Читайте также:
|
Острозька академія (1576-1636): перший ректор Герасим Смотрицький – автор передмови й один з ініціаторів створення знаменитої Острозької Біблії, Кирило Лукарис (майбутній патріарх Александрійський і Константинопольський), український письменник-полеміст Клірик Острозький, Христофор Філалет – автор відомого полемічного твору «Апокрисис», український письменник, мислитель Іван Вишенський, поет-гуманіст Симон Пекалід.
Вони розробляли філософські ідеї ще в контексті релігійно-духовної творчості, здебільшого у річищі києво-руської філософської традиції. Та поступово тематика їх філософських досліджень набувала нового звучання, актуалізованого умовами тогочасного суспільного буття України. Так, намагаючись осмислити одну з найскладніших психолого-філософських проблем християнства – догмат Трійці – вони здійснили спробу обґрунтувати моністичну концепцію буття у контексті співвідношення єдиного і множинного.
У розвиток української філософської культури вагомий внесок зробили також братства, що виникли як громадські центри оборони української духовної культури від сторонніх впливів. Що сприяло становленню професійної філософії в Україні.
Випускник Краківського університету й Замойської академії, К. Сакович був людиного європейської вченості, вільно володів українською (книжною), грецькою, польською, старослов'янською мовами, латиною. Його праці «Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини» (1620), «Трактат про душу» (1625) написані як посібники із філософії для братських шкіл, є першими зразками теоретичного мислення в Україні. Його праці відзначаються науково-теоретичним стилем, окресленим філософським спрямуванням, високим професіоналізмом. Вони засвідчили якісно новий стан української філософської думки, її поступовий вихід на професійний рівень, що остаточно закріпилось у творах професорів Києво-Могилянської академії (колегіуму), яка була створена у 1632 р. злиттям Київської братської школи і Лаврської школи - «гімназіону» заснованої митрополитом Петром Могилою. В основу змісту тогочасної філософії було покладено синтез християнського неоплатонізму й арістотелізму, елементів філософії Ренесансу, Реформації та доби раннього Просвітництва з духовною спадщиною києво-руського візантинізму і особливостями українського менталітету.
На першому етапі історії академії у змісті філософських курсів домінували теологія, поєднання догматичних передумов із раціоналістичною методикою, особливий інтерес до формальнологічної проблематики. Згодом все помітнішою стає тенденція до поступового розмежування філософії і теології, створення першого власного інформаційного поля, актуалізується філософська проблематика навколо співвідношення «людина — Всесвіт», переноситься акцент на натурфілософські питання, теорію пізнання, логіку та етику, простежуються пантеїстичні елементи й деїстичні тенденції в інтерпретації відносин Бог–природа тощо.
Інокентій Гізель (1600—1683), якого його сучасник, видатний громадсько-політичний, церковний та культурно-освітній діяч XVII ст. Лазар Баранович назвав «українським Арістотелем». «Філософські аксіоми», «Твір про всю філософію», «Мир з богом людині», в яких проаналізовані актуальні метафізичні натурфілософські проблеми, подані характеристики суспільної моралі українського населення середини XVII ст. Він був співавтором і редактором першого підручника вітчизняної історії — знаменитого «Синопсиса» (1674), редагував не менш відомий «Києво-Печерський Патерик». Деїст (Бог створив матерію і дух, а потім не втручався в їх розвиток).
Професор академії Феофан Прокопович (1677—1736), який читав лекції з арифметики, геометрії, фізики, астрономії, логіки і богослов'я. Філософська спадщина Ф. Прокоповича відображає тенденцію переходу тогочасних українських мислителів від схоластичної парадигми філософування до ідей науки Нового часу, тогочасної модерної європейської філософії. Питання матерії, руху, часу. «Буквар», «Про риторичне мистецтво», «Про поетичне мистецтво».
Свого подальшого розвитку філософська школа Києво-Могилянської академії набула на другому етапі її існування, коли центр філософського пошуку змістився в бік проблем гносеології, раціоналістичної та емпіричної методології. Найбільш яскраво репрезентує цей період Георгій Щербацький (1725—невід.), філософська система якого помітно близька до філософії Декарта, ідей Нового часу. Г. Щербацький, наслідуючи Декарта, пішов далі Ф. Прокоповича в осмисленні проблеми матерії у світлі тогочасних європейських механістичних концепцій.
Фундаторами філософської традиції києво-могилянців були також Стефан Яворський, Георгій Кониський, Лазар Баранович.
46. Раціоналізм в гносеології Нового часу. Р. Декарт. "Роздуми про метод".
Рене Декарт (1596 – 1650) обстоює метод, що є ближчим французькому світосприйняттю. Головні праці латинською мовою: «Міркування про метод…», “Метафізичні розмисли”, “Засади філософії”. Центром і вихідним пунктом філософії Р. Декарта стає не Бог, а «Я». «Я» протиставлене тут усім іншим суб’єктам і всьому світові. Завданням філософії у нього є пізнання мети речей, яку встановив Бог, а не пізнання того, яким чином Він побажав її створити. Здатність пізнавати надана нам Богом, вважає Р. Декарт, і стосується існуючих предметів. «Усе, про що ми маємо якесь поняття, стосується нас як річ або як істина».
Філософування як мислення, на думку Декарта, має починатися зі самого себе. Вимогу такого початку він виражає аксіомою «У всьому належить сумніватися» – це для нього абсолютний початок філософування і вихідний принцип його філософії. Цей принцип дає можливість позбавитися всіх упередженостей. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок «Я мислю, отже, існую» істинний і що він тому є першим і найправильнішим з усіх висновків». Таким чином, мисляче «Я» Декарта є самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе. З цього тлумачення мислення випливає Декартове розуміння субстанції. Субстанція «існує так, що не потребує для свого існування нічого, окрім самої себе». У філософії субстанцією називають кінцеву основу всього існуючого. Субстанція обов’язково має атрибут – це її істотна властивість, без якої її не можна визначити, а сама вона не може існувати. Тоді субстанція – це мисляча річ (res cogitas), що виявляє себе через мислення. Воно є атрибутом «мислячої речі», а саме – душі. Отже, душа – мисляча субстанція. Вона для свого існування не потребує жодної тілесної речі. З другого боку, будь-яка тілесна річ не потребує для свого існування субстанції нетілесної, тобто душі. Якщо мисляча субстанція має своїм атрибутом мислення, то тілесна субстанція – поширеність – у довжину, ширину та глибину, що становить природу субстанції. Або все те, що може бути приписано тілу”. Все ж душа й тіло є субстанціями створеними, і ми достеменно можемо розрізняти атрибути одної й другої субстанції. Нествореною субстанцією є Бог, від нього залежить існування двох інших.
Духовність Я Декарт обмежує сферою свідомості, туди не входить сфера несвідомого і підсвідомого.
Р. Декарт у своїй філософії усуває Бога з природи, детеологізує її. На практиці це означало початок грабіжницького ставлення цивілізації до природи.
Істинне знання, за Декартом, людина досягає лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне – вміти його застосовувати. Для того, щоб правильно вести свій розум, слід мати ґрунтовно розроблений спосіб його застосування, або метод. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини. Найважливіше, каже він, що йому вдалося взяти із свого життєвого досвіду, це те, “що навчився не йняти особливо віри тому, що мені навіювали через приклад і звичай, так як бачив, як багато з того, що здається нам смішним і чудернацьким, виявляється загальноприйнятим і похвальним у інших великих народів”.
Принципи своєї логіки він порівнює із законами держави, яких має бути мало, але їх належить дотримуватися. Ці принципи він формулює у вигляді чотирьох правил.
Перше правило методу вимагає “включати в свої міркування тільки те, що мій інтелект уявляє так ясно ( сила переживання ) і виразно ( чітке виокремлення фактів ), що ніяким чином не дає приводу сумніватися”. Ці ознаки у Декарта стверджують в інтелекті наявність інтуїції як логічного атома пізнання. На думку Р. Декарта, інтелектуальна інтуїція не має суб’єктивістських похибок, бо безпосередньо усвідомлює те, що виразно притаманне предмету пізнання.
Друге правило методу вимагає ділити кожну складність, на яку натрапляє інтелект, на більш прості частини для подальшого її пізнання. Поділ на прості частини належить вести до появи в свідомості простих тверджень і питань, які виявляються інтелектуальною інтуїцією.
Третє правило вимагає керувати “ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і легко пізнаваних. І підійматися поволі, як по сходинках, до пізнання найскладніших”. Такий порядок міркування і є раціоналістичною дедукцією. Отже, шлях пізнання істини – це інтелектуальна інтуїція і доконечна індукція.
Четверте правило вимагає “робити повсюди настільки повні реєстри, а також загальні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено”. Дане правило орієнтує пізнання на досягнення найбільшої повноти знання. Індукція прямує до дедукції і далі до інтуїції. Таким чином Р. Декарт доводить, що повна індукція є окремим випадком дедукції. Викладені ним правила лягли в основу характеристики будь-якого пізнання.
Вродженими є поняття Бога, буття, числа, тілесності та інших, а також аксіоматичних суджень на кшталт: “ціле більше частини”, “все тілесне має протяжність”, “кожна річ має причину”, “два плюс два дорівнює чотири” тощо. Вроджені знання, за Декартом, існують у формі невиразних зачатків думок, що їх отримує людина при народженні у спадок.
Радикальний раціоналізм Декарта знаходить вияв і в трактуванні волі як активності, певного “пориву” мислення.
Його дуалізм, що обстоював незалежність двох субстанцій світу, спричинив появу в філософії течій, що дістали назву картезіанства. Однією з них є оказіоналізм. Виходячи з вчення Декарта про субстанцію, він заперечує будь-яку активність як духовної, так і тілесної першооснов буття. Джерелом активності вважає лише Бога, який в певній оказії (occasio) може їх поєднувати та надавати їм взаємоактивності. Речником цієї течії був М. Мольбранш (1638 – 1715). Він стверджував, що причиною і гарантією існування світу, співіснування субстанцій та пізнання світу є Бог.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 33 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |