Читайте также:
|
— Я розпитав по своїх каналах — під прізвиськом Мадам Дисконт жодної перекупки, скупниці краденого у нашому місті не зафіксовано В усякому разі ніхто такого прізвиська не чув. — Це ще не значить, що нема. Відсутність інформації ще не доводить відсутності суб'єкта. Капітан Попенко скривився: — Стьопо, ти мене ображаєш. Мої клієнти знають усіх (повторюю — всіх!) більш-менш професійних скупників краденого. Дешевий товар береться не з повітря — він спершу повинен десь зникнути. А Мадам Дисконт, як було сказано, може дістати все — і зовсім дешево… Отже, вона мусить бути зв'язана з моїми клієнтами. — Логіка є. Але… Невже Вася мені збрехав, вигадав неіснуючу Мадам Дисконт? — Не думаю. Що це йому дає? Людина, яка не відчуває своєї вини, має «залізне» алібі, ніколи не стане брехати. Бо брехня завжди може підвести, ускладнити становище. — Тоді треба вважати, що Вася Забарило причетний до справи і хоче заплутати слідство, спрямувати його не в той бік. — І це не виключено. Але давай подумаємо — що дає вигадана постать старої перекупки? — Стривай! Якщо Мадам Дисконт справді існує, Іра Іващенко може про неї знати. Кому-кому, а нареченій Жора міг щось купувати через ту Мадам. — Молодець, пане Горбатюк! Професор Китайгородський мав рацію — ви маєте хист до криміналістики. Здавалося б, елементарне міркування, лежить на поверхні, а мені якось не одразу спало на думку. Дійте, Степане Івановичу! …У приймальній комісії було, як завжди, багатолюддя і штовханина. Оскільки капітана Горбатюка цікавило тільки оце одне конкретне питання, він вирішив не чекати кінця робочого дня і поговорити з дівчиною не відкладаючи. Ірина зустрілася з ним очима і завмерла. Були в її погляді і чекання, і надія, і страх. — Можна вас на хвилиночку? — тихо спитав він, підійшовши до столу. — Так, так, — хвилюючись, сказала вона. Вони вийшли в коридор і підійшли до вікна. — Ну що?! Що?! — тремтячим голосом спитала вона. — Поки що нічого конкретного, — сказав капітан якомога спокійніше. — Просто мене цікавить одне невеличке питаннячко. Скажіть, ви чули коли-небудь від Жори про Мадам Дисконт? — А що? Вона під підозрою? Так? — Значить, чули. Хто вона? Адресу, телефон можете сказати? Дівчина розгублено здвигнула плечима: — Ні-ні. Не знаю. — А де хоч вона живе? В якому районі? Описати її можете? — Ні. Я ніколи її не бачила. — Але ж ви знаєте про неї? Що ви про неї знаєте? — Що вона може дістати різні потрібні речі. За смішні гроші… А що, що вона зробила? Чому ви про неї питаєте? — У Жори були коли-небудь конфлікти з нею? — Конфлікти? По-моєму, ні. Навпаки Жора казав, що вона добре до нього ставиться. Але… чогось не захотів мене з нею знайомити… А що сталося? Що таке? — А чого він не захотів вас знайомити? — Сказав: «Навіщо вона тобі? Ти людина зовсім іншого середовища. Вона буде тебе шокувати. Є люди, знайомство з якими не прикрашає». — Але ж сам він підтримував з нею зв'язки… — Ну… це його давня знайома. — Ще з тих часів, коли він перебував не в дуже вишуканому товаристві? — Мабуть. А що все-таки… — вона вже вкотре вичікувально глянула на капітана. — Справа в тому, що Мадам Дисконт бачили в машині Лук'яненка напередодні його зникнення, чотирнадцятого числа. – І все? – І все. Але цього досить, щоб у ситуації, що склалася, зацікавитися Мадам Дисконт. — Боюся, що ця версія не дасть очікуваних результатів. — Чому? — Мабуть, Жора зустрівся з нею, щоб купити мені якийсь подарунок. Через два дні був мій день народження. — Можливо. Але я все одно хотів би її розшукати. Тим більше що це його знайома з тих часів. Скажіть, а де Жора записував телефони? У записнику чи вдома у нього була телефонна книжка? – І в записнику, і книжка, здається, вдома є… Червона така. — Я міг би зазирнути в неї? — Авжеж. Ви ж знаєте, ключ у сусідів. Ваш товариш уже оглядав кімнату. — Я не хотів би сам шукати. Якби ви мені допомогли, був би вам вдячний. — Ну, гаразд. Я попрошу, щоб мене підмінили на годинку. Щоб вам не чекати. …У телефонній книзі номера Мадам Дисконт не було. Розділ XII
Глухонімий в електричці. Кафе-експрес «Барабашка». Несподівана зустріч. «Все воно підозріле»
Ще коли вони першого разу їхали електричкою у ті Завалійки (точніше, електричкою до Соколівки, а там уже автобусом), то Женя й Вітасик добре запам'ятали глухонімого «продавця долі», як назвав його Женин дідусь. Він був не дуже високий, але широкоплечий, майже квадратний і мускулястий — самі м'язи. З незворушним виразом обличчя він ходив по вагонах і мовчки роздавав усім пасажирам пачки великих фотокопій ікон, церковних календарів, якихось цілющих рецептів, а головне, гороскопів, за якими можна було дізнатися про свою долю Потім, через п'ять хвилин, він так само ходив і мовчки збирав ті фотокопії, а хто вирішував щось купити, він на пальцях показував, скільки карбованців то коштує. Найбільше купували гороскопи, тому дідусь і назвав його «продавцем долі». Жені хотілося, щоб вони теж купили гороскоп, але тато й дідусь іронічно скривилися і похитали головами. — То, Женю, для темних розумом. Якби хтось побачив, що я таке купую, мене б уся преса на глум підняла, — тихо сказав дідусь. Вони не купили нічого. «Продавець долі» ковзнув по них недобрим поглядом. І Женя той погляд запам'ятав… Дідусь недарма увійшов у компаньйонство зі своїм зятем. Василь Сергійович Кисіль був людиною діловою і питання таки вирішувати вмів. Повернулися вони із Завалійок у понеділок вранці, а вже у вівторок тато завозив на ділянку першу партію блоків під фундамент. Женя упросив тата знову взяти їх із Вітасиком. Василь Сергійович погодився. Літо… Канікули… Все одно хлопці байдикують. Хай проїдуться на КАМазі. Їм же цікаво. Цікаво було не лише їхати на здоровенницькій машині, а й побувати на заводі ЗБК (залізобетонних конструкцій). Хлопці звикли, що завод — це корпуси, цехи, в усякому разі дах над головою. А тут ніякого даху не було. Просто неба їздили по рейках два велетенські крани, наче дві гігантські літери П. Вони раз у раз, чіпляючи гаками, підіймали бетонні блоки або конструкції і переносили їх на вантажні машини, що вишикувалися в чергу. Гули машини, лаялися шофери, залізно брязкали й гуркотіли крани… Було весело й цікаво. Женя й Вітасик сиділи у просторій кабіні КАМазу, обклеєній кольоровими фотографіями дівчат у купальниках, і відчували себе майже дорослими. Для семикласника це прекрасне, хвилююче відчуття. А потім вони їхали через усе місто, аж поки не виїхали на автотрасу. Шофер Гриша, кругловидий, чорнявий, із тонкими кавказькими вусиками, ввімкнув радіо, і кабіна наповнилася солодкими звуками італійської музики Це ще більше додало хлопцям радісного піднесення. Вони щасливо перезиралися і раз у раз крутили головами, поглядаючи на дорогу. — Ой! Дивіться! — вигукнув раптом Женя. — Що це? — стрепенувся Вітасик. Край шосе стояв на таких самих бетонних блоках, які вони везли в машині, голубий залізничний вагон. Над вікнами уздовж всього вагона червоною фарбою було написано: «„Барабашка“ запрошує гостей!» — Ловко придумали! — усміхнувся тато. — Недавно поставили, — сказав шофер Гриша. — Місяць тому я тут їхав, іще не було. — А що це? — знову запитав Вітасик. — Кафе, — сказав тато. — А чому «Барабашка»? — спитав Женя. — Не знаю. Будемо їхати назад, заїдемо. Мені самому цікаво Це ж треба — «Барабашка»!.. Просто переслідує нас, — і тато розказав шоферові їхню пригоду з бабиним льохом. Гриша похитав головою, поцокав язиком і розповів про кілька таємничих випадків, що сталися у Москві, Одесі й Саратові. Ніхто шофера не перебивав, хоча випадки ті були відомі навіть Жені й Вітасику — про них багато писалося й говорилося по радіо й телебаченню. Крана ні по дорозі, ні в селі, як планувалося, знайти й умовити не вдалося, і розвантажував блоки все той-таки екскаваторник Андрій Дудка. Він зняв зі своєї «Бєларусі» ківш, почепив троса з двома гачками, й екскаватор перетворився на міні-кран. Але той «міні» знімав із машини «демблоки», як охрестив їх Андрій, не гірше за оті заводські «максі». Спостерігати за просто-таки ювелірною роботою Андрія було дуже цікаво, проте хлопцям нетерпеливилося поїхати швидше назад у той незвичайний кафе-вагон на шосе. Тим більше що бабисеклетин «барабашка», що мешкає льоху, більше не озивався. Повернув порожній глечик із-під молока і більше нічого не чіпав. Поверталися саме в обід. Отже, інтерес до «Барабашки», який «запрошує гостей», підсилився ще й апетитом. Дуже хотілося їсти. Біля голубого вагона стояла на узбіччі невелика світла машина якоїсь невідомої іномарки, котрої не зміг визначити навіть шофер Гриша До деревця край дороги був прихилений мотоцикл, на багажнику якого була прив'язана велика сумка «Адидас». Це свідчило, що «Барабашка» гостей приймає. Блоки, на яких стояв вагон, піднімали його над землею досить високо, і до дверей вели лункі залізні сходи з поручнями. 
Коли хлопці з дорослими почали підніматися, сходи загули, і в одному з вікон кафе-вагона з'явилося жіноче обличчя з пильним поглядом. З'явилося й одразу зникло. У коридорі їх зустріла молоденька фарбована офіціантка у білому фартушку. — Заходьте! Будь ласка! Добрий день! — без зупинки звично протарабанила вона, ввічливо усміхаючись. Купе були без дверей і без верхніх полиць. Між нижніми полицями стояли довгасті столики. — Салат, борщ, шашлик, солодка вода, — так само без зупинки протарабанила офіціантка. — Годиться! — кивнув тато. — На всіх! Офіціантка гайнула туди, звідки линула неголосна музика. Спершу здалося, що, крім них, у кафе нема нікого. Але за хвилину з сусіднього купе почувся жіночий голос: — Ну, гаразд! Будемо прощатися. Ще хтось під'їхав. Я посиджу, доїм, а ти давай… Значить так — роби що хочеш, але щоб було… Завтра приїду, — в останніх словах була погроза. Чоловічий голос промимрив щось дуже тихо — нічого не можна було розчути. — Ну, йди, йди! — нетерпляче промовила жінка. З сусіднього купе вийшов і швидко попрямував до виходу чоловік. Женя й Вітасик від подиву роззявили роти. Це був глухонімий з електрички — «продавець долі». На сходах загримотіли кроки, двері відчинилися, і вагон сповнився дзвінкими веселими голосами. Гамірлива молодіжна компанія пройшла повз їхнє купе, повз сусіднє й подалася далі вглиб вагона. — Ти бачив, бачив? — збуджено спитав Женя тата, який, чекаючи їжі, заглибився у газету. — Що? — не второпав той. — Глухонімого! З електрички! «Продавця долі»! — Ні! — здивовано мовив тато: читаючи газету, він нічого не бачив і не чув. — Ех ти! — з досадою сказав Женя. — Он подивись — він сідає на мотоцикл. — А-а… справді, — визирнувши у вікно, сказав тато. — Ну і що? — Вона ж із ним розмовляла! — стишивши голос, зашипів Женя. — Значить, він не глухонімий. — А-а… — зрозумів нарешті тато. — Ну… це не обов'язково… Деякі глухонімі зчитують з губів. У коридор вийшла з сусіднього купе і обвела їх пронизливим поглядом немолода вже, але по-молодому фарбована жінка у джинсовому костюмі і темних окулярах. Штани так щільно обтягували її пишні форми, що було дивно, як витримував і не обривався єдиний фігурний металевий ґудзик, на якому вони трималися. Здається, вона чула їхню розмову. Але не промовила ні слова. Одвернулася і швидко пішла до виходу. Крізь вікно вони бачили, як вона сіла у світлу машину невідомої іномарки і різко зрушила з місця, одразу набравши швидкість. В цей час офіціантка вже принесла велику тацю і почала розставляти на столі салатики, «Фанту» і борщ. — Скажіть, будь ласка, а чому ваше кафе так дивно називається? — спитав тато. — А це ми придумали. Для реклами, — усміхнулася офіціантка. — Знаєте, зараз усі цікавляться різними такими… неймовірностями. Ну і… Василь Сергійович пильно подивився на неї: — Тільки для реклами? І ні з чим реальним це не пов'язано? — А ви що думали — у нас тут справді домовики борщ варять? — очі її дивилися насмішкувато. — Хто його зна… Покуштуємо, тоді скажемо. Все залежить від того, який він на смак. — Клієнти не скаржаться. — Мабуть, у вас є вже постійні? — Ну, ми ще тільки три тижні як відкрилися Але хто в нас побував — не минає. Особливо водії дальніх рейсів. — Скажіть, а ви не знаєте, хто та дама і той чоловік, що сиділи у сусідньому купе? Щойно пішли. — Ні Не знаю. Звідки мені знати? Клієнти своєї біографії мені не розказують. От що б я могла сказати, наприклад, про вас, якби спитали? Симпатичний мужчина — та й годі. Тато почервонів. Чоловіки, як і жінки, небайдужі до компліментів, і компліменти їх обеззброюють. — Він, здається, глухонімий?.. — переборюючи ніяковість спитав тато. — Хто? — наче не розуміючи, спитала офіціантка. — Ну той… із сусіднього купе. — Не знаю. Я з ним не розмовляла. Пробачте, мені треба взяти замовлення. Смачного! — і вона поспішила до галасливих прибульців, що вже виявляли нетерпіння у кінці вагона. — Ану вас із вашим глухонімим! — буркнув тато до хлопців. — Мусив через нього пекти раків. — А по-моєму, вона їх знає, — сказав Женя. — Ага! — кивнув Вітасик. — І мені здалося, — несподівано сказав шофер Гриша. — Ну й що, як знає? — тато чомусь роздратувався. — Чому вона мусить усім доповідати!.. Люди роблять свій бізнес, і нічого встромляти носа у чужі справи. Давайте їсти, а то борщ прохолоне. Вони вже доїдали борщ, коли раптом перед їхнім столом з'явився високий худорлявий юнаку білому халаті і білій кепочці. З тацею, на якій апетитно парували шашлики. — Добрий день! Вас вітає кухар «Барабашки». Ну, як борщ? — привітно усміхнувся він. — Чудовий! — щиро вигукнув Василь Сергійович, і всі дружно закивали, підтверджуючи. Борщ справді здався їм дуже смачним. — Приходьте ще, — задоволено сказав кухар, розставляючи шашлики і забираючи порожні тарілки від борщу. — Смачного!..З вас… — він подав рахунок. — Якщо без здачі, гроші залиште, будь ласка, на столі. І ще раз привітно усміхнувшись, так само швидко зник, як і з'явився. — Ну й ціни! — похитав головою шофер Гриша. — Що ти хочеш — комерція! — намагаючись показати, що йому байдуже, сказав тато Женя зі співчуттям подивився на нього. Шашлик їли мовчки. Офіціантка так і не з'явилася. Коли вони від'їхали від «Барабашки», Женя нарешті не витримав: — І все-таки підозріло. Той кухар приносив шашлики не тільки, щоб спитати, чи сподобався борщ… Я певен. — Хотів на нас подивитися — що за такі цікаві, — сказав Вітасик. — Офіціантка, мабуть, побоялася далі балакати, щоб не проговоритися. Тато нічого не відповів. — А джинсова дама чогось вертається, назад їде, — раптом сказав Гриша. Вони ледве встигли помітити, як повз них промчала зустрічна світла машина невідомої іномарки… Розділ XIII
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 87 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |