Читайте также:
|
1.Общие принципы оказания первой медицинской помощи (ПМП).
2. Перечислите виды кровотечений и дайте их характеристику.
3. Обоснуйте способы временной наружной остановки кровотечений при раз
личных видах.
4. Виды ранений и первая помощь при них.
5. Перечислите виды механических травм и дайте их характеристику.
6. В чем заключается первая медицинская помощь при различных травмах?
7. Назовите основные нарушения в организме при синдроме длительного сдав
ливания (СДС).
8. Что включает первая медицинская помощь при СДС?
9. Перечислите виды отравлений и назовите алгоритм действий при оказании
первой медицинской помощи.
10.Перечислите виды термических поражений и назовите алгоритм действий
при оказании первой медицинской помощи.
11.Ожоги, их классификация и особенности ПМП при разных видах.
12.ПМП при поражении электрическим током.
13.Первая медицинская помощь при утоплении разных видов.
14.Виды терминальных состояний и первая помощь при них.
15.Основные принципы и правила проведения реанимации.
16.Мероприятия при проведении реанимации.
Составьте таблицу: «Алгоритм оказания ПМП при неотложных состояниях
Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал, національний склад населення і конфесійна ситуація.
Геополітичне середовище та історичне минуле Закавказького регіону.
Політико-правові системи держав Закавказзя.
Особливості сучасного економічного розвитку держав Закавказзя.
Геополітичне середовище та зовнішня політика Азербайджану, Вірменії і Грузії.
Міжетнічні конфлікти та сепаратистські рухи у Закавказькому регіоні.
Проблеми сепаратизму і національних меншин в Грузії.
Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал, національний склад населення і конфесійна ситуація.
Азербайджанська Республіка розташована у південно-східній частині Закавказзя. Вперше згадується в античних авторів як Атропатена, згодом у географів – Адорбадаган (Азарбадаган), в арабських джерелах Адарбанджан, в перських – Азарбанджан, що означає “той, що збирає вогонь”. Межує на півночі з Росією (Республіка Дагестан), на північному заході – з Грузією, на південному заході – з Вірменією і Туреччиною, на півдні – з Іраном, на сході омивається Каспійським морем. До складу Азербайджану входить Нахічеванська Автономна Республіка, відокремлена від основної території Азербайджану Зангезурським хребтом. У складі населення країни, що становить понад 8 млн. осіб, переважають азербайджанці (89%), а найчисельнішою національною меншиною є російська (6%). Вірмени, лезгини, грузини, українці та інші етноси становлять 5% населення республіки. Більшість віруючого населення Азербайджану – мусульмани-шиїти.
Розвиток Азербайджану тісно пов’язаний з нафтою, згадки про видобуток якої зустрічаються ще в історичних джерелах VІІ-VІІІ ст. Запаси цієї стратегічної сировини в азербайджанському секторі Каспійського моря оцінюються в 3,5-5 млрд. т, газу - 1000 млрд. куб. м. 1999 р. виявлено великі запаси газу (700 млрд. куб. м) і газоконденсату (250 млн. т) на шельфовій структурі Шах-Деніз. У передгір’ях Малого Кавказу, в районі Нафталану відкрито унікальне родовище цілющої нафти. Крім того, в республіці є значні родовища заліза, аленіту, міді, кобальту, бариту, молібдену, свинцю, сірчаного колчедану. Розвідані родовища хромітів, золота, нікелю, ртуті, поліметалів та інших корисних копалин. Азербайджан багатий холодними і термальними мінеральними джерелами.
Республіка Вірменія – континентальна країна Південного Закавказзя. Межує з Грузією (на півночі), Азербайджаном (на сході і південному заході), Іраном (на півдні) і Туреччиною (на заході). Загальна довжина кордонів 1254 км. У складі населення країни, що становить близько 3,5 млн. осіб, переважають вірмени (93%), а найчисельнішими національними меншинами є азербайджанська (3%) і російська (2%). Курди, українці та інші етноси становлять 2% населення республіки. Більшість віруючого населення Вірменії – християни (монофізити, православні).
Надра Вірменії багаті на окремі мінерально-сировинні ресурси: мідь, залізну руду, молібден, золото. Значними є запаси нефелінових сієнітів (алюмінієва сировина), сировини для хімічної промисловості і будівельних матеріалів. Республіка багата також мінеральними джерелами і рекреаційними ресурсами, на використанні яких засновані відомі курорти (Арзні, Джермук, Цахкадзор та ін.).
Республіка Грузія – країна Закавказзя, що має вихід до Світового океану через Чорне море. Довжина морського узбережжя – 310 км. Загальна довжина сухопутних кордонів 1461 км. Найдовший кордон має на півночі з Росією – 723 км, на сході межує з Азербайджаном (322 км), на півдні з Вірменією (164 км) і Туреччиною (252 км). Понад 2/3 території Грузії займають гори. У складі населення країни, що становить близько 4,5 млн. осіб, переважають грузини (понад 70%), а найчисельнішими національними меншинами є вірменська (8,1%), російська (6,3%), азербайджанська (5,7%), осетинська (3%) й абхазька (1,8%). Інші етноси становлять 5% населення республіки. Більшість віруючого населення Грузії – християни грузинської та російської православних церков і вірменської апостольської церкви.
У надрах Грузії є марганець, кольорові метали, кам’яне вугілля, нафта, золото, будівельні матеріали. Річки багаті на гідроенергію, а родючі ґрунти і клімат сприятливі для ведення сільського господарства. Грузія володіє також унікальними рекреаційними ресурсами (курорти Боржомі, Гагра, Піцунда, Цхалтубо тощо) та пам’ятками природи.
2. Геополітичне середовище та історичне минуле Закавказького регіону.
З давніх часів Південний Кавказ був одним з найважливіших геостратегічних регіонів, що відділяв Східну Європу від азійських степів, православ’я від ісламу, а отже був ареною боротьби різних імперій. Донині, розташоване на перетині Європи й Азії, Закавказзя є зручним плацдармом для просування вглиб Середнього та Близького Сходу, до басейнів Каспійського, Чорного і Середземного морів і є тим ланцюгом, що з’єднує ці регіони. В зв'язку з цим Закавказзя наразі залишається зоною потенційної кризи як через зіткнення там геополітичних інтересів, так і у зв'язку з невизначеністю міжнародно-правового статусу Каспійського моря, на шельфі якого зосереджено значні запаси мінеральних ресурсів.
Перші державні утворення вірменського, грузинського й азербайджанського народів з'явилися в середині І тисячоліття до н.е. Це вірменська держава Арміна на території колишньої імперії Урарту та грузинське Колхідське царство на східному узбережжі Чорного моря. В ІV-ІІІ ст. до н.е. на теренах Східної Грузії постало Іберійське (Картлійське) царство, а в нижній течії річок Араксу й Кури на основі племінного союзу албанів, утіїв і каспіїв (територія сучасного північного Азербайджану) виникла Кавказька Албанія. Паралельно відбувався інтенсивний процес формування азербайджанської, вірменської і двох споріднених давньогрузинських народностей – колхської та картлійської.
Близько 220 р. до н.е. селевкідський правитель Антіох ІІІ об’єднав Південну й Центральну Вірменію з незалежним Айраратським царством і створив під своїм протекторатом Велику Вірменію зі столицею в Армавірі. Після поразки Антіоха ІІІ у війні з Римом 189 р. до н.е. Велика Вірменія здобула незалежність і невдовзі перетворилася на регіонального політичного лідера. За царювання Тиграна ІІ Великого (95-56 рр. до н.е.) в одній державі було об’єднано всі вірменські етнічні землі та підпорядковані їй землі Кавказької Албанії.
У ІV-VІІ ст. територія Закавказзя перетворилася на об’єкт суперництва між Візантійською імперією та Сасанідським Іраном. Атропатена (Південний Азербайджан), Кавказька Албанія та Картлі були завойовані Сасанідами, а ослаблена безперервними війнами Велика Вірменія 387 р. була поділена між Іраном і Візантією. Прагнучи спертися на Костянтинополь, як на “менше зло” порівняно з Іраном, Вірменія 301 р., а Картлі у 337 р. оголосили офіційною релігією християнство. В другій чверті VІІ ст. візантійський імператор Іраклій у спілці з хозарами витиснув іранські війська з регіону. Однак йому незабаром довелося поступитися Закавказзям арабським завойовникам, які до 654 р. окупували Вірменію, Азербайджан і східну частину Грузії.
Після визволення краю з-під влади Арабського халіфату наприкінці ІХ ст. вірменські землі ввійшли до держави вірменських Багратидів (886-1045 рр.), а грузинські царства Картлі, Тао-Кларджеті та Кахетію об’єднав у ІІ половині Х ст. представник місцевого відгалуження вірменських Багратидів – Баграт ІІІ (975-1014 рр.). Натомість на теренах Азербайджану утворилася низка державних утворень, найбільшими з-поміж яких були держава Ширваншахів і Гянджинське емірство.
У першій половині ХІ ст. всі вірменські землі знову захопила Візантія, а в 1048р. на територію Вірменії із-за Каспію вторглися кочові тюркські племена, відомі як сельджуки. Завоювавши вірменів, вони 1054 р. почали наступ на розрізнені князівства Азербайджану і згодом захопили їх. Відтоді в Азербайджані запанувала тюркська мова, а його населення прийняло іслам. У 1064 р. сельджуцький султан Алн-Арслан почав похід на грузинські землі і змусив 1080 р. царя Георгія ІІ укласти з ними мирний договір, за яким Грузія перетворювалася на автономію у складі султанату.
Зберігши автономний державний статус, Грузія невдовзі стала центром і мобілізуючою силою боротьби народів Закавказзя проти сельджуцького поневолення. 1122 р. грузинський цар Давид ІV Будівничий (1089-1125 рр.) зі своїм військом визволив Тбілісі та зробив його столицею Грузинської держави, а у 1124 р., за підтримки вірменської знаті, взяв штурмом столицю Вірменії Ані й фактично створив спільну державу двох народів. У наступні роки син Давида Будівничого Деметре (1125-1155 рр.) та онук Георгій ІІІ (1156-1184 рр.) продовжили зміцнення і територіальне розширення грузинської держави, скориставшись занепадом Візантії та ослабленням сельджуцької держави. Найбільшого розквіту Грузія набула за царювання дочки Георгія ІІІ Тамари (1184-1207 рр.). та її наступників у перших десятиліттях ХІІІ ст. В цей час Грузія оволоділа Східною Вірменією й більшою частиною Північного Азербайджану, встановила протекторат над гірськими племенами Кавказу, низкою мусульманських князівств Малої Азії та стала відігравати значну роль на всьому Близькому Сході. В країні набули високого розвитку науки і мистецтва. Ці часи отримали в історичній літературі назву періоду "Великої Грузії".
Активний державний розвиток Грузії перервало монголо-татарське нашестя 1256 р., в результаті якого Закавказзя ввійшло до складу держави Хулагідів (Ільханів), яка охоплювала величезну територію від Дербента до Перської затоки. Грузія з Північною Вірменією, котра тоді входила до її складу, зберегли відносну автономію у внутрішніх справах, але зобов’язані були мобілізувати до монгольського війська до 20 відсотків дорослих чоловіків і сплачувати велику данину.
Послаблення монгольського панування над Грузією в першій половині ХІV ст., спричинене загостренням феодальних усобиць у державі Хулагідів, дозволило грузинському царю Георгію V (1314-1346 рр.) підкорити місцеву феодальну знать, приєднати 1327 р. Імеретію, 1334 р. – Самцхе-Саатабго і витіснити з країни монголо-татар, однак на зміну цим завойовникам на рубежі ХІV – ХV ст. прийшли війська Тимура (Тамерлана).
Наслідки семи грабіжницьких походів Тимура Грузія не могла подолати протягом кількох століть. Економічний занепад Грузії викликав і її політичний розпад: знову відокремилась і зазнала децентралізації Імеретія, незалежними стали Мінгрелія й Абхазія.
Більша частина Північної Вірменії, що в середині ХІV ст. вийшла зі складу Грузинського царства, спочатку опинилася під владою кочових туркменських племен, які прийшли із Закаспію, а 1385 р. була спустошена ханом Золотої Орди Тохтамишем. У 1386 р. до Вірменії вдерлися війська Тимура, які протягом 16 років грабували і нищили країну, що спричинило голод та значні демографічні втрати. Частина вцілілих вірменських ремісників і купців змушена була залишити свою батьківщину та шукати собі притулку в інших країнах: Індії, Валахії, Польщі, на території України тощо. Після розпаду імперії Тимура ослаблена Вірменія знову надовго потрапила під владу орд туркменських кочовиків.
Азербайджан 1385 р. також зазнав навали ординського хана Тохтамиша, а наступного року – військ Тимура. Тільки правителю Ширвану Ібрагіму І, що виявив повну покору перед завойовником, вдалося зберегти свій край від розорення, а згодом за допомогою місцевих феодалів тимчасово об’єднати Азербайджан.
У 1410-1412 рр. Закавказзя (за винятком Грузії) було захоплене туркменським еміром Кара-Юсуфом, що заснував державу Кара-Коюнлу, а через півстоліття, 1468 р., на зміну племенам кара-коюнлу прийшла інша туркменська конфедерація - Ак-Коюнлу, під владою якої опинилися землі Південного Азербайджану (північні Шекінське і Ширванське ханства зберегли незалежність) та Вірменії.
ХVІ – ХVІІІ ст. були в історії народів Закавказзя періодом ірансько-турецького протистояння за домінування в регіоні. 1639 р. Східна Вірменія увійшла до складу Ірану, а Західна - Туреччини. Так продовжувалося до першої третини ХІХ ст., коли внаслідок російсько-перських воєн 1804-1813 і 1826-1828 рр. Східна Вірменія була анексована Росією.
Східна Грузія 1747 р. повернула втрачену незалежність, проте загроза нової агресії з боку Туреччини та Ірану зберігалася. За таких обставин грузинський цар Теймураз ІІ (1700-1762 рр.) наприкінці свого правління звернувся до російського імператора з проханням встановлення тісніших зв’язків із Російською імперією, а його син Іраклій ІІ (1720-1798 рр.) реалізував цей намір, уклавши у 1783 р. Георгіївський трактат між Російською імперією та Грузинським царством про перехід Східної Грузії під російський протекторат. У 1801 р. Росія, скориставшись смертю останнього представника династії Багратидів Георгія ХІІ, анулювала Георгіївський трактат й анексувала Східну Грузію. Згодом, у 1810-1864 рр., Російська імперія інкорпорувала до свого складу ряд інших грузинських земель - Імеретію, Аджарію, Гурію, Мінгрелію і Сванетію, а після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. – Південно-Західну Грузію з портами Поті й Батумі.
Азербайджан після вбивства 1747 р. шахиншаха Ірану Надір-шаха також став на деякий час фактично незалежним, але поринув у стан феодальної роздробленості й розпався на 30 дрібних державних утворень. Після російсько-перських воєн 1804-1813 і 1826-1828 рр. більша частина Північного Азербайджану ввійшла до складу Російської імперії. Перебування у складі Росії принесло йому й певні позитивні наслідки: в цей період у країні стала розвиватися власна інтелігенція, з'явилися перша опера, перший театр, перший сатиричний журнал “Молла Насреддін”, перша мусульманська газета в Росії і, нарешті, постала перша національна азербайджанська держава (Азербайджанська Демократична Республіка), що стала першою республікою в мусульманському світі.
Процес національно-державного відродження у Вірменії, Грузії й Азербайджані, що став розвиватися після падіння монархії в Росії, був багато в чому схожим для народів регіону, але й мав свої особливості.
Особливістю розвитку Вірменії було те, що її нинішня територія аж до початку ХХ ст. не відігравала визначальної ролі в долі корінного етносу, хоча намір відновити свою незалежність тут існував завжди. В другій половині ХІХ ст. вірменська інтелігенція планувала відновити державність на теренах Західної (Турецької) Вірменії, однак від цих планів змушена була відмовитись у зв'язку з політикою жорсткого національно-релігійного гноблення султана Османської імперії Абдул-Гаміда ІІ (1842-1918 рр.), наслідком якої стала хвиля вірменських погромів, що прокотилась імперією в 1895-1896 рр.
Наслідком погромів стало те, що напередодні Першої світової війни на території історичної Вірменії компактно мешкало лише 4 млн. вірмен. Понад 1,5 млн. вірмен змушені були емігрувати до Росії, решта до Туреччини. Нова хвиля геноциду вірменського народу з боку османських властей прокотилась у 1915-1916 рр., коли було знищено більше 1,5 млн. і виселено понад 600 тис. вірмен, при цьому в Західній Вірменії корінне населення практично зникло. Вірмени, що вціліли, розселилися по всьому світові, зокрема, ще понад 300 тис. осіб знайшли свій пристанок у Росії.
У ході розпаду Російської імперії Вірменія в травні 1918 р. набула статусу незалежної республіки. В 1920 р., з припиненням існування Османської імперії, вона отримала шанс об’єднати історичні вірменські землі в єдиній державі. За Севрським мирним договором 10 серпня 1920 р. між Туреччиною і країнами Антанти нові східні кордони Туреччини мали бути визначені на основі двосторонніх домовленостей із незалежними Вірменією та Курдистаном. Однак на заваді реалізації цих домовленостей стали складні політичні процеси у Вірменії та довкола неї, що привели в кінцевому результаті до встановлення в країні радянської влади в листопаді 1920 р. З огляду на такий розвиток подій турецький уряд Мустафи Кемаля, скориставшись міжнародною ізоляцією Радянської Росії, не визнав статті Севрського договору щодо визначення східних кордонів Туреччини. 24 липня 1923 р. Туреччина та країни Антанти підписали новий договір, за умовами якого Туреччина зберегла Східну Фракію, Західну Вірменію та північну частину месопотамського плато.
Утворена в 1920 р. на вірменських землях колишньої Російської імперії Вірменська СРР ввійшла у березні 1922 р. до складу Закавказької радянської федерації, яка в грудні 1922 р. стала співзасновницею СРСР. З грудня 1936 до вересня 1991 рр. Вірменська РСР перебувала у складі СРСР як окрема республіка. 23 серпня 1990 р. на першій сесії демократично обраної Верховної Ради Вірменської РСР була прийнята декларація “Про незалежність Вірменії”. 21 вересня 1991 р. відбувся всенародний референдум про вихід Республіки Вірменія зі складу СРСР, у ході якого 94,99 % тих, хто брав участь у голосуванні, висловилися за повну незалежність Вірменії. 23 вересня 1991 р. Верховна Рада Вірменії проголосила Республіку Вірменію незалежною, самостійною державою.
Грузія перебувала у складі Росії до листопада 1917 р., коли до влади в республіці прийшли грузинські меншовики. 26 травня 1918 р. вони ініціювали проголошення Грузинської демократичної республіки, незалежність якої в січні 1920 р. визнали де-факто країни Антанти. Проте вже 25 лютого 1921 р. внаслідок піднятого місцевими більшовиками повстання, підтриманого Червоною армією, в Грузії було проголошено радянську владу і створено Грузинську СРР, що від березня 1922 р. до грудня 1936 р. входила до складу Закавказької Федерації, а потім у складі СРСР як окрема союзна республіка.
У 1970-х рр. в радянській Грузії поширився дисидентський рух на чолі зі Звіадом Гамсахурдіа і Мерабом Костава, а в другій половині 1980-х рр. в республіці розпочався процес національно-державного відродження, що стрімко прискорився після того, як 9 квітня 1989 р. в Тбілісі була розстріляна радянськими військами масова демонстрація. В жовтні 1990 р. в Грузії були проведені перші в СРСР вільні парламентські вибори на багатопартійній основі, перемогу на яких здобула коаліція “Круглий стіл” на чолі зі З. Гамсахурдіа.
У березні 1991 р. відбувся всегрузинський референдум, 93 % учасників якого висловилися за відновлення державної незалежності Грузії. 9 квітня 1991 р. Верховна рада Грузії ухвалила Акт про відновлення державної незалежності Грузії, визнавши дійсними Акт про незалежність Грузії 1918 р. і Конституцію Грузії 1921 р. Наприкінці квітня 1991 р. Верховна рада Грузії прийняла нову Конституцію держави, а 26 травня 1991 р. на перших вільних президентських виборах переконливу перемогу здобув З.Гамсахурдіа, отримавши майже 87% голосів виборців.
В Азербайджані боротьбу за національно-державне самовизначення очолила Тюркська демократична партія федералістів "Мусават". 28 травня 1918 р., за підтримки Великобританії, вона ініціювала проголошення Азербайджанської Демократичної Республіки, що проіснувала 23 місяці. З самого початку республіка вступила у військовий конфлікт з Вірменією за Нахічевань, Карабах та інші території. В квітні 1920 р. в результаті організованого місцевими більшовиками збройного повстання, підтриманого Червоною Армією, було проголошено утворення Азербайджанської СРР, яка в грудні 1922 р. у складі Закавказької Федерації ввійшла до складу СРСР. У грудні 1936 р. Азербайджан став союзною республікою у складі СРСР.
У нинішніх кордонах Азербайджанська держава визначилась де-юре на основі Московського договору між РСФРР і Туреччиною від 16 березня 1921 р. (в тексті Договору міститься, зокрема, пункт про включення до Азербайджану Нахічевані), а де-факто - після включення 1923 р. до її складу Нагірного Карабаху.
Радянському періоду історії Азербайджану притаманні, в основному, ті процеси, що мали місце на всій території СРСР. Декларацію про відновлення державної незалежності Азербайджану Верховна рада республіки ухвалила 29 серпня 1991 р.
3. Політико-правові системи держав Закавказзя.
Главою Азербайджанської Республіки є президент, з 2003 р. – Ільхам Алієв, син попереднього президента Гейдара Алієва (15 жовтня 2008 р. I. Алієв переобраний на другий п’ятилітній термін). Вищий законодавчий орган – Міллі меджліс – постійно діючий однопалатний парламент, що обирається на п’ять років. Вищий орган виконавчої влади – Кабінет міністрів на чолі з прем’єр-міністром.
Уся реальна влада в Азербайджані за часів президентства Г.Алієва (1993-2003 рр.) перебувала в його руках, відтак парламент, уряд, інші органи управління були цілковито підпорядковані президенту. Прагнучи міжнародного визнання Азербайджану демократичною державою, правлячий режим намагається йти шляхом демократизації суспільства. Важливими кроками в цьому напрямку можна вважати проголошення пріоритетними демократичних принципів й цінностей Конституцією Азербайджану від 12 листопада 1995 р. і формування багатопартійної системи: наприкінці 1990-х рр. в республіці діяло понад 60 політичних партій, половина з яких мали статус офіційно зареєстрованих.
Найвпливовішою партією є “Єні Азербайджан” (“Новий Азербайджан”), створена Г.Алієвим 1992 р. Наразі вона має більшість місць у парламенті республіки. Найвпливовішими опозиційними партіями є Народний фронт, “Мусават” і Демократична партія, які напередодні парламентських виборів, які відбулися 6 листопада 2005 р., об’єдналися в коаліційний блок “Азадлиг” (“Свобода”). Помітну роль на останніх парламентських виборах відігравав і блок “Єні сіясет” (“Нова політика”), до якого ввійшли Партія національної незалежності, соціал-демократи і Партія національного руху. Серед його представників – президент Азербайджану у 1991-1992 рр. Аяз Муталібов, колишній прем’єр-міністр країни Алі Масімов. Проте силу опозиції та її вплив на суспільство не варто переоцінювати, адже азербайджанський виборець консервативний, і у своїй переважній масі віддав голоси правлячій партії “Єні Азербайджан”, що за результатами виборів отримала більшість депутатських мандатів (63 з 125), тоді як опозиційний блок “Азадлиг” - лише 7.
У Вірменії, згідно з її конституцією, прийнятою на всенародному референдумі 5 липня 1995 р., главою держави є президент, який обирається загальнонародним голосуванням на п’ятирічний термін. Президентом може бути обраний громадянин Республіки Вірменія не молодший 35 років, який постійно проживає у Вірменії впродовж останніх 10 років. Час перебування однієї особи на посаді президента держави обмежений двома термінами. Президент є гарантом конституції, незалежності, територіальної цілісності і безпеки держави, забезпечує нормальне функціонування законодавчої і виконавчої влади.
Перший президент Вірменії колишній дисидент Левон Тер-Петросян (1991-1998 рр.) пішов у відставку після того, як підтримав компромісне рішення з урегулювання карабаського конфлікту, запропоноване міжнародними посередниками. Суть запропонованого компромісу полягала в тому, щоб Нагірний Карабах, формально залишаючись у складі Азербайджану, отримав повну автономію та самоврядування. На дострокових президентських виборах у березні 1998 р. президентом Вірменії обрано Роберта Кочаряна - колишнього керівника Нагірного Карабаху. Останні президентські вибори, що відбулися 19 лютого 2008 р., завершилися перемогою прем’єр-міністра країни Сержа Саргсяна.
Вищим органом законодавчої влади Республіки Вірменії є Національні збори - однопалатний парламент, що обирається на чотирирічний термін за змішаною виборчою системою. Вищий орган виконавчої влади - уряд Республіки Вірменії. Президент призначає прем’єр-міністра і за його представленням - міністрів. Постанови уряду підписує прем’єр-міністр, а завіряє президент країни.
Місцеве самоврядування здійснюється відповідно до закону про адміністративно-територіальний розподіл Республіки Вірменія від 1995 р., за яким територія Вірменії складається з 10-ти областей, міста Єревана, що має статус області й общин. Керівників областей (марзпет) призначає уряд, мера міста Єреван - президент за представленням прем’єр-міністра.
У Вірменії діють суди загальної юрисдикції (господарський, військовий) та спеціалізовані суди. Вищою судовою установою є Рада правосуддя на чолі з президентом. Конституційний суд, який є органом конституційного контролю, складається з дев’яти членів (п’ятьох призначає парламент, чотирьох - президент Республіки Вірменія).
У Вірменії функціонує багатопартійна система. На її лівому фланзі - Демократична партія Вірменії (ДПВ), створена на основі Комуністичної партії Вірменії, що саморозпустилася у вересні 1991 р., на правому - створений 1989 р. Вірменський загальнонаціональний рух (ВЗР), що став наступником Комітету “Карабах”. Після проголошення незалежності Республіки Вірменії були легалізовані політичні партії, що існували на її території до встановлення радянської влади, в тому числі Вірменська революційна федерація (ВРФ) Дашнакцутюн (заснована 1890 р.), партія Рамкавар-Азатакан (заснована у 1921 р.) і партія Гнчакян (заснована у 1887 р.). Найбільш авторитетними політичними силами є блок “Міаснутюн” (“Єдність”), який включає Народну партію і праву Республіканську партію, Демократична партія Вірменії, ВРФ Дашнакцутюн, блок “Іравунк ївши Міабанутюн” (“Право й єднання”), партія “Орінац Єркір” (“Країна закону”), Національно-демократичний союз.
Грузія також є президентською республікою. Першим президентом став Звіад Гамсахурдіа. У грудні 1991 – січні 1992 р. він втратив свою посаду в результаті державного перевороту, що привів на посаду голови Державної ради Грузії, а з жовтня 1992 р. – голови парламенту республіки колишнього секретаря Компартії Грузії і міністра закордонних справ СРСР доби перебудови Едуарда Шеварднадзе.
З.Гамсахурдіа, повернувшись на батьківщину в Мінгрелію (Східна Грузія), розпочав партизанську війну проти уряду Е.Шеварднадзе, використовуючи частину території східної Абхазії як опорну базу в своїй боротьбі з урядовими військами, що загострило грузинсько-абхазьке протистояння. Восени 1993 р. З.Гамсахурдіа здійснив спробу повернути владу, але незабаром загинув за нез’ясованих обставин.
У 1995 – 2003 рр. президентом Грузії був Е.Шеварднадзе. В листопаді 2003 р. він був змушений подати у відставку в результаті так званої “Революції троянд”. На дострокових президентських виборах 4 січня 2004 р. і 5 січня 2008 р. перемогу здобув Михаїл Саакашвілі.
За Конституцією Грузії, прийнятою 24 серпня 1995 р., президент країни, що обирається на п’ятилітній термін й не більше, ніж на два терміни поспіль, є не лише главою держави, а й керівником виконавчої влади. Вищим законодавчим органом є однопалатний парламент, який обирається за пропорційною системою. Виконавчу владу здійснює уряд. Склад уряду призначає президент за погодженням з парламентом. Функції прем’єр – міністра уряду виконує державний міністр. Формування місцевих органів влади – сільських, районних і міських муніципалітетів (сакребуло) – відбувається за змішаною виборчою системою. Мерів міст призначає президент країни.
Вища судова установа – Верховний суд Грузії - здійснює нагляд за виконанням судочинства у міських, районних і крайових судах, а також виконує роль касаційної інстанції. Голову і суддів Верховного суду за представленням президента держави обирає парламент. Конституційний контроль здійснює Конституційний суд у складі 9-ти суддів (трьох призначає президент Грузії, трьох обирає парламент, ще трьох призначає Верховний суд). Термін повноважень Конституційного суду – 10 років, ротація голови суду відбувається через п’ять років.
4. Особливості сучасного економічного розвитку держав Закавказзя.
Економіка Азербайджану, Вірменії і Грузії після розпаду СРСР опинилась у стані кризи, оскільки була значно інтегрована в загальносоюзну економіку. Останніми роками в країнах Закавказзя спостерігається певне економічне піднесення, пов’язане з реформуванням економіки та залученням доволі значних обсягів іноземних інвестицій.
Сучасний Азербайджан – індустріально-аграрна країна, основою економіки якої є видобуток і переробка нафти. Нині Азербайджан щорічно видобуває близько 20 млн. т нафти, левова частка якої йде на експорт. Газова промисловість Республіки Азербайджан, попри великі запаси природного газу (до 2 трлн. кубометрів), а також значні обсяги запасів та видобутку супутнього нафтового газу, розвинена недостатньо. Традиційно розвиненими є нафтохімія і нафтове машинобудування, з якими досить тісно пов’язані інші галузі, у першу чергу, електротехнічна, машинобудівна, чорна металургія.
Важливе місце в економіці країни посідає сільське господарство. Загальна площа сільськогосподарських угідь – близько 3,5 млн. т, у т.ч. під посівними площами – 1,7 млн. га. Житницею Азербайджану вважається Куро-Араксинська низовина. Великі площі займають зернові культури: пшениця, рис, озимий ячмінь, з-поміж технічних культур – бавовник і тютюн: в Куро-Араксинській низовині культивуються кукурудза, виноград, садові та інші культури; на Апшеронському півострові – шафран, маслини, цілющий виноград “швани”, інжир. В Талиші в умовах, наближених до вологих субтропіків, вирощують чай, благородний лавр, фейхоа, рис, бамбук, виноград, цитрусові, баштанні культури. Важливу роль в економіці Азербайджану відіграють тваринництво і шовківництво.
81% азербайджанського експорту складають продукти переробки нафти, бавовняні волокна і прокат нелегованої сталі. Головні зовнішньоторгівельні партнери Азербайджану: Росія, Туреччина, Грузія. Предметом імпорту є передусім продовольство, що закуповується в ОАЕ, Туреччині, Україні, Німеччині, Ірані, Росії, Франції, Новій Зеландії та Мексиці.
Економіка Вірменії на початку 1990-х років була більш вразливою, порівняно з іншими закавказькими республіками колишнього СРСР, через особливості її географічного положення і слабку природно-ресурсну базу (відсутність виходу до моря, ресурсів нафти й газу, низька родючість ґрунтів). Проте вже на кінець 1990-х рр. завдяки створенню і розвитку ринкової інфраструктури, перетворенню форм власності на основі роздержавлення і приватизації, аграрній реформі та залученню іноземних інвестицій країна досягла макроекономічної стабільності. Прискоренню ринкових перетворень сприяло запровадження національної валюти драма.
Сучасна Вірменія – індустріально-аграрна країна. Наразі в структурі ВВП переважає аграрний сектор (40%). Частка промисловості складає 25%, сектора послуг – 35%. В сільському господарстві зайнято 55% працюючих, у сфері послуг – 25%, у промисловості – 20%. 75 % валового національного продукту виготовляється у приватному секторі. Провідними галузями промисловості є хімічна і нафтохімічна (мінеральні добрива, синтетичний каучук, шини), машинобудування (в тому числі хімічне і нафтове), електротехнічна і радіоелектронна промисловість, приладо- і верстатобудування, судноремонт, чорна й кольорова металургія, текстильна, харчова промисловість. Традиційно ведеться добування й обробка будівельних матеріалів: базальту, перліту, вапняку, пемзи, мармуру та ін., виробляється цемент. На базі розробки міднорудних родовищ у Кафані, Каджарані, Агараці та Ахталі працює мідеплавильний комбінат в Алаверді. З місцевої сировини виробляються алюміній, молібден і золото, здійснюється огранювання діамантів. Працює Ванадзорський хімічний комплекс, до складу якого входить 25 підприємств, зростає виробництво вино-коньячних виробів, працюють підприємства з випуску металорізальних верстатів, пресово-формовочного обладнання, точних приладів, синтетичної гуми, шин, пластмас, хімічного волокна, мінеральних добрив, електродвигунів, інструментів, мікроелектроніки, ювелірних виробів, шовкових тканин, трикотажу, панчішно-шкарпеткових виробів, програмного забезпечення.
Під сільськогосподарські потреби відведено приблизно 45% площі країни, з них обробляється 20%, під пасовищами зайнято 25%. Великі масиви орних земель є тільки в трьох районах: на Араратській рівнині, де звичайно збирають два-три врожаї на рік, у долині річки Аракс і на рівнинах, прилеглих до озера Севан. Основні сільськогосподарські культури - баштанні, картопля, пшениця, виноград, плодові, ефіроолійні, цукровий буряк, бавовна, тютюн, чай. Тваринництво спеціалізується на м’ясо-молочному скотарстві, в гірських районах розводять овець.
У сфері зовнішньої торгівлі імпорт більш ніж утричі переважає експорт. Вірменія експортує залізну руду, машини й обладнання, металевий лом, оброблені алмази тощо. Імпортує газ, нафту, продовольство та ін. Основними зовнішньоекономічними партнерами з експорту є Бельгія, Росія, Іран, Туркменістан, США, Грузія; з імпорту – Росія, США, Великобританія, Іран, Туреччина, Бельгія.
Грузія є переважно аграрно-індустріальною країною. Традиційними заняттями тут є вирощування цитрусових, виноградарство і виноробство.
До кінця 1980-х рр. в республіці успішно працювали такі галузі промисловості, як гідроенергетика, видобуток вугілля, марганцю й міді, чорна металургія (виробництво феросплавів, чавуну і сталі), машинобудування, нафтопереробка, виробництво будівельних матеріалів, хімічна, харчова і текстильна промисловість. Обсяг зовнішньої торгівлі був незначним, хоч 2/3 виробленого в Грузії продовольства вивозилося до інших республік СРСР.
Після проголошення незалежності Грузія зіштовхнулася з катастрофічним спадом в економіці. В 1992 р. виробництво в цілому скоротилося на 40 % (у промисловості – на 48 %, в сільському господарстві – на 32 %), розпочалася стрімка інфляція. До середини 1994 р. багато галузей економіки, наприклад лісове господарство і будівництво, практично припинили своє існування, інші різко знизили обсяги виробництва. Інфляція за 1994 р. склала 8500 %, а безробіття сягнуло показника у 20 %.
1995 р. став переломним у виведенні економіки республіки з кризового стану. На стабілізацію фінансової сфери було спрямовано майже всі позики МВФ, відпущено ціни на зерно і хлібопродукти, укладено угоду на будівництво газопроводу Баку-Джейхан територією Грузії, прийнято відносно збалансований державний бюджет, ухвалено закони про комерційні банки, земельну і податкову реформу, й, нарешті, в жовтні 1995 р. введено національну грошову одиницю – ларі. Намітилося зростання ВВП, пожвавилося виробництво в приватному секторі економіки. Немалу роль у цьому відіграла значна фінансова і гуманітарна допомога міжнародних організацій і країн-донорів. Спільно з американськими компаніями відновлюється енергетичний комплекс країни, освоюються перспективні нафтові родовища на сході Грузії, відновлено функціонування нафтопровіду Баку-Супса та розпочато спорудження нових газопровідних мереж в Кутаїсі, Горі, Каспі, Руставі і в інших містах. Позитивні результати для розвитку сільського господарства принесла аграрна реформа.
Грузія імпортує продовольство, енергоносії, автомобілі, техніку і транспортне устаткування, експортує мінеральні води, вина, чай, цитрусові, труби, сплави чорних та кольорових металів, текстильні вироби, реекспортує сиру нафту. Обсяг імпорту 2000 р. оцінювався у 898 млн. дол. США, експорту – 372 млн. дол. США. Найбільшими країнами-імпортерами для Грузії є держави ЄС, Росія, Туреччина і США, найбільші експортери - Росія, Туреччина, Азербайджан та Вірменія.
5. Геополітичне середовище та зовнішня політика Азербайджану, Вірменії і Грузії.
В геополітичному сенсі Азербайджан є унікальним коридором до каспійських нафти і газу та потенційним плацдармом доступу країн Заходу до Близького Сходу і Центральної Азії. Це визначає значний геополітичний інтерес до цієї країни як Російської Федерації та її партнерів по СНД, так і країн Заходу.
Основні контури зовнішньої політики Азербайджану окреслилися в процесі становлення національної незалежності, що був складнішим порівняно з більшістю країн СНД, оскільки крім традиційних для цих країн політичних та економічних труднощів перехідного періоду Азербайджан програв війну з Вірменією та пережив декілька державних переворотів і їх спроб.
Серйозними проблемами, що суттєво впливають на зовнішню політику Азербайджану, є Карабаський конфлікт, який призвів до втрати Азербайджаном близько 20 % своєї території, та вразливе геополітичне і геостратегічне становище країни. Серед держав Південного Кавказу Азербайджан є єдиною країною, що має спільний кордон одночасно з трьома потужними геополітичними центрами регіону - Росією, Іраном та Туреччиною. Володіючи значними запасами нафти і газу в Каспійському морі, він є об’єктом конкуренції за вплив на нього, як серед регіональних, так і позарегіональних держав (переважно західних), що зацікавлені отримати доступ до каспійських енергетичних ресурсів.
За таких обставин Азербайджан у своїй зовнішній політиці намагається перетворити свої геополітичні мінуси на переваги, зокрема, заручитися політичною й економічною підтримкою Туреччини і Заходу, щоб збалансувати вплив з боку Росії й Ірану. Важливим елементом такої політики є прискорена розробка нафто- і газових ресурсів для заохочення економічного інтересу до Азербайджанської держави з боку інших країн, особливо тих, енергетичні компанії яких беруть безпосередню участь в освоєнні багатющих нафтових і газових родовищ Азербайджану.
Азербайджансько-російські відносини від часу розпаду СРСР складаються непросто, оскільки в азербайджанському суспільстві Росія нерідко все ще сприймається країною, що має намір відновити своє колишнє домінування на Кавказі. Суперечливою в цих відносинах залишається й роль СНД, яку Азербайджан схильний кваліфікувати як засіб відновлення російського впливу на колишні республіки СРСР. Однак попри ці принципові розбіжності азербайджанське керівництво намагається активно залучати російські компанії до участі в енергетичних контрактах.
Взаємини Азербайджану з Іраном є певною мірою дзеркальним відображенням його відносин з Росією, оскільки Іран також нерідко сприймається азербайджанцями як колоніальний сюзерен і потенційний регіональний гегемон. До питань, які створюють певну напругу в двосторонніх стосунках, належать також питання культурних і мовних прав азербайджанців, які мешкають в Ірані (за останніми даними їх налічується бл. 11 млн. осіб); ісламський характер Іранської держави та її керівництва, що сприяє посиленню радикальної ісламської опозиції в Азербайджані; провірменська позиція Ірану в карабаському конфлікті; питання правового статусу Каспійського моря, в якому позиція Ірану практично збігається з російською.
Проте непрості політичні стосунки двох держав компенсуються значною мірою взаємовигідним економічним співробітництвом, про що свідчить участь іранських компаній у кількох міжнародних консорціумах, які беруть участь у розробці ресурсів нафти і газу в Азербайджані, а під час війни РФ в Чечні 1994 р., коли було закрито російський кордон з Азербайджаном, Іран перетворився на найбільшого торговельного партнера Азербайджану.
Одним з найважливіших зовнішньополітичних партнерів Азербайджану традиційно є Туреччина. Це проявляється в підтримці Туреччиною азербайджанської позиції в карабаському конфлікті, в дотриманні Азербайджаном турецької моделі розвитку, зорієнтованої на побудову ринкової економіки і світської демократії. В Туреччині азербайджанські політики схильні вбачати країну, через територію якої мають у майбутньому проходити всі найважливіші маршрути транспортування енергоносіїв з Азербайджану на західні ринки.
Динамічно розвиваються азербайджансько-грузинські міждержавні відносини. Наразі Грузія надає Азербайджану найкращі можливості для енергоекспорту на Захід, в обхід Росії. Політично обидві країни рівною мірою стурбовані геополітичними амбіціями Російської Федерації, що зближує їхні позиції щодо СНД та щодо участі в регіональних об’єднаннях на кшталт ГУАМ.
Стосункам з Вірменією перешкоджає серйозна проблема – нагірнокарабаська. Без її врегулювання важко сподіватися на взаємовигідну економічну співпрацю двох держав та спільні зусилля пострадянських держав Закавказзя - Азербайджану, Вірменії і Грузії, у відстоюванні суверенітету й національної незалежності.
Взаємини Азербайджану й України регулюються Договором про дружбу, партнерство і співробітництво від 16 березня 2000 р. Українська сторона сподівається на допомогу Баку у вирішенні проблеми диверсифікації джерел енергоносіїв, а також наповнення нафтопроводу Одеса-Броди-Полоцьк-Гданськ. З цією метою для України важливо зберегти Азербайджан як учасника ГУАМ. Для Азербайджану Україна цікава насамперед у контексті зовнішньополітичної підтримки для вирішення проблеми Нагірного Карабаху.
Через карабаський конфлікт Вірменія на міжнародній арені також здійснює політику балансування між Росією, з якою вона пов’язана договорами щодо правового статусу російських збройних сил (1992р.), російської військової бази на терені країни (1995р.) і „Про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу” (1998 р.), та західними державами, передусім США, на підтримку яких сподівається при урегулюванні карабахського конфлікту в Карабаху.
Взаємини Вірменії з сусідніми Азербайджаном і Туреччиною практично припинилися після того як 1992-1993 рр. озброєні вірменські формування окупували Нагірний Карабах і частину азербайджанської етнічної території. Наслідком цього стала економічна блокада Вірменії Туреччиною й Азербайджаном та закриття вірмено-турецького кордону. Через деякий час вірмено-азербайджанський політичний діалог на вищому рівні було відновлено, налагодженню ж вірмено-турецьких взаємин суттєво перешкоджає небажання Туреччини визнати різанину вірменського населення в Османській імперії у 1915-1916 рр. актом геноциду.
На противагу розвитку турецько-азербайджанського співробітництва Вірменія намагається зміцнювати взаємодію з Іраном. У той час, коли Туреччина і Азербайджан запровадили жорстку економічну блокаду Вірменії, Іран став найбільшим торговельним партнером країни.
Вірмено-американське співробітництво, якому значною мірою сприяє наявність у США численної вірменської діаспори (до 1 млн. осіб), характеризується досить значними обсягами американської економічної допомоги, участю США в підготовці офіцерських кадрів для вірменської армії, а також допомогою в модернізації вірменських засобів зв’язку і комунікацій. Вірменія активно співпрацює також з НАТО в межах програми “Партнерство заради миру” (ПРМ) та має статус асоційованого члена Парламенської асамблеї НАТО. Вірменські військовослужбовці беруть участь у спільних навчаннях в межах ПРМ.
Взаємини Вірменії з Україною базуються на засадах Договору про дружбу і співробітництво від 14 травня 1996 р. Однак, як і Росія, Вірменія негативно ставиться до спроби України активізувати діяльність ГУАМ, вбачаючи в ній можливість ускладнень для себе в підключенні до транспортних і енергетичних коридорів.
Республіка Грузія головними своїми стратегічними партнерами вважає Азербайджан, Вірменію, Іран, Туреччину та Україну, з якими у 1990-х рр. підписала договори про дружбу і співробітництво, а також Німеччину та США, з якими встановила відносини особливого партнерства.
Грузія доби президента Е.Шеварднадзе (1995-2003 рр.) на зовнішньополітичній арені намагалася утримати баланс між США та Росією. Однак у відносинах з Росією наростала напруженість через війну в Чечні і ситуацію в Абхазії. Джерелами напруження були наявність російських військових на території Грузії та звинувачення російською владою грузинського керівництва у наданні притулку чеченським сепаратистам. Після заяв Росії про можливість завдання військового удару по “базах терористів” в Панкіській ущелині Грузії Президент країни Е.Шеварднадзе звернувся до США з проханням розширити військову та економічну допомогу, підписав угоду про стратегічне партнерство з НАТО та оголосив про бажання Грузії стати членом НАТО і ЄС. Грузія дала також дозвіл на проходження стратегічно важливого для США і Заходу газопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан своєю територією. У 2002 р. США направили своїх військовослужбовців для надання допомоги грузинській армії в “антитерористичних операціях” в Панкісі.
Зовнішньополітичний курс президента М.Саакашвілі суттєвих змін не зазнав. Найважливішим партнером Грузії на терені СНД М.Саакашвілі проголосив Україну. Взаємини між двома країнами ґрунтуються на Договорі про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу від 13 квітня 1994 р. Для України Грузія має першорядне значення в реалізації геостратегічних інтересів, пов’язаних із зміцненням безпеки в Чорноморському регіоні.
Грузинсько-російських взаємини мають ряд джерел напруження і не відзначаються взаємною довірою. Грузія є єдиною країною СНД, з якою Росія не підписала двостороннього “великого” договору і щодо громадян якої вона ввела 5 грудня 2000 р. візовий режим, мотивуючи це рішення небезпекою проникнення з грузинської території чечеських терористів. Грузинсько-російські відносини не поліпшилися суттєво і після приходу до влади М.Саакашвілі та підписання 30 травня 2005 р. двосторонньої заяви про початок виведення російських військових баз з Грузії. Погодившись на виведення своїх баз з Батумі і Ахалкалакі у трирічний термін, Росія, застерегла про небезпеку ескалації етнічних конфліктів в Грузії після такого кроку, як це вже було в Самцхе-Джавахеті після виведення 62-ї російської військової бази з Ахалкалакі (тоді ескалацію напруженості вдалося зупинити спільними зусиллями грузинської і вірменської сторін). Внаслідок росiйсько-грузинської вiйни 8-12 серпня 2008 р. i визнання Кремлем незалежностi Абхазiї й Пiвденної Осетiї, Грузiя розiрвала дипломатичнi вiдносини з Росiєю.
У в цілому динамічному розвитку грузино-турецьких відносин певним стримуючим фактором залишається невирішене питання повернення турків-месхетинців до Грузії. Проте ця проблема не завадила офіційній Анкарі збудувати за політичної та фінансової підтримки західних держав, у першу чергу, США, нафтовий трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан для транспортування каспійської нафти з Азербайджану через Грузію до Середземномор’я.
6. Міжетнічні конфлікти та сепаратистські рухи у Закавказькому регіоні.
Становлення й розвиток незалежних держав у південнокавказькому регіоні після розпаду СРСР супроводжувався загостренням ряду міжетнічних конфліктів та сепаратистських рухів, найгострішим серед яких став конфлікт у Нагірному Карабаху та довкола нього.
Нагірнокарабаський конфлікт – це територіальний конфлікт між Азербайджаном з одного боку та його автономією Нагірним Карабахом і Вірменією – з іншого. Предметом конфлікту є територія Нагірного Карабаху, на якій мешкають переважно вірмени. Конфлікт призвів до поляризації позицій сусідніх держав довкола нього і став джерелом загрози регіональній безпеці Кавказу і всього Середнього Сходу.
Коріння вірмено-азербайджанського протистояння за Нагірний Карабах сягає початку ХІХ ст., коли Росія захопила землі, які наразі є територією Вірменії й Азербайджану, в тому числі й Карабаське ханство, що перейшло з-під контролю Ірану під владу Росії за Гюлістанським договором 1813 р..
Особливої гостроти вірмено-азербайджанське протистояння щодо належності Карабаху набуло під час першої спроби об’єднання Азербайджану, Вірменії та Грузії у складі Закавказької федерації навесні 1918 р. Федерація, що проіснувала до 26 травня 1918 р., розпалася головним чином через те, що вірменська влада висунула територіальні претензії до сусідів: на Джавахетський район Грузії (досі, в основному, населений вірменами) і на Карабах, Зангезур, Нахічевань – в Азербайджані.
Після встановлення радянської влади в Закавказзі у 1920-1921 рр. боротьба за Карабах перемістилася з військової у політичну площину. Спочатку більшовицький уряд Росії спонукав Ревком Азербайджану ухвалити в грудні 1920 р. постанову, за якою Карабах, Зангезур і Нахічевань переходили під вірменський контроль, проте лідер радянського Азербайджану Н.Наріманов відмовився виконувати це рішення. У березні 1921 р. до тексту “Договору про братерство і дружбу” між Радянською Росією й Туреччиною увійшло положення, за яким Нахічевань і Карабах мали перейти під контроль Азербайджанської СРР.
Остаточно азербайджансько-вірменське розмежування закріпив Декрет від 7 липня 1923 р., підписаний в Баку. У серпні 1923 р. адміністративний центр Нагірного Карабаху було перенесено з Шуші до Степанакерта, а в листопаді 1924 р. відбулося офіційне проголошення НКАО. З часом Нагірний Карабах був відділений від Вірменії Лачинським коридором, що територіально увійшов до Азербайджану.
У наступні роки вірменська еліта неодноразово прагнула спонукати політичне керівництво СРСР передати Карабах Вірменській РСР, однак розформування у 1936 р. Закавказької Федерації і створення трьох союзних республік призвели до остаточного відділення НКАО від Вірменії.
Від 1987 р. у Вірменії став посилюватись рух за об’єднання НКАО і Нахічевані з Вірменською РСР. У серпні 1987 р. Академія Наук Вірменської РСР направила до Москви петицію з проханням передачі НКАО і Нахічевані Вірменії, хоч за переписом населення 1979 р. в Нахічевані мешкало 97% азербайджанців. Відсутність будь-якої відповіді на петицію з Москви сприяла поширенню в Єревані чуток про неминучу передачу НКАО і Нахічевані Вірменії та насильницькому витісненню азербайджанців з Вірменії.
11 лютого 1988 р. в НКАО відбулася демонстрація протесту проти культурної й економічної політики уряду Азербайджану, а 20 лютого Рада народних депутатів НКАО ухвалила резолюцію щодо клопотання перед Верховними Радами Вірменської РСР, Азербайджанської РСР і СРСР про передачу області зі складу Азербайджану до складу Вірменії.
Цей крок призвів до ескалації конфлікту в Нагірному Карабаху й довкола нього та початку збройної фази конфронтації. Обидві сторони розпочали формування бойових загонів, придбання озброєнь і військової техніки. Азербайджан вдався до економічної блокади Нагірного Карабаху. У відповідь 1 грудня 1990 р. Верховною Радою Вірменської РСР було прийнято рішення про створення єдиної Вірменської Республіки, до складу якої в односторонньому порядку включено Нагірний Карабах.
Із розпадом СРСР конфлікт фактично перетворився з внутрішнього міжетнічного у міждержавний – між Азербайджаном та Вірменією. На початку 1992 р. азербайджанська армія розгорнула наступ на півночі Нагірного Карабаху, але, незважаючи на чисельну та технічну перевагу, не змогла досягти значних успіхів. У відповідь армія Нагірного Карабаху та з’єднання збройних сил Вірменії розгорнули контрнаступальну операцію на південному напрямку, захопили Лачинський коридор, що з’єднував територію Вірменії з територією Нагірного Карабаху та стратегічно важливий вузол Шуша. В жовтні 1993 р. вірменські сили завдали азербайджанській армії нової поразки і захопили шість адміністративних районів (25 % території Азербайджану) з містами Фізулі та Кельбаджар. 700 тис. азербайджанців стали біженцями.
18 лютого 1994 р. у Москві міністрами оборони Азербайджану й Вірменії за посередництвом міністра оборони Росії було підписано Протокол про повне припинення вогню та воєнних дій і досягнуто згоди щодо розведення військ ворогуючих сторін. Проте в подальшому, попри неодноразові зустрічі президентів Азербайджану і Вірменії, а також те, що до врегулювання конфлікту долучились ООН і ОБСЄ (так звана “Мінська група”), а співголовами на переговорному процесі щодо статусу НКР стали РФ, США і Франція, жоден із запропонованих посередниками планів поетапного досягнення миру до врегулювання конфлікту не привів.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 144 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |