Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Виникнення інституту омбудсмена

Зав.уч.части ____________ Е.В. Шишкина Декан фак-та _____________ Р.Ш.Серодеева

Розділ 1

ГЕНЕЗИС ПРАВ ЛЮДИНИ

Виникнення інституту омбудсмена

Під омбудсменом розуміється "гідне довіри незалежна особа, уповноважена парламентом на охорону прав окремих громадян і на опосередкований парламентський контроль у формі нагляду за всіма державними посадами, але без права зміни прийнятих ними рішень"

Інститут омбудсмена має скандинавське походження. Вперше він був створений у Швеції на початку XIX століття, коли в Конституції 1809 було введено посаду омбудсмена юстиції ^.

Проте сам термін "омбудсмен" з'явився в Швеції ще в більш ранні часи, а точніше - в XIII столітті. Він має німецьке походження, і його коріння сягають раннього періоду історії германських племен. Омбудсманом називалося особа, яка обиралося для збирання від імені постраждалої сторони грошової пені (віри) зі злочинців, які скоїли вбивство. Шведи й інші скандинавські народи переводили слово "омбудсмен" як "повірений", "керуючий справами", "довірена особа". Припускають також, що коріння компетенції цієї фігури проглядаються в римських посадах цензорів, трибунів, провінційних прокураторів. Спочатку, в епоху абсолютної монархії, омбудсмени були людьми корони, покликаними контролювати від імені верховної влади діяльність чиновників і суддів. У міру переходу доконституційної монархії омбудсмен стає парламентським органом, що і отримало закріплення в Конституції Швеції 1809 року.

Перша історична віха у розвитку інституту омбудсмена відноситься до епохи абсолютної монархії і пов'язана з виникненням у Швеції в XVI столітті фігури Головного Сенешаля ("drotsen"), якому ставилося в обов'язок здійснювати від імені верховної влади короля нагляду за діяльністю суддів та відправленням правосуддя й надавати доповіді королю. З 1683 року інший посадовій особі (General Richz Schultz) було даноправо прямого впливу на судових чиновників, аж до їх звинувачення в суді. Далі відбувається розширення сфери такого контролю з боку королівської влади і на адміністрацію королівства. Цей етап пов'язаний з ім'ям Карла XII.

Після поразки під Полтавою в 1709 р. він їде в Туреччину, а в Швеції в цей період починаються хвилювання і заворушення [11]. Тоді Карл XII своїм указом в 1713 р. засновує посаду королівського омбудсмана (Konungens Ho "gsta Ombudsmanen), який з 1719 р. став називатися канцлером юстиції (Justitie Kansler). Його головною функцією було здійснення нагляду за діяльністю суддів, державних службовців, забезпечення належного виконання ними національних законів. Однак канцлер був слугою короля і підкорявся кабінету. Він не володів достатньою незалежністю для того, щоб ефективно захищати громадян.

Після смерті Карла XII слід складний період, коли на різних етапах канцлер юстиції або знаходився під впливом корони, або ставав більшою мірою підзвітний законодавцям або земель, отримуючи значну незалежність. Остаточне звільнення Швеції від абсолютизму (після вбивства короля Густава III і повалення його наступника Густава IV) ознаменувався прийняттям риксдагом (парламентом) в 1809 р. нової Конституції, в основі якої лежав принцип рівноваги влади короля і парламенту.

Конституція вводила посаду омбудсмена юстиції (Justitie-Ombudsmanen). На відміну від канцлера (ця посада також збереглася, як королівський чиновник), омбудсмен юстиції виходив з-під опіки короля і ставав підзвітний парламенту, який його обирав і якому він повинен був представляти щорічну доповідь про свою діяльність, будучи у своїй діяльності незалежним і не підпорядковується нікому, крім закону. У сферу його компетенції входив нагляд за адміністрацією, юстицією і навіть Церквою.

В даний час в Швеції діє бюро омбудсменів з чотирьох осіб: Головний парламентський омбудсмен і три Парламентських омбудсмена.

Другою країною, де була введена посада омбудсмена, стала Фінляндія (Конституція 1919 року), а з середини ХХ століття цей інститут став поширюватися і серед інших країн світу - як у Європі, так і в інших регіонах.

Сама посаду омбудсмена носить в різних країнах різні найменування. У скандинавських країнах використовується назва Омбудсмен юстиції, в англомовних країнах - парламентський уповноважений. В Ізраїлі - уповноважений по скаргах, уповноважений з прав громадян - у Польщі, уповноважений з прав людини - в Росії.Використовуються також терміни посередник, медіатор (Франція), проведор (поручитель) юстиції (Португалія), помічник громадян (штат Айова, США), адвокат народу (Румунія). У назві цього інституту застосовується також термін "захисник", що підкреслює його спрямованість саме на захист прав громадян: захисник громадян (Канада), народний захисник (омбудсмен) (Іспанія), публічний захисник (штат Небраска, США), цивільний захисник (італійські провінції) та ін.

У цілому омбудсмен розуміється як гідне довіри незалежна особа, уповноважена парламентом на охорону прав окремих громадян і здійснює опосередкований парламентський контроль у формі великого нагляду за всіма державними посадами, але без права зміни прийнятих ними рішень .[12,13]

1. 2. Становлення прав людини в Незалежній Україні

Проголошення 24 серпня 1991р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права та свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990р. і зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” 5 грудня 1991р. наголошувалося на тому, що до сім’ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини і громадянина і зобов’язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Суспільно-політичні зрушення у 1985–1990рр. і особливо події серпня 1991р. глибоко сколихнули українську громадськість та створили сприятливі умови для демократичних перетворень.

Перші ж законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали ніяких сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутись до законів України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про громадянство України”, “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.

Прийняття 9 листопада 1995р. України в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретні зобов’язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього членство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції – основного закону нової демократичної держави.

Конституція України 1996р. є певною мірою взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні, здійснивши фактично“ гуманітарну революцію”.

Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст.3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом і спрямованістю діяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.

Чинна Конституція України імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські і політичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст.у гуманітарній сфері, справжнім “людським виміром”, мірою людської гідності.

Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина.

Новий Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку нових прав і свобод, та істотно збагатив їх за змістом. У ньому вперше передбачено такі істотні права і свободи, як право на життя(ст.27), на інформацію (ст.34), право приватної власності (ст.41), на підприємницьку діяльність (ст.42), на страйк (ст.44), на достатній життєвий рівень (ст.48), свобода пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України і повертатися в Україну (ст.33) тощо.

Як показав час, що минув після прийняття Конституції України, передусім права і громадянські та політичні свободи набувають реального наповнення. Так, завдяки їх реалізації скасовано смертну кару, утворилось більш як 90 політичних партій, формується громадянське суспільство.

Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить передусім система конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, зокрема, юридичної відповідальності за порушення прав і свобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності, недопустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Одним із найбільших досягнень у гарантуванні прав і свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових гарантій, з-поміж яких особливо значна роль відведена Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.

Поряд з національними гарантіями Конституція передбачила можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст.55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.

Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. До того ж, приєднавшись у 1990р. до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.

Конституція України юридично ліквідувала всі нормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проголосивши, що норми Конституції України є нормами прямої дії і що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Конституція України на відміну від конституцій ряду інших країн закріпила обов’язки людини і громадянина, але лише ті з них, які мають принципове значення для забезпечення прав і свобод: обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68); обов’язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст.65), обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та ін.

Особливістю Конституції України є те, що нею передбачено створення і закріплення дійового механізму захисту прав і свобод людини. Це стосується, головне, організації і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Саме на судову владу, як зазначено, покладається функція захисту конституційних прав і свобод. За чинною Конституцією каральна функція суду поступається функції правозахисній, праворегулюючій. Відповідно до перехідних положень Конституції України та Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини” від 17липня 1997р. рішення про надання санкції на арешт, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також щодо проведення огляду та обшуку житла або іншої власності особи з 28 червня 2001р. прийматимуться виключно судами України.

Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.

Здійснюючи конституційний контроль, Конституційний Суд України справляє значний вплив на діяльність органів державної влади в сфері додержання та захисту прав людини і громадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положень Конституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справ і здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стає обов’язковим для всіх суб’єктів права .[7]