Економічний зміст обліку зобов’язань

Останні відображаються на позабалансових рахунках.

Мова йде про довгострокові зобов'язання.

Для визнання зобов'язань довгостроковими повинні бути виконані дві умови:

1) термін погашена протягом 12 місяців з дати балансу;

2) походження: виникають не в ході операційного циклу.

Для визначення балансової вартості зобов'язань використовують такі види оцінок:

- історична собівартість;

- поточна собівартість;

- вартість погашення;

- теперішня вартість.

Рис. 1.1. Класифікація зобов'язань

Історична собівартість зобов'язання - сума надходжень активів в обмін на зобов'язання або суми грошових коштів чи їх еквівалентів, що, як очікується, будуть сплачені з метою погашення зобов'язань під час звичайної діяльності підприємства.

Поточна вартість зобов'язання - недисконтована сума грошових коштів чи їх еквівалентів, яка була б необхідна для погашення зобов'язання на поточний момент.

Сума погашення - недисконтована сума грошових коштів або їх еквівалентів, яка, як очікується, буде сплачена для погашення зобов'язання в процесі звичайної діяльності підприємства [1, ст. 120]

Теперішня вартість - дисконтована сума майбутніх платежів (за вирахуванням суми очікуваного відшкодування), яка, як очікується, буде необхідна для погашення зобов'язання в процесі звичайної діяльності підприємства.

Визначення теперішньої вартості довгострокових зобов'язань має свої особливості і залежить від умов та виду зобов'язань. Вона визначається як дисконтна вартість майбутніх платежів (за вирахуванням суми очікуваного відшкодування), яка буде необхідна для погашення зобов'язань в процесі звичайної діяльності підприємства. Таким чином, дисконтуванню підлягають суми довгострокових кредитів, облігаційних позик, довгострокових відсоткових векселів, платежів з довгострокової оренди, позик небанківських фінансово-кредитних установ, що дозволяє привести всі майбутні відтоки ресурсів у вигляді погашення довгострокових зобов'язань до одного часового знаменника та показати інвестору реальну вартість довгострокових зобов'язань на поточний момент, коли він буде приймати своє рішення про те, як можуть бути використані гроші у вигляді інвестицій [1, ст.156].

Вартість грошей в часі полягає в тому, що "одна гривня сьогодні має більшу цінність, ніж ця сама гривня через рік". Тому всі операції позики та кредитування мають бути пов'язані з оплатою за користування засобами в розмірі певного відсотка, який, як мінімум, повинен компенсувати знецінювання грошей у часі, тобто щоб сума, надана у борг сьогодні, коштувала б не менше після повернення. Таким чином, завжди маємо у фінансовій угоді три величини:

- теперішня вартість (ТV) - початкова сума грошей, яка сьогодні надається в борг (або інвестується);

- майбутня вартість (МV) - сума, яка буде повернута через деякий період (початкова сума плюс плата за користування нею).

- ставка (м або п) - плата за користування засобами (коефіцієнт, який визначається у відсотках та показує відношення приросту початкової суми до базової величини, за яку може бути вибрана ТV або МV) [3, ст. 56].

В залежності від того, яка з трьох величин невідома, процес її вирахування називається дисконтуванням або нарощуванням. У випадку нарощування ставка вираховується за формулою:

m = (МV-ТV): ТV,

а в випадку дисконтування: ^:

n = (МV-ТV): МV.

Підприємство-позикодавець більше цікавить сума нарощування, а позикоутримувачі - дисконтування.

Довгострокові зобов'язання оцінюються за дійсною вартістю, визначення якої залежить від умов та виду зобов'язання [1, ст. 300].

Звідси, дисконтуванню підлягають суми:

- довгострокових кредитів;

- облігаційних позик;

- довгострокових відсоткових векселів;

- платежів по довгостроковій оренді;

- позичок небанківських фінансово-кредитних установ.

Окрім довгострокових зобов’язань існує поняття поточності заборгованості, яка найчастіше виникає при товарних операціях [2, ст. 253].

Зобов'язання- це борги (заборгованість) підприємства, які виникають, головним чином, через придбання товарів та послуг в кредит, або кредити, які підприємство отримує для свого фінансування.

Поточні зобов'язання -це короткострокові фінансові зобов'язання, які мають бути погашені протягом поточного операційного циклу підприємства чи протягом року з дати складання бухгалтерського балансу (із двох термінів обирають довший). Схематично це визначення можна представити наступним чином (рис. 1.2).

+ = +

Рис. 1.2. Визначення поточних зобов'язань відповідно до П(С)БО 11

Це визначення припускає, що поточні зобов'язання буде погашено за рахунок активів, які класифікуються як поточні у тому ж бухгалтерському балансі, що і зобов'язання.

До поточних активів належать грошові кошти та інші ресурси щодо яких можна вважати, що вони будуть перетворені на (продані за) грошові кошти чи використані протягом року з дати складання бухгалтерського балансу або протягом нормального операційного циклу підприємства (із двох термінів обирають довший).

Отже статті включаються до поточних зобов'язань, якщо вони оплачуються на вимогу кредитора, або якщо очікується, що вони будуть ліквідовані протягом одного року [29].

До поточних зобов'язань належать торговельні рахунки до отримання, короткострокові векселі до сплати, нараховані витрати (заборгованість з заробітної плати, податки до сплати і проценти до сплати), дивіденди до сплати, поточна частина довгострокової заборгованості та отримані авансові платежі (їх ще називають відкладеними доходами, або доходами майбутніх періодів).

Зобов'язання виникають через існуючі (завдяки минулим операціям чи подіям) борги підприємства чи щодо передачі певних активів чи надання послуг іншому підприємству у майбутньому. Зобов'язання також іноді називають боргами або власними фінансовими зобов'язаннями підприємства.

Оцінюються поточні зобов'язання за сумою погашення. Багато підприємств купують товари та послуги в кредит без складання формальної кредитної угоди. Такі операції призводять до виникнення заборгованості, відомої як кредиторська заборгованість. В бухгалтерському балансі кредиторська заборгованість відображається як рахунки до сплати.

Купівля в кредит - це придбання товарів з відстроченням платежу.

Закупівля як у зовнішній, так і внутрішній торгівлі - це придбання товарів, послуг за дорученням замовника або з метою продажу.

Закупівля необхідних виробничих запасів і товарів може здійснюватися наступними способами:

- безпосередньо конкретним підприємством;

- через агентів, які купують за свій рахунок чи від імені підприємства;

- через закупівельні бази, які утворені кількома підприємствами.

Постачальники - це юридичні або фізичні особи, які здійснюють постачання товарно-матеріальних цінностей (сировини, матеріалів, палива, будівельних матеріалів, запасних частин, МШП), що надають послуги (подачу електроенергії, газу, води, пари тощо), виконують роботи (поточний і капітальний ремонт основних засобів тощо).

Підрядники - спеціалізовані підприємства або фізичні особи, які виконують будівельно-монтажні роботи при спорудженні об'єктів на підставі договорів підряду на капітальне будівництво [29].

З метою зменшення ризику і підвищення надійності поставок при виборі постачальника потрібно враховувати наступне:

- цінову конкурентоспроможність (включаючи витрати на зберігання, транспортування і страхування);

- умови платежу;

- гарантійні строки;

- ремонт і післяпродажне обслуговування;

- відповідність продукції постачальника стандартам якості;

- можливість закупок безпосередньо у виробників або оптовиків;

- географічне місце розташування;

- основні види діяльності та фінансовий стан;

- виробничу потужність та обсяги випуску продукції за останні роки.

Порядок та форми розрахунків між постачальником та покупцем визначаються в господарських договорах. Це найбільш розповсюджена і важлива підстава виникнення зобов'язань, основна форма реалізації товарно-грошових відносин в ринковій економіці [3, ст.100].

Обов'язковою умовою укладання договорів має бути максимально точне відображення зобов'язань обох сторін.

Відповідальність за своєчасну і якісну підготовку необхідних матеріалів та оформлення договірних відносин, а також облік, реєстрацію, зберігання договорів рекомендується покладати на службу, відповідальну за підготовку і оформлення договірних відносин відповідно до покладених на неї функцій (матеріально-технічного забезпечення, збуту, комерційну, маркетингу, менеджменту, технічного контролю, реклами, капітального будівництва, фінансів, транспорту, інші служби відповідно до їх функцій в порядку, визначеному на підприємстві) - як це показано на (рис. 1.3.).

Договір вважається оформленим після погодження з усіма відповідальними особами.

Якщо з часом сторони бажають змінити певні початкові умови договору, повинна бути підписана додаткова угода.

Рис. 1.3. Розподіл обов’язків між службами підприємства щодо укладання договорів

Про реальність укладання договору поставки свідчить наявність таких документів: журнал обліку вантажів, що надійшли (М-1); акт про приймання матеріалів (М-7); акт про виявлені дефекти устаткування (М-17); накладні на відпуск ТМЦ; прибутковий ордер (М-4); товарно-транспортна накладна (1-ТН); податкова накладна; платіжні і розрахункові документи [2, ст. 123].

Порядок проходження документації, пов'язаної з укладанням договорів на підприємстві, повинен бути встановлений наказом або положенням, в залежності від кількості договорів.

Порушення договірних зобов'язань тягне за собою значні економічні наслідки для обох учасників договору (табл. 1.1).

Таблиця 1.1.