Читайте также:
|
У VII-IX ст., згідно з літописом „Повість минулих літ”, на території сучасної України проживали такі племена: поляни заселяли сучасну Київщину іКанівщину; древляни – Східну Волинь; сіверяни – Дніпровське Лівобережжя; уличі – Південне Подніпров’я і Побужжя; хорвати – Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) – Західну Волинь; тиверці – землі над Дністром. Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів посилюється процес об’єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення – племінні княжіння та їхні федерації. Найбільш успішно відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров’ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, які наприкінці VI-VII ст. утворили ранньодержавне утворення. На чолі Полянського племінного союзу, що згодом перейняв назву одного з місцевих племен – Рос або Рус, стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували Київ. До полян, що знаходились у вигідному геополітичному становищі, зокрема на перехресті важливих торгових шляхів, за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Тому наприкінці VIII – у першій половині IX ст. поляни, західні сіверяни і древляни утворили стабільне праукраїнське державне об’єднання Руська земля. Влада київського князя поступово поширювалася на всю територію державного утворення. Федеративна форма правління еволюціонувала у самодержавну. Першими ж київськими князями, існування яких було зафіксовано письмовими джерелами, були Дір і Аскольд, які правили у 30-50-х роках ІХ ст. до 882 р. Князь Аскольд проводив активну зовнішню політику, зміцнив Руську державу, поставивши її нарівні з Візантією та Хазарією, здійснив декілька вдалих походів на Візантію.
До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу ввести християнство як офіційну релігію у Київській Русі у 860 р. Цьому, очевидно, протидіяли місцеві волхви та бояри.
Таким чином, у VIII-IX ст. у слов’янському світі склалися передумови для формування державності. Цьому сприяли соціально-економічні (підвищення продуктивності праці і виникнення додаткового продукту, соціальне розшарування, поглиблення суспільного поділу праці, виникнення постійних поселень, розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі) і політичні (збільшення території, військова активність, необхідність нових форм управління, зниження ефективності народних зборів і зростання ефективності князівської влади, постійна загроза з боку сусідніх кочових племен) чинники. За свідченням арабських авторів, вже в VIII-IX ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія(Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська земля). Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава.
У 870 р. в Новгородській землі утвердилося правління запрошеного варяга – Рюрика. У 879 р. Рюрик помирає і залишає малолітнього сифна Ігоря під контролем фактичного регента Олега. У 882 р. на київському престолі відбувається династичний переворот, оскільки Олег захопив Київ і вбив Аскольда. В результаті Олег об’єднав Київські і Новгородські землі, що знаменувало створення великої держави східних слов’ян – Київської Русі з центром у Києві.
"Норманісти" вважали, що як державність, такі саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та Л. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення "Повісті временних літ", де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.
"Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" — слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський учений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої самої думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Вага лій.
Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. її перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — початок VII ст.). Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Напри кін. VIII — у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкін. VIII ст. руський князь Бравлін фактично підпорядкував собі Таврійський півострів. У першій пол. IX ст. русини поширили свій вплив на значну територію Малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. У 839 р. руське посольство відвідало імператора франків з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену. Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає Хозарський каганат, який прагнув підкорити деякі слов'янські племена. Однак, зміцнівши, праукраїнська держава зуміла протистояти експансії.
Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Діра й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину. У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці — Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої. Активні відносини Руська земля підтримувала і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 106 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |