До обіду «демонтаж» Надеждиної хати закінчити не вдалося. Захар Антонович не прийшов — якась у нього виявилася несподівана, термінова справа: він ще вдосвіта поїхав на велосипеді в райцентр. І тато з дідусем удвох розтягали важкі колоди. Якби ж колоди хоч не були скріплені отими здоровенними іржавими залізними скобами. А то ж одбивати ті скоби була мука мученицька — так вони в'їлися в дерево. Тато з дідом тільки хекали й кректали. — Якби той Рукатий не харчі з льоху цупив, а шули нам допомагав розтягати, було б краще, — сказав тато. Видно, думка про таємничого «барабашку», що мешкає у льоху, не давала йому спокою. В обід приїхав Андрій Дудка. — О! Не впоралися? Я так і знав! — весело загукав він, скочивши з екскаватора і насуваючи на очі свою засмальцьовану кепочку. — Ну, нічого. Дребедєнь! До вечора впораєтесь, поїдете, а взавтра я сам без вас хатнище вивезу. Бо зараз чекати не можу. Обіцяв професору, який на тому кутку хату купив, яму викопати і піску завезти. Гараж він будує. А ввечері у сусіднє село на храм їду. Та ви не хвилюйтесь, все буде гаразд. — Та ви ж хоч із нами пообідайте, а то… — тато відчував перед Андрієм незручність, що не встигли впоратися. — Це можна! — погодився Андрій. — Тільки вибачайте, що у нас майже самі консерви. Ковбасу, сир, яйця «барабашка» вночі покрав. — Що?! Який «барабашка»?! Усі гуртом, навіть Женя й Вітасик, перебиваючи один одного, почали розповідати. Андрій тільки посміхався. — Дребедєнь! — сказав він нарешті. — То щось баба хімічить. Скільки живу, не було у нашому селі такого. Я й хату незамкнену лишаю, і ніхто нічого не бере. Дребедєнь! Але цього разу тато з Андрієм не погодився, хоча сперечатися не став. Після обіду знову взялися до роботи. Тато чогось скис і працював так мляво, що дідусь нарешті не витримав: — Васю, що це з тобою? Так нам знову ночувати доведеться. Тато загадково усміхнувся: — А я так і думаю. — Що? Що ти думаєш? — стрепенувся дідусь. — Ви поїдете, а я таки, мабуть, залишусь, переночую. — А на роботу? Завтра ж понеділок. Робочий день. — О шостій годині іде прямий автобус у місто. Якраз встигну. — Я тата самого не залишу! — вигукнув раптом Женя. — Я теж ночуватиму. — І я, — тихо сказав Вітасик. — Та ви що? — розгубився дідусь. — Папа, — схилив голову набік тато. — Ну, треба ж вирішити питання з тим Рукатим. Дідусь зітхнув: — Та якби ж воно вирішилось… А то… — Вирішиться! — впевнено сказав тато. Так несподівано, на радість хлопцям, вони затрималися у селі ще на одну ніч. Баба Секлета теж була задоволена: — Дуже добре! Може, хоч цю ніч вловите Рукатого. До вечора перетягли нарешті всі шули й шеретівки. Лишалася тільки піч із димарем та купище глини, битого тиньку й різного непотребу: якісь черепки, залізячки, ганчір'я. Хоча для хлопців тут траплялися вельми привабливі цікавинки. І вони потай відкладали під густий кущ бузку то іржавий ніж, то чорну чавунну пательню, то величезний дерев'яний гребінь (як пояснив дідусь — старовинний селянський інструмент для розчісування пряжі). — Я сьогодні ночуватиму в погребі! — рішуче сказав тато. Дідусь усміхнувся: — Хочеш-таки його впіймати? — Впіймати не впіймати, а пересвідчитися хочу. — Задубієте, — сказала баба. — У мене льох зимний, як ні в кого. — Ковдру добрячу дасте? — Дам. Тільки, боюсь, і ковдра не допоможе. Ви не знаєте мого льоху. — Я б теж з тобою поліз, — винувато сказав дідусь. — Якби не мій ревматизм… — А в мене ревматизму нема. Я… — почав був Женя, але тато його перебив: — Ні! Категорично — ні! Ні в якому разі Хочеш, щоб мене мама вбила?.. Запалення легень підхопити хочеш? — А ти? — Я загартований. Мені не буде нічого. Баба Секлета винесла з хати глечик із молоком. — Треба щось поставити. Свої харчі ви ж поїли. Тато загорнувся у ковдру і поліз у льох. — Коли що — кричи! Будемо гуртом рятувати, — сказав дідусь, вкладаючись на розкладушці під грушею біля льоху. Хлопці упросили, щоб двері веранди були розчинені навстіж. …Дідусь підхопився так рвучко, що ледве не впав з розкладушки. Двері льоху зі скреготом розчинялися. Дідусь потягнувся до сокири, яку завбачливо поклав на землі біля себе. Але так і не взяв. З льоху виліз тато. — А ну його к бісу! — цокаючи зубами, промовив він. — Хай горить той Рукатий-«барабашка» і все на світі. От клятий льох. До кісток проймає. Більше не витримав. — Іди лягай, грійся, — дідусь глянув на годинник. — Пів на другу. Ще чотири години можеш поспати. Я поставив на пів на шосту. Нічого підозрілого не було? — Абсолютно! Крім страшенної холодриги й сирості. Боюсь, що до вашого ревматизму додасться ще й мій… Женя й Вітасик прокинулися, коли вже зійшло сонце. Дідусь квапив їх, примовляючи: — Швиденько, швиденько! Вмивайтесь і стартуємо. Проспали. Не запікав мій електронний. Видно, я забув натиснути. Навіть снідати вже ніколи. Через півтори години будемо вдома. Там уже поснідаєте. — Та хоч молочка по кухлику випийте! Чого це натщесерце у дорогу вирушати? Не положено Ану, лізьте у льох скоренько! — наказала баба Секлета. Тато перезирнувся з дідом. Мабуть, в обох майнула одна й та сама думка. — Давай! Лізь! — кивнув дідусь. Коли тато виліз із льоху, на нього боляче було дивитися — такий розгублений і нещасний був у нього вигляд. — Що?! Нема?! — вигукнув дідусь. — Нема! — ледве вимовив тато. Розділ XI
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 75 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |