Читайте также:
|
Соціальна політика як практична діяльність має досить тривалу історію. Прийнято вважати, що соціальна політика в сучасному вигляді сформувалася в основному протягом ХІХ-ХХ століть, проте розрізнені соціальні заходи здавна здійснювалися родинами, місцевими громадами, церквами, правителями та приватними особами. Ці заходи здійснювалися переважно в формі взаємодопомоги та благодійної діяльності. Спочатку вони стосувалися жертв надзвичайних обставин (повені, пожежі, епідемії), осіб та родин, які з тих чи інших причин були не в змозі забезпечувати себе самостійно.
Так, наприклад, у слов'ян існували звичаї допомоги членам громади, які супроводжувалися цілими обрядами (допомога вдові у зборі врожаю). Традиція допомагати незнайомцям сягає корінням в період, коли подорож була повна несподіванок і життя людини залежало від допомоги незнайомих людей. Крім того, заможні люди, усвідомлюючи залежність свого добробуту від задоволення потреб своїх рабів, працівників, також надавали допомогу ближньому.
Норму допомагати ближньому було сформульовано ще в ранніх релігійних вченнях. Наприклад, основні ідеї іудаїзму - це любов до ближнього, служіння Богу через служіння людині, не судити ближнього, віра в слабкість людини і т.д. Крім того, процес інституціалізації церкви супроводжувався здійсненням нею практичних дій, спрямованих на надання підтримки тим, хто її потребував. При церквах створювалися притулки, госпіталі, монастирі, які часто брали на себе зобов¢язання підтримувати сиріт, хворих і бідняків і т.д. Під впливом релігійних постулатів християнства в Росії та в Україні сформувалася навіть «епоха ніщелюбія», яка тривала до часів Петра 1. Саме в цей період відбувається ідеалізація бідності, а турбота про бідних і хворих, опіка над сиротами та інші прояви гуманності розглядаються як обов'язкові релігійні вчинки, продиктовані християнської турботою про загробне життя.
Правителі також на цьому етапі здійснюють соціально орієнтовані заходи. Наприклад, у Вавилоні цар Хаммурапі ще у 2 тисячолітті до н.е. вписав у свій кодекс принцип допомоги, в якому, зокрема, заборонялося боргове рабство і зазначалося, що у важкі години всі повинні допомагати один одному. У Стародавньому Китаї ще в 1 тисячоліття до н.е. імператори в умовах надзвичайних ситуацій здійснювали безкоштовний або за мінімальну плату розподіл зерна серед населення, переселяли голодуючих у благополучні регіони країни. Така політика свідчила про турботу імператорів про населення, хоча і проводилася тільки в умовах надзвичайних ситуацій. У Стародавній Греції особлива увага приділялася догляду за хворими, опіці над військовими інвалідами, яким надавалися земельні ділянки і віддавалася частина військового видобутку. З часом вони разом із сім'ями переходили на державне утримання. У Римській імперії Василь Великий в 370 році заснував в Цезарії щось на зразок притулку для вдів, дітей, старих, хворих та інвалідів, який можна вважати першою в історії державною соціальною службою. За часів Київської Русі князь Володимир у 996 році запровадив так звану «десятину» - обов'язкові відрахування 1/10 частини доходів на утримання монастирів, церков, богаділень, лікарень і т.д. Крім того, він доручив духовенству опіку над дітьми, вдовами, старими тощо.
В цілому, соціальна політика в доіндустріальному суспільстві була близька благодійній діяльності, носила багато в чому епізодичний, несистемний характер, не могла вирішити існуючі в суспільстві соціальні проблеми.
У 17 столітті поступово відбувається перехід від окремих соціально орієнтованих благодійних заходів до регулярної діяльності щодо забезпечення добробуту громадян. Саме в цей період держава починає виконувати роль основного суб'єкта соціальної політики. Значні зміни в соціальній політиці були викликані необхідністю вирішувати соціальні проблеми, які супроводжували пізню стадію промислової революції, а також посиленням і централізацією державної влади.
В історичній перспективі можна виокремити наступні основні етапи в розвитку державної соціальної політики.
1) 1600-1880. Основна характеристика етапу пов'язана з тим, що в цей період багато держав приймають закони відносно бідних. Бідність в цей період розглядається переважно як індивідуальна проблема. Відповідно допомога нужденним розглядається не стільки як засіб підтримки людини, скільки як засіб здійснення соціального контролю над нею. Показовим у цьому зв'язку є прийнятий в 1601 році в Англії Закон про бідних. Цей закон проголошував право нужденних на допомогу, заохочував приватну благодійність, встановлював податок з домогосподарств і земельних ділянок, на основі якого формувався спеціальний фонд для фінансування заходів у тих випадках, коли приватна благодійність була недостатня. За рахунок коштів фонду формувалася система спеціальних соціальних установ: богадільні, притулки, робітні та виправні будинки та ін. З іншого боку форма і розмір допомоги, на яку могла розраховувати людина, залежали від категорії, до якої вона була віднесена. Наприклад, жебрацтво суворо каралося. За бродяжництво покладалася навіть страта. В цілому, Закон про бідних, а також прийнятий слідом за ним Акт про осілість (1662) не змогли впоратися з вирішенням проблеми бідності і навіть призвели до зростання соціальної напруженості в суспільстві.
2) 1880-1914. В кінці ХІХ століття соціальна політика держави радикально змінюється. У цей період її пріоритетним завданням стає підтримка соціального порядку в суспільстві шляхом соціальної підтримки найманих працівників підприємств. Так, наприклад, в Німеччині під керівництвом О. Бісмарка був розроблений особливий комплекс правових норм, що отримав назву "Соціальне законодавство". В нього увійшов Закон про матеріальну відповідальність 1871 року, яким встановлювалася особлива відповідальність власників залізничних підприємств за нещасні випадки з працівниками. Надалі це призвело до створення системи обов'язкового страхування працівників від нещасних випадків. У 1881 році в Німеччині кайзер Вільгельм проголосив створення система державного соціального страхування найманих працівників. У 1883 році рейхстаг прийняв закон про страхування на випадок хвороби, в 1884 - від нещасного випадку на виробництві, в 1889 - закон про страхування на випадок інвалідності та старості. Аналогічні заходи були реалізовані Л. Джорджем і У. Беверіджем у Великобританії в 1911 році після того, як вони відвідали Німеччину.
3) 1918 - 1960. У післявоєнний період почався тривалий етап розширення діяльності держави в соціальній сфері. Після економічної депресії 1930-х рр.. і особливо в післявоєнний період у багатьох країнах набагато збільшилося число людей, які потребували соціальної підтримки (вдови, інваліди, сироти, безробітні); загострилася соціальна напруженість, а також була усвідомлена необхідність посилення соціальної згуртованості, національної єдності. Соціальна політика починає розглядатися державою як засіб вирішення цих та інших проблем. Наприклад, у Великобританії Комітет соціального страхування та союзних служб на чолі з У. Беверіджем підготував документ "Повна зайнятість у вільному суспільстві" (1942), в якому була представлена концепція британської соціальної політики, згідно з якою держава повинна гарантувати кожному громадянинові деякий мінімум безпеки «від колиски до могили». Зокрема, в ньому зазначалося, що безробіття, неосвіченість, хвороби, антисанітарія та ін. - це основні небезпеки сучасного суспільства, які повинні бути усунені державою; політика держави має ґрунтуватися на таких принципах, як рівність усіх громадян, захист усіх від усіх випадків втрати заробітку і засобів до існування та ін. Протягом 1944 - 1948 рр. всі ці рекомендації отримали законодавче закріплення. В результаті в країні вперше була створена цілісна державна система соціальної підтримки громадян. В цілому, в багатьох країнах у цей період програми соціального страхування були розширені і стали охоплювати працівників не тільки фізичного, а й розумової праці, з'явилися державні програми житлового забезпечення, охорони здоров'я, освіти та ін. Витрати на соціальну сферу в багатьох країнах досягли 15% від ВВП.[2]
4) 1960 - 1975. Протягом цього періоду діяльність держави в соціальній сфері значно розширюється. Витрати на соціальну політику в державному бюджеті багатьох країн збільшуються з 10%-15% до 25%-30% від ВВП. Соціальні програми підтримки доходів набувають універсального характеру. Значні ресурси спрямовуються у сфери освіти, медичного обслуговування, житлового забезпечення. Замість традиційних уявлень про те, що держава повинна забезпечувати певний мінімальний рівень у задоволенні потреб громадян, формуються уявлення про оптимальний рівень їх задоволення.
5) 1975 - до теперішнього часу. З середини 1970-х рр. у багатьох країнах спостерігаються явища, які свідчать про кризу державної соціальної політики: старіння населення, зниження народжуваності, дефіцит державного бюджету, формування патерналістських настроїв серед населення, відсутність єдності в розумінні цілей соціальної політики та ін. Тому сучасна ситуація характеризується пошуком країнами нових стратегій реалізації соціальної політики.
До найважливіших тенденцій розвитку соціальної політики в сучасному світі можна віднести, наприклад, з точки зору, Б. Дікона та П. Стабса глобалізацію соціальної політики. З точки зору К. Еспіна-Андерсена, в сучасному світі державні діячі стоять перед вибором між стратегією дерегуляції та стратегією соціальних інвестицій у реалізацію соціальної політики. На думку П. Тейлор-Губі, соціально-економічні зміни в постіндустріальному суспільстві та поява нових соціальних ризиків обумовлює необхідність змін в соціальній політиці. Взагалі, до основних особливостей сучасної соціальної політики можна віднести її багатосуб'єктний характер, переорієнтацію державної соціальної політики з пасивних схем підтримки доходів населення на активні програми на ринку праці, які спрямовані на формування умов для активної діяльності самих громадян та ін.
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 103 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |