Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Основні цінності людського буття та завдання і цілі соціальної роботи з людьми з особливими потребами.

Читайте также:
  1. II. Основні засоби
  2. Uml; Основні теоретичні положення
  3. Uml; Основні теоретичні положення
  4. VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
  5. VII. Домашнє завдання.
  6. Адміністративні методи -це сукупність прийомів, впливів, за­снованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
  7. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України у системі органів державної влади та його завдання.
  8. Актуальність соціальної роботи у світлі реформування пенітенціарної системи України.
  9. Алгоритм виконання курсової роботи
  10. Алгоритмічні роботи з величинами

Научно-популярная литература по истории Авиации, по конструкциям самолетов и других летательных аппаратов.

1. Журналы: «Моделист-конструктор», «Техника молодёжи», «Мир техники для детей», «М-хобби», «Техника и вооружение», «Крылья Родины», «Авиация и время».

2. А. Маркуша «Человек-птица»;

3. Е. Сапожников, В. Романов «Учись летать на планере»;

4. А. Бадягин, Ф. Мухамедов «Проектирование лёгких самолётов»;

5. В. Кондратьев, Л. Яснопольский «Самолёт своими руками»;

6. О. Антонов «На крыльях из дерева и полотна»;

7. А. Джорданов «Ваши крылья».

 

Художественная литература по истории Авиации, мемуары и воспоминания известных летчиков и авиаконструкторов.

1. А. Покрышкин «Небо войны»;

2. А. Бахвалов «Нежность к ревущему зверю»

3. О. Антонов «Десять раз с начала»

4. В. Ершов «Записки ездового пса»

5. А. Маркуша «Дайте курс»;

6. А. Маркуша «Вам взлёт»;

7. А. Маркуша «Аисты не сдаются»;

8. М. Девятаев «Побег из ада»;

9. В. Казаков «Пилоты»;

10. Н. Орешина «Время сжатых секунд»;

11. А. Аграновский «Открытые глаза»;

12. В. Кунин «Пилот первого класса»;

13. В. Минаков «Командиры крылатых линкоров»;

14. И. Шелест «Дни и ночи напролёт».

 

Образовательные программы авиационных организаций и литература по методике лётного обучения:

1. Курс учебно-летной подготовки авиационно-спортивных организаций ДОСААФ КУЛП-СиУС-01;

2. А. Монвиль и А. Коста «Искусство пилотажа»;

3. А. Коровин «Пособие лётчику Як-52».

 

Лекція

Тема 13. “Філософія особистості”

1. Співвідношення понять “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність” як сходинки конкретизації провідних характеристик людини.

2. Вихідні характеристики людської особистості. Відношення „Я і Ти”, „Я та Інший” у особистісному окресленні

3. Основні аспекти буттєвих виявлень людської особистості.

4. Основні цінності людського буття та завдання і цілі соціальної роботи з людьми з особливими потребами.

  1. Співвідношення понять “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність” як сходинки конкретизації провідних характеристик людини.

Ознайомлення із складним ієрархічним характером людського способу буття дозволяє звернутись до понять, що покликані зафіксувати основні прояви людини; це є поняття «людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність». Не потрібно, напевне, наполягати на важливості цих понять, адже саме вони як в науці, так і в повсякденному житті постають обов’язковими визначеннями людини. При їх розгляді важливо звернути увагу на те, що їх послідовність не є випадковою, оскільки, з однієї сторони, кожне наступне поняття стає все більш конкретним і багатшим за змістом, ніж попередні, тобто вони розглядаються за принципом «від ширшого до вужчого, від абстрактного до конкретного». З іншої сторони, вони вказують і на спрямованість людського розвитку та самовдосконалення: той, хто народжується людиною, має завдання зрости до індивідуальності.

Найширшим та загальним є поняття «людина»; найчастіше воно вживаються у трьох значеннях: позначає особливий вид живих істот (Home sapiens) (1), унікальну розумну істоту (2) або виражає ступінь відповідності якоїсь живої людини нашим уявленням про сутність людини (3). В останньому варіанті ми інколи кажемо «Оце – людина!», або «Оце є справжня людина». Поняття індивід позначає окремого представника людського роду, а тому індивід підпадає під так звану діалектику індивідуального та загального: індивід є носієм родових ознак, проте в ньому вони представлені в особливих ви явленнях та вимірах. Через це не можна риси одного індивіда переносити на рід, так само, як і на інших індивідів. Звичайно, не можна робити й навпаки, тобто родові характеристики автоматично приписувати індивіду, оскільки жодний індивід не може увібрати в себе всі риси та характеристики роду. Отже рід, це сукупність індивідів, кожен з яких має подібність до інших своїх сородичів, але також постає і унікальним. Інколи щоб підкреслити, що йдеться про людського індивіда, використовується термін «індивідуум». Наступне поняття – поняття особа: це поняття, яке фіксує властивості індивіда, а саме: 1) його здатність бути суб’єктом та об’єктом соціальних стосунків; мається на увазі те, що індивід стає особою за умови, що він може бути вихідним пунктом у встановленні певних соціальних відношень та також здатний бути тим, на кого вони спрямовуються; 2) наявність в індивіда внутрішнього світу – світу свідомості із її різноманітним змістом: переживаннями, уявленнями, знаннями, ерудицією, ідеали та ін. Індивід не зможе виступити в ролі суб’єкта соціальних стосунків, якщо буде позбавлений можливості усвідомлювати дійсність та планувати власні дії. У відповідності до наведених ознак особи розрізняють активну (дійову) особу та особу пасивну, цікаву та пересічну, видатну та звичайну та ін. На ґрунті особи формується людська особистість, яка характеризується, по-перше, цілісністю внутрішнього світу людини, наявністю в ньому своєрідного центру, що у філософії та психології називається спеціальним терміном «самість» (Self англ. мовою, Selbst – німецькою), тобто дещо таке, що виражає саме осереддя людського духу.. Остання часто проявляється як сукупністю життєвих принципів та ідеалів, переконань, найперших та найвагоміших цінностей. Особистість характеризується також високим ступенем самоусвідомлення та здатністю до творчих змін і самовдосконалень. Кваліфікацій особистості існує досить багато: творча особистість, видатна особистість, ерудована особистість, духовна особистість, особистість державного (або) національного масштабу та ін. Не кожна особа здатна вирости до рівня і статусу особистості, проте варто звернути увагу на те, що у своїх життєвих намірах особа може мати як добре, так і зле спрямування, тобто може бути злою, особистість же, за самим своїм визначенням, має бути позитивною, доброю, проте якщо вона чомусь відступає від добра, то стає не просто злою особистістю, а злим генієм – найбільш небезпечним для людей та культури типом людини. Саме поняття особистості передбачає активізацію у внутрішньому світі людини духовного ядра, а дух за сутністю постає явищем творчо-позитивним. Зла, руйнівна особистість – це або метафора, або якесь неприпустиме викривлення сутності. Нарешті, індивідуальність – це особистість, яка усвідомлює свою унікальність, неповторність, тобто усвідомлює те, що вона у чомусь не схожа на жодну з особистостей, що вже були та мають бути, а тому, врешті, усвідомлює й те, що є дещо таке в цьому світі і в цьому житті, що здатна реалізувати тільки вона. Індивідуальність – це вищий стан розвитку людської особистості. Всі творці культури та історії, мистецтва і релігії, безумовно, були яскравими індивідуальностями. Індивідуальність – це мета і життєвий ідеал людини.

  1. Вихідні характеристики людської особистості. Відношення „Я і Ти”, „Я та Інший” у особистісному окресленні

Людська особистість окреслюється перед нами, як концентрація тих якостей, які ми традиційно пов'язуємо із людським початком буття, тобто саме особистістю визначаються прояви людини як людини. Людська особистість займає певну "нішу" в цілісному універсумі людства. Тому, виходячи із розуміння людини як особистості, можна впевнено стверджувати, що кожна людині є унікальною та незамінною, і навіть мати підстави для тверджень про незнищуваність людини як особистості: адже, якщо вона займає певне місце в цілому універсумі можливих людських проявів, то означене місце нічим і ніколи не можна замістити.

За своєю структурою особистість постає, з одного боку, як самість. внутрішня концентрація людських якостей, з іншого боку - як духовний світ (або універсум) людини.

Відповідно, і характеристики особистості можуть бути розкритими в двох аспектах. Як самість особистість виявляється через:

самосвідомість: із всього розглянутого раніше, випливає, що не можна бути особистістю, не замислюючись над тим, що таке людина, що вона привносить в цей світ, що вона може і що повинна робити; відповідно, все це особистість переносить і на себе. Це не значить, що всі свої дії вона обов'язково планує та розраховує, але це значить, що вона не відбудеться поза самоусвідомленням та самовизначенням;

самовизначення: тут важливо збагнути, що лише самовизначення врешті дозволяє людині перебувати у творчому відношенні до дійсності та до себе самої; якщо би людина визначалася чинниками ззовні, вона була би простою часткою загального природно-космічного процесу. Загострюючи означену характеристику людської особистості, М.О.Бердяєв наполягав на тому, що як особистість людина володіє абсолютною свободою; без припущення останньої у нас не буде ніяким підстав приписувати людині свободу хоч в якійсь мірі, бо чого ж тоді це буде міра?

самодостатність: варто усвідомити, що характеристики людської особистості надають людині величезні переваги перед всіма іншими видами сущого, проте вони вводять її і в ситуацію певного життєвого драматизму, особистість, за великим рахунком, може покладатися лише на саму себе. Людина як особистість завжди самотня і тою чи іншою мірою це відчуває. Самодостатність людини проявляється, зокрема, і в тому, що вона, усвідомлюючи свою смертність, не живе так, як приречена до страти, а може радіти життю, переживати щасливі моменти особливого відчуття повноти буття, повністю зливатися своїми почуттями із плинними миттєвостями життя. Ще Арістотель писав про те, що здатність сміятися прирівнює людину до Бога. До інших яскравих проявів людської самодостатності можна віднести гру (у будь-яких її варіантах), творчість, бажання людини йти на ризик, на самовипробовування, внутрішнє переконання у своїй незнишуваності, у здатності здолати всі та всілякі біди, негаразди життя;

сенсопокладання: люди давно помітили, що для внутрішнього стану людини надзвичайно небезпечною постає втрата смислової перспективи; безглуздість дій та життєвих ситуацій руйнує людину. В Стародавній Греції був міф про Сізіфа, якого боги покарали у дуже своєрідний спосіб: вони змусили його вкатувати кам'яну брилу на гору, то, проте, як тільки мета досягалася, брила неминуче зривала і скачувалася вниз. Таке покарання було подане як найтяжче з усіх можливих. Але французький філософ-екзистенціаліст та видатний письменник А. Камю переосмислив цей міф: він змалював цю ситуацію так, що дане покарання дійсно може виявитися страшним та руйнівним лише за умови його внутрішнього прийняття; якщо ж Сізіф внесе свій власний сенс у цю, ніби-то зовсім безнадійну справу, він не лише не втратить своєї мужності, а й яскраво виявить себе як особистість. Розглядаючи цю характеристику особистості, ми повинні звернути увагу на принципову відмінність сенсопокладання від цілепокладання. Ціль, мета — це також важливі характеристики людини та людської діяльності, проте, як свідчать дані науки, цільова діяльність притаманна всім живим організмам. Більше того, в своїх цілях кожна істота демонструє свою визначеність, видову обмеженість: хижаки полюють тільки на певних тварин, птахи шукають лише певних умов для побудови гнізда та ін. 1 людина, коли вона ставить перед собою якусь мету і прагне її реалізувати, постає безумовно обмеженою, обмеженою саме лише тими діями, які ведуть до такої реалізації. Зовсім інша ситуація виникає тоді, коли йдеться про сенс: якщо мета передбачає ціле-узгодження (тобто узгодження із цілями), то сенс передбачає цілоузгодження (тобто узгодження із цілим). Коли людина діє із прагненням реалізовувати себе як особистість, завжди залишатися вірною своїй самості, вона діє на основі сенсу, тобто цілісно, орієнтуючи всі свої дії та вчинки на єдиний центр.

самодетермінація (самовизначення): ця характеристика особистості логічно випливає із попередніх і постає ніби їх завершенням: як особистість людина сама визначає себе, своє життя, свою долю, свій буттєвий статус і свою настроєність щодо буття і життя.

У вимірах духовного світу людська особистість характеризується тими рисами та ознаками, які вже певною мірою розглядались та окреслювались у попередніх темах та питаннях: це перш за все, ідеали, мотиви та цінності (1); принципи, переконання, вірування (2); вищі почуття, погляди, інтелектуальна ерудиція (3).

Тобто, перш за все духовний світ людини постає в окресленнях найперших людських життєвих орієнтирів, але його зміст та життєва значущість про-

являється у людських діях, тому духовний світ людини сполучає Ті самість із реальними процесами людського життя.

Отже, людська особистість розкривається через співвідношення "самість - духовний світ – діяльність”.

Проте самий факт концентрації якостей особистості навколо її самості породжує дещо несподівані для повсякденної свідомості проблеми. Найперша серед них — це усвідомлення людиною власного Я, або, як це інколи подають в дослідницькій літературі, це є проблема "відношення Я до Я", Здавалося б, це якась нереальна, може навіть вигадана проблема, але насправді кожна людина стикається із нею в своєму

житті, оскільки кожна людина, по-перше, має подвійне сприйняття свого Я: внутрішнє, із середини своєї свідомості, та зовнішнє, через ставлення до себе інших людей. Отже, відбувається постійне примірювання внутрішнього Я (Я свого самосприйняття та самооцінки) із зовнішнім Я (із тим Я, яке приходить до нас через оцінки інших людей). Такого роду примірювання є особливо значущим для людської особистості в процесі її становлення.

Відношення "Я до Я" є дуже важливим з позиції людського самопізнання та самоідентифікації: в різних життєвих ситуаціях людина не лише проявляє себе, а й відкриває сама себе. Як правило, людина, спостерігаючи із середини за самою собою, бачить та розуміє в собі більше, ніж інші люди, тому вона схильна прощати собі набагато більше, ніж іншим людям. З іншого боку, вона може поставати для себе самої незавершеною, непевною, в той час, як інші, як здається, діють впевнено та однозначно; адже їх внутрішні вагання та боріння для нас є закритими, невідомими. По-друге, відношення "Я до Я" постає як входження людини у своєрідний екзистенціальний тунель: адже кожна людина не є ні автором, ні власником свого Я; вона віднаходить це Я в собі, як дещо їй наперед задане. Звідки прийшло це Я до нас? Що воно несе із собою? Що це взагалі за здатність самоідентифікації та самоцентрирування людини через Я? — Усі ці питання надзвичайно важливі як для окремої людини, так і для людства в цілому.

Два моменти - зосередження людської особистості на самості та недоступність нам внутрішнього світу іншої людини — породжують проблему відношення "Я та Іншій". Людська особистість самодостатня, самовладна, а тому вона діє лише із себе самої. Виникає питання: як при цьому розглядати інших людей? Як елементи моїх життєвих ситуацій? Як перешкоди на шляху моїх самоздійснень? Ці питання постають особливо гострими в так званих ліберальних суспільствах, що базуються на ринкових економічних відношеннях. Тут окрема людина не лише в своїх особистісних виявленнях, а і в реальних міжіндивідуальних стосунках постає в якості єдиного суб'єкта своєї життєдіяльності, отже питання про ставлення до інших людей постає не зайвим і не лише теоретичним.

Відношення до Іншого Е. Гуссерль називає апрезентацією - "аналогічною презентацією" (представленням за аналогією), коли ми можемо надавати реальності духовним вимірам Іншого лише на основі аналогії із власними самоспостереженнями. Проте повна аналогія тут

Інша людина, що входить в моє сприйняття дійсності, принципово відрізняється від всіх інших елементів сприйняття; за нею стоїть намір, інтелектуальний вимір. Фізичні речі і навіть тварин ми оцінюємо за принципом тотожності їх сутності із їх проявами (існуванням), тобто від проявів ми робимо висновок щодо сутності. Але такий підхід не спрацьовує тоді, коли ми маємо справу із іншою людиною: мало того, що людина може свідомо маскувати свої наміри за неадекватною їм поведінкою, вона сама може оцінювати себе неповно або неадекватно.

Е. Гуссерль неможлива з тої простої причини, що ніяка інша людина не може бути повністю тотожною нам. Значить ми повинні розповсюджувати аналогію не на всі характеристики духовного в іншій людині, а на його якість, структуру, функції. Наприклад, І Кант вважав, що визнаючи за собою право керуватися розумом, ми повинні надавати таке право і всім іншим людям. Якщо ми надаємо собі право на помилку, те ж саме ми повинні надати і іншим. Тобто йдеться не про повну тотожність нас із іншими, а про прийняття інших людей в тих якостях та функціональних окресленнях, які ми віднаходимо в собі.

Цей момент принципового прийняття Іншого в його власних якостях за аналогією із Я позначається як входження у відношення до Іншого через відношення "Я і Ти". Дане відношення принципово протиставляється відношенню "Я і Воно ": останнє припускає відсторонене, байдуже, нівелююче ставлення, а відношення "Я і Ти" передбачає момент злиття себе із Іншим, момент повного ототожнення.

Багато філософів і психологів вважає, що лише таке відношення є справді людським, бо лише воно може породити справжнє співчуття, співпереживання. Наприклад, відомий німецький філософ В. Дільтей вважав, що відношення "Я і Ти" передбачає вміння людини стати на місце іншої людини, відчувати те, що може відчувати інша людина.

Можна однозначно стверджувати, що кожна людина на шляху свого самопізнання та самоутвердження повинна пройти школу такого відношення, бо врешті лише так можна увійти у реальне відчуття неподільності людського початку буття. Це не передбачає відмови від своєї індивідуальності; навпаки, лише там, де є така індивідуальність, де є усвідомлення ролі та значення людської самості, виникає потреба та реальна можливість будувати людські взаємини на основі відношення "Я і Ти". При цьому відношення "Я та Інший" переходить у відношення "Я і Ми тобто у відношення, в якому закони людської всеєдності виявляються єдино значущими в справі становлення людської особистості та її самореалізації.

  1. Основні аспекти буттєвих виявлень людської особистості.

Людська особистість реалізує себе через основні форми діяльності фактично створюючи усе строкате багатство людської життєдіяльності. Але форми прояву особистості, напевне, так само невичерпні, як і її корені. Тому варто придивитися до цього спеціально.

Найперше виявлення особистості - це активність, що, в кінцевому підсумку, виливається у творчість.

 

Оскільки особистість неповторна, остільки відбиток цієї неповторності лежить на всіх продуктах її діяльності. Досить яскраво це проглядається на прикладі мистецтва, оскільки справжніми творами тут визнаються лише ті, що постають оригінальними. Проте, як засвідчують спеціальні дослідження, неможливо вилучити елементи особистісних проявів із науки, із практичної діяльності, із людських стосунків. Здавалося б, науковець спостерігає за реальними процесами та явищами дійсності і виконує лише роль їх ретельного реєстратора, але насправді має значення, що саме він обирає в якості об'єкта дослідження, які використовує для його вивчення засоби, поняття, теоретичні принципи, нарешті, які назви він дає своїм відкриттям. Усе це задає певну інтелектуальну традицію в даній галузі науки, яка може виявитись вирішальною та доленосною для її подальшого розвитку.

У цьому сенсі людська особистість постає не лише джерелом творчої активності, а й носієм її результатів, при тому у подвійному значенні: з одного боку, особистість засвоює історичні здобутки інших поколінь та культурних традицій, а, з іншого боку, вона сама виявляється як їх опредметнення та актуалізація. Тому врешті поза реальними якостями реальних особистостей не існує культурно-історичної традиції, наукової школи, історичного досвіду.

Як вже неодноразово зазначалося, для людини, тим більше — для особистості - найпершим предметом творчості постає вона сама, тому творчість, як вияв особистості, слід доводити до себе-творення (або самостворення): людська особистість, врешті, творить себе сама, а тому її необхідною ознакою постає потреба у самовдосконаленні.

В психології існують численні типології людської особистості; ми не будемо розглядати їх докладно, але нагадаю, що ще Арістотель поклав початок таким типологіям, виділивши чотири різновиди характерів (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік). К.-Г. Юнг зі проявами ділив особистості на інтровертів (більше спрямованих вглиб себе) та екстравертів (більше спрямованих на зовнішню активність). Представники дуже розповсюдженої сьогодні течії соціоніки поділяють людські особистості на численні різновиди в залежності від їх спрямованості та особливостей інтелектуальної діяльності (творці та виконавці, пости та мислителі та ін.). Всі ці типології активно використовуються у психологічній практиці

У філософії на перший план виходять соціальні та історичні прояви особистості, де типологізуючі функції виконують такі ознаки, як "соціальна роль”, "соціальний статус", "соціальна верства". Історія засвідчує, що всі ці прояви відіграють колосальну роль у реальному житті як окремої людини, так і суспільства в цілому. При тому, як казали в Стародавньому Римі, не лише посада творить людину, а й людина творить посаду: особистість так чи інакше індивідуалізує певну соціальну посаду або роль, оскільки в ній ніколи не розчиняється.

Щоправда, з давніх часів існує стійка тенденція вважати, що справжня, творча, розвинена особистість стоїть поза всіма тчи соціальними обмеженостями, сприймаючи їх як умовні. Наприклад, поза соціальним статусом знаходився Сократ; Христос закликав людей бути дітьми, які також знаходяться поза соціальними рангами

Проте в реальному житті суспільства кожна людина набуває соціальних якостей (проходить соціалізацію) лише включаючись у виконання тих чи інших соціальних функцій. Соціальні верстви визначаються характером соціальної діяльності, заможністю юридичним статусом (наприклад, дворяни, чиновники, підприємці); соціальні ролі - характером соціальної функції у відношенні до інших людей (наприклад, соціальна роль дбайливого батька, нареченої, службовця, представника влади та ін.). В усіх зазначених виявленнях людська особистість так чи інакше засвідчує свій рівень, свою зрілість, свої активність та обдарованість. Проте, якщо вона виходить на рівень глибокого усвідомлення тих типів людських відношень, які ми характеризували через відношення "Я та Інший", "Я і Ти", "Я та Я", то елемент вселюдськості так чи інакше починає проявлятися в ній як провідний та вирішальний. Можна стверджувати, що якщо розуміти філософію як своєрідну "топографію" людськості, то особистість при цьому постане як основний компонент такої топографії.

 

Досить відчутного поширення набувають в наш час так звані гендерні дослідження, які стосуються з'ясування відмінностей в інтелектуальних та соціально-дійових проявах між чоловіками та жінками. Засновник цього напряму досліджень англієць Ентоні Гіденс почав доводити, що відмінності в поведінці, в самоідентифікації, в самопроектах та претензіях чоловіків та жінок зумовлені не статтю, а соціальними чинниками - традиціями, вихованням та ін. Відповідно, було висунуте гасло сприяти переходу від неправильної, орієнтованої на чоловіче цивілізації до цивілізації, де між чоловіками та жінками будуть усунуті штучні та невиправдані розмежування. Гендерні дослідження були поширені на сферу культури, соціальної та політичної діяльності, навіть—на дослідження в галузі епістемології. В останньому випадку почали вивчатися особливості побудови інтелектуальних процесів та структур представниками різних статей. В цілому не можна не визнати виправданості, цікавості та корисності тендерних досліджень; можливо, їх результатом стане виправдане порівняння жіночого та чоловічого, так багато разів обіграного в анекдотах та байках різного типу. Проте прихильники усунення відмінностей в соціальних та культурних статусів жінок та чоловіків не враховують однієї простої речі: такі відмінності не були привнесені в суспільно-історичний процес ззовні або штучно; навпаки, вони виникли стихійно, спонтанно, ніби самі собою. Це значить, що під ними існувала серйозна основа.

Можна погодитись із тим, що сучасний стан суспільства дозволяє максимально здолати такі відмінності, але не можна погодитись із характеристикою останніх як невиправданих, умовних, спричинених злою волею однієї частини людства. Така ситуація із тендерними дослідженнями змушує звернути увагу ще на одну сторону реальних виявлень особистості: якості особистості не підвішені в невагомому просторі, вони є властивостями реальної живої людини. Навряд чи можна вважати, що характеристики особистості ніяк не пов'язані із біологічними та психологічними властивостями людини, скоріше навпаки: оскільки інтелектуальні, духовні процеси виникають на фунті біопсихічних, остільки між тими та іншими існують взаємні переходи та впливи. Духовне вище від психічного, а тому від нього максимально вільне, принципово самодетерміноване. Але духовне перш за все обернене до біопсихічного, ним трансформується, його враховує. Дослідження процесів становлення людської самоідентифікації засвідчує, що діти ідентифікують себе спочатку на основі власних тілесних характеристик та проявів, а потім на основі психічних. Багато чого в засадах нашої особистості накопичується на основі живих вражень, якихось первинних імпульсів, яскравих та неповторних образів, що досить органічно поєднані із відчуттями, тілесними рухами, емоціями та ін. Тому своїми оригінальністю та неповторністю людська особистість багато в чому завдячує миттєвостям та неповторностям наших живих відчуттів, інтуїцій та вражень. Все це входить в нашу духовну біографію, а остання постає основою нашої самоідентичності.

До особливої сфери реальних проявів людської особистості слід віднести також спілкування, яке філософія розглядає досить широко: це не лише сумісне проживання, сумісна діяльність, мовне спілкування, а й входження в інтимні стосунки, діалог із іншими історичними епохами, культурами, зміна форм діяльності, взаємини із природою, акти самопізнання та самоідентифікації. Оскільки людина не наслідує генетично людські якості, саме спілкування відіграє вирішальну роль у тому, що і як буде входити в духовний світ людини, та як в останньому буде проявляти себе людська самість.

Спілкування - це один із важливих початків людини як людини; недаремно інколи говорять, наставляючи людину: дивися, як це роблять інші, і роби так само. Естафету людськості ми переймаємо від інших людей, які є справжньою актуалізацією людського початку буття, і вже внаслідок того ми не можемо бути настільки егоїстичними, щоби не визнавати: найперше та необхідне задля того, щоби бути людиною, нам дароване іншими людьми, врешті всіма попередніми поколіннями. Якою може бути і реально ф буває людина - це ми також здобуваємо в спілкуванні та через спілкування, бо лише тут ми перебуваємо в стихії людського початку буття.

Те ж саме стосується і народів: навряд чи існує такий народ або такий етнос, який створив себе сам, поза спілкуваннями та діалогами із іншими. Звичайно, врешті найціннішим для людини (і народу) виявляється те, наскільки вона (і він) змогли прийняте перетворити на органічний елемент свого духовного ядра, але поза людським спілкуванням та людським середовищем не було би чого приймати та перетворювати.

Отже, спілкування - одна із фундаментальних форм виявлення принципової єдності людства та людського способу буття. Водночас це і фундаментальна форма становлення та виявлення людської особистості. Врешті, лише у спілкуванні — прямому чи опосередкованому - може відбутися найважливіше та найзаповітніше для людської особистості: досягнута єдність сутності та існування, за якої людина зможе в своїх діях відчувати власну повноту та автентичність, а в своїх самоусвідомленнях приймати свої дії та вчинки як внутрішньо виправдані, важливі, необхідні.

Основні цінності людського буття та завдання і цілі соціальної роботи з людьми з особливими потребами.

Всі ці сили ніби виводять людину у вістря того всесвітнього процесу, де відбувається саморозкриття та самопродукування світових сил та нових соціально-культурних сутностей. Через це сучасне розуміння людини дозволяє нам належною мірою оцінити давні філософські твердження, в тому числі – й твердження Г.Сковроди, про те, що глибини світу розкриваються в людині та через людину. А звідси випливає, що ми не повинні ставитись до людини, як до «біомаси», що цінність людини не може бути обмежена ні її соціальними функціями, ні, навіть, її думками та ідеалами: це є передній край світового метаморфозу (процесу зміни та породження нових форм).

Для реалізації того потенціалу, що дарований кожній людині її персональністю, велике значення мають ціннісні орієнтири, які виникають саме на грунті людської персональності та прилучення до трансцендентального. Поняття цінностей ввів у філософію І.Кант (хоча виникло воно трохи раніше), а у 60 – 70-і роки ХХ ст. світовою філософією прокотилося доволі гостре сперечання щодо природи цінностей. Марксисти та представники філософії сцієнтистського спрямування намагались або заперечити значення цінностей в людському житті, або взагалі усунути їх із філософії. Основний аргумент був таким: цінності – це дещо суб’єктивне, хитке та ненадійне, а виправдані людські міркування і дії повинні базуватись на знаннях. Дана дискусія, як і будь-ке наукове сперечання, виявилась корисною: врешті поняття цінностей набуло кращого осмислення та окреслення. Перш за все поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі (або в контексті їх реальних співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини та людських взаємин. Цінність – це значущість чогось для людини. По-друге, поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; ми пам’ятаємо, що знання та пізнання прагне виразити реальний стан речей, а цінності – те, яким цей стан речей виявляється для людини. Наприклад, людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її фізичних властивостей (наприклад, зіпсований годинник), але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (згадаймо, як Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки). По-третє, в цінностях проявляється те, що є органічно прийнятним для певної людини, а тому цінності постають як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами довести, чому певні речі (або стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані «екстремальні ситуації») досить часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини, її справжні, глибинні ціннісні орієнтації, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. Надзвичайно важливо в розмовах про цінності звернути увагу на те, що ніхто й ніколи не зможе примусити людину щось цінувати, якщо це щось суперечить її внутрішнім схильностям та життєвому налаштуванню. Тому цінності постають своєрідною «територією свободи» для особистості: людину можна примусити виконувати певні суспільні правила (наприклад, правила дорожнього руху), проте не можна примітити любити якусь музику. Прагнення певних «керівників життя» ззовні прищепити людям чужі їм цінності, як правило, приречені на провал. Людину можна прилучати до певних цінностей, вводити у простір (чи горизонт) їх проявів, терплячими кроками виховання пояснювати їх зміст та значущість, але й на такому шляху успіху можна буде очікувати лише тоді, коли сама особистість почне здійснювати власний рух у тому ж напрямі.

Хоча цінності мають індивідуалізований характер, існують колективні та суспільні цінності, носіями яких постає якась спільнота. В наш час доволі часто та активно обговорюється питання про загальнолюдські цінності; вважається, що ті країни та культури, що їх не сповідують, не можуть розглядатись як цивілізовано розвинуті. Існують і активні супротивники визнання загальнолюдських цінностей: вони твердять, що як не існує «людини взагалі», так не існує і загальнолюдських цінностей. Проте навряд чи варто спростовувати той доволі очевидний факт, що всі люди схожі між собою і не в чомусь другорядному, а у суттєвому та важливому. Саме на основі такого суттєвого в людях до найголовніших людських цінностей відносять:

· насамперед найвищу цінність – саме людське життя; визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина – завжди мета, а не засіб); такою мірою – мірою найвищої людської цінності – позначають в наш час усі складові та аспекти людського буття, тобто збереження життя людського організму, створення для його життя гідних та належних умов, створення можливостей для поступового входження людини у людський спосіб буття;

· із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важли­вістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Життя дароване конкретній людині: ні вона сама, ні її батьки, ні керівники суспільства не можуть вважати себе власниками людського життя; певною мірою воно постає, як аванс, наданий саме цій людині. Це озна­чає, що перше право розпорядитися життям належить самій людині; але при тому людина має пам’ятати, що й всі інші люди перебувають у такому самому статусі, що вона також не може наділяти себе правом розпорядитись, як схоче, життям інших людей;

· якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода, оскільки лише за умови наявності свободи людина може розпорядитись своїм життям та нести відповідальність за свої дії. Враховуючи попередньо окреслені людські цінності, можемо стверджувати, що свобода якоїсь людина не має заперечувати, обмежувати або знищувати свободу інших людей.

Проблема свободи давно хвилює людську думку, хвилює вона, звичайно, і філософів. Чи може людина бути самовладною у своїх вчинках, чи, можливо, вона є лише механічною лялькою, якою керує хтось інший? Навряд чи слід переконувати когось у надзвичайній важливості цього питання, адже, з однієї сторони, від відповіді на це питання залежать наші життєві можливості, а, з іншої сторони, без визнання свободи автоматично відпадає питання про відповідальність людини за свої дії та їх наслідки: якщо людиною хтось керує, то не людина, а її керівник має відповідати за наслідки певних людських дій.

В історії філософії існували різні визначення свободи; вдалим можна вважати формулювання Т.Гоббса: свобода є там, де ніщо не заважає моїм діям. Таке визначення можна вважати її абстрактним розумінням, оскільки воно постає вільним від позначення умов будь-яких дій. Воно орієнтує на те, щоб розглядати свободу як наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення. У цьому розумінні свобода протистоїть обмеженню (згадаймо юридичний термін «обмеження свободи»!). На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям людини, відсутністю обмежень. Але насправді таке визначення свободи не може нас влаштувати, по-перше, тому що відсутність будь-яких обмежень взагалі є нереальною у цьому світі; обмеження – це визначеність, відсутність обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, необмеженість зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки наших дій, у тому числі й оцінки самої свободи. У такому абстрактному розуміння свобода окреслюється перед нами у своїх негативних проявах – як «свобода від чогось». Їй протиставляють «свободу для чогось», тобто свободу, як можливість діяти у напрямі досягнення певного результату. Таке розуміння постає вже «конкретним розумінням свободи», оскільки звертає увагу на реальні можливості реалізації людських дій. Якщо ж ми почнемо звертатись до таких реальних умов та можливостей реалізації людських дій, то обов’язково маємо згадати ідею Б.Спінози про те, що свобода є пізнана необхідність. Це розуміння свободи було підхоплено марксизмом із додатком: свобода є діяльність із знанням суті справ. Проте погодитись з таким розумінням свободи навряд чи можна: якщо я перебуває в ув’язненні і при тому усвідомлюю, що я того заслуговую, то навряд чи зможу вважати себе вільним. Свобода є радше подолання меж, розширенням меж моїх виправданих дій, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності, а постає як зв’язок свободи з обмеженнями. Але пізнати і навіть визнати певну необхідність ще не означає здобути свободу, хоча пізнання необхідності є дійсною умовою свободи. Отже, свободи немає поза необхідністю, але перебування в межах необхідності також не дає нам свободи. Свобода, крім того, передбачає можливість змінити необхідність, по-іншому її використати або інакше спрямувати необхідний хід подій. Буквально вся культурна та виробнича діяльність людини пов’язана з використанням певних природних необхідностей через їх зміну, надання їм нових функцій та спрямування у напрямі до виконання людських цілей. Дії людини, яка не звертає уваги на необхідність, стають не свободою, а сваволею, яка, врешті, може мати згубні наслідки для людини, суспільства, культури. У цьому сенсі свобода протистоїть сліпому невпорядкованому рухові. Отже, свобода є там, де є можливість змінити одну необхідність на іншу, а врешті вона постає як та необхідність, що виражає екзистенційні особливості людини – її потребу виходити за всі та всілякі межі.

Розглянуті аспекти свободи дають можливість виділити основні позиції у підходах до неї: волюнтаризм – наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх залежності виключно від бажання та волі; фаталізм – заперечення будь-якої свободи, віра в те, що все в людському житті наперед та однозначно визначено; детермінізм – визнання внутрішнього зв’язку свободи із необхідністю, визнання того, що успішні дії не можуть бути сліпими та довільними; оказіоналізм – заперечення можливості існування реальних зв’язків нашої свободи волі із обставинами життя, визнання таких зв’язків виключно випадковими, тобто людина чинить щось від себе, як заманеться, але у підсумку відбувається щось непередбачене.

У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти проводити її диференціацію за певними видами та проявами. Як звичайно, розрізняють такі види свободи. Зовнішня свобода є можливість змінювати обставини життя практично, реально, у взаєминах людини з тим, що перебуває поза нею. Внутрішня свобода: це є вміння зберігати розкутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя, навіть за умов, коли людина зовсім позбавлена зовнішньої свободи. Свобода дії: коли людина не заблокована фізично у здійсненні певних операцій. Свобода волі: визнання того, що внутрішнє рішення є вихідним пунктом у внутрішньому ставленні до будь-чого і що людина здатна сама виробляти таке ставлення, обирати його, керувати ним. Говорячи про свободу волі варто згадати про те, що Августин Блаженний в своїх міркуваннях розрізняв людську свободу та свободу волі: людська свобода поставала характеристикою (або властивістю) самого людського способу буття у вигляді онтологічно наданої людині можливості рухатись у різних напрямах, незалежно від того, чи вона це розуміє, чи ні, а свобода волі передбачала певний ступінь усвідомлення людиною такого свого становища та наявність в неї рішимості обрати той чи інший варіант дій. Звідси випливає те, що людині завжди надані передумови свободи, проте вона може про них нічого не знати та їх не використати. Негативний характер свободи (або негативна свобода), як вже відзначалось, – це є «свобода від чогось» (від нагляду, обмежень, скерувань, примусу та ін.). Вірогідний характер свободи передбачає можливість вибору способу та спрямування дій із певних можливих варіантів; вірогідну свободу інколи схильні ототожнювати із свободою як такою або й навіть вважати вирішальною ознакою свободи. В цьому сенсі інколи кажуть, що свобода є там, де існує можливість вибору. Проте, далеко не кожний вибір, якщо він навіть реально можливий, дарує нам свободу; наприклад, коли нам пропонують вибір між ситуаціями, що носять однаково примусовий характер, або, коли пропонують обрати спосіб нашої страти, то вибір є, а свободи немає. Отже, вірогідна свобода містить лише момент свободи – можливість здійснити певну дію – дію вибору, проте це не є та свобода, яка може вести до розширення наших можливостей. Вірогідна свобода не обов’язково збільшує (або породжує) свободу. Таку можливість відкриває нам п озитивно-творчий характер свободи: це є вміння оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішні необхідності, знайти «відмички» до її розв’язання та змінити її. Отже, можемо зробити висновок: свобода – це передусім не те, що дароване людині відразу та в готовому вигляді (хоч зовсім вилучати цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в становищі «можливості свободи» внаслідок своєї біологічної незапрограмованості), а те, що людина здобуває своєю думкою, волею та дією. Історія культури засвідчує, що свобода настільки високо цінувалась та цінується людьми, що інколи вони воліють скоріше позбутися життя, ніж позбутися свободи. Вимога свободи часто була гаслами революційних історичних подій.

Окрім названих найперших людських цінностей до них відносять також моральні цінності (добро, сумління, мужність, відданість, чесність), естетичні (краса, гармонія, вишуканість, довершеність), соціокультурні цінності та ін.

 




Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 274 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.014 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав