Читайте также:
|
Становище буковинського шкільництва на момент входження Буковини до Австрії характеризується такими проблемами:
- українське шкільництво на Буковині багато втратило через розрив тих споконвічних зв'язків із Галичиною і Східною Україною, які підтримувалися протягом багатьох століть.
- низький рівень економічного розвитку, а також національний і соціальний гніт гальмували розвиток освіти на Буковині.
Саме це призвело до того, що систематичного українського шкільництва в краї не було, окрім двох типів шкіл монастирських та шкіл "дяківок" і окремого приватного шкільництва. Незважаючи на етнографічну українську більшість населення, такий стан справ гальмував розвиток свідомої української інтелігенції.
Найвищий рівень освіченості мали представники духовенства, тоді як основна маса населення була малоосвіченою.
Тому приєднання Буковини до високорозвиненої держави – Австрії деякою мірою сприяло культурно-освітньому розвитку краю.
Проте пробудження національної свідомості і прагнення до знань українців Буковини гальмувалося цілою низкою складних об'єктивних і суб'єктивних причин:
1. Перша з них: злиденні умови життя більшості населення, в основному селян, бо Буковина була на той час аграрним краєм. Але, починаючи з середини XIX ст., на Буковині поступово розвивається промисловість. З 1866 року були прокладені залізничні дороги, які з'єднали край з Австрією, Румунією, Україною, Бессарабією, що допомогло розширити промислові, торговельні та економічні зв'язки і збувати вироблену продукцію. У краї інтенсивно почали розвиватися лісова, пивоварна, машинобудівна, залізорудна, хімічна, спиртово-горілчана та інші галузі.
2. Друга: незначна кількість української інтелігенції, яка навіть напередодні Першої світової війни не перевищувала 1100 осіб (0,36 % від усього населення краю), що було головною причиною відставання розвитку національної самосвідомості українських буковинців. На жаль, буковинська інтелігенція впродовж довгих років не жила національними інтересами, не відстоювала рівноправність свого народу. Отримавши освіту в німецькомовних закладах, вона відмовлялася від своєї нації, свого коріння.
3. Третя: прагнення австрійського уряду до онімечення Буковини, або через відсутність її реальної автономії. Різні держави, які скуповували буковинський край, насаджували тут свою систему управління, культуру, освіту, мову. Незважаючи на те, що в 60-тих роках XIX століття австрійський уряд надав народам, які населяли Австро-Угорську імперію, певні демократичні права, українці на Буковині ще довгий час перебували у безправному становищі. Уряд своїм неупорядкованим законодавством усіма силами онімечував населення краю, а з другого боку, сприяв його румунізації.
4. Четверта: складність національних стосунків між румунами (волохами), які вважали Буковину своїм краєм, і українцями (русинами). Ці відносини негативно впливали на всі аспекти життя краю: політичні, релігійні, соціальні, культурні, бо румуни в усіх сферах витісняли українців і свої інтереси ставили вище від їхніх. Упродовж тривалого часу австрійський уряд та його офіційна статистика не брали до уваги етнічний склад населення краю, бо на перше місце ставилася приналежність кожного члена суспільства до віросповідання. Через низький рівень національної самосвідомості дуже багато українців записувалися волохами, оскільки й українці і румуни були православними. Тому ця неузгодженість в опитуванні породила багато неточностей і плутанину, що призвело до великих труднощів у з'ясуванні етнічного складу населення Буковини наприкінці XIX – початку XX століття.
Можна виділити головні етапи розвитку шкільництва на Буковині:
І етап (1774-1786) можна охарактеризувати як започаткування австрійської системи освіти з переважанням німецької і румунської мов викладання з поодинокими елементами використання української мови у народних школах під повною егідою церкви, де основною метою було виховання громадянина Австрійської імперії.
Позитивним було те, що з 1784 року в краї вводиться новий тип шкіл – "нормальні" школи. Одна була відкрита в Чернівцях з учителем Антоном де Маркі, а друга в Сучаві з учителем Ф.Таллінгером. Ці школи були двокласними і в перший рік існування вже нараховували 68 (у Чернівцях) і 60 (у Сучаві) учнів, через рік їх число збільшилося до 100.
За оцінкою І.Карбулицького, вони мали ознаки "школи висшої", бо зміст освіти в них планувався небагато ширшим і глибшим, ніж у будь-якому іншому типі шкіл того часу. Учні повинні були вивчити три групи предметів:
а) читання, письмо, рахунки;
б) німецьку, латинську та грецьку мови
в) початки природописної історії, землепису, науки господарської та стилістики.
Однак за браком не лише вчителів, але й підручників, а особливо через німецьку мову викладання, яка була незрозумілою для українських дітей, ці школи перетворилися на тривіальні. Тут викладали тільки письмо, рахунки та читання, а з 1785 року вони були реорганізовані в учительські препаранди для забезпечення підготовки учителів краю.
Поступово збільшується кількість тривіальних шкіл (у Сереті, Путилі, Радівцях, Вашкінцях та ін.), а на 1787 рік їх уже нараховувалося 10. Проте ці заклади не користувалися великою популярністю в українського населення через вказані вище причини.
Читанки були видрукувані румунсько-німецькою мовами, що свідчить про очевидну румунізацію, котру уряд провадив через школу.
Австрійська влада, принципово не визнаючи української більшості на Буковині, вважаючи автохтонами краю румунів, гальмувала процеси розвитку української національної школи та національної свідомості буковинців, бо за мету ставилося "румуньщити мужиків, німчити інтелігенцію". Для заохочення відвідування шкіл бідними, але старанними учнями, незважаючи на національність, було навіть введено винагороду шкільним приладдям.
Щодо складних і нерозв'язаних проблем цього періоду варто відзначити ще:
Ø недостатню кількість початкових шкіл,
Ø гостру нестачу кваліфікованих педагогічних кадрів,
Ø консервативну роль духовенства у визначенні змісту навчання,
Ø навчання німецькою мовою.
Серед позитивних моментів діяльності австрійської адміністрації у галузі освіти варто відзначити:
Ø заснування шкільного православного фонду для фінансування підтримки освіти,
Ø включення буковинського шкільництва в загальну систему австрійської освіти,
Ø зростання тривіальних шкіл, що створило умови залучення до навчання дітей шкільного віку,
Ø започаткування шкіл нового типу (т.зв. нормальних),
Ø заснування двох учительських препаранд як основи підготовки педагогічних кадрів для народних шкіл.
ІІ етап (1786-1849) – боротьба за розвиток українського шкільництва в умовах, об'єднання Буковини з Галичиною і штучного гальмування цього процесу.
1 листопада 1786 року відбулося об'єднання Буковини з Галичиною в єдине адміністративне ціле і Буковина стала окремим округом Галичини в межах Австрії.
Об'єднання Буковини з Галичиною мало негативні наслідки щодо розвитку українського шкільництва. Народна освіта перейшла в руки галицьких властей. Керівництво шкільною справою здійснювалось у Львові на чолі з королівським наглядачем для Східної Галичини.
Розпочався наступ на українські школи і мову з боку пануючої в Галичині польської шляхти. Цьому сприяла позиція Австрії щодо етнічного складу населення Буковини і Галичини, в яких відповідно основними етнічними групами вважалися волохи та поляки. Отже, українська мова не була визнана "мовою краю". У школах почала вводитися, крім волоської та німецької мови, ще й польська, а значна частина шкіл просто перетворена на польські. Польській шляхті вдалося переконати австрійську управу, що буковинському населенню не потрібно українських шкіл, мовляв, австрійському урядові не на руку "ширити мову руську, що є лише нарічієм мови московської". Тільки викладання релігії в цих школах велося українською мовою.
Відверто дискримінаційним актом проти українського шкільництва було рішення про заборону української мови як викладової в головних, а далі і в народних школах і заміна її на польську.
Наступ на українське шкільництво проводився і в інших формах. У 1793 р. було ліквідоване обов'язкове відвідування дітьми народної школи, всі видатки на утримання шкіл перекладалися на буковинські громади і дозволялося "засновувати школи лише там, де доказана була їх доконечна потреба, ї де б громади більшу часть видатків самі могли понести". Тому громади повинні були вирішувати, чи є "доцільним" існування школи в їх селі, чи ні. Зважаючи на загальну бідність основної маси селянства та низьку свідомість, процес заснування нових шкіл зупинився, перестали діяти навіть деякі раніше утворені школи. Станом на 1792 рік на Буковині діяли 32 народні школи і планувалося відкрити ще 28, але через рік їх кількість зменшилась до 15.
Проте повністю зупинити процес розвитку українського шкільництва на Буковині було неможливо. З одного боку, православна церква почала боротьбу проти насильницької латинізації та засилля католицизму у школах, а з другого – сам уряд починає турбуватися про підготовку освічених людей у краї.
Значною подією у розвитку середнього шкільництва на Буковині стало відкриття у 1808 році першої Чернівецької п'ятикласної гімназії. Незважаючи на те, що гімназія була латинською, а потім німецькою, вона все ж відіграла значну роль у майбутньому процесі формування буковинської інтелігенції, хоча сприяла її денаціоналізації через німецькомовне середовище. Вона формувалася також як багатоконфесійний і поліетнічний заклад, де навчалися українці, румуни, поляки та німці. Гімназія стала проміжною ланкою між народними і вищими школами. Але після її закінчення учні не відразу могли навчатися в університеті. Вони мусили спочатку вступати до ліцею, щоб простудіювати так званий філософський курс (2 роки), що давало їм право навчатися на теологічному, юридичному чи інших факультетах Львівського, Віденського та інших австрійських університетів.
Мовою викладання в цій гімназії була німецька Учні вивчали релігію, історію природу, географію, арифметику, Але головна освітня місія покладалася на латиську і грецьку мови, які займали близько 60% навчального часу. У класах, які називалися "граматичними" (1, 2, 3 класи), головна увага приділялася вивченню латинської та грецької граматики, а у так званих "гуманістичних" класах (4, 5 класи) вивчали основи риторики, поетики з елементами міфології. Стиль та методика навчання в Чернівецькій гімназії, як і у багатьох гімназіях Австрії першої половини XIX століття, були схоластичними.
Історики шкільництва одностайні в своїх висновках про те, що період адміністративного прилучення_Буковини до Галичини відзначається гальмуванням поступу в усіх галузях суспільно-політичного, духовного і культурного життя краю, а в галузі освіти її розвиток був майже призупинений.
ІІІ етап (1849-1867) – послаблення польського впливу на українське шкільництво внаслідок перетворення Буковини на окремий "автономний край".
Буковина отримала статус самостійного герцогства, отже, виходила з підпорядкування Галичини, хоча в політичному аспекті цей процес відбувався досить повільно.
За Конституцією 1849 року на Буковині було створено крайовий сейм та уряд, який очолював крайовий президент.
У галузі освіти цей період відзначається не тільки посиленням ролі народних, початкових шкіл, але й цілеспрямованим реформуванням середньої освіти, яка на перший план поставила підготовку молоді до вступу у вищі навчальні заклади.
Так, 15 вересня 1849 року був ухвалений цісарським указом "Організаційний нарис гімназій і реальних шкіл Австрії". Суть цього указу полягала, насамперед, у такому реформуванні середньої освіти, яке передбачало структурні та концептуальні зміни змісту освіти в реальних школах і гімназіях, її гуманітарних та реальних елементів.
Наприклад, філософські курси, які належали раніше до університетської освіти, були включені в навчальні плани гімназій. У Чернівецькій гімназії мовою викладання (замість латинської) стала німецька, запроваджено викладання волоської мови як предмета, а в 1851 році в першому класі введено вивчення української мови для українських дітей.
Характерною відмінністю цього періоду є заснування реальних шкіл. Одну з перших такого типу відкрито в Чернівцях ще у 1828 році як додаток до нормальної школи, а у 1863 році засновано вищу реальну школу.
Отже, у визначеному вище періоді розвитку шкільництва на Буковині характерним було зростання національного самовизначення в освіті та культурі кожного народу, який жив у краї. Зроблено перші важливі кроки для утвердження української мови як мови корінних жителів Буковини.
ІV етап (1867-1895) – започаткування нової народної школи внаслідок утвердження її світського характеру, посилення ролі в керівництві освітою національно свідомої інтелігенції, розширення межі використання української мови і культури в навчально-виховному процесі шкіл.
1867 рік в історії українського шкільництва відзначається прийняттям законів, які істотно прискорили процес започаткування нової народної школи.
Важливою подією цього часу став Закон від 25 травня 1868 року Міністерства віровизнань та освіти про перехід управління освітою з рук церкви до держави, яка стала керувати шкільництвом через Крайову Шкільну Раду в Чернівцях під проводом президента краю.
Отже, держава підпорядкувала собі народну освіту, утвердила її світський характер, обмежила вплив церкви, залишивши за нею духовне виховання.
Загальноавстрійські державні закони від 25 травня 1868 р., 14 травня 1869 р., а також крайовий закон від 30 січня 1873 року внесли багато нового в основи діяльності шкіл, статус учителів, створили нову систему управління народною освітою.
Відповідно до "Шкільного і наукового порядку для загальних народних і ви ділових шкіл" (20 серпня 1870 р.) передбачалось обов'язкове навчання дітей від 6 до 14 років.
Законами 1867-1869 років на Буковині визначались різні типи загальних народних шкіл; визначено статус приватних шкіл, домашнього навчання. Для Буковини найпоширенішими були одно- і двокласні школи, хоч громади, які мали 4-15 учителів, утримували 4-5-и, а то й 6-класні школи.
Починаючи з 1888 року, "піднімалося питання про відкриття української гімназії у М.Чернівцях, бо перша гімназія вже не могла забезпечити бажаючих навчатися і тому там збільшувалася кількість паралельних класів та їх наповнюваність (на початку 90-х років уже нараховувалося 18 паралельних класів із 884 учнями).
У 1895 році урядом прийнято резолюцію про заснування другої німецької гімназії в Чернівцях із паралельними українськими класами, яка була відкрита у 1896 році. Директором став професор Фавстман. У гімназії нараховувалося чотири паралельних німецьких класи із 223 учнями і український із 54 учнями. На німецькому відділенні навчалися німці, румуни, чехи, євреї. Але навчальний план був побудований на засадах і утраквізму, де українською мовою викладалися тільки математика і латинська, інші предмети велися німецькою мовою навчання. Навіть ті предмети, що викладалися українською мовою, читалися німецькими вчителями, які не могли чітко пояснити матеріал, не володіючи українською термінологією. Інтерес українців до гімназії був втрачений, і вони називали її "буковинським опудалом", "плутаниною", "казна-чим".
Незважаючи на всі перешкоди та недоліки в роботі середньої школи в період 1849-1895 років, ця ланка зазнала якісних і кількісних змін, бо число гімназистів-українців збільшилося вдвічі. Крім того, почала свій розвиток на Буковині реальна школа, яка стала підґрунтям до отримання буковинцями вищої фахової освіти.
V етап (1895-1914) – переломний момент у розвитку українського шкільництва, своєрідний ренесанс української школи на Буковині та зміна постановки мети навчання і виховання національно освіченої молоді.
Історики українського шкільництва на Буковині одностайно відзначають велику роль Омеляна Поповича у прискоренні процесу створення українських шкіл та відкритті паралельних українських класів у всіх громадах, де жили українці, в організації філій цих шкіл у віддалених селах і підвищенні освітнього статусу шкіл до 4-5-ого або до 6 класів.
Статистика свідчить про значне зростання кількості українських початкових шкіл у краї наприкінці XIX ст.
Так, у 1897 році з 335 шкіл краю 131 була українською, причому 70 із них однокласних, 41 - двокласна, 11 - трикласних. Крім того, діяли й утраквістичні школи, із них 12 шкіл українсько-німецькі, 12 - українсько-румунські, а також у 8 школах викладання велося німецькою, українською та румунською мовами.
Проте не всі початкові школи надавали своїм випускникам право вступу до середніх шкіл, оскільки вважалося, що лише 4-класна головна народна школа дає необхідну базову підготовку для навчання в гімназії.
Значні зрушення в цей період відбувалися і в середній освіті, яка хоч і з труднощами, але все більше ставала українською. Майже 30 років велася боротьба за відкриття української гімназії в Кіцмані, в північній частині Буковини, де жили в основному українці. Ці акції підтримувалися всіма українськими прогресивними організаціями. Врешті-решт уряд Австрії у 1904 році дав дозвіл на відкриття гімназії, але з українсько-німецькою мовою викладання, знову ж таки гімназія була утраквістичною зі всіма її негативними наслідками.
Боротьба української інтелігенції та послів Буковини до Віденського сейму за розвиток українського шкільництва закінчилася важливою подією для краю – відкриттям 22 листопада 1908 року першої україномовної гімназії у Вижниці. Першим директором її став відомий педагог, професор другої Чернівецької гімназії Антін Клим. Це вже був навчальний заклад з повністю українською мовою викладання і майже 100% складом українських дітей, які прийшли у перший клас. Значення відкриття української гімназії у Вижниці підсилюється тим, що вона почала діяти у центрі краю з переважно українським населенням.
У цей період почали виникати нові навчальні заклади для дівчат, де вони мали можливість отримувати середню освіту.
У 1898 році вища дівоча школа була перетворена на дівочий шестикласний ліцей з чотирикласною підготовчою школою. У такому типі навчального закладу основна увага зверталася на вивчення сучасних мов і природничих дисциплін, замість класичного компонента. Після закінчення ліцею дівчата складали кваліфікаційний екзамен і мали право працювати учителями в початковій школі або записатися до університету як надзвичайні слухачки. З 1910 року в Чернівецькому дівочому ліцеї були введені дворічні матуральні курси для складання гімназійного іспиту зрілості, що давав право вступу на світські факультети університету.
Отже, факти свідчать про те, що період 1895-1914 років був переломним у розвитку українського шкільництва на Буковині.
Характерною ознакою буковинського шкільництва наприкінці XIX століття є чіткі прояви системності, в якій були пов'язані наступністю і організаційною взаємозалежністю такі типи навчальних закладів: народні школи з різною кількістю класів, гімназії (класичні і реальні) та заклади вищої освіти. Найголовніше, що у цій системі значно переважали вже українські навчальні заклади, йшов інтенсивний процес утвердження українського шкільництва.
VI етап (1914-1918) – занепад українського шкільництва на Буковині в роки Першої світової війни.
Як відомо, Буковина в ці роки стала місцем бойових дій, що трагічно позначилося на процесі всього розвитку краю, а шкільництва особливо.
У самій Буковині багато шкіл було знищено або частково зруйновано чи перетворено на госпіталі, а іноді й на конюшні. Учителі були мобілізовані до війська або стали добровольцями армії Українських Січових Стрільців.
Навесні 1917 року російська окупаційна влада відновила заняття в 10 школах Кіцманського й інших повітів та в Чернівцях, але ні кількісно, ні якісно ці школи не могли задовольнити потреби освітнього і духовного розвитку молоді краю. Окупація Буковини Румунією у 1918 році припинила розвиток українського шкільництва на багато років.
Варто також погодитися з позитивною оцінкою ролі Австрії в історії Буковини. Незважаючи на те, що австрійці прийшли на Буковину як колонізатори, але вони проявили себе як справжні господарі і зробили багато для соціально-економічного розвитку краю. Саме в час, коли Буковина перебувала у складі Австро-Угорщини, у ній сформувалася система освіти, яка охоплювала послідовні типи: народні школи (початкова освіта), гімназії, ліцеї, фахові навчальні заклади, реальні школи (середня освіта), університет (вища освіта). Проте хоча в загальних статистичних даних за кількісними показниками школи на Буковині випереджали деякі високорозвинені коронні землі Австрії, але кількість українських шкіл була меншою і якість викладання в них, зокрема в середніх, залишалася гіршою, ніж у німецьких і румунських. На жаль, офіційний курс держави у цих складних умовах не передбачив розвитку національної освіти і виховання. Але завдяки боротьбі і старанням українських громадських і учительських організацій та прогресивних освітніх діячів ідеї українського шкільництва поступово утверджувалися в краї.
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 201 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |