Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Особливі умови процесуальної діяльності як професії

Психологія відіграє важливу роль в організації всіх видів людської діяльності. Закономірності психіки індивіда багато в чому визначають не тільки його здатність брати участь у суспільній праці, виконуючи при цьому найрізноманітніші функції залежно від посадових чи осо­бистих прагнень, а й можливість виконувати свою роботу відповідно до обраної професії. Сучасні дослідження професійних якостей і характеристик тієї чи іншої галузі діяльності людини дали змогу знайти комплекс психологічних показників, що дозволяє вивчати і виділяти самостійні галузі знання такі науки, як інженерна, військова, космічна, медична психологія, психологія праці, мистецтва, спорту тощо.

Досліджуючи закономірності психічної діяльності людини у зв‘язку з її професійною належністю (за необхідністю або за покликанням), виявляємо її особливості, що сприяють, з одного боку, пізнанню організаційних основ виконуваних індивідом професійних функцій, а з другого – вдосконаленню організації цієї діяльності.

У цьому аспекті значний інтерес становить така галузь суспільної діяльності людини, як процесуальна, слідча, судова діяльність. Слідча робота з погляду її психологічних показників є найменш вивченою галуззю професійної діяльності людини, що багато в чому ускладнює розв‘язання проблем її наукової організації. До їх числа поряд із про­фесійною підготовкою і професійним добором осіб, які можуть пра­цювати в цій галузі, належать проблеми, пов‘язані зі створенням пси­хологічно сумісних колективів слідчих і суддів, що мають такі якості, як швидка орієнтація у вирішенні розумових завдань, необхідна опе­ративність у реалізації намічених планів, здатність переборювати можливу професійну деформацію тощо.

При вивченні психологічних характеристик процесуальної діяль­ності необхідно враховувати її специфіку, зумовлену пізнавальними цілями. Процесуальна діяльність має особливості, що вирізняють її з-поміж видів діяльності, де пізнавальної мети немає або вона подана в згорнутому вигляді, підпорядкованому іншим цілям.

Діяльність слідчого і судді, пов‘язана з розслідуванням злочину і розглядом кримінальних, цивільних та інших справ, підпорядкована встановленню об'єктивної істини, пізнанню конкретного. Це означає, що в психологічному плані така діяльність є роботою дослідника і від­бувається за законами пізнання взагалі. Психологія дослідження в за­гальному вигляді – це психологія розкриття таємниці в конкретній галузі науки (археології, фізиці, хімії, біології та ін.). Але розкриття таємниці в галузі науки має інший характер, ніж розкриття таємниці при розслідуванні злочинів чи встановленні істини при розгляді ци­вільних справ, оскільки соціальний зміст таких таємниць різний, різні й їхні наслідки. Однак психологічні стани особи (дослідника) в бага­тьох характеристиках збігаються так само, як збігаються ступінь склад­ності розв'язуваних розумових завдань, використання професійної інтуїції, психічне напруження в прагненні досягти мети.

Пізнавальний характер правозастосовної діяльності в психологіч­ному аспекті є надзвичайно складним. Це пояснюється головним чином тим, що ця діяльність вимагає не тільки вирішення розумових завдань різного плану і складності, а й такої її організації, яка спрямована на практичну реалізацію розв'язуваних завдань. Тому тут діяльність є ро­зумовою, має на меті побудову криміналістичних версій, причому складання слідчим планів проведення окремих процесуальних дій по­єднується з практичною організацією роботи з реалізації уявних схем і рішень. З погляду психологічних станів особи, яка виконує ці завдан­ня, процесуальна діяльність є різноплановою і пов‘язана з необхідністю переведення зусиль і налаштованості на її виконання.

В окремих випадках нездатність особи здійснювати таку діяльність пояснюється її складним характером, який поєднує у собі дослідження і оперативну організацію. Тому при професійній підготовці осіб, які виконують правоохоронні функції, необхідно враховувати цей чинник, складаючи програму їхньої підготовки таким чином, аби вона охоплю вала елементи, які дають змогу імітувати, моделювати правову діяльність у всіх її проявах.

До психологічних характеристик процесуальної діяльності і належать й інші традиційні характеристики, зокрема докладна правова регламентація, тактичний простір, наявність владних повноважень, дефіцит часу, комунікабельність, різноманіття розумових завдань, на­явність негативних емоцій.

Правова регламентація означає чітке регулювання процесуальної діяльності, піднесене до норми закону, а відтак, обов‘язковість вико­нання. З позицій психологічної напруженості саме ця особливість процесуальної діяльності відрізняє її від численних видів людської діяльності, де виконання робіт визначається загальними планами чи інструкціями і створює широкі можливості для вільного здійснення власних уявлень щодо найбільш ефективної організації праці. Право­ва регламентація обмежує волю судово-слідчих працівників, підпо­рядковуючи їхню діяльність чітко встановленому нормами закону порядку. Це, однак, не означає, що вони не вільні у своїх волевиявлен­нях, а також в обранні засобів реалізації своєї діяльності, її найбільш раціональній і ефективній організації. Така свобода існує, вона реаль­на і виражається в широкому застосуванні тактичних прийомів, їхніх комплексів, комбінацій. Водночас свобода в обранні засобів і методів розслідування, судового розгляду та їхньої організації здійснюється у межах вимог закону, підпорядкована його принципам і не може по­ширюватися далі оперування вже сформульованими в законі вимогами порядком діяльності.

Правова регламентація не тільки як психологічна характеристика, й як змістовна сторона діяльності тісно пов'язана з науковою організацією праці (НОП). Порядок діяльності, передбачений законом, вираженням її оптимальної організації. Окремі норми кримінально-процесуального закону, що регламентують такі акти, як порушення кримінальної справи, прийняття її до провадження, притягнення особи обвинуваченого, закриття справи, виділення частини матеріалів кримінальної справи в окреме провадження, об‘єднання справ в одному провадженні тощо, становлять норми, що містять організаційну основу. Більше того, деякі норми закону докладно регламентують саме організаційну сторону розслідування і судового розгляду, проваджен­ня окремих процесуальних дій і як такі виступають елементом власне організації.

Обов‘язкове додержання встановленого законом порядку процесу­альної діяльності в організаційному аспекті зовсім не означає, що закон не може бути вдосконалений. Пропозиції з наукової організації цієї діяльності, які виходять з аналізу та узагальнення слідчої і судової практики, а також норм, що її регулюють, спрямовані на вдосконален­ня законодавства з метою найбільш ефективної організації процесу­альної діяльності.

Наукова організація слідчої і судової діяльності може здійснюва­тися лише в межах чинного законодавства. Широкий простір для такої її організації надає криміналістична тактика, тобто система методів і прийомів, що сприяє швидкому, повному та об'єктивному встанов­ленню істини.

Правова регламентація діяльності слідчого, судді та інших осіб як психологічна характеристика виражається й у тому, що вона мобілізу­йте впливає на них, привчаючи неухильно виконувати вимоги закону, діяти відповідно до них.

Психологічною характеристикою судово-слідчої діяльності є на­явність владних повноважень. Наділення владою і можливість розпо­ряджатися нею відрізняють службові функції слідчого і судді від функ­цій осіб, які здійснюють свою діяльність в інших галузях. Владне повноваження означає обов'язковість розпоряджень слідчого і судді для окремих осіб і організацій.

Психологічний стан особи, яка наділена владою, зумовлюється насамперед високим ступенем відповідальності, пов'язаної з її повно­важеннями та їхнім застосуванням у кожному конкретному випадку. Самий факт застосування владного повноваження передбачає розв'язання низки розумових завдань, які дають змогу визначити необ­хідність і розумність цього повноваження, його законну основу. Часто вирішення подібних завдань може мати декілька варіантів, і тому цей етап діяльності з психологічного погляду характеризується особливою напруженістю.

Психологічне ставлення особи до свого владного повноваження може бути різним. Розумне використання повноваження передбачає винесення обґрунтованого та обміркованого рішення щодо кожного факту його застосування. На практиці іноді спостерігаються дві негативні, протилежні за змістом тенденції. Одна з них полягає в надмір­ному розпорядженні своїми владними повноваженнями, що спричиняє зловживання службовим становищем чи знаходиться па межі ос ми нього. Такі розпорядження є наслідком нерозуміння меж відповідальності за застосування владного повноваження або недбалого ставлення до наслідків свого рішення, продиктованого неправильним уявленням про обсяг своєї влади і функцій. Найчастіше вони виражаються в необґрунтованому порушенні кримінальної справи або її припинен­ні, взятті особи під варту та ін. Друга тенденція в розпорядженні владними повноваженнями полягає в нерішучості стосовно їхнього застосування, викликаної сумнівами з приводу можливості або до­цільності цих повноважень і почуттям страху щодо можливої відпо­відальності.

Найкращий вихід із двох негативних випадків розпорядження владними повноваженнями – прийняття рішень на підставі всебічно­го аналізу слідчих і судових матеріалів та ситуації, що склалася, при суворому додержанні вимог закону. Таке становище створює психоло­гічну впевненість у правильності прийнятого рішення, а відтак, і до­цільності застосування владного повноваження в кожному конкретно­му випадку.

Наявність владних повноважень і процесуальна самостійність слідчого та судді – надзвичайно важливі передумови наукової орга­нізації їхньої праці. Так, зв'язок процесуальної самостійності слідчого і судді з науковою організацією праці можна простежити на прикладі необхідності самоорганізації при виконанні певних функцій. Це на­самперед стосується розподілу та організації робочого часу, а також порядку здійснення діяльності – визначення та обрання необхідних процесуальних дій та їхньої послідовності. Владне повноваження має бути обґрунтованим і розумним, інакше воно втрачає будь-яке значення або набуває перекрученого характеру, зумовленого негативними наслідками його неправильного розуміння суб‘єктом, який наділений

Дефіцит часу виражається в суворому часовому режимі не тільки загальних строків розслідування і судового розгляду, а й строків, пов‘язаних із процесуальними етапами руху кримінальної справи. До психологічних характеристик він може належати тому, що саме час, який регулює ту чи іншу діяльність і визначає для неї суворий режим, психологічно впливає на людину, роблячи її працю більш напруженою. У цьому аспекті праця слідчого і судді з урахуванням її інтелектуального характеру є одним із видів діяльності, що чітко обмежується ча­совими межами. Психологічна напруженість позначається і на вирі­шенні особою, яка наділена владою, розумових завдань, що також підпадає під передбачені у законі строки і вимагає мобілізації зусиль слідчого і судді для того, аби ці завдання були вирішені ефективно та за найкоротший час.

Дефіцит часу в своїх вихідних передумовах охоплює три чинники, які мають різну соціальну, правову та особистісну структуру. Перший з них – це кількість і характер злочинів, які мало піддаються заздале­гідь встановлюваному обліку. Прогнозування у цій галузі поки що не дає змоги координувати плани судово-слідчої діяльності з урахуванням його даних. Тому неоднакова кількість кримінальних справ, що зна­ходяться у провадженні у слідчого і судді, створює певні і важкі для регулювання підстави для дефіциту часу. Другим чинником є правова регламентація строків слідчої і судової діяльності. Вона обмежує дії слідчого і судді, створюючи тим самим умови для економії процесу­альних засобів, раціонального планування розслідування і судового розгляду. Однак позитивні властивості дефіциту, визначені строками, позначеними в кримінально-процесуальному законі, нерідко зводяться нанівець значними перевантаженнями в роботі правоохоронних орга­нів. І, нарешті, третім чинником виступають особистісні якості слід­чого і судді, що належать до самоорганізації їхньої діяльності, зумов­леної багатьма моментами, наприклад, досвідом роботи, професійною підготовкою, станом здоров‘я тощо.

Розглянуті чинники, що створюють дефіцит часу, можуть бути нівельовані чи цілком утратити негативні властивості, якщо слідчий і суддя в організації своєї роботи враховують їх і, крім того, планува­тимуть свою діяльність таким чином, аби можна було уникнути нега­тивних наслідків дефіциту часу.

Зв‘язок дефіциту часу з рекомендаціями з наукової організації праці полягає у тому, що останні передбачають таке вдосконалення організації правозастосовної діяльності, коли дефіцит часу може бути усунутий у тому ступені, який заважає нормальному виконанню особою, наділеною владою, необхідних функцій.

У дослідженнях витрат робочого часу слідчого, що проводяться з метою впровадження рекомендацій з наукової організації праці, визначається обсяг робочого часу, фактично використовуваний для розслідування злочину. Внаслідок застосування одного з методів вивчення витрат робочого часу – його «фотографування» – встановлено цікаві дані, що свідчать про те, що близько 60 % слідчої діяльності присвячуються виконанню власне слідчих функцій; інший час розподіляється між роботами, що мають підготовчий, канцелярський, дорадчий характер (Л. О. Соя-Сєрко). Безумовно, такі дослідження дають змогу конкретно спрямовувати рекомендації з наукової організації праці на усунення не­продуктивних витрат часу або звести їх до мінімуму.

Дефіцит часу, зумовлений наведеними чинниками, значною мірою залежить від продуктивних раціональних витрат і розподілу часу при виконанні тієї або іншої роботи. Тому, визначаючи ефективність слід­чої діяльності, необхідно також враховувати такі дані, що дозволяють виділити з загального робочого часу час, який витрачається нераціо­нально. Зокрема, подібні дослідження сприяють виробленню рекомен­дацій щодо інтенсифікації діяльності канцелярії, необхідності забез­печення слідчих і суддів спеціально виділеними помічниками, закрі­плення за названими особами оперативних машин тощо.

Комунікабельність – це здатність особи до спілкування із широким за діапазоном соціальним середовищем. Специфіка комунікабельності слідчого, судді, прокурора дає змогу віднести її до числа психологічних якостей, що характеризують їхню діяльність. Комунікабельність цих осіб відрізняється від комунікабельності інших осіб, які виконують свої функції в найрізноманітніших галузях людської діяльності, насамперед своєю багатосторонністю, винятковим характером.

Багатосторонність у такому разі полягає в тому, що слідчий і суддя спілкуються на різних рівнях з різними віковими категоріями людей, які до того ж мають різний процесуальний статус. Така розмаїтість спілкування створює значні труднощі, оскільки вимагає знання і пси­хології людини взагалі, і психологічних особливостей, зумовлених віком і процесуальним становищем суб‘єкта (психологія свідка, пси­хологія обвинуваченого, психологія потерпілого та ін.). Поряд з цим необхідні знання власного психологічного статусу (власного характеру, темпераменту, волі, схильності до емоційного впливу тощо). Комунікабельність взагалі як риса характеру, як правило, може перетворитися на професійну комунікабельність, якщо індивід має цю властивість. Якщо ж комунікабельність набувається в процесі тієї або іншої діяльності, вона згодом може бути доведена до рівня професійної.

В основі комунікабельності слідчого і судді, яка виявляється ззовні, у спілкуванні з особами, що потрапляють у сферу судочинства, лежить уміння встановлювати з ними психологічний контакт. Психологічний контакт як почуття взаємної прихильності, що викликається різними обставинами (природними і штучно створюваними), звичайно є основою діяльної комунікабельності. Рівні контакту, як і його глиби­на та тривалість, різні і залежать від особи, з якою такий контакт необ­хідний, і від мети його встановлення. Так, контакт з обвинуваченим істотно відрізняється від контакту зі свідком, контакт із підозрюва­ним – від контакту з потерпілим тощо.

Комунікабельність – риса, необхідна для організації провадження окремих процесуальних дій. Якщо при проведенні такої слідчої дії, як допит, комунікабельність виражається у встановленні психологічного контакту з допитуваним, то при огляді місця події та обшуку комуні­кабельність виявляється в організаційних якостях слідчого – вмінні організувати проведення цієї дії так, аби її результати були найбільш ефективні. Тут комунікабельність слідчого спрямована на організацію діяльності слідчо-оперативних груп, оперативно-розшукових заходів, визначення цілей і завдань слідчої дії. Комунікабельність судді має більш багатосторонній характер, обумовлений різноманіттям викону­ваних ним функцій.

Особливість комунікабельності слідчого і судді полягає в тому, що ця психологічна характеристика вимагає перевтілення. Необхідність перевтілення пояснюється важливістю встановлення психологічного контакту з усіма особами, які беруть участь у судочинстві.

Аби привернути до себе свідка чи обвинуваченого, потерпілого чи підсудного, потрібно знати риси його характеру. Таке знання не завжди є результатом попереднього вивчення даних про особу, його загалом мож­на одержати вже в процесі проведення тієї чи іншої процесуальної дії. Вивчення слідчим або суддею даних про особу дає йому змогу визначити свою поведінку в процесі виконуваних дій, а отже, і для можливого пере­втілення. Обрана слідчим або суддею роль під час спілкування не є аб­страктно надуманою, оскільки він виходить з аналізу матеріалів, що стосуються особи, яка є учасником тієї чи іншої процесуальної дії.

Перевтілення певною мірою залежить від того емоційного тла, на якому відбувається спілкування. Сльози, відчай, каяття як вираження емоційного стану або, навпаки, нахабство, впевненість у своїй право­ті є тим тлом, на якому слідчий або суддя звичайно починає обирати роль, необхідну для встановлення контакту з особою, яка бере участь у судочинстві.

Винятковий характер комунікабельності полягає в тому, що її метою є не тільки спілкування з людьми в процесі діяльності, а й одержання інформації від зацікавлених осіб і організація їхньої діяльності відповідно до цієї інформації. Якщо в інших галузях людської діяльності комунікабельність використовують для найкращої організації вироб­ничих процесів і стосунків людей, то в судово-слідчій практиці кому­нікабельність потрібна насамперед для того, аби одержати інформацію від осіб, тобто з метою здійснення ефективного пізнання. Таким чином, комунікабельність як психологічна характеристика сприяє перетворен­ню пізнавальної функції психології в процесі розслідування і судового розгляду.

У діяльності, пов'язаній з розслідуванням злочинів і судовим роз­глядом, виникає безліч розумових завдань, що стосуються різних на­прямів роботи слідчого або судді (виявлення доказів, формування висновків, які ґрунтуються на внутрішньому переконанні, організація окремих процесуальних дій та ін.). Характер того чи іншого злочину, як і особливості розглядуваної цивільної справи, визначають сукуп­ність розумових завдань і способи їх вирішення. Більшість завдань, що виникають у судово-слідчій діяльності, не можуть бути вирішені традиційними методами, тут потрібні творчий підхід і пошук таких шляхів, які є найбільш ефективними і єдино можливими в проблемних ситуаціях. Це пов‘язано з відсутністю достатньої інформації, необхід­ністю постійно оцінювати мінливі ситуації, наявністю суперечливих даних, які до визначення їхньої доказової цінності потребують ретель­ного аналізу.

Незважаючи на численність і різноманітність розумових завдань, є можливість виділити з них найбільш типові, притаманні практично всім сторонам судово-слідчої діяльності.

1. Завдання, пов‘язані з виявленням доказової інформації. їхня сут­ність – прогнозування можливих джерел інформації, виявлення шля­хів їхнього одержання. При вирішенні таких завдань важливо встано­вити причинне ставлення виявленого до події, розгляд якої становить сутність розслідування чи судового розгляду.

2. Завдання з висування слідчих і судових версій як припущень, що визначають напрям розслідування і шляхи пошуку істини в судовому розгляді. Такі завдання при розслідуванні злочину є складними, що мовлено незначною кількістю доказів і необхідністю обґрунтовувати висунуті припущення. Висування слідчих і судових версій – одна з форм моделювання, яке передбачає побудову уявної або фрагментарно дійсної структури події, дії або явища. Побудова ідеально розумової моделі характеризується різним ступенем складності, зумовленої обставинами розслідування чи судового розгляду.

Якщо в процесі розслідування побудова версії ґрунтується на різній інформації, що дає змогу висунути декілька припущень, які підтвер­джуються або спростовуються у перебігу перевірки, то конструювання версій у процесі судового розгляду має інший характер. Наявні в роз­порядженні судді докази у своїй сукупності формують версію, у перебігу перевірки якої можуть виникнути сумніви в її правильності і до­веденості. У цьому разі висуваються нові версії, які, у свою чергу, погребують перевірки, у тому числі шляхом розслідування. Інформація, яка є у слідчого і судді, різна за обсягом і ступенем вірогідності. Судо­ва версія у конструюванні спирається на великий фактичний матеріал, і його оцінка дає змогу судді висувати версію, яка має більший ступінь обґрунтованості. Саме ця обставина робить конструювання судових версій менш складним, ніж слідчих. Проте у деяких випадках судові версії також характеризуються значною складністю, зумовленою оцін­кою правильності раніше висунутих слідчих версій, іноді їх спросту­ванням, наслідком чого може бути не тільки проведення додаткового розслідування або виконання судового доручення, а й припинення справи чи винесення виправдувального вироку.

Таким чином, складність вирішення розумових завдань щодо ви­сунення слідчих і судових версій залежить від комплексу обставин, зокрема аналізу доказової інформації, її оцінки і перевірки в процесі встановлення вірогідності припущення.

3. Завдання з оцінювання доказової інформації. Різноманіття розу­мових завдань передбачає оцінку доказової інформації. Різні за своїм характером докази потребують складної аналітичної роботи щодо розуміння їхньої сутності, ставлення до справи, вірогідності. Оцінка доказу відіграє важливу роль у процесі розслідування, адже вся одер­жувана інформація, оперування нею являють собою необхідну основу для встановлення істини у справі. Оціночна діяльність складається з аналізу кожного доказу (показань свідків, підсудних, речових доказів, висновків експертів тощо) та їхньої сукупності, що дає змогу знайти в здійсненому синтезі найбільш правильне рішення. Встановлення причинних зв'язків, логіка доказування забезпечують правильне ви­рішення розумових завдань у судочинстві. Особливо складною є оцін­ка доказів, одержаних унаслідок вирішення так званих проблемних завдань, розглянути які звичайними формалізованими шляхами не­можливо і які вимагають творчого мислення. При цьому важливо пере­борювати різного роду «бар‘єри» щодо існуючих залежностей і тенденцій у формуванні того чи іншого доказу.

4. Завдання з прийняття найважливіших рішень. Деякі завдання, розв'язувані в процесі судочинства, є найбільш значущими за своїм характером і зумовлені існуванням окремих етапів судочинства. Це насамперед завдання, пов'язані з порушенням кримінальної справи, притягненням особи як обвинуваченого, винесенням вироку чи рішен­ня, внесенням подань та ін.

Однією з психологічних характеристик судово-слідчої діяльності є наявність негативних емоцій. Негативні емоції в судово-слідчій ді­яльності зумовлені її об‘єктом, а саме тим, що робота слідчого і судді переважно пов'язана з розслідуванням і попередженням злочинів, судовим розглядом кримінальних, цивільних та інших справ.

Злочинні прояви викликають різко негативну оцінку суспільства. Насамперед аморальні, огидні дії осіб, які вчинили злочини, сам харак­тер злочинного діяння, спосіб його вчинення не можуть не породжувати негативних емоцій і у слідчого та судді. Тому їхня діяльність, що здій­снюється на тлі негативного емоційного впливу, з психологічного боку є надзвичайно складною. Негативні емоції створюють у роботі слідчих органів психологічну напруженість, яка може нівелюватися чинниками, що усувають чи притупляють її. До них можна віднести насамперед упевненість у суспільній корисності своєї роботи, а також власне задо­волення, викликане кожним конкретним випадком розслідування і роз­криття злочину та правильної оцінки злочинного діяння судом як під­сумку інтелектуальної і організаційної діяльності.