Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ІV. Методичні матеріали щодо активізації знань студентів У процесі самостійної позааудиторної підготовки теми практичного заняття

Читайте также:
  1. II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ
  2. II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ
  3. III. Розвиток пізнавальних процесів
  4. III. Систематизація і доповнення знань
  5. U Домашнє завдання до практичного заняття № 10.
  6. V. КОНТРОЛЬ ЗНАНЬ
  7. VII. Перелік питань для підготовки студентів до підсумкових модульних контролей
  8. VІІІ. Критерії оцінювання знань і вмінь студентів з дисципліни
  9. Азақ-ң әлеу. экол.проблемалары табиғи орта-ң бұзылу процесі.
  10. Активізація державотворчих процесів на західноукраїнських землях та утворення ЗУНР. Об’єднання УНР та ЗУНР.

 

З метою якісної підготовки до проведення семінарського заняття, Вам пропонується:

 

А) Опрацювати тезисний матеріал теми семінарського заняття:

 

Загибель Римської імперії у 476 р. знаменувала закінчення стародавніх часів. На зміну рабовласницькій державі прийшла феодальна. Виникли і утвердились основні сучасні світові релігії: у VІ-V ст. до н.е. - буддизм, християнство, яке започаткувало нову еру, та іслам (VII ст. н.е.). Буддизм проповідує культ Будди і бодхісатв або ідеальних створінь, що ведуть людей шляхом морального вдосконалення заради досягнення нірвани (звільнення). Християнські цін-ності виражаються у дотриманні Божих заповідей та в любові до Бога і ближнього. Жодна сві-това морально-етична система не запропонувала кращого еталона чеснот. Головною і абсолютною цінністю ісламу є Бог, а основною чеснотою мусульманина вважається щира відданість Всемогут-ньому. Загалом усі три релігії посприяли вдосконаленню духовного і фізичного єства людини.

Медицина Візантії.В 330 р. імператор Костянтин переніс столицю тодіще єдиної Римської імперії із Риму до Константи­нополя. У 395 р. Римська імперія остаточно розпа­лась на дві частини: західну і східну. Якщо західна через декілька десятиліть буде повністю знищена варварами, то східна, або Візан­тійська - існуватиме ще тисячу років і значною мірою збереже культурні надбання стародавнього світу.

Для розвитку медицини мали значення деякі особливості: по-перше, у Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні і медичні школи (IV ст.); по-друге, торгові каравани, натовпи прочан і походи хрестоносців до гробу Господнього сприяли розносу інфекцій і виникненню епідемій. Так, чума, що розповсюдилась за доби правління імператора Юстиніана (VI ст.) ледве не призвела до падіння Візантійської імперії. Пізніше, в XIV ст., епідемія чуми, що охопила всю Європу, забрала чверть жителів континенту.

Найвидатнішим лікарем Візантії був Орибазій (326-403), лейб-медик імператора Юліа-на. Він зібрав величезну збірку праць вчених Греції і Риму під назвою “Сінапсіс”, чим зберіг їх для наступних поколінь.

Арабська медицина.Під знаменом ісламу була зібранавелетенська імперія арабів, від Гібралтару на заході до Середньої Азії на сході. Проіснувавши півтора століття, імперія розпалась на окремі халіфати. Араби внесли видатний вклад у розвиток культури і науки, зокрема, медицини. Наука зосереджувалась у товариствах освічених (меджліс-уляма) і будинках науки (даріл-фену). Араби винайшли так звані арабські цифри, додавши до раніше відомих нуль; започат-кували аналітичну геометрію, тригонометрію і алгебру (аль-джабр). В астрономії вирахували географічні широту і довготу. Розвинули хімію, якій дали назву аль-хімія, отримали азотну, соляну кислоти, спирт (аль-коголь), водяну баню, застосували фільтрування. Вони винайшли перо для писання, водяний і механічний годинники, магнітну голку, збільшу­вальне скло. Найвидатнішим арабським ученим був Мохаммед-аль-Хорезмі.

Великих успіхів було досягнуто в галузі медицини. Медицина зосереджувалась в приватних лікарнях і медичних школах при них. Аптека, як самостійний медичний заклад, бере свій початок в арабських халіфатах. Основоположник ісламу і автор Корану пророк Мохаммед вмістив у священній книзі чимало рекомендацій щодо особистої гігієни та заборони вживання м'яса деяких тварин. До найвидатніших представників араб­ської медицини належать: Аль-Разі(850-925) та Ібн Сіна (980-1037).

Аль-Разі був засновником Багдадської лікарні і медичної школи. Для будівництва лікарні Аль-Разі пропонував розвішувати м'ясо в підходящих місцях і будувати там, де воно найдовше збережеться. Він рекомендував перевіряти в лікарнях прояви хвороб, які не завжди співпадатимуть з описаними, закликав лікарів відкривати нові лікувальні засоби, невідомі раніше. Аль-Разі належить цікавий афоризм: “Той, хто звертається до багатьох лікарів, припускається багатьох помилок”.

Найвидатніший лікар не лише арабського світу, а й усієї доби середньовіччя - Абу-Алі-аль Хусейн ібн-Абдуллах ібн-Сіна (Авіценна) - народився в аулі Авшан біля Бухари, працю-вав в Бухарі, Хорезмі, Хамадані, Ізфагані. В Хорезмі (999-1014) написав “Канон меди-цини”, який протягом п'яти століть був основним посібником, за яким майбутні медики не лише в арабських, айвєвропейських медичних школах вивчали медицину. В Хамадані був візиром хана і запропонував план економічної і культурної перебудови ханства, який складався із таких основних розділів - покращення системи зрошення, запровадження пільг для купців, розвиток освіти, будівництво лікарень, лазень і водогону. Той правитель розумний, вважав Авіценна, який поширює освіту серед підданих. Теоретичні постулати Авіценни були таки-ми: людина складається із двох субстанцій - тіла і душі; тіло інертне, смертне, душа активна і безсмерт-на; медицина має служити людині; це наука про будову людського тіла, необхідна для того, щоб збе-рігати здоров'я або вертати втрачене. В потрактуванні причин захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа. Основними причинами він вважав шкідливості клімату і місцевості, шкідливості харчування, надмірну працю, конституцію тіла і душевні потрясіння. Для ілюстрації впливу останніх проводив такий дослід: зачиняв у двох клітках по ягняті. Обом давав добру їжу, але біля однієї з кліток прив'язував вовка. Ягня, що мало вовка за сусіда, незважаючи на добру їжу, чахло і здихало.

Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких факторів: ясного розуміння, чому саме ці ліки призначаються, стану хворого, доброякісності ліків, правильної дози та місця введення ліків. Авіценна першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку куштував на смак. Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунка, сибірської виразки, розробив техніку трахеотомії, літотомії, екстирпації пухлин, кровопускань. Ввів у вжиток червону ртуть і вісмут, запропонував катетер і ліки від подагри.

Серед пізніших лікарів слід згадати Аль-Букакіса – хірурга-експериментатора, що запропонував багато хірургічних іструмен­тів, увів у практику припікання ран кип'ятком або розпеченим залізом, що використову­валось протягом століть. Араби, як і Візантія, зберегли науковий спадок давніх Греції та Риму та передали його Західній Європі. Будучи родоначальниками алхімії, вони передали її здобутки в ту ж Європу разом з багатьма ліками на хімічній основі.

Медицина Західної Європи.Феодальний устрій Західної Європи характеризувався натуральним господарством, роздробленістю окремих феодальних держав та їхніх складо­вих частин – князівств, графств тощо. Єдиним об'єднавчим фактором була християнська церква. Між церковною верхівкою, яка набирала сили, і феодалами розпочинається боротьба за владу. Церква запровадила спеціальний суд - інквізицію, який, зазвичай, порушників церковних канонів (єретиків) та непокірних засуджував до єдиної ефективної міри покарання - спалювання на вогнищі.

Водночас християнство воістину започаткувало нову еру в історії людства. Воно зміцнило високі морально-етичні цінності, зокрема мило­сердя до хворих і немічних. Християнська церква і медицина йшли поруч. За доби раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі шпиталями та медичними школами при них. В монастирях переписувались праці Гіппократа і Ґалена. Окрім медичних шкіл при монастирях, виникають світські медичні школи.

Початок світській (немонастирській) медичній освіті поклала в IX ст. Салернська медична школа в Італії. Салернські лікарі збирали і розвивали все краще, що було створено античною, пізніше арабською медициною. Навчання проводилось за працями Гіппократа, Ґалена та Авіценни. В школі було написано ряд трактатів, які використовувались для навчання. В книзі “Пассіонарії” надавались практичні рекомендації з діагностики та лікування різних хвороб. На розвиток Салернської школи великий вплив мала лікувальна і перекладацька діяльність видатного лікаря XI ст. Костянтина Африканського, який переклав багато арабських медичних праць на латину, що сприяло більш досконалому вивченню медицини. Медична література Салерно постійно збагачувалась: до середини XII ст. було створено трактат “Про лікування хвороб”, в якому йшлося про лікування всіх відомих хвороб “від голови до п’ят”. Оригінальною була праця лікаря Архіметея “Про прихід лікаря до хворого”, яка користувалася широкою популярністю. Він давав таку пораду: “Якщо лікар полишає хворого, то повинен запевнити його, що той обов'язково видужає, а близьких - що хвороба дуже тяжка. Тоді, якщо пацієнт видужає, слава лікаря ще більше зросте, а якщо хворий помре, то люди скажуть, що лікар вірно передбачив сумний наслідок”. В школі викладав Арнольд із Вілланови. Він здобув широку популярність, захоплювався алхімією, пропагував свій шлях до приготування багатьох ліків. Він об'єднав хімію і медицину. Захоплювався токсикологією і засобами продовження життя й боротьби зі старістю. Наголошував на лікувальних властивостях вина, розробляв питання дієтетики і гігієни. Він склав поему, присвячену здоровому способу життя та лікувальним властивостям окремих рослин. Ця поема отримала назву “Салернський кодекс здоров’я” (Regimen sanitatis salernitatum).

Крім Салерно, світські медичні школи були відкриті в Болоньї (1156), Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім медичних, існували філософські і юридичні школи. В 1200 р. в Парижі під протекторатом короля відбулось об'єднання трьох шкіл в загальну школу (Studium generale). Управлялася школа земляцтвом студентів і викладачів (Universitas). Окремі школи або фахи оформились у факультети (від facultas - здатність викладати той чи інший фах). Члени факультету обирали голову - декана (decanus - десятник). Учні, що навчались в Studium Generale, яка невдовзі отримала назву університету, отримували послідовно такі вчені ступені - бакалавр, ліценціат, доктор.

Васса laurei - студент, що провчився два роки, після чого увінчувався вінком з ягодами та медичною практикою займатись не мав права. Це право він отримував після п'яти років навчання, коли здобував ступінь licentianus in medicinum, тобто обізнаного з медициною. Doctor (учитель) - це найвище звання, яке присуджувалось після диспуту. Претендент на здобуття вченого ступеня доктора подавав клопотання до факультету, який визначав тему диспуту, наприклад, “Про корисність вживання кислої капусти для п'яничок”, або “Вплив розміщення небесних тіл на перебіг хвороби”. Диспут тривав декілька днів, після чого новоспечений доктор влаштовував для членів факультету гостину і робив їм дарунки. Під час навчання учні називались студентами (від studere - вчити, вивчати). Студенти обирали з-поміж себе правителя, або rectora.

Університети користувалися великою автономією. Характерною особливістю викладання в середньовічних університетах було те, що всі знання, необхідні учню, містилися в працях виз-наних авторитетів, і суть навчання полягала в тому, щоби кожне явище пояснити аргументами, знайденими в працях авторитетів. Були канонізовані праці Гіппократа, Ґалена і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного. У 1300 р. папа Боніфацій VIII під страхом відлуче-ння від церкви заборонив розтинати трупи, що, звісно, не сприяло розвитку медичних знань.

У XIII ст. Роже Бекон склав рецепт пороху, і в 1346 р. в битві біля міста Креси вперше застосовується вогнепальна зброя, яка призвела до появи вогнепальних поранень. Для їх лікування у війську вводиться посада фельдшера (у перекладі з німецької - “польові ножиці”). Прагнучи позбутись церковної опіки, деякі королі порушують папські заборони. Зокрема, в 1376 р. французький король дає дозвіл на розтин трупа медичному факультету в Монпельє, в 1460 р. такий дозвіл отримує медичний факультет у Празі. У 1490 р. Александро Бенедетті побудував в Падуанському університеті перший анатомічний театр.

Громадська медицина.Виникнення шпиталів та їхнє постійне зростання, підготовка дипломованих лікарів, число яких теж невпинно зростало, сприяло вирішенню проблем громадського здоров'я. Виникають початки медико-санітарного законодавства. Так, 1140 р. король Сіцилії Рожер видав закон, згідно якого дозволялось практикувати лікарям, які витримали державний екзамен. Пізніше з'являється розпорядження щодо забезпечення міст харчовими продуктами та їхнього захисту від фальсифікації. Із давніх часів переходять такі гігієнічні заклади, як громадські лазні. Проте в цей період вони знову перетворюються в місця розпусти та розповсюдження статевих хвороб; на цьому вони закінчують своє існування, щоб відродитись через століття, але вже в інших умовах і в іншому вигляді.

В містах, які відзначались щільною забудовою, вузькими вулицями і зовнішніми мурами (бо феодалам потрібно було платити за землю), поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була боротьба із занесенням інфекцій. В портових містах вводиться карантин (40 днів), під час якого корабель стоїть на рейді, а його екіпаж в місто не допускається.

З'являються перші спроби створити ідеальні системи людських спільнот, в яких передбачається і низка громадських медич­них заходів. Томас Мор написав твір під назвою “Утопія”, в якому обґрунтовує устрій держави на всі часи. Він рекомендує державі постійно мати запаси хліба на два роки, щоб попередити виникнення голоду. Описує, яким чином слід лікувати хворих, але найбільше уваги приділяє канонам сімейної моралі, зокрема, вбачає велику шкоду у дошлюбних статевих стосунках, обґрунтовує необхідність заборони розлучень і необхідність суворого покарання, аж до смертної кари, подружньої невірності. Томазо Кампанелла у своєму творі “Держава сонця” особливу увагу також приділяє відтворенню потомства; з його позицій, все, що стосується інтересів потомства, має бути під першочерговою державною опікою.

Монастирська медицина України Руси та її основні представники. “Блажен-ні милостиві, бо помилувані вони будуть” - (Євангеліє від Матвія). Саме ці слова можуть бутьепіграфом до діяльності лікарів України-Руси. Протягом багатьох віків християнства на Русі милосердя, допомога ближньому були одними з рушіїв життя наших предків. Святі безсрібники Козьма і Даміан, великомученик і цілитель Пантелеймон - це люди, що мали великий дар лікування, зцілили багатьох хворих і були позбавлені життя за те, що своїм прикладом утверджували ідеї гуманізму й людинолюбства. Разом з християнством, яке прийшло на Русь із Візантійської імперії понад 1000 років тому, були успадковані високі духовно-моральні цінності, що виявлялися в милосерді, співчутті, у служінні ближньому. Утвердив­шись у нашій Вітчизні, християнство взяло справу лікування під свою безпосередню опіку. Церковний статут князя Володимира Великого, прий­нятий в 996 р., оголосив лікарні церковними установами, а самих “лічців” (лікарів) - людьми церковними, підлеглими єпископові. Князь Володимир Великий, прийнявши хрещення, будував церкви й лікарні, запровадив десятину для вбогих, сиріт, старих і немічних. Як засвідчують літописи, князь Володимир Великий звелів розшукувати по місту хворих і приставляти їм додому поживок; те саме робили й інші князі, які будували спеціальні палати при церквах, де “покоїли трудних” (цитати наводяться сучасною або староукраїнською транскрипцією), тобто утримували хворих.

З Візантії разом із християнством прийшли на Русь і тодішні погляди на лікарську справу, зокрема, як на предмет безпосереднього відання й опіки церкви. Чому саме християнство стало поштовхом для розвитку медико-санітарної допомоги людині? Тому, що християнство величезною мірою мало відношення до визнання цінності життя кожної окремої людини як особистості. Служити людині означало служити Богу.

Носіями й розповсюджувачами цих ідей були монастирі, що створювалися на взірець гре-цьких. Вони стали культурними центрами Українн-Руси, осередками й розсадниками знань, у тім числі й медичних. Відомий дослідник Київської Русі митрополит Серафим Чичагов писав: "Перші зерна медичних знань принесені в Київську Русь з Греції з прийняттям християнської релігії, і пер-шими поширювачами медицини в нас були ченці переважно з Афонської гори". У стінах монастирів, поєднавшись з традиційними навичками наших пращурів, вони дали рясні сходи, що виявилось у створенні своєрідної, характерної тільки для України-Руси культури, в основі якої лежали високі духовно-моральні категорії християнського вчення. В 988 р., у перший рік прийняття християнства в Україні, було засновано Межигірський монастир, що проіснував до 1786 р.

Велику роль в історії української медицини відіграв Києво-Печерський монастир, заснова-ний в XI ст. преподобними Антонієм та Феодосієм. Цей монастир вже з перших років свого іс-нування став не тільки одним з центрів православ'я, але й осередком вітчизняної культури - літописання, мистецтва, архітектури. Тут жили і працювали видатні літописці, художники. Перші ченці Печерського монастиря прийшли з Афонської гори, де за імператора Романа при монастирі була закладена св. Афанасієм “лікарня хворих ради”, і принесли з собою лікарські знання. Печерський Патерик доносить до нас відомості про кількох подвижників печерських, що уславилися своїм лікарським мистецтвом. На скрижалях української історії значаться імена таких подвижників, котрі славилися даром зцілення й лікування хворих, як Антоній Преподобний, Даміан, Агапіт Печерський, Пимен Посник тощо. Чимало вправних “лічців” жило в Києві за часів Ярослава Мудрого, при дворі князя Всеволода Ярославича та його сина Володимира Мономаха.

Антоній Преподобний - засновник Києво-Печерського монастиря, що багато років провів в Афонському монастирі, де й засвоїв медичні знання. Антоній - цей “пречудний лікар”, як іменує його монастирська хроніка, - особисто доглядав хворих, яких лікував, давав їм “вкушати” цілюще “зілля”. Служінням ближньому преподобний Антоній здобув палку любов не тільки простого люду, а й князів. Так, вилікувавшись в Антонія, великий князь київський Ізяслав подарував обителі гору над печерами, “Ігумен же і братія заклала церков велику і монастир... І звідтоді почав зватися Печерський монастир...” - зазначає літопис.

Нам відомий лікар і друг чернігівського князя Миколи Давидовича Петро Сириянин, що вступив разом з ним 1106 р. до Печерського монастиря, якого літописець називає “лечець вельми хитр”, і який, коли “блаженний князь од трудів зробився хворим, готував йому зілля лікування ради”.

Ченці з Києво-Печерського монастиря ішли в сусідні руські землі, засновували нові мона-стирі, сприяючи тим широкому розповсюдженню медичних знань, нагромаджених у стінах Ла-ври. “Від Печерського монастиря Пречистої Богородиці многі єпископи поставлені були, і якою світила освітили всю руську землю святим хрещенням”, - так говориться у стародавньому ска-занні про ченців Печерської обителі. Монастирська медицина породила перші на Русі лікарні. Найперші згадки про монастирські лікарні відносяться до XI ст. В 1063 р. ігумен Києво-Печер-ської Лаври Феодосій Печерський (1036-1074) запровадив перший в Україні монастирський статут, який передбачав, зокрема організацію при монастирях опікування хворих та калік. В 1070 р. він заснував при Києво-Печерській Лаврі богадільню-притулок для хворих та немічних – один з перших лікувальних закладів в Київській Русі. Лікарні також були відкриті при монастирях у Переяславі та Каневі на Дніпрі, згодом в Новгороді, Смоленську, Львові. Жоден монастир на Русі не будувався без “шпитальних палат”. Монастирські лікарні перетворювались на військові шпиталі під час воєнних дій та облоги міст, це карантинні лікарні - під, час епідемій. Так, Никонівський літопис засвідчує, що в XI ст. (1091) митрополит Єфрем поставив у Переяславі будівлю “банну”, влаштував лікарні, де лікарі подавали “всім прихідцям безплатно лікування”. Слава про монастирських лікарів сягала далеко за межі їхніх монастирів, навіть за кордони землі руської: так, наприклад, митрополита Олексія хан запросив в орду, щоб той вилікував очі його дружини Тайдули.

З моменту свого виникнення монастирська медицина стала протидіяти медицині язични-цькій. У "Статуті про церковні суди" князь Воло­димира Великого серед злочинів проти віри, крім волхвування, значиться ще “зелейництво”, тобто використання різних лікувальних засобів язичницької медицини, її представники, волхви і знахарі, були оголошені слугами диявола, їх почали переслідувати. Серед народу нові погляди закоренилися не відразу, і тривалий час відбувалося змішування язичницьких уявлень з християнськими. Особливо гостро протистоян-ня різних поглядів виявилось у ставленні до волхвів: в одних випадках народ відкрито виступав проти них (1071 р. в Білоозері), а в інших - навпаки, ставав на бік волхвів, як то було в Новгороді за князя Гліба.

Представники монастирської медицини були головними медичними діячами Русі до XVI ст. Так, у “Домострої” - літературній пам'ятці тих часів, що являє собою збірку правил про різні обов'язки людини, зовсім немає світської медицини, й увесь розділ, присвячений тому, “яко
лікуватися”, цілковито грунтується на християнсько-монастирських поглядах у галузі медици-ни. “Якщо Бог пошле на кого хворобу або яку слабість, то лікуватися Божою Милістю та сльо-зами, та молитвами, та постом, та ласкою до вбогих, та щирим каяттям”. Медична допомога в
монастирських лікарнях полягала у застосуванні цілющих трав та мазей. Сюди відносився і дог-ляд, який отримували хворі в монастирських громадах у вигляді регулярного харчування, чис-того одягу та білизни, промивання ран та доброго заспокійливого слова. Лікування супрово-джувалось релігійними обрядами, такими як молебень, помазання єлеєм тощо.

Давньоруські монастирі були також центрами культури. Сюди надходили античні й ранньосередньовічні медичні рукописи. На староукраїнську мову їх перекладали ченці (ченцями були літописці Никон, Нестор). Написані на пергаменті, ці книги дійшли до наших днів. Багато давньоруських монастирів були центрами освіти, в них навчали медицині за грецькими та візантійськими рукописами. У процесі пере­кладання рукописів з грецької й латини ченці доповнювали їх своїми знаннями, в основі яких лежав досвід руського народного лікування. Неве­лика кількість літературних пам'яток юридичного, оповідного змісту, що дійшли до нас з часів Київської України-Руси, свідчить про широкий кру­гозір їхніх авторів, обізнаність із працями видатних учених Заходу й Сходу.

У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися вчення про лікування хвороб, виходячи як з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і за писемними джерелами “Аскліповим і Галіним” (від Асклепія і Ґалена, так у тогочасних джерелах називали медичну літературу, яка потрапляла до нас з інших країн). Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає “Руська правда” Ярослава Мудрого та “Ізборник Святослава”, перекладений у X ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

"Руська правда" - перший збірник законодавчих актів Київської України-Руси, яким визначались норми суспільного життя, зокрема, положення лічця в суспільстві та оплата його праці; церквам наказувалось будувати лічниці і лазні та безкоштовно надавати допомогу хворим і немічним.

В “Ізборнику” медицина розглядається як майстерність найвищого порядку. Для розпізна-вання хвороби і успішного лікування її лікареві слід докладно знати умови життя хворого: “Осмотри життя його, хожения, седания, едения й всього обычая его пытай”. В даному “Ізборнику” знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади, шкірні хвороби, а також опис деяких різновидностей раку. З лікарських засобів згадуються блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь, припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування, підкреслюється особливе значення для здоров'я постійного підтримання бадьорості – “печаль далече отрини от себе, да невскоре состареешися”.

Медицина часів Київської України-Руси мала кілька напрямів, зокрема,процвітала хірур-гія як найважливіша галузь практичного лікування. Це було зумовлено частими війнами і побу-товими травмами. Хірургія староукраїнською мовою називалася “ризання”, а хірург – “ризални-ком”. Тогочасні “ризалники” володіли технікою операції на черепі, однак найпоширенішим ви-дом хірургічного втручання була ампутація кінцівок, при цьому “різалник” повинен був домог-тися безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом. Були відомі також ортопедичні прийо-ми, масаж, лікування виразок. Дьоготь вважався одним з основних засобів для зцілення найрізнома-нітніших захворювань шкіри, зокрема корости. Ним заливали також трупи й могили тих, хто загинув від чуми. Відходи поташу, що містили кальцій, застосовували при опіках. Введенням у лікувальну практику багатьох засобів рослинного і тваринного походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої Азії значною мірою завдячує медицині України-Руси.

За прикладом давньоруських “лічців”, Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квіти липи, березовий сік, називаючи ці засоби “руськими ліками”. Медичних пам’яток часів Київської України-Руси майже не збереглося. Багато творів загинуло у вогні пожеж під час феодальних воєн та іноземних навал.

Життя печерських подвижників об'єднані в збірник, відомий під назвою “Києво-Печерсь-кий патерик”, який розповідає про цілу плеяду ченців-цілителів. Видатний український історик і державний діяч М. Грушевський дав дуже високу оцінку “Патерику”, назвавши його “золотою книгою” українського письменного люду. Автори “Патерика” Нестор, Симон і Полікарп були сучасниками подій, пов'язаних ізвиникненням монастиря. За їх свідченням, вже в XI ст. в мона-стирі була лікарня, куди приносили і приводили різних хворих - хірургічних, терапевтичних, хворих з психічними і нервовими захворюваннями (знаменита "келія біснуватих", яка існує по сьогоднішній день). Ще за Феодосії - ігумені Києво-Печерського монастиря (1062-1074) - був заведений такий порядок: усіх хворих, що приходили до монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх до одного з ченців-"лічців", виходячи з характеру захворювання.

Так святий Олімпій Іконник лікував переважно хворих зі шкірними захворюваннями. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони. Рослинні барвники грали важливу роль в лікуванні шкірних хвороб у багатьох народів. Олімпію приписували спроможність виліковувати найріз-номанітніші гострі і хронічні шкірні захворювання. Під час лікування Олімпій брав фарбу з вапниці (горщика живописця) і змазував нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу водою. Видужання хворого викликало захоплення пацієнтів, фарбами лікували не тільки шкірні хвороби, фарбою індиго, сандалом, кубовою фарбою давньоруські лікарі успішно виліковували “вогневиці”, малярію пропасницю. Жовті і червоні фарби застосовувались при гнійних виразках і ранах.

Преподобний Діміан Цілиткль лікував тільки дітей, а святий ГригорійЧудотворець - психічно хворих.

Особливо треба відзначити життя і лікар­ську діяльність ченця Агапіта, який за свід­ченням “Києво-Печерського патерика” мав велику популярність серед усіх верств насе­лення стародавнього Києва. Хто ж він, цей легендарний лікар? Де навчався мистецтву зцілення людей? Єдиним джерелом для дослідження медичної діяль­ності св. Агапіта (як й інших ченців) є “Києво-Печерський патерик”.

Агапіт - киянин, прийшов у монастир ще за Антонія. На жаль, рік не зазначено. Невідома й дата народ­ження Агапіта, немає відомостей про минуле його життя. “Патерик” розповідає, що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія. Сердечне, щире ставлення Агапіта до хворих, скромність, безкорисливість (грошей за лікування він не брав) зажили йому слави й поваги народу. Над мощами святого знаходиться ікона “Преподобний Агапіт, врач безмездний”, тобто безкорисливий.

“Києво-Печерський патерик” описує деякі випадки лікування Агапітом не тільки простих лю-дей, а й бояр, князів та їх родин. При цьому Агапіта зображено принциповим ворогом славолюбства. В той час захворів чернігівський князь Володимир Всеволодович Мономах. Помираючи, князь посилає у Київ за Агапітом. Той, дізнавшись про всі симпто­ми хвороби, вислав йому зілля, бо знав “каким зелием лечися какой недуг”. Випивши ці ліки, князь швидко одужав і встав зі смертного одра.

Після всіх цих подій Володимир Мономах їде в Київ до Агапіта, щоб віддячити йому за своє зцілення і подарувати один із своїх маєтків. Почувши про це, Агапіт сховався в печерах у своїй келії. Князь тоді заслав свого боярина у печеру до Агапіта з великими дарами. Агапіт відмовився їх прийняти і запропонував ці дари роздати жебракам, а їстівне віднести до монастирської лікарні, що й було виконано.

Щодо методів, якими користувався Агапіт (він лікував в основному травами), то в ті часи кожний “лічець” сам виготовляв ліки, був носієм і досвіду, і секретів своїх попередників. Агапіт славився також умінням підбирати продукти харчування для хворого. Крім того, він користува-вся засобами, завезеними з інших країн. Так, коли лікар Вірменин відвідав Агапіта,то знайшов у нього “зелие”, про яке сказав: “Несть се от наших зелий, но мною яко се от Александрии прино-сять”. Цікаво, що на долонях Агапіта були знайдеш залишки міді та пилок рослин з берегів ко-лишньої Візантії. Вважається, що це є складові частини ліків стародавнього українського лікаря.

Взагалі цікавими були взаємовідносини між Агапітом і Вірменином який досконало володів усіма способами діагностики і прогнозу хвороб, міг за “жилобиением” (за пульсом) передбачити перебіг захворювання. Але суперництво між ними спалахнуло через заздрість Вірменина після довгого і безуспішного лікування ним князя Володимира Мономаха. Вірменин і його однодумці намагалися навіть отруїти Агапіта, але отрута не подіяла на ченця. Коли ж захворів сам Агапіт і не в змозі був піднятися з ліжка, то прийшов до нього Вірменин, і між ними відбулася суперечка про мистецтво і мету лікування. Взяв Вірменин руку Агапіта і передрік йому смерть на третій день. “Се ли єсть умение - смерть мя поведаши, а помощи мя не можети!” - з докором відказав йому Агапіт. Помер Агапіт у жовтні 1095 року. Поховано його було в Ближніх пече­рах Києво-Печерсь-кої лаври. Там і сьогодні, вже протягом дев'яти століть зберігаються добре муміфіковані остан-ки видатного київського лікаря

Лікарська діяльність Агапіта дістала відображення в гравюрах XVI-XVII ст. Одним з пер-ших іконографічний портрет Агапіта, надрукований в "Патерику" (1661), зробив гравер Києво-Печерської лаври Ілля. Збереглися зображення лікаря в монументальних розписах лаврських храмів. 1982 р. на фасаді будинку колишньої Микільської церкви на згадку про першого видатного лікаря України-Руси встановлено бронзову дошку з його барельєфним портретом.

Проте зображення Агапіта, зазвичай, різні. Це й зрозуміло: кожний художник користував-ся власним розумінням образу стародавнього лікаря. У 1986 р. московський судмедексперт. С.О. Нікітін створив скульптурний портрет Агапіта. В основу роботи покладено метод відомого вченого М.М. Герасимова. Агапіта зображено з пучком цілющої трави. Добре збереження останків печерських ченців протягом стількох століть постійно цікавило вчених. Завдяки яким факторам збереглися і муміфікувалися поховані в печерах останки ченців? Чи це природний процес, чи штучне бальзамування?

Фахові комісії працювали в 1922 і 1939 роках. У 1985 р. вчені знову звернулися до цієї проблеми. Детальні дослідження дозволили встановити зріст Агапіта - 166 см, вік, в якому він помер, - приблизно 60 років (це збігається з літописними даними), час поховання - кінець XI ст. Встановлено також, що за життя св. Агапіт страждав артрозоартритом попереково-грудного відділу хребта, спонділоартритом, парадонтозом, накульгував на праву ногу; від народження в нього не було мізинця на лівій руці. Біохімічні дослідження показали, що в муміфікованих тканинах останків Агапіта та інших ченців зовсім не було дубильних і бальзамуючих речовин. Тобто процес муміфікації проходив природним шляхом і можна назавжди відкинути припущення про штучне бальзамування похованих в печерах ченців Печерського монастиря.

Світська та народна медицина. Поруч з монастирською медициною на Русі існува- ла й світська, мирська медицина. За часів князювання Володимира Великого (979-1015) Україна-Русь підноситься до рівня наймогутнішої держави тогочасної Європи. Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню та об'єднанню окремих князівств. Зміцнилася позиція України-Руси серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства посилило звязки України-Руси з Візантією - найкультурнішою країною тогочасного світу.

Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг.

З часом почали перекладати книги не лише релігійного змісту. Ярос­лав Мудрий у пору свого правління (1019-1054), як пише про нього літописець, “собра писце многи, й перекладаше ... й списаше книги многи”. Серед князівської верхівки виявляється потяг до знань. Літописець зазначає, що деякі з князів знають п'ять іноземних мов (Всеволод Ярославович), окремі з них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославович, Микола Святоша).

“...Велика польза от учення книжного... Се бо суть реки, напояща вселенную... Сими бо в печали утешаеми есьми”, - додає від себе літописець. Письменність поширюється згодом не ті-льки у вищих верствах населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та торгово-го люду. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ, залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в Х-ХІІ ст. в Києві та інших містах виготовляли високої якості металеву зброю, витончені ювелірні вироби, скло тощо. Всі ці знання передавалися тільки практично.

Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в ці часи окремі з них "спеціалізували-ся" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші - на замовлянні зубів (зубово-локи), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим приробітком. Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну допомогу. А, отже, зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лічців був віковий досвід народ-ної емпіричної медицини з елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лічці користувалися довір'ям у населення і представників влади. У нащих ранніх збірниках законоположень (“Руська правда”, XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Поруч з лічцями з корінного населення, при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лічців з лікувальними засобами своїх країн, і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема, використання цілющих властивостей лікарських рослин

У Візантії, яка була “вогнищем” медичних знань, вже у V столітті видавалися самостійні медичні збірники. Багато лікарів - вихідців з Візантії, зажило на Русі великої слави: Феофіл Нонн, Симеон Сич тощо. В посольстві князь Володимира Великого був лікар Іоан Смера.

Київський князь Володимир Мономах, який правив на початку XII ст., у складеному ним “Повчанні” закликав власних синів як майбутніх прави­телів: “Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких. Не залишайте хворих без допомоги”.

Були й жінки-цілительки. Так, селянська дівчина, дочка бортника Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків - народних цілителів, успішно застосовувала їх на практиці. Дочка чернігівського князя Єфросинія була “зело сведуща в Асклепиєвих писаннях” - так називали тоді медичні книги. Княжна Анна Всеволодівна в XI ст. у Києві відкрила світську школу, де викладалася медицина.

Онука Володимира Мономаха - Євпраксія - видала (дехто вважає, що сама написала) медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та профілактики деяких захворювань. З дитинства Євпраксія цікавилась секретами народної медицини, вивчала властивості цілющих рослин та мазей. Ставши дорослою, вона почала лікувати бідних людей. За свої успіхи в лікуванні та за любов до людей Євпраксія була названа в народі Добродією. У 1122 р. Євпраксія одружилась з візантійським царем Олексієм Комніним та отримала нове ім'я - Зоя. У Візантії в Євпраксії-Зої з'являються нові можливості для здобуття медичних знань. Вона читає наукові книги та спілкується з ученими. В 30-х р. XII ст. вона видає медичний трактат “Мазі”. Деякі історики вважають його першою науковою працею, написаною жінкою.

Медичний трактат складається із 5 частин. У першій частині - загальний огляд уявлень про гігієну. У другій частині - поради щодо дотримання гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій частині - положення про гігієну харчування. В четвертій - інформація про зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних і шкірних хвороб. В п'ятій частині - серцеві та шлункові захворювання і поради з їх профілактики.

Деякі поради, дані в трактаті, цілком відповідають сучасним поглядам Наприклад, у роз-ділі “Як повинна вести себе вагітна жінка” даються настанови про те, що вагітна повинна осте-рігатися втоми, не повинна підніматися вгору, мусить митися в лазні із помірною температу-рою. У розділі “Як повинна вести себе годуюча жінка” пишеться про те, що жінка. яка годує немовля, повинна бути молодою, здоровою, із помірною вагою та мати біле молоко із приєм-ним запахом. Така жінка повинна тримати тіло своє в чистоті, тобто митися в лазні кожних три дні. Окрім цього вона повинна отримувати допомогу у вигляді додаткового харчування.

Якою ж була доля пораненого у сутичках воїна у ті часи? У військових походах армій періоду ХІІ-ХУ ст. вже брали участь світські лікарі. Зазвичай їх основною метою було надання допомоги князям та воєначальникам. Проте, як свідчать літописи, допомогу отримували і рядові воїни, її надавали представники народної медицини. З метою заробітку вони скрізь слідували за військом у походах для надання допомоги хворим та пораненим. Поранені самі платили за надані послуги. Відомо також, що елементарними заходами допомоги володіли й самі воїни. Серед лічців зустрічалися жінки. Так, народний епос того часу свідчить про славного воїна Іллю Муромця та згадує про Марину, яка його постійно лікувала. Слід зауважити, що поранених не залишали на полі бою. Якщо сутичка завершувалася перемогою, то їх виносили з поля бою та транспортували слідом за військом до місця проживання. Найбільш поширеним засобом для перенесення поранених на невеликі відстані був щит, а для перевезення на велику відстань використовували вози влітку та сани - взимку. Важкопоранених доставляли в найближчі монастирські лікарні, які завжди були надійним притулком для хворих, поранених та калік. Отже, монастирська й світська медицини нерідко доповнювали одна одну.

На противагу руським монастирям, монастирі Західної Європи вже з 1228 р. перестали на-давати допомогу пораненим. Це пов'язано з тим, що в зазначеному році католицька церква, яка вважала заняття хірургією гріховним, постановою Вюрцбурзького собору заборонила духовен-ству надавати допомогу пораненим. Це призвело до поглиблення прірви між внутрішньою медициною та хірургією, яка на довгий час залишилась у руках ремісників-цирульників.

Кожна війна несла за собою епідемії чуми, висипного тифу, кишкових інфекцій, сибірки, віспи та цинги. В історичних літописах несприятлива епідемічна ситуація називалася “мором”. Епідемії спустошували міста. Армія під час епідемій втрачала більше людей, ніж під час військових дій. Не в змозі встановити причину морової загибелі, лікарі шукали засобів боротьби з нею. Кожна епідемія ретельно реєструвалася в літописах як чергова різновидність мору. Першим і найголовнішим заходом було “запирання вулиць”, тобто карантин. Заражені місцевості оточувались. Підозрілі товари, предмети та будівлі померлих спалювались. Інші будівлі випалювались протягом 3-4-х днів сосновими дровами та полином. Померлих ховали далеко за містом на велику глибину в спеціальних місцях.

Повідомлення із заражених районів до 7 разів пропускались через вогонь і щоразу переписувались. Військові загони, які повертались із “морових районів”, витримувались у карантині до 2-х місяців. Хворих та підозрілих відводили в ліс для ізоляції, де залишали під наглядом інших воїнів. Щоб ізолювати епідемічні вогнища, законодавство суворо забороняло спілкування між жителями заражених та незаражених районів. Щоб перешкодити переходу жителів із епідеміч-них районів в інші місця, ставилися застави, пости на всіх можливих переправах. Дороги пере-копу­вались та завалювались деревами. Купці з товарами затримувались, а всі розмови із людь-ми, що підходили до охорони, проводились на відстані десятків метрів. У Київській Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сира печінка тріски для лікування так званої курячої сліпоти, боброва струя як тонізуючий засіб, застосовувались для лікування цинги журавлина і морошки; вживались в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб цибуля, часник, хрін, редька.

З давніх-давен у побуті народу по містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах дерев’яними та гончарними трубами було проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом. Значно затримали розвиток медицини, як і всього господарського життя й культури України-Руси, постійні князівські міжусобиці та навали кочівників.

Так, 1169 р. онук Володимира Мономаха і син Юрія Долгорукого та половчанки суздальсь-кий князь Андрій Боголюбський з військом захопив і спустошив Київ. Церкви було пограбовано і спалено, тисячі киян знищено; викрадено з України ікону Вишгородської (Володимирської) Бо-жої Матері. Пізніше московська православна церква причислила А. Боголюбського до лику свя-тих, і понині в церквах Московського патріархату, в тому числі й в Україні, славиться його ім'я.

Отже, на підставі вищеперечислених подій можна зробити висновок, що:

* Релігія часів середньовіччя мала величезний позитивний вплив відносно вдосконалення духовного і тілесного єства людини.

* Розвиток економіки, розширення торгівлі, хрестові походи сприяли поширенню інфекційних захворювань, які, набуваючи характеру морової пошесті спонукали людей до розвитку санітарно-епідемічних заходів, створенню карантину тощо.

* Арабські лікарі та їх найяскравіші представники медицини такі як Авіцена, Аль-Букакіс зробили неоцінимий внесок у світову медицину.

* Саме на середньовіччя припадає відкол світської медицини від церковної, створення перших університетів в Європі, формування організованих шпиталів, підготовка лікарів для яких набуває масового характеру.

* У цей період започатковуються основи медико-санітарного законодавства, що регламенту-ють діяльність медичних закладів; виникає статистичний підхід до аналізу громадських явищ.

* В Україні-Русі в даний період спостерігається перша роль монастирів в лікуванні хворих; відношення до недужих носить християнський милосердний характер.

* Відмічається двохсторонній зв'язок в обміні досвідом між лікарями Київської Русі з лікарями Візантійської імперії та інших країн, причому українські методи лікування знайшли широке застосування за кордоном.

 


Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 8 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2021 год. (0.055 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав