Читайте также:
|
Поняття об‘єктивної мовної норми співвідноситься із поняттями системи і структури мови. У сучасній лінгвістиці прийнято розглядати мову як систему умовних засобів, а мовлення – як форму існування даної системи. Протиставлення мови і мовлення спричинило до розмежування системи і норми, що знайшло найбільш послідовний виклад у роботах Е.Косеріу. Як справедливо вказує Л.А.Вербицька, мовна норма – це сукупність найбільш сталих, традиційних елементів системи. При цьому кожній системі властива омонімічність мовних засобів, що спричиняє їх варіювання. У нормі відбувається відбір можливостей, які закладені у системі. Оскільки ж норма властива мові як лінгвістична категорія, то вона повинна бути вже частиною системи і не може виходити за її межі. Явищ, що суперечать системі, у нормі не може бути; якщо вони і виникають, то тільки після відповідної перебудови системи, але і в цьому випадку новій системі ці явища вже суперечити не будуть.
Результатом нового тлумачення поняття норми, запропонованого вперше Л.Єльмслєвим, стало протиставлення системи мови і її реалізації. Отже, можна говорити про різні види або типи нормування, розглядаючи їх як два взаємопов‘язані боки одного й того ж явища – процесу використання і процесу наказу. Мовне використання передує наказу, тобто передує кодифікації явищ мови, які відбиваються у нормативній граматиці, фонетиці, тощо. Ці накази називають часто “системною нормою” і розглядають як свого роду «кодекси» або «ідеальні зразки».
В Німеччині набули поширення у значенні використання і наказу терміни Ist-Norm і Soll-Norm. Коректне спілкування повинно відповідати не тільки тому, що говориться або пишеться, але й тому, кому говориться, як, коли і чому. Відзначаючи позитивні сторони такої концепції, Л.Р.Зіндер вважає, що Ist-Norm є лише основою нормування, але не нормою у власному сенсі цього слова. Новий погляд на норму запропонував німецький лінгвіст Шиндлер, який запропонував розрізняти в німецькій мові два типи норм: 1) прескриптивну (наказову) (тобто, по суті, кодифікацію) і 2) дескриптивну (ту, що реалізується) (тобто норму як внутрішньомовну категорію).
Усне використання мови людиною пов‘язане з вимовою і певною вимовною нормою. Вимовна норма не може створюватися окремою людиною і змінюватися за її бажанням. Вона створюється і формується з плином часу і пов‘язана історично з розвитком мови. Це минуща форма мовної норми взагалі; вона формується і кодифікується протягом довгого вживання і є нормою вимови (орфоепічною нормою), властивою для конкретного проміжку часу. Кодифікація, при цьому, може відставати від норми, оскільки вона фіксує лише те, що проникає до сфери широкого використання і існує протягом певного часу.
Для дослідження літературно-мовної норми взагалі і вимовної норми зокрема, необхідним є вивчення не тільки внутрішніх системних, але і соціолінгвістичних чинників, певних психологічних законів, які керують мовленнєвою діяльністю людей. Дотепер залишається невирішеним питання, існує норма у самій мові або ж вона вноситься до мови зовні, протиставляється норма кодифікації або ж норма не відрізняється від кодифікації.
Основу вимовної норми в багатьох мовах до 20-го століття складала мова столиці. Так, наприклад, для росіян нормою було петербурзьке мовлення, для англійців – лондонський діалект. Аналогічна ситуація є типовою майже для всіх скандинавських країн. Становлення німецької літературної мови та її орфографічної і орфоепічної норми відбувалося більш складно. До кінця 19-го століття Німеччина була роздріблена на велику кількість окремих князівств, кожне з яких мало свою столицю. Економіці властивим було натуральне господарство, що максимально обмежувало спілкування між цими окремими мінідержавами. Наслідком цього стало роз‘єднання не тільки у сфері вимови, але і в межах лексичного і граматичного складу варіантів німецької мови, які розрізнялися за географічними і соціальними ознаками. Не одне з самих великих міст (Лейпціг, Берлін, Мюнхен) не мало титулу загальної столиці.
З 15-го по 18-е століття Верхня Саксонія (середньозахідна Німеччина) грала головну роль серед німецьких князівств у політичному, економічному і культурному аспекті. У цьому регіоні склалася окрема мовна норма (в першу чергу письмова мова). Вагомий внесок у розвиток і становлення літературної німецької мови зробив Мартін Лютер, який переклав Біблію з латини на німецьку, кинувши виклик духівництву і правлячим колам. Він вважав, що Слово Боже мають читати й розуміти не тільки вершки суспільства, але і прості селяни і робітники.
Ця форма мови набула розповсюдження у західних і центральних частинах Німеччини і сприймалася як зразок. У зв‘язку з тим, що вона використовувалася тільки для листування і діловодства, це була не розмовна, а писемна форма. У різних областях вона набула свого діалектного вимовного забарвлення. Діалектна відмінність виразно проявляється у творчості поетів-класиків того часу, як, наприклад, у віршах Фрідріха Шіллера.
На початок 19-го століття було вирішено в цілому проблему формування єдиної писемної мови і німецької національної літератури. Проте, відсутньою була єдина система орфографії, на необхідність створення якої одним з перших вказав Єронімус Фрейер у 1722 році в роботі “Anweisungen zur teutschen Orthographie”. Загальні принципи німецької орфографії вперше були сформульовані І.К.Аделунгом у 1788 році в його книзі “Vollständige Anweisung zur Deutschen Orthographie”. Германісти проводять конференції, присвячені розробці єдиної орфографічної норми німецької мови у 1854 році у Ганновері, у 1857 році у Лейпцігу, у 1861 році у Штуттгарті і у 1871 році у Берліні. Основні результати багаторічних зусиль німецьких лінгвістів підсумовує Конрад Дуден у своїй фундаментальній праці - “Orthographisches Wörterbuch der deutschen Sprache” у 1880 році. Незважаючи на те що в німецьких землях Баден, Мекленбург, Саксонія і Вюртемберг видаються власні книги, всі друкарі намагаються слідувати єдиному баварсько-пруському орфографічному зразку. Починаючи з 1900 року більшість книг і часописів видається за єдиними орфографічними правилами. Після проведення у 1901 році Другої конференції з проблем орфографії в Берліні, в якій прийняли участь представники всіх федеральних земель і держав, а також Австрії і Швейцарії, у 1902 році видається оновлений та перероблений кінцевий варіант словника К.Дудена.
Перший етап кодифікації німецької вимови датується кінцем 19-го століття. У розробці правил німецького сценічного мовлення брали участь В.Вієтор (Wilhelm Viëtor), Е.Зіверс (Eduard Sievers), К.Луік (Karl Luik), Т.Зібс (Theodor Siebs). У 1885 році виходить праця Вільгельма Вієтора «Німецька літературна вимова» ("Die Aussprache des Schriftdeutschen"), яка була першим кроком у справі кодифікації німецької вимовної норми.
Послідовником В.Вієтора став мало відомий широкій науковій спільноті германіст з Грайфсвальду Теодор Зібс. Він розглядає вимову артистів як основу для регулювання і кодифікації орфоепічної норми німецької мови. Сценічне мовлення, на його думку, повинно було розглядатися як ідеальна вимовна норма. У 1898 році виходить у світ книга Т.Зібса «Німецька сценічна вимова» (“Deutsche Bühnenaussprache”), яка підсумовує дослідження автора та керованої ним комісії. Протягом багатьох років вона була підручником і методичним посібником для акторів і людей, які намагалися опанувати «високий стиль» німецької мови.
Наслідки роботи над кодифікацією німецької вимови мають велике значення і сьогодні. Так, Т.Зібс підкреслював, що кодифікація передбачає не тільки сукупність правил вимови, а й виділення зовнішніх аспектів реалізації даних правил у мовленні, при цьому писемна мова не повинна бути визначальною для усно-розмовного мовлення. Т.Зібс встановив також деякі правила інтонації.
У 1959 році на пропозицію Ганса Креха у Лейпцигу було засновано редакцію «Орфоепічного словника німецької літературної мови». Під керівництвом Г.Креха було розроблено докладну і розгорнуту програму для експериментально-лінгвістичних досліджень у галузі німецької фонетики й фонології. За зразок для розгляду і кодифікації було взято вимову дикторів радіо і телебачення у випусках новин, читання художніх текстів і наукових доповідей. Перше видання словника побачило світ у Лейпцигу в 1964 році. Словник пережив 3 редакції: у 1969, 1972, 1974 роках. У своїй праці автори зробили спробу упорядкувати знання про інтонацію, спираючись на дослідження власної лінгвістичної лабораторії. У 1962 році у ФРН (Маннгейм) з‘явився перший словник вимови серії «Дуден» за редакцією Макса Майнхольда та Пауля Гребе. Протягом наступних десятиріч з‘являються нові видання цього словника (1972, 1990), які грунтуються вже не на сценічній вимові, а на загальновживаному варіанті вимови німецької мови – стандартній вимові. У 1982 році видається «Великий словник німецької вимови», розроблений комісією німецьких лінгвістів за редакцією У.Штетцер. На відміну від попередніх цей словник уперше містить 4 стилістичні типи ситуативної вимови, в основу яких покладено дослідження Готфріда Майнхольда.
Незважаючи на те що орфоепічна й орфографічні норми сучасної німецької мови є кодифікованими, вони постійно зазнають часткової переробки і реформування. На конференції з орфографії у Відні (1994 рок) Г.Дроздовський, голова наукової ради редакції «Дудена», заявив, що у даному випадку йдеться не про глобальне реформування німецької мови, а про так звану «невелику реформу здорового глузду». Сучасні дослідження в галузі фоностилістики і соціофонетики із застосуванням ситуативно-стратифікаційного методу також сприяють подальшому розвитку і вдосконаленню норм німецької вимови на основі вивчення характеру зв‘язків соціальних і мовних структур, динаміки німецької звукової системи у синхронії. Процес створення єдиної вимовної норми, позбавленої місцевих ознак, відбувається у німецькій літературній мові протягом останніх ста років. Продовжується він і в наш час. Яке місце у цьому вірівнюванні територіальних варіантів сучасної німецької мови займає свідома діяльність з нормування, а яке – живі міграційні процеси, має бути з‘ясоване при дослідженні різних аспектів розвитку літературної мови.
Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 131 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |