Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Дружина капітана Попенка просить допомоги. Дивна крадіжка в музеї

Читайте также:
  1. Дві версії капітана Горбатюка
  2. Законодавство і нормативні акти України щодо права на одержання медичної допомоги.
  3. Понятие и состав земельных правоотношений. Нужно спросить надо ли субъекты и объекты или нет.
  4. Тема: Подання першої долікарської допомоги.

Дружина капітана Попенка, Наталя Тимофіївна, працювала старшим бухгалтером у міськвиконкомі, вважалася дуже кваліфікованим спеціалістом, і її часто запрошували робити ревізії у різних організаціях. Після ревізій вона завжди розказувала чоловікові про результати, радилася, часто просила навіть допомогти. Бо ж Анатолій Петрович був, можна сказати, «професором» у своїй справі. Та цього разу вона чогось мовчала. — Що там у тебе? — поцікавився капітан. — Та нічого, все гаразд, — одвела очі дружина. Він ніжно поклав їй руку на плече: — Наталочко!.. Ти ж не вмієш говорити неправду. Щось у тебе не станцювалося?.. Не вийшло? Припустилася помилки?.. З кожним буває. Давай удвох поміркуємо… — Та ні, Толю, у мене все гаразд. Чесне слово! — вона подивилася на нього прохальним поглядом: не питай, мовляв, будь ласка. — Жалко? — зрозумів він. — Жалко, — зітхнула вона. — Дуже гарний чоловік, цей директор музею. І весь колектив гарний. Такі дівчата!.. Працюють за копійки, а так викладаються, стільки сил віддають!.. — Велика недостача? — Та є… — Наталя Тимофіївна знову зітхнула. — Вони когось підозрюють? Вона мовчки знизала плечима. — А що пропало? — Одяг, намисто, старовинні жіночі прикраси. — Одяг теж жіночий? — Як ти догадався? Жіночий. Тільки, — підтвердила Наталя Тимофіївна. — Здебільшого вишивані сорочки, білизна, спідниці. Причому дивна річ. Поряд лежала дуже коштовна інкрустована козацька зброя, ціни нема, її не взяли. А нічні жіночі сорочки латані-перелатані, під руками розлазяться, вкрали. — А нащо жінці зброя? Жінки на зброї не розуміються. — Ти думаєш, то жінка? — А ти що думаєш? Вона знову знизала плечима. — А коли помітили пропажу? — спитав Анатолій Петрович. — У тому-то й справа, що взагалі не помітили. І не знають, коли це сталося. Тільки ревізія виявила. — Гм, — він замислився. — Що ж у них за порядки? Зникають музейні експонати, а вони навіть не помічають. — Там стільки того старовинного одягу, що можна й не встежити. — Одне з двох — або хтось зі своїх тихенько виніс, або… — Ні-ні!.. Зі своїх ніхто не взяв, я певна. Вони з таким трудом все це збирають, їздять по глухих селах… Та й нащо воно їм? Зараз усього цього не носять. А дівчата молоді. Цінність все це має тільки музейну. Таке воно дрантя. — І нічого підозрілого дівчата не помічали? — Взагалі-то був у них один підозрілий відвідувач тижнів три тому. — Чим же він підозрілий? — Два дні поспіль приходив у музей — І все? — Ну, ти ж знаєш ті етнографічні музеї народного побуту. Крім організованих туристичних екскурсій, відвідувачів майже нема. Порожньо. А тут два дні підряд. Причому глухонімий. — Глухонімий? — Так. Кремезний, невисокий на зріст, але дуже широкоплечий, майже квадратний. Обличчя похмуре, очі вовкуваті. Побачивши його на другий день, дівчата спробували заговорити до нього, він тільки замахав руками й одразу пішов. — Ну що ж, це вже версія. А як у них охороняється музей? — Як усі музеї. Сигналізація. Міліціонер. – І сигналізація була справна? І міліціонер не заснув? — В усякому разі до сьогоднішнього дня жодного натяку на крадіжку. — Гм… Натяку нема, а крадіжка є… — Директор такий розгублений, — зітхнула Наталя Тимофіївна, — що мені боляче на нього дивитися. — Звичайно, було б краще, якби пропажу помітив він сам, а не ревізія. — Такий хороший дядько! Всього лише рік як директорствує, а експонатів у музеї збільшилося на третину. Дитинка нещодавно народилася. Третя. Уявляєш? Троє дітей зараз — це подвиг. — Для людини з такою зарплатнею — справді… — Я знаю, про що ти думаєш… Ні! Такі люди як він на злочин не підуть ніколи. — Але об'єктивно відповідати йому доведеться. Чи ти хочеш… — Анатолій Петрович вичікувально подивився на дружину. — Навіть якби я й хотіла, то приховати цього просто не можу. Ревізія комплексна, нас кілька людей… — А що ж ти хочеш? — Я хочу… — вона подивилася так благально, що він усе зрозумів. — Поки ми не склали акта, поки ще не пізно… може, ти подивишся своїм досвідченим оком… Може, є докази того, що відбулася крадіжка, що це зробив хтось сторонній… Толю! Він усміхнувся: — Ех, жінки, жінки! Ну й логіка. Спершу не хотіла говорити нічого, а тепер просить. — Та чого там не хотіла… Я ж знала, що ти… — вона не договорила, а просто обняла й поцілувала його… Музей містився у старій католицькій церкві з високими, вузькими вікнами, крізь які пролізти було абсолютно неможливо Масивні різьблені двері були непошкоджені. Сигналізація в порядку — діяла безвідмовно. Капітан Попенко обстежив будівлю дуже уважно, — що називається, зазирнув у кожну шпарку. Слідів проникнення ззовні — аніякісіньких. Директор музею (справді симпатичний і щиро засмучений), а також дівчата-співробітниці (теж симпатичні й розгублені) дивилися на Анатолія Петровича з чеканням і надією. Так само, як і його дружина й інші члени ревізійної комісії. Йому й самому щиро хотілося знайти якісь сліди. Але зачепитися було ні за що. У кутку коридора стояла швабра, а біля неї відро, в якому лежала ганчірка. Капітан Попенко в задумі подивився на нього. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Обернувся й зустрівся очима з жінкою у хустині. Очі її були такі страдницькі й такі перелякані, що йому аж кольнуло в серці. Наступної миті вона схопила відро, швабру й задріботіла геть. — Ваша прибиральниця? — глянув капітан на директора музею, що ходив за ним по п'ятах. — Ага. Фрося. Нещасна жінка. — Що таке? — Син у неї пропащий — наркоман, алкоголік. Мучиться вона з ним. Усе, що заробляє, віддає йому. Утрьох місцях прибиральницею робить. І така добросовісна. По кілька разів воду міняє, коли підлогу миє. А кран у дворі… Ні-ні! На неї й не думайте. Вона весь час на очах. Прибирає зранку, коли ми всі вже на роботі. Бо їй же ще у два місця треба. — Можна мені з нею поговорити… без свідків? — несподівано спитав Анатолій Петрович. — Будь ласка, — розгублено знизав плечима директор музею. — Але… я вас запевняю… це свята людина. Будьте з нею делікатні. — Невже ви такої поганої думки про мене? — Ні-ні, але… Ідіть у мій кабінет. Я її зараз гукну. Кабінетом той невеличкий закапелок за дерев'яною перегородкою можна було назвати виключно з поваги до директора музею. В ньому вміщався тільки маленький письмовий стіл, сейф і два стільці перед столом. Анатолій Петрович сів на один зі стільців і почав чекати. Чекав хвилин п'ять. Нарешті двері прочинились, і вона зазирнула — бліда, з неприродно розширеними зіницями. — Заходьте, заходьте, — якомога привітніше сказав капітан підводячись. — Сідайте. Було так тісно, що коли вони сіли, то майже торкалися колінами. Анатолію Петровичу здалося навіть, що він чув, як шалено б'ється її серце. — Фросино Миколаївно, ви не хвилюйтесь. Я певен, що ви добра і гарна людина. І я щиро співчуваю вам… Для матері немає більшої кари, ніж дивитися, як на очах гине дитина. Хай навіть ця дитина вже доросла, вона все одно лишається дитиною для матері. Зморшкувате, у червоних прожилках обличчя прибиральниці закам'яніло, очі наповнилися сльозами. — Я розумію, мати заради сина ладна на все, — вів далі капітан. — Це святий закон життя. І кожній матері здається, що існує лише вона і її дитина. Але у світі є ще й інші матері й інші діти. І буває так, що мати, дбаючи про свою дитину, робить нещасними інших дітей. Сльози вже текли по її щоках без упину. — Фросино Миколаївно, я заздалегідь прошу у вас пробачення. Можливо, я помиляюсь. Але я слідчий. А коли у слідчого виникає якась думка, підозра, він повинен перевірити — або підтвердити, або спростувати її. Я ще раз прошу пробачення, але скажіть мені тільки одне… Я повірю вам на слово й більші нічого не питатиму… Ви виносили у відрі з водою наче ганчірки і ховали десь у дворі, а потім забирали? Так? Вона сховала обличчя в долоні і заплакала вголос, причитуючи: — Боже мій!.. Боже мій!.. Він мовчки чекав. Нарешті вона відняла руки від очей і подивилася на нього скрушно, приречено: — Не дай Боже вам такої долі, яку мене!.. Мені вже все байдуже. Тюрма так тюрма. Смерть так смерть. Все краще, ніж таке животіння. — І кому ж воно було треба — оте древнє лахміття? — Я сама не знаю. Але він платив за нього як за нове. — Хто? — Гугнявий. — Гугнявий? — вражено перепитав капітан. Розділ XIV




Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 24 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав