У Васі Забарила був розплющений, скривлений набік ніс, презирливо стулені губи й нахабні, зухвалі очі переможця. — Пробачте, що турбую, — почав капітан Горбатюк. — Але мені потрібна деяка інформація про Жору Лук'яненка. Мені сказали, що ви з ним дружили, мешкали в одній кімнаті. Я веду справу про його зникнення. — Зникнення? — перепитав Вася, але капітанові здалося, що Забарило вже знає про те, що трапилося з Жорою. — Так. Кілька днів тому. Лук'яненко, не попередивши нікого, навіть свою наречену, з якою мав іти в той день у театр, несподівано зник. Оголошений розшук. — А… а при чому тут я? — почервонів Вася. — Ні-ні. Ніхто на вас нічого не думає. Просто оскільки ви дружили з Лук'яненком, я хотів би… — Що? — Ну, щоб ви розказали трохи про нього. Що це був за хлопець. Якої ви про нього думки. Чи були в нього зв'язки у злочинному світі. Чи могли б ви назвати когось, у кого були б підстави звести з Лук'яненком рахунки. Ви ж розумієте, коли людина так раптово зникає, починаєш думати про найгірше. В очах Забарила враз зникла зухвалість, натомість застиг переляк. — Я… я нічого не знаю… Я… — Не хвилюйтесь. Може, якраз те, що мене цікавить, ви й знаєте. Коли люди товаришують, живуть в одній кімнаті, між ними встановлюється певний ступінь довіри. Не думаю, що Лук'яненко приховував від вас своє минуле. — Ну… не приховував. Всі знали, що він був у тюрязі. Не лише я… — А що, він вам розповідав про своїх кримінальних дружків? Чи не згадував когось, з ким у нього були негаразди, конфлікти? Може, йому хтось погрожував. Злодії не люблять тих, хто «зав'язує». — Взагалі-то якісь розмови були, але конкретно не пригадую. Я ж не думав, що ви питатимете. А то б записав, — він фальшиво засміявся. — А чи були в нього з кимось сутички? Він же займався боксом, міг когось ударити, побити… А коли людину побили, та ще й привселюдно, та ще й незаслужено, та ще й, припустімо, у присутності дівчини, яка подобається… І бажання помститися може визрівати роками. Кажучи все це, капітан пильно дивився на Забарила і помічав, як на його очах змінювався вираз обличчя Васі. Він уже був блідий як стіна, губи його тремтіли. — Вам… вам хтось сказав? — хриплим голосом спитав нарешті Вася. — Що? — наче не зрозумів капітан. — Ну… про нашу сутичку… в ресторані? — Ні. Ніхто нічого не говорив. Вася скреготнув зубами: — Все одно… скажуть. — Про яку це ви сутичку? Що — ви з Лук'яненком билися? — Та ні… — Забарило опустив очі. — Я його не вдарив ні разу. А він мене аперкотом звалив на підлогу. Але… але я сам винен. — Тобто? — Ну, були ми під газом, особливо я. Взяв грам вісімсот. А там сиділа компанія… Очкариків, студентів. Сміялися… Мені здалося, що з мене. Я підійшов і хуком одного, другого. Жора мене схопив, хотів зупинити, я вирвався і — до третього… Ну, і тут він мене… — Ясно. — Нічого не ясно. Ви можете думати, але я на Жору зла не держу. Звичайно, дружба після цього розпалася, проте я ніколи… ви що? Вік баті-мати не видать! — він черконув себе рукою по шиї. — У таких випадках завжди запитують: де ви були, що робили п'ятнадцятого числа, коли зник Лук'яненко? Коли востаннє бачили його? Забарило на мить застиг і раптом прояснів, усміхнувся: — А справді!.. Я ж його бачив… Тринадцятого… Ні! Чотирнадцятого, в неділю. Точно. Він їхав на своїй «Тойоті» по Володимирській. По-моєму, і він мене побачив. Але одвернувся. Може, тому, що поряд із ним сиділа дама… А п'ятнадцятого… п'ятнадцятого я був на тренуванні. Можете перевірити. Цілий день. По неділях у мене завжди тренування. І нагрузочка будь здоров… Отже — алібі! — він чогось робив наголос на останньому складі, але промовив це слово з неприхованим торжеством, наче підкреслюючи, що підозра на нього не може впасти аж ніяк. — А даму, що сиділа поряд із Лук'яненком, ви знаєте? Це була його наречена? Іра? Забарило знову застиг, але цього разу спантеличений, розгублено кліпаючи очима. — Тільки не кажіть, що ви її не знаєте, — усміхнувся капітан. — Бо я вам не повірю. Для цього й детектор брехні не потрібен. Вираз вашого обличчя надто промовистий. Вася почервонів. Але відповідати не поспішав. — Будь ласка! Я чекаю, — сказав Горбатюк. — Це була Ірина Іващенко? — Ні, — неохоче вичавив з себе Вася. — А хто? — Одна знайома… Але ви не думайте… Стара тітка. Навіть бабця. Хоч і молодиться. Років шістдесят. — Як її звуть? — Я… я не знаю. — Кажете, знайома. І не знаєте. Дивно… — Це Жорина знайома. Він називав її Мадам Дисконт. — Де вона працює? — По-моєму, ніде. Але дістати може все на світі. І за вельми пристойну, необтяжливу ціну. — Перекупка? Краденим торгує? Чи це контрабанда? — Даремно я вам сказав! — з досадою махнув рукою Вася. — От уже… Не можете! Одразу статтю шити треба. — Ви щось у неї купували? — Купив… Запчастини для машини. Дуже вигідно… Ще й у ніжки поклонився. Але наводити на її квартиру не буду. Й адреси не скажу. Не робіть із мене стукача. — Шановний! — обурився Степан Іванович. — Ви на хвилинку забуваєте, що йдеться, можливо, про тяжкий кримінальний злочин. Імовірніше за все — про шантаж із погрозою вбивства. І кожна ниточка у цій справі може бути вирішальною. Вхопившись за неї, можна витягти людину з того світу. — Мадам Дисконт такими справами не займається її справа — комерція. — Там, де така дивна комерція, близько й до злочину. — Все! Більше я не скажу нічого. Адреси я не знаю. Запчастини вона привезла мені в скверик. А видзвонив її Жора. Отже, я й номера телефону не знаю. Все! Вибачайте! Забарило говорив неправду. Очевидно, у неї на квартирі він був і адресу знає. Але, скільки не вмовляв його капітан, скільки не переконував, все марно. Тут Вася виявив весь свій боксерський характер і стійко «держав удари». А може, він просто боявся сказати адресу? Так чи інакше Мадам Дисконт треба було знайти обов'язково. Розділ X
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 19 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |