філософії були мислителі різних шкіл.

В групу мислителів позитивістського спрямування можна об’єднати М. Драгоманова, І. Франко, Л. Українку, М. Грушевського, В. Винниченка. Усі вони перебували під впливом соціалістичних ідей, але розвивали їх переважно у народницькому ключі. Для них українська ідея – це розвиток соціальної, народної, федеративної України. В групу українських мислителів націоналістичного спрямування можна віднести І. Нечуй Левицького, Б. Грінченка, М. Міхновського, Ю. Липу, Д. Донцова. Основне своє завдання вони бачили у формуванні радикальної ідеології інтегрального націоналізму, яка б встановлювала чіткі пріоритети нації та національної свідомості, визначала мету у встановленні незалежної української держави. Для обґрунтування такого ідеалу мислителі-націоналісти окреслили чіткі теоретичні позиції та визначили практичні кроки. На відміну від народно-соціалістичного варіанту української ідеї, прихильники націоналізму робили акцент на методах встановлення національної влади, засобах її утримання, способах проведення україноорієнтованої політики. Провідну роль в цьому має відіграти національна еліта, яка об’єднає навколо себе представників усіх класів та верств населення безвідносно до їх вірувань, мов та соціальних вподобань. Мислителі націоналістичного спрямування виступали проти наївності романтиків та соціалістів, а також критикували інтернаціоналістську позицію більшовиків.

Самостійна робота:

1. Українська філософська думка X-XIV ст.

2. Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України XV-XVII ст.

3. Філософські вчення представників Києво-Могилянської Академії.

4. Український романтизм Т. Шевченка та П. Юркевича.

5. Національна філософія М. Драгоманова, І. Франко, Д. Донцова, В. Липинського.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Відповідаючи на перше запитання зазначимо, що києво-руська філософія X-XIII ст., увібравши традиції вітчизняної та світової культури, зокрема античної та візантійської, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку української думки впродовж століть. Філософія в творах київських авторів поставала як частина християнської мудрості, духовно-практичним способом життя, а не теоретичним знанням. Бути філософом означало – узгоджувати своє життя з принципами християнської істини – з заповідями Бога. В пізнанні Творця виділяли два шляхи – благодатний (надприродний) та «приточний» (природний). Вони інтегрувалися навколо пізнання Слова – Божественного Логосу (Бога), записаного Слова Божого (Писання) та слова людської мудрості. Відповідно філософський шлях до мудрості та Істини полягав у духовному очищенні для містичного єднання з Христом-Логосом, тлумаченні Слова Божого та реалізації людського розуму в пізнанні світу.

В реалізації шляхів філософствування-мудрування в Києво-руській традиції виділяють дві групи мислителів: містико-ірраціоналістична та містико-раціоналістична. Перша включала монахів самітників (Антоній Печерським, Данило Заточник), у яких благодатний спосіб богопізнання домінував над раціональним. Друга об’єднувала тих християнських богословів, які відстоювали гармонію віри і розуму (Феодосій Печерський, Іларіон Київський, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Нестор Літописець). Філософській думці Київської Русі властивий подвійне тлумачення часу – як лінійного, і як циклічного. Вже в мислителів київської доби формується кардоцентризм – вчення про осереддя волі, чуттів та розуму, центру любові та самопізнання. Людина, відповідно до вчень патристики, постає єдністю духу, душі та тіла, посередником між світом та Богом. Важливе місце посідає вчення про свободу – здатність людини здійснити моральний вибір.

2. З розпадом Київської Русі українські землі стали частиною спочатку Гальцько-Волинського, а згодом Литовського князівств. Це призвело до суттєвої переорієнтації філософської дуки від візантійської традиції до культури західно-європейського світу. Це дозволило українському суспільству активно сприймати ідеї європейського Ренесансу та Реформації, що створювало умови для нового ренесансно-просвітницького етапу розвитку філософії. До найбільш видатних мислителів періоду XIV-XVI ст. належали: Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський-Роксолан, Ю. Немирич, Г. Смотрицький, І. Вишенський, Й. Борецький, М. Смотрицький, К. Сакович, З. Копистенський та ін. Саме в цей час з’явилися перші друкарні та освітні заклади в Україні. Першим вищим навчальним закладом була Острозька академія (1576-1636). Її викладачами були Г. Смотрицький, Кирило Лукаріс, Клірик Острозький, Х. Філалет, С. Пекалід. Вони формують новий ренесансний стиль мислення в якому помітну роль відіграє розум в осмисленні теологічних проблем, підкреслюється важливість свободи вибору людини. Цим самим намічається відхід від суто візантійського стилю богословствування і подальший розвиток вітчизняної традиції києво-руських містичних раціоналістів. Значну роль у розвитку української філософії кін. XVI-XVII ст. відіграли братства. В творах М. Смотрицького, І. Копинського, К. Транквіліона-Ставровецького, Л. Зизанія-Тустановського, П. Беринди, З. Копистенського, С. Косіва, П. Могили розглядаються етико-антропологічні питання самопізнання, морального вдосконалення, сенсу люського життя в руслі християнського гуманізму. Першим зразком теоретичного мислення в філософії були праці К. Саковича, який підносить важливість розуму, людську активність, вдосконалює категоріальний апарат українських книжників.

3. Першою формою української філософії як самостійної сфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неї поєднанням християнського неоплатонізму з аристотелізмом, філософії Ренесансу, Реформації та раннього Просвітництва з спадщиною києво-руського візантинізму. Вона була представлена філософською думкою Києво-Могилянської академії. Виділяють три періоди формування філософії КМА. На першому етапі викладачі Академії читали суто схоластичні курси, які включали вивчення граматики, поетики, риторики, арифметики, астрономії, філософії, теології. Зокрема філософія складалася з трьох частин: логіки, природознавства, метафізики. На цьому етапі філософія сприймалася як служниця теології, домінували догматичні теми. На другому етапі поступово відбувається розмежування філософії та теології. Актуалізується специфічно філософська проблематики «людина-світ», робиться акцент на питання гносеології, етики, натурфілософії, логіку. В поглядах окремих філософів простежується пантеїстичні й деїстичні елементи. Яскравим представником цього етапу були І. Гізель, Л. Баранович, Й. Кононович-Горбацький, Й. Гілятовський, А. Радивиловський, С. Полоцький, Ф. Прокопович. На другому етапі на вченнях представників КМА поначаються ідеї Нового часу та Просвітництва з характерними для них раціоналістичною та емпіричною методологією. В поглядах яскравого представника цього періоду Г. Щербицького, філософія остаточно відокремилася від теології і постала як система метафізики. В його світогляді з’являються елементи механістичності. До цього етапу належали С. Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський, В. Ясинський.

4. Вато розуміти, що Т. Шевченко був поетом з оригінальним філософським мисленням. Він розвиває романтичну філософію в якій чільне місце посідає тема трагічності долі України та її народу. Шевченко створює чуттєво-емоційний образ України, який став основою теоретичних зусиль в розробці української ідеї. Основними характеристиками творчості Шевченка є антропоцентризм та психологізм – людина посідає центральне місце у Всесвіті. Тобто, природа, історія, культура, релігія, всі події його творів розглядаються через призму переживань і потреб людини. У людині поет цінує передусім вічні, загальнолюдські якості: доброту, щирість, сердечність, юність, гідність. Існування України розглядається поетом через ряд суперечностей. Гармонія природи, щирість і лагідність характеру вступають у супереччя з соціальним, економічним та культурним її занепадом. Поет виявляє дисгар­монію між прагненнями українців та відсутністю щастя. Шевченко все життя прагнув свободи не лише як індивідуального акту, він боровся словом і ділом, усім своїм життям за зни­щення кріпацтва, виступав проти національного гноблення, вірив, що наста­не такий лад, який забезпечить свободу українському народові. При цьому прагнення до свободи постає у Шевченка як трагічна та героїчна боротьба за справедливість, щастя і добро, проти зла і насильства. В своєму ставленні до релігії та Бога, Шевченко заперечує все те, що їх формалізує. Шевченко критикує байдужих до страждань людини Бога чи Церкву. Він вірить у вищу Правду та Добро, і поважає все святе в християнстві.

Розглядаючи філософське вчення Памфіла Юркевича необхідно зазначити, що він отримав освіту в Київській духовній Академії та зазнав впливу як платонізму так і кантіанства. Але Юркевич увійшов в історію як оригінальний критик і матеріалістичної, і ідеалістичної (Німецька класика) філософій. Так, він критикує матеріалістичний світогляд за емпіризацію сутності людини, а ідеалізм за її раціоналізацію. Тобто, на думку Юркевича відправними початками в поясненні людини не можуть бути ні чисте мислення, ні наявна дійсність. Натомість він продовжує розвивати, характерну для Сковороди, «філософію серця». Згідно цього вчення, центром людського життя та пізнання є серце. Воно постає глибинною основою людської правди і морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що складають життя людини та її серця, відбивається індивідуальна особистість, де розум – лише вершина, а не корінь духовного життя людини. Серце символізує головну роль інтуїтивного пізнання та духовно-емоційної сфери в людині. Тим самим, Юркевич намагався створити гносеологію в якій інтуїтивно-емоційне визначає раціонально-дискурсивне. Осереддям як людини так і її духовного світу, за Юркевичем, є духовна особистість. Вона виявляє себе в: здатності до моральних та відповідальних дій; глибокій індивідуальності; «богоподібності»; розвитку самосвідомості. Отже, у філософії Юркевича інтуїтивне та емоційно-чуттєве передує раціональному, а індивідуальне – колективному.

5. Національна філософія представлена такими мислителями як М. Драгоманов, І. Франко, Д. Донцов, В. Липинський. Погляди М. Драгоманова поєднують елементи ліберально-демократичних, соціалістичних та патріотичних ідей, які були схожими на соціал-федералізм Прудона. Метою суспільного поступу він вважав вільний розвиток особистостей та асоціацій народів. Це свідчить про приорітет громадянських прав та свобод над класовими. Значну роль у вільному розвитку народів має відігравати нація. Драгоманов не протиставляє національне та інтернаціональне, він відстоює принцип: «космополітизм в ідеях та принципах та національність у грунті та формах». На думку Драгоманова розвиток України так само має поєднувати універсальне та національне в принципі федералізму. Тому він був прихильником вільного, федеративного, національно-рівного розвику народів Росії і зокрема українського. Так, Драгоманов критикував політику царської Росії спрямовану на національне нівелювання української історії та культури та шовіністичний великоросійський світогляд, який сприймав українське лише частиною руського. Драгоманов виступав в підтримку української культури та національної самосвідомості, які не повинні бути націоналістичними, мають визнавати право на вільне існування інших культур та народів.

Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реалізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко вираженими елементами діалектики. Характерними особливостями філософії І. Франка були: екзистенційно-художнє бачення і відтворення світу; етико-антропологічне розуміння філософських проблем. Суспільним ідеалом для І. Франка виступає матеріальний добробут на­роду, економічна та національна свобода без приниження і дискримінації. І. Франко відносив себе до раціоналістів і сам тяжів до позитивізму, відзначаючи важливу роль позитивних наук в пізнанні. Метою пізнання є пошук істини, відкриття рушійних сил розвитку людини. Свою місію Франко бачив у розбудові української ідеї, культури та державності. Він наполягав на необхідності культурного розвитку українського народу, значну роль в чому має відіграти національна інтелігенція. Остання повинна сприяти перетворенню етнічної маси в українську націю, як цілісного культурного організму. Франко був прихильником національного, народного соціалізму і мислив майбуття України як соціальної, вільної, національно свідомої спільноти.

Творцем ідеології інтегрального націоналізму був Дмитро Донцов. Вона являє собою радикальну національну та ідеологічну філософію, своєрідну філософію національної дії, національну прагматику, побудовану на засадах філософії життя (Шопенгауер, Ніцше, Зіммель). Вищими цінностями у Донцова виступають українська нація та держава. Для досягнення та відстоювання української нації необхідні: воля нації до влади та життя; боротьба і героїзм; домінування загального над індивідуальним; встановлення влади меншості над більшістю; насилля, фанатизм та примус; відсторонення від чужого; постійна боротьба за існування та виживання; вставнолення нової українофільської ідеології; подолання рабської психології. Фактично викладена філософія замість класової ставить панування національної диктатури, замість генсека – фюрера. Націоналістична філософія Донцова відноситься до розряду правих, авторитарних ідеологій, які загальну, консервативну ідею ставлять вище за реальну індивідуалізовану багатоманітність.

Центральними в творчості В'ячеслава Липинського є питання держави, нації, суспільства, люди­ни.У взаємовідношенні цих питань, у їх значущості він на перше місце ставив проблему держави; саме через виділення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації. Без власної української держави не може бути ук­раїнської нації, а без української нації не може бути на українській землі гро­мадського життя. Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складови­ми вважав: владу, територію, громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території й усього громадянства. Мораль В. Липинський розглядає як один із важливих чинників існування держави, нації, людини. Політика має бути моральною.

Питання для індивідуальної роботи:

1. Назвіть характерні риси української філософії.

2. Дайте визначення поняттю “кордоцентризм”.

3. Хто з українських філософів розвивав ідеї “філософії серця”?

4. В чому головне завдання філософії за Г.Сковородою?

5. Філософсько-естетичні погляди Лесі Українки.

6. Філософські ідеї Дмитра Чижевського.

7. Назвіть українських філософів другої пол. XX-поч. XXI ст.

Теми творчих робіт:

1. Світоглядний конфлікт християнства та язичництва.

2. Схоластична традиція та філософія Києво-Могилянської Академії.

3. Філософія Григорія Сковороди та Сократа: паралелі та протилежності.

4. Спільні ідеї української та російської релігійної філософії.

5. Особливості та тенденції сучасної української філософії.

6. Софійність української філософії.

7. Сучасна українська філософія та теологія.

Першоджерела:

1. Історія філософії України. Хрестоматія / Упорядники М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. – К., 1993.

2. Донцов Д. Історія розвитку української національної ідеї. − К., 1991.

3. Сковорода Григорій. Кольцо. Дружеский разговор о душевном мире // Зібрання творів у 2-х т. – Т.1. – К., 1973.

4. Франко І.Я. Поза межами можливого // Зібрання творів у 50-т. – Т.45. – К., 1986. –

5. Шевченко Т.Г. І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє // Кобзар. – К., 1972.

 

Основна література:

1. Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.

2. Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.

3. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навчальний посібник. – К., 1997.

4. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

Література:

1. Горський В.С. Історія української філософії. – К., 2002.

2. Іваньо І.В. Філософія і стиль мислення Г.Сковороди. – К., 1983.

3. Ільїн В.В. Український гуманізм: тотожність раціонального та ірраціонального. – К., 1999.

4. Історія філософії України: Підручник (М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, І.В. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1994.

5. Київ в історії філософії України. / В.С. Горський, Я.М. Стратій, А.Г. Тихолаз, М.Л. Ткачук. – К., 2000.

6. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К., 1996.

7. Попович М.В. Нарис історії культури України. К., 1998.

8. Ткачук М.Л. Київська академічна філософія ХІХ- почат. ХХ ст.: Методологічні проблеми дослідження. – К., 2000.

9. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії. – К., 2001.

10. Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. – К., 1981.


Перелік екзаменаційних питань з курсу “Філософія”

1. Світогляд, його структура (світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння) та роль в життєдіяльності людини.

2. Міфологія і релігія як історичні типи світогляду.

3. Предмет філософії (світ, людина, культура, Бог). Зміна предмету філософії в процесі історичного розвитку.

4. Специфіка філософського знання (на відміну від науки та релігії).

5. Структура філософського знання (онтологія, гносеологія, методологія, аксіологія) та його основні проблеми.

6. Функції (світоглядна, критична, методологічна) та методи (діалектичний, трансцендентальний, феноменологічний, герменевтичний) філософії.

7. Філософія як мудрість та наука, образ життя та система знань.

8. Наука як спеціалізована форма пізнання і вид діяльності.

9. «Науки про природу» (точні, природничі) та «науки про дух» (гуманітарні, суспільні).

10. Проблема пізнання як предмет філософського аналізу.

11. Структура пізнання (предмет, суб’єкт, об’єкт, процес). Діалектика суб`єкт-об`єктних відношень в процесі пізнання.

12. Рівні наукового пізнання: емпіричний та теоретичний. Чуттєве (відчуття, сприйняття, уявлення, уява), емпіричне (спостереження, експеримент, опис), теоретичне (поняття, судження, умовивід, гіпотеза, теорія, концепція, факт) пізнання.

13. Загальнонаукові методи пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, формалізація).

14. Творчість, натхнення та інтуїція: філософські аспекти проблеми.

15. Проблема істини: властивості та функції.

16. Концепції істини в філософії. Об’єктивна істина та історична правда.

17. Істина в філософії, науці та релігії.

18. Основні закони, принципи та категорії діалектики. Альтернативи діалектики.

19. Проблема буття та сущого у філософії. Концепції буття.

20. Поняття субстанції, атрибутів та акциденції. Реальне та ідеальне буття.

21. Філософське поняття світу. Субстанційні та несубстанційні моделі світу.

22. Категорії буття (зв’язок, розвиток, закон, сутність-явище, причина-наслідок, кількість-якість, частина-ціле, форма-зміст, явище-сутність, тотожність-відмінність, випадковість-необхідність).

23. Матерія як філософська категорія. Структурні рівні матерії (мікроелементарний, ядерний, атомарний, молекулярний, клітинний, макроскопічний, органічний, космічний).

24. Єдність матерії, руху, простору і часу як форм матерії.

25. Культурно-історичний та соціально-історичний час і простір.

26. Свідомість як філософська категорія, культурний і суспільний феномен.

27. Біологічні передумови та соціальні чинники виникнення і розвитку свідомості.

28. Властивості свідомості (ідеальність, інтенціональність, творчість, вербальність, символізм).

29. Природа психіки. Свідомість і форми психічної діяльності: мислення, емоції, воля, пам¢ять. Психічне та ідеальне.

30.




Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 24 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

Основна загальна мета семінару | Форми семінарських занять | В роботі з монографією необхідно звернути увагу на | Семінар:Специфіка філософського освоєння світу | Т. 9.: Філософія суспільства | Семінар: Природа та зміст філософії господарювання |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.068 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав