Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Співвідношення мети і засобів у політиці; проблема меж політики.

Питання про взаємозумовленість політики і моралі традиційно корис­тується увагою визнаних авторитетів у світовій філософії та соціології політики, прикладної політичної етики. Екскурс в історію проблеми доз­воляє побачити як наступність підходів до з'ясування взаємин політики і моралі, оцінок щодо сутності цієї взаємодії, так і наявність істотних розходжень у розумінні їхніх зв'язків. При цьому зазначимо, що на фор­мування ставлення філософа-теоретика до дилеми «політика і мораль» істотно впливають на його особисте «місце» в політичному житті, міра та якість власної участі у «робленні політики». Так, один із класиків політич­ної філософії Макс Вебер з молодих років цікавився політикою і, як свідчать його біографи, відверто проявляв харизматичне бажання бути одним із політичних лідерів у Німеччині його часів. Втім, опозиція Веберу з боку партапарату Німецької демократичної партії, членом якої він був, зруйнувала його честолюбні наміри. Чи не ця обставина зумовила гострі веберівські інвективи на адресу політики, які він висловив у своїй широко відомій доповіді «Політика як покликання і професія?». Інший, також визнаний соціальний філософ — Джон Дьюї тривалий час плідно працював саме як визнаний діяч в сфері освітньої політики в США. Його оцінки морального змісту практичної політичної діяльності суттєво відрізняються від тих, які належать М. Веберу. Зазначена особливість, тобто міра персональної залученості у політику або ж позиція відвертого дистанціювання від неї, багато в чому позначалася на тих варіантах відповіді щодо питань про можливість моральної політики, яку нам демонструє персоніфікована історія політичної філософії. Вже перші спроби мислителів стародавніх часів з'ясувати згадану проблему демон­струють її складність і неоднозначність. Адже концептуальне пояснення сутності політики і моралі, їх взаємин визначається світоглядною пози­цією теоретика, мірою його знайомства з політичною практикою, особис-тісним життєвим досвідом. Так, згідно з етико-політичним вченням старокитайського мислителя Конфуція, який був не лише визнаним муд­рецем, але й безпосереднім учасником політичного життя (навіть обіймав посаду міністра юстиції у герцога Лу), державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом полі­тичної та моральної поведінки є слідування «належному»: «... государ має бути государем, міністр — міністром, батько — батьком, син — сином».

Інший підхід ми зустрічаємо в концепції сучасника Конфуція — Лао-Цзи. На його думку, життя людей не керується «волею неба», а крокує природним шляхом — дао. Згідно з даосизмом, природний закон справедливості рано чи пізно має перемогти, людина повинна в це вірити і слухняно підкорятися йому. Вчення Конфуція і Лао-Цзи порушили важливе питання щодо природи політичного і морального, джерел політичної влади, сутності морального обов'язку як необхідності слідувати «належному».

Етико-політична доктрина Геракліта, в якій домінують його аристо­кратичні, відверто антидемократичні прихильності, цікава насамперед тим, що філософ звертає увагу на суперечливу сутність політичного життя («боротьба — мати всьому і всьому цар»), прагне збагнути сутність люд­ських звичаїв (етосу), які, до речі, здавалися йому ірраціональними (норов людини — її демон).

Етико-політичне вчення Геракліта збагатило концепцію взаємин полі­тики і моралі констатацією відносності людських уявлень про справед­ливість та інші моральні чесноти, думкою про неприпустимість тиранії, про необхідність додержуватись законів полісу (номос). «Народ, — наголошував давньогрецький мислитель, — повинен битися за закон, як за власні стіни»48. Це, до речі, не заважало філософові з презирством ставитися до своїх співгромадян, до «більшості». Підставою такого ставлення було переконання філософа у «природній зіпсованості» людей. «Я ненавиджу не людей, а їхні пороки», — писав Геракліт у листі до Гер-модора. Випереджаючи відому тезу Т. Гоббса «bellum omnia contra omnes», філософ зазначав: «Усі вороги, ніхто не друг (іншому). Люди порочні, і не тільки поодинці, у своєму приватному житті, але й у своїй спільності, цілими державами».