Методи соціолінгвістичного і соціофонетичного вивчення усного мовлення.

Методика, що враховує складний комплекс зовнішніх умов самого висловлювання, відома в теорії соціолінгвістики під назвою етнографії мовлення. При цьому звичайно використовуються методи спостереження та опитання інформантів, мета залишається попередньою – виявити загальні умови функціонування мовлення і його варіювання залежно від обставин і учасників спілкування.

Соціальна лінгвістика як самостійна наукова дисципліна сформувала свої методичні прийоми. До соціолінгвістичної характеристики масової комунікації включається лінгвістична і соціологічна оцінка досліджуваного об‘єкта з метою визначення характеру взаємодії соціальних і мовних структур. Головним об‘єктом соціолінгвістичного дослідження є особи, об‘єднані сукупністю дії різних соціальних ознак, а також, що становлять собою складну, неоднорідну в соціальному розумінні аудиторію, залучену в різній мірі до сфери масової комунікації. Лінгвістичним об‘єктом дослідження у соціофонетиці є мовлення носіїв мови в різних ситуаціях спілкування. Такий комплексний соціолінгвістичний підхід надає можливість вивчати специфіку вживання мови та її елементів у різних сферах громадського життя. Можна говорити про декілька рівнів дослідження: рівень соціальних відносин даної сфери функціонування мови; рівень власно лінгвістичних (внутрішньоструктурних) явищ, які виникають в мові під впливом специфіки даної сфери використання; а також рівень функціонування мови і мовлення, що дозволяє вивчати особливості мовленнєвої поведінки носіїв мови, залучених до даної сфери громадського життя (рівень функціональної обумовленості).

У більшості праць, присвячених методам соціолінгвістичних досліджень, аналізуються особливості використання різних процедур конкретних соціологічних досліджень для збору соціолінгвістичного матеріалу. Розглядаються такі методи збору соціолінгвістичних даних: спостереження, опитання інформантів (інтерв‘ювання) та експерименти.

Сучасний підхід до соціофонетичного дослідження мовлення базується, в цілому, на методах, детально розроблених американським лінгвістом У.Лабовим, автором відомого дослідження соціальної стратифікації англійської мови у Нью-Йорку. За Лабовим, методологічною основою науки про мовлення повинно бути пряме спостереження в рамках певних правил польового дослідження. Відзначаючи наявність численних лексичних, синтаксичних та вимовних варіантів, автор вказує на труднощі сприйняття мовлення на слух і складність запису мовлення в ідеальних умовах, наприклад, в лабораторії, коли мовлення набуває властивостей офіційності й натягнутості. У.Лабов запропонував конкретну методику дослідження мовленнєвого колективу, яка містить такі елементарні кроки: підбір інформантів, встановлення контакту з ними, необхідність їх спонукання говорити вільно у записуваних інтерв‘ю; проведення якісного запису. Після того як встановлено і визначено важливіші змінні, багато можна зробити, використовуючи рукописні нотатки.

До найбільш поширених методів збору дослідницького матеріалу прийнято відносити такі:

1) безпосереднє спостереження, пов‘язане із записом усного мовлення на магнітофон (включаючи метод “потайного запису”) з подальшим аналізом;

2) анкетування, зміст якого складають анкети, в яких формулювання запитань, порядок їх розташування, характер і повнота відповідей на них варюються залежно від конкретних задач дослідження;

3) інтерв‘ювання – метод збору матеріалу із застосуванням заздалегідь спланованих запитань, що пропонуються інформантам;

4) аналіз документальних джерел, письмових та усних (друкованих текстів різних жанрів, магнітофонних записів тощо);

5) експеримент: дослідник свідомо варює ті чи інші чинники, які чинять вплив на вибір мовного варіанту (наприклад, повторює один і той же експеримент з одними і тими ж особами, видозмінює склад співрозмовників, умови їх спілкування, тему розмови, комунікативну ситуацію).

Дослідники виділяють ряд методичних умов, необхідних при проведенні запису спонтанного мовлення:

1) досліджувані особи повинні знаходитися в умовах природної життєвої ситуації (яка часто зустрічається в їх оточенні);

2) теми розмов повинні бути знайомі інформантам, відповідати їх “соціальній дійсності”;

3) співрозмовником інформанта повинен бути обов‘язково член того ж соціального колективу.

Одним з прикладів застосування подібних методик є соціофонетичні дослідження, що проводяться в Німеччині на базі відділень фонетики університетів у Галле та Кельні під керівництвом Е.Штока та У.Голлмаха. Німецька вимовна норма знаходиться нині в процесі динамічного розвитку, що спричиняє необхідність уточнення ряду вимовних явищ, майже до нової кодифікації стандартної німецької вимови і складання т.з. “розмовляючого” словника вимови. Така класифікація може містити й спеціальні комп‘ютерні програми, що пропонують поруч із письмовими текстами акустичні дані, малюнки та відеофрагменти. Крім того, за допомогою мультимедійних комп‘ютерних систем фоностилістичні варіанти й регіональні вимовні особливості можуть бути представлені більш точно і у формі, що легко сприймається (у порівнянні з описом артикуляції виключно за допомогою транскрипційних знаків).

Однією з задач науковців стало з‘ясування також того, яка вимова з точки зору слухача оцінюється як зразкова, тобто така, що має більш високий статус. Інформанти повинні були дати відповіді на такі запитання:

1. Які вимовні форми оцінюються ними позитивно?

2. Чи існує зв‘язок вимови з типом ситуації спілкування?

3. В якій мірі соціальний статус мовця виявляється при оцінці вимовних форм?

4. Чи впливає регіональне походження на оцінку вимови?.

Подібні проблеми, зокрема, взаємодія різних територіальних діалектів, розмовної і стандартної вимови, піддаються ефективному вивченню тільки за допомогою соціофонетичних методів.

Застосування методів статистичної обробки з подальшим аналізом польового матеріалу надають можливість встановлювати т.з. “змінні правила” реалізації стандартних і нестандартних вимовних варіантів. Ці правила, вперше виведені У.Лабовим стосовно англійської мови у Нью-Йорку, можуть бути факультативними фонологічними правилами реалізації сегментного складу мови. Важлива роль відводиться при цьому соціофонетичному експерименту, який застосовується при вивченні різних аспектів соціальної диференціації мови. Методики проведення таких експериментів різноманітні, але всі вони спрямовані, як правило, на моделювання таких ситуацій, в яких можна досліджувати за різними параметрами ті чи інші вимовні форми у мовленні інформантів – представників різних соціальних груп.

Застосування експерименту як важливого засобу отримання даних є типовим для сучасних соціолінгвістичних досліджень. При цьому поєднання експериментальних досліджень з іншими статистичними прийомами збору й обробки інформації є надзвичайно перспективним. Порівнюючи соціологічні і соціолінгвістичні методи дослідження, можна зазначити, що в соціології звичайно розрізняють три методи збору первинної інформації: спостереження, вивчення документів і опитання. Всі методи дослідження, що використовуються як в соціології, так і в соціолінгвістиці, знаходять своє застосування, насамперед при аналізі таких явищ, як соціальна диференціація мови, білінгвізм, ситуативно обумовлена мовна поведінка тощо.

Експерименти, що застосовуються у соціофонетиці, можуть представляти собою контрольований процес з метою отримати чистий ефект від спостереження за експериментальною змінною. В таких експериментах доречно ліквідувати всі сторонні умови, які можуть чинити зовнішній вплив на польовий матеріал під час його збирання (наприклад, присутність дослідника). У соціолінгвістичних і соціофонетичних дослідженнях ліквідація подібних чинників, якщо в цьому є необхідність, звичайно пов‘язана з певними труднощами, перш за все через їх велику кількість.

Слід відзначити, що фундатор логіки експериментального аналізу Ч.Міллз взагалі відкидав можливість наукового експериментування у соціальній сфері через труднощі вирівнювання численних змінних. Наслідком цих труднощів є той факт, що в соціології соціальні експерименти застосовуються головним чином при вивченні малих груп. Те ж саме стосується і експериментів у соціолінгвістичних, фоностилістичних і соціофонетичних дослідженнях. Зазвичай вони проводяться на порівняно невеликій кількості інформантів, оскільки важко підібрати досить велику групу людей, які відповідають заданим соціальним характеристикам. Крім того, не можна випускати з уваги ту обставину, що кожен інформант, крім соціальних, володіє ще й індивідуальними психологічними особливостями, які не можна урівняти для проведення експерименту, а це може також вплинути на результати дослідження.

У.Лабов підкреслює, що соціолінгвістична програма вимагає дослідження повсякденного мовлення, звернення до щоденної діяльності звичайних людей. Цей лозунг має велике методологічне значення для соціолінгвістичних досліджень на сучасному етапі. Інтелектуальна єдність соціолінгвістичних досліджень відбиває, таким чином, їх ставлення до повсякденної реальності, яке приводить дослідника до вивчення живої мови.

Соціолінгвістичні дослідження грають важливу роль як для розвинутих країн, так і для багатьох держав, що знаходяться в процесі швидкої соціальної перебудови. Лінгвісти аналізують систему соціальних оцінок, її поширеність серед різних груп населення, об‘єднаних дією тієї чи іншої соціальної ознаки. Головним об‘єктом досліджень стає аналіз подібностей та розбіжностей між соціальними діалектами, віковими групами, чоловіками й жінками тощо.