|
Читайте также: |
Хату Надежди Криничної розвалював екскаваторник Андрій Дудка, присадкуватий, невисокий на зріст, із привітною білозубою усмішкою на замурзаному запилюженому обличчі і веселими очима, що лукаво виблискували з-під насунутої на лоба засмальцьованої кепочки. — Дребедєнь! Ми це за півгодини… Валять не будувать. Дребедєнь! Він служив колись під Москвою, привіз із армії це російське слівце і повторював його на кожному кроці. Андрій ловко орудував важелями, і слухняний ківш підчіплював знизу дах і тягнув на себе. І дах сповзав із хати, наче хвацько зсунутий набакир капелюх. І тут же розвалювався на трухляві крокви, гнилі дошки з неохайними шматками руберойду, що вкривав колись дах. Потім ківш підчіплював стіни, і вони валилися, здіймаючи куряву, із глухим стогоном. Здавалося, хата не хотіла вмирати, опиралася, ремствувала, протестувала. Але те тривало недовго. Справді, через якихось півгодини, а то й менше, на землі лежала вже безформна купа уламків. І лише піч вистромлювала з-під того мотлоху димар-шию. — Дребедєнь! Ну, Васько, розбирайте, — усміхнувся Андрій до тата. — Багато, звичайно, гниляку, але є дерево й нічогеньке. Буде й сарай перекрити. І взагалі у господарстві знадобиться. А хатнище я завтра під'їду й вивезу. Дребедєнь! Екскаваторник Андрій якось одразу засимпатизував Жениному татові, Василю Сергійовичу, перейшов із ним на «ти» і називав Васьком — вони були майже однолітки. Щоб розбирати і розтягати отой завал, треба було ломи, сокири. Тато побіг по сусідах позичати І прийшов уже не сам, а… з тим коротко стриженим беззубим дідком, якого зустріли хлопці біля цвинтаря і який розказав їм про Георгіївський монастир. Звали дідка Захар Антонович. Він позичив татові лома і дві сокири й добровільно зголосився допомогти у «демонтажі» хати (як висловився Женин дідусь) Якось так вийшло, що й керівництво «демонтажем» узяв на себе Захар Антонович Хоча тато спершу поставився до цього ревниво. Бо, як ви пам'ятаєте, любив сам «вирішувати питання». Але компетентність Захара Антоновича у цій справі дуже вже явно перевищувала татову. І тато змирився. — Оцю дубову шулу тягніть осюди, на цю купу, то згодиться — на стовпці для огорожі абощо, — командував Захар Антонович. — А це гнила соснина, піде на дрова, сюди її. А ви, хлопці, збирайте шеретівку і теж зносьте сюди. Тільки пильнуйте, щоб на гвіздок не нахромиться. Хлопці вперше чули слова «шула», «шеретівка» і позирали на Захара Антоновича з цікавістю. А дідусь так той просто був у захваті, раз у раз підморгував хлопцям і шепотів: — Га? Га? Колор-р-ритна фігура! Тато поправляв пальцем окуляри на носі й підморгував дідусеві: — Придивляйтесь, придивляйтесь. У п'єсу вставите. Та, незважаючи на допомогу Захара Антоновича й на те, що працювали дружно, впоратися з «демонтажем» до вечора вони не спромоглися. Вже й сонце сіло, а роботи ще було — гай-гай! — Гм! — тато почухав потилицю. — А завтра ж удень Андрій приїде вивозити хатнище. Ми ж домовилися… А останній автобус до електрички о пів на дев'яту. — А ви в баби заночуйте. Завтра неділя. З ранку до обіду й закінчимо, — сказав Захар Антонович. — Вона сама, місця вистачить. Та й у мене хтось може… — Та дома ж хвилюватимуться. Особливо через Вітасика… — А ви подзвоніть. Так несподівано, на радість Жені й Вітасику, вирішилося питання про ночівлю у Завалійках. Баба Секлета теж була задоволена. — О! І мені веселіше А то тільки з курями й балакаю. Поки тато дзвонив Вітасиковим батькам, баба Секлета зладувала на стіл. Дідусь заходився витягати з сумки свої харчі, та баба не дозволила: — Не ображайте! Ви мої гості. Я вас і частуватиму. — Та нам же стільки з дому надавали! — вигукнув дідусь. Але баба заперечливо похитала головою. Дідусь покірно зітхнув: — Куди ж його дівати? Пропаде ж. Така ж теплінь. Може, хоч у льох поставити? Баба якось дивно подивилася на дідуся. — Та поставити можна, тільки… — баба на мить затнулася. — Він може щось і забрати. — Хто? — спитав дідусь. — Та хто ж?.. Рукатий! — сказала баба. — Який «рукатий»? — здивувався дідусь. — Той, що забирає. Не знаєте? — докірливо мовила баба, наче дідусь виявив непростиме нерозуміння самоочевидної речі. Дідусь знітився і мовчки запитально перезирнувся з хлопцями. — А може й сусідка, — здвигнула баба плечима. — Яка? — Та… — баба явно не хотіла говорити. — Що у вас льох — спільний з кимось? — Та ні! Чого там спільний. Мій льох. — Він що — не замикається? — Замикається. Чого б це не замикався. Замок добрячий. І ключ оно на гвіздку. — То як же вона може забрати? — А хто її зна. Вчора ж забрала. І позавчора. — Що? — Позавчора сиру півтарілки. А вчора глечик молока. — А яка ж це така ловка сусідка у вас? — Та яка ж… Надежда… Кринична… — Що? — дідусь знову перезирнувся з хлопцями. Тепер уже розгублено. Хлопці роззявили роти. — Та вона ж, вибачте, померла десять років тому, — усміхнувся через силу дідусь. — Тож-то й воно… Ви, мабуть, думаєте — божевільна баба, несповна розуму. Склероз старечий… — Та ні, але… — дідусь зам'явся. — Ви, звісно, людина вчена… Але і я телевізор дивлюсь. І газети читаю. А ви думали! — баба переможно глянула не на діда, а чогось на хлопців. — Навіть серйозні академіки вважають зараз, що після смерті людини душа її не вмирає, а десь… я не знаю, як це називається… забула… розумне якесь слово є… — Але ж душа молока не п'є і сиру не їсть, — уїдливо докинув дідусь. — Не знаю… — зітхнула баба Секлета. — Але… тиждень тому наснилася мені покійниця… Надежда… Наче стоїть на вгороді, біля льоху, усміхається. І каже: «Скоро до вас, сусідко, прийду… Дивіться, щоб частуваннячко було гарне». І зникла. Ну, я не дуже на той сон зважила. Погода, думаю, зміниться… Небіжчики завжди на переміну погоди сняться. А оце позавчора спускаюся в льох по сир. Вареники з сиром на обід зварити надумала. Там у мене на ослінчику стояла повна тарілка сиру, мискою накрита. Підняла миску, глип — ні сиру, ні тарілки. Тю! Невже, думаю, такою стала забудькуватою. Спожила сир і забула… Розстроїлася трохи, бо ж на пам'ять поки що не скаржилася, навпаки, хизувалася навіть, що склероз мене ще не бере… Та не дуже й сумувала. Подумаєш, тарілка сиру. А оце вчора полізла знову — по молоко. Дивлюсь — стоїть на ослінчику тарілка порожня, без сиру. А глечик із молоком зник. Овва!.. І одразу той сон згадався. Про Надежду Криничну. — Може, хтось лазить у ваш погріб, — сказав дідусь. — Як же б він лазив? Двері міцні, на замку. Дірок у погребні нема. Тут прийшов тато. — Про що це ви? Йому розказали. — Гм, — поправив він окуляри на носі. — Інтересно. Ану ходімо глянемо на той льох. Пішли всі гуртом. Погребня була стара, вкрита мохом, але міцна, мурована, з дубовими, оббитими залізом дверима, на яких висів здоровенний, ще, мабуть, дореволюційний фігурний клепаний замок. Баба зі скреготом той замок відімкнула, зняла, і вони один по одному почали спускатися кам'яними сходами вниз. Стіни льоху теж були муровані, вкриті пліснявою, аж чорні, мокрі від сирості. — Скільки ж йому років, цьому льохові? — спитав дідусь. — Може, двісті, а може, й усі триста, — сказала баба. — В усякому разі мій дід казав, що його дід розповідав, як його дід у цьому льохові, хлопчиком будучи, від турків ховався. Тоді усю сім'ю їхню, крім нього, турки вирізали, бо тато його був сотником запорозьким. — Ич, який льох історичний! — сказав дідусь, і очі його при тьмяному світлі брудної, наче теж вкритої мохом лампочки, спалахнули вогнем цікавості. — Тут вам, папа, матеріал для нової п'єси буквально на кожному кроці, сам у руки лізе, — не без іронії сказав тато. Льох був великий, довгастий, і дальній його кінець тонув у напівтемряві, оскільки лампочка світилася біля входу. Але можна було розрізнити, що там стояли бочки з квашеною, мабуть, капустою, солоними огірками абощо. А далі, відгороджена почорнілими дошками, горою була насипана картопля. — Може, хтось там ховається? — сказав дідусь. — Заліз і сидить, на сир та молоко чекаючи. — Підіть подивіться, — стенула баба Секлета плечима. — Але звідки б йому узятися, тому «хтосю»? Я розчиненого льоху не залишаю. Тато все-таки поліз, усе обдивився, за кожною бочкою помацав, навіть картоплю у кількох місцях розгріб. — Ні! Нема нічого. — Я ж казала. Баба полізла нагору першою. 
— Гадаю, що все це бабині балачки, — півголосом сказав тато. — Щось у неї в голові зсунулося від старості, і їй здається, наче хтось її продукти забирає. Від склерозу таке буває. В містику я не вірю. — Хтозна, — непевно відказав дідусь. — В усякому разі продукти поставимо. Хай краще Надежда Кринична скористається, ніж зіпсується до ранку. — Абсолютно правильно, — сказав тато. — Біжіть, хлопці, несіть наші сидори. Женя й Вітасик збігали до хати, принесли сумки з продуктами, їх поставили на ослінчику посеред льоху. Потім усі вийшли, і баба замкнула льох на замок. Тато, а за ним і дідусь по черзі помацали замок. Було замкнено. Жодних сумнівів. Тільки після цього пішли вечеряти. Розділ VII
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 72 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |