Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Відродження української національної свідомості у першій половині 19ст. Діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

Читайте также:
  1. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ТА ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ
  2. Акт відновлення Української держави (30 червня 1941 року).
  3. Акт проголошення незалежності української держави (1941р.) та його значення.
  4. Антиукраїнська політика російського царизму. Суспільно політичний та національний рух на Наддніпрянщині в другій половині ХІХ ст.
  5. Березневі парламентські вибори 1998 р. та подальша діяльність Верховної Ради України
  6. Братства як феномен національної культури: роль братських шкіл у розвитку освіти та збережені етнокультурної ідентичності.
  7. В) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.
  8. В) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.
  9. Взаємозв’язок у навчанні української та російської мов
  10. Виникнення знань, що узагальнювали життєдіяльність людини та фіксували досвід взаємодії з природою.

Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та еконо­мічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсо­лютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з’являється перше покоління будителів, яке належало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо пе­ремишльського владики — єпископа Михайла Левицького згуртувалося невелике коло представників національне свідомої інтелігенції — Шогильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський, І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення укра­їнського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.
Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала піс­ля призначення в 1818 р. перемишльським єпископом Івана Снігурського До 1832 р. під його покровительством відкрилось бл. 400 шкіл, У 1817-1821 рр. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був Іван Могильницький. Він же став автором першої в Галичині «Граматики» української мови і наукового трактату «Відомість о руськім язиці». Виходять друком перші збірки народної творчості: «Пісні польські і руські люду гали­цького» Вацлава Залеського (1833), «Руське весілля» Йосипа Лозинського (1835). Одночасно в Галичині з’являються збірки і видання з Наддніпрян­ської України, перші рукописні копії «Енеїди» [.Котляревського.
Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Чле­нами братства, очолюваного істориком, ад’юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Пізніше до них при­єдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, все­слов’янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія.
Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства».Ставилося за ме­ту об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студен­та Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т.Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок істо­рія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету наці­ональне й соціальне визволення українського народу, возз’єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов’янських країн.

№33. Суспільно-політичний рух в західноукраїнських землях в першій половині 19 ст. Гурток ,,Руська Трійця
У 1830-1840-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом - громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання М.Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Го-ловацький (1814-1888), на той час студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях у дусі романтизму. Учасники «Руської трійці» підтримували тісні стосунки з М.Максимовичем, О.Бодянським, І.Срезневським - відомими діячами української та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гуртка мала творчість представників нової української літератури - І.Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. «Руська трійця» підготувала до друку історико-літературний збірник «Зоря», в якому було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура заборонила видавати «Зорю». У 1836 р. члени гуртка підготували літературно-науковий альманах «Русалка Дністрова», що містив твори із проблем історичного минулого України. Альманах, який через цензурні перешкоди був виданий у Будапешті, отримав позитивну оцінку сучасників, зокрема І.Франко зазначав, що «Русалка Дністрова» виразно і сміливо вказувала на «далекий ясний образ свободної всеслов'янської федерації в освіті й спільній роботі політичній». З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Згодом помер Шашкевич; Вагилевич невдовзі перейшов до польського табору; лише Головацький продовжив боротьбу за цілі «Руської трійці». Я.Головацький у гострій публіцистичній статті «Становище русинів у Галичині» (1846) сформулював соціально-економічні та політичні програмні вимоги національного руху. Тут було і визволення народу з-під соціального гніту, і скасування панщини, і піднесення культури, поширення знань рідною мовою, викладання та дослідження рідної мови у вищій школі з метою підготовки кадрів інтелігенції, яка змогла би працювати в україномовному середовищі, піднесення літератури, заснування журналів та інші вимоги. Були тут і елементи лібералізму, і покладання надій на уряд. Стаття стала справжньою програмою українського національно-визвольного руху в Галичині, що мало істотне значення в мобілізації громадської думки Східної Галичини навколо важливих проблем напередодні революції 1848 р. Отже, діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

№34 Український суспільно-політичний рух у другій половині 19 ст. Діяльність «Громад»

У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень.Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.Білозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасники якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свидницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгомановим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував твори українських письменників.На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в національному ДУСІ своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму. Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу, Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта». Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність. Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розлущені. Припинив своє існування часопис «Основа». Валусвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення цензури В.Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. у Києві відділу Російського географічного товариства.Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина). Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М.Костомарова. В.Антоноьич і П,Митецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б.Грінченко і О.Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було конкретної програми дій. Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися використати будь-які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М.Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С.По-долинського, М.Зібера, Д.Вовка, до яких згодом приєдналися Я.Шульгин та М.Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціального радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його. Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

№35.Реакція царизму на розвиток українського суспільно-політичного руху у другій полоіині 19 ст. Валуєвський циркуляр. Ємський указ.
У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень. На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців», головною метою якого було б створення самостійної України. переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина). Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства. Валуєвський циркуляр (1863) — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв. Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом виданняЕмського указу.Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II (1876), спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання.Заборонено навчання українською. Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним.У 1864—1869 pp. число укр. книжок зменшилося до 24. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана. Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту). Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

№36 Україна в роки Першогї світової війни.
Одразу після початку Першої світової війни українські землі перетворилися на театр бойових дій або прифронтову зону між російською армією та військами австро-німецького блоку. На цій території діяв російський Південно-Західний фронт, до якого у 1916 р. додався ще й Румунський. У серпні – вересні 1914 р. російські війська, відбивши наступ австро-угорських армій, спрямували свій удар на Галичину. Ця операція отримала назву Галицька битва. У результаті цієї грандіозної битви російська армія оволоділа Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшла до Карпатських перевалів. Російські війська вступили до Львова, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. людей, з яких 100 тис. потрапили в полон. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому.
Наступним успіхом російських військ стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті були взяті в полон ще 120 тис. австрійців і захоплені 400 гармат. На завойованій території російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити «русские начала» у житті населення краю. Так, у Галичині закривались українські школи та інші навчальні заклади, культурні організації, запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Почалось обернення греко-католиків у православ’я. Майже всіх представників української еліти, які залишилися в краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким вивезли вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми.
Російська окупація тривала до весни – літа 1915 р. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня – до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину й Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували Західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно. Наступ австро-німецької армії призупинився на лінії Кам’янець-Подільськ – Тернопіль – Кременець – Дубно.
Відступ російської армії супроводжувався новими погромами українства, депортацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин додалися біженці, які боялися репресій із боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков охарактеризував російську політику в Галичині «європейським скандалом».
Навесні 1916 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням О. Брусилова завдали несподіваного удару, який увійшов в історію як Брусиловський прорив. Російські війська розпочали наступ 22 травня 1916 р. і після нетривалої артпідготовки просунулися вздовж всього фронту вглиб на 80 – 120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн убитих і поранених, понад 400 тис. військовополонених. Російські війська втратили близько 500 тис. осіб.
Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною цілий рік. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулася революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити внутрішнє становище країни, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом і новими жертвами. Контрудар австро-німецьких військ примусив російські війська залишити Галичину, відійти навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру (січень 1918 р.).

№37. Політичне становище в Україні після повалення царського режиму. Організація і діяльність Центральної ради. Проголошення Української Народної Республіки.
Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилося двовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які були місцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створено громадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіх громадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня постала Рада об'єднаних громадських організацій і відбувся 1-й Український національний конгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій. Головою Центральної Ради став визнаний лідер національного відродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. в Києві почав роботу 2-й Український національний конгрес, на якому був затверджений новий склад Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-й з'їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з'їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з'їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії. У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада - найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд - Генеральний секретаріат - у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Винниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С. Петлюра, з земельних справ - Б. Мартос, із міжнаціональних - С.Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов'язані з захистом українських інтересів за межами держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні. З липня 1917 р. було проголошено II Універсал Центральної Ради. В ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, з одного боку, як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого - як подальше наполягання на автономії України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з'їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського. Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики. У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату «До всіх громадян України», а 7 листопада проголошено III Універсал. Так виникла Українська Народна Республіка (УНР), яка не визнавала більшовицької влади. Силою обставин Україна фактично відрізалась від Росії, і Центральній Раді залишалося тільки відповідним актом зафіксувати це. Це й зробив III Універсал. У ньому, зокрема, наголошувалося на тому, що, «не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів». Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасовувалось, і земля оголошувалася власністю всього трудового народу. Для робітників установлювався восьмигодинний робочий день. Передбачалося скликання Українських Установчих Зборів. У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень здійснювалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало грунт для приходу до влади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав. Поряд із цим посилювалися суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два. По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд приймає рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом для боротьби з радянською Росією послугувалося ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Тоді більшовики поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним радянської влади й недопущення на територію України згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний секретаріат приймає рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією. Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: на частину її території поширювалася влада ЦР, на іншу частину - радянсько-більшовицька влада, нав'язана Росією. В такій обстановці, в січні 1918 р., було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якої виносилися питання про землю і про самостійність Української держави. Що ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у стані війни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р., зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України. Проте домогтися цього Центральній Раді не вдалося.

№38. Гетьманський переворот. Павло Скоропадський. Гетьманський уряд та його політика.
В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила і представників Центральної Ради, делегацію якої очолив В. Голубович. Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу. Через два місяці після брестських переговорів Україна була звільнена від більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим. 29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали на гетьмана П. Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування. П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних документи - «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління. Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста. Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи. Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою. Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж - виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення. І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки - Директорію - під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ. Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.


Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2020 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав