|
Читайте также: |
Тато нарешті додзвонився до дільничного міліціонера, пана Бодні Василя Захаровича. Розказав йому, збиваючись, проте, що сталося. — Ясно, — сказав пан Бодня. — Полізла в льох і не вилізла, десь зникла. А разом із нею зникло бабине зимове пальто, хустина і валянці. — Та не в хустині й валянцях справа! — скривився тато. — Не перебивайте! — обірвав його міліціонер. — Вам ясно одне, а мені інше. Так от… Слухайте сюди… Приїхати зараз не можу. У мене затримання. Затримання в мене. Розумієте? Іван Помпочка знову під мухою, ганяє сусідів, розмахує граблями. Продав, бач, хату батькову і гуляє… Сатана… Не можу, добродію! І так на одній нозі стою. Ви мене біля трубки на прив'язі, як теля, держите. А там уже кров, може, ллється… Може, він уже дістав когось тими граблями. Почекає трошки ваша дівчина разом із бабою Секлетою. Сказав! Усе! Затримаю Помпочку, одберу граблі, настрахаю, тоді приїду й шукатиму вашу дівчину, трясця її матері, знайшла коли зникати, як Помпочка сусідів ганяє… Чекайте! Все! — на цьому місці міліціонер, пан Бодня Василь Захарович, поклав трубку. Тато, хотівши щось сказати, так і застиг із роззявленим ротом. Лишалося тільки одне — чекати. Коли Василь Захарович упорає п'яного Помпочку — хто його зна. Такі речі не прогнозуються Може й півдня провозитися… Поки тато дзвонив, хлопці тинялися подвір'ям. Андрій із будівельниками не прийшли. Мабуть, на наряді зранку голова їм щось загадав робити, і вони затримувалися. Хлопці були зосереджені й мовчазні. Почували себе досить моторошно. Баба кудись подалася. Навкруги нікого. Здавалося, весь світ знелюднів. Лишилися тільки вони і ота страшна таємнича безвість, що живе під землею. Хоч би швидше прийшов тато!.. І чого це капітан Горбатюк не їде? Він же обіцяв. Та несподівано на їхню зелену, геть порослу споришем вуличку в'їхали червоні «Жигулі». Хлопці придивилися — за кермом сидів… капітан Попенко. Капітана Горбатюка поряд із ним не було. — Драстуйте, хлопці! — привітався Анатолій Петрович, вилазячи з машини. — Слухайте, а у вас тут не було вчора дівчини, такої гарної… Вони не дали йому договорити. Перебивши, почали розповідати. Вони ще не закінчили, як з'явився тато. — О, як добре, що ви приїхали! — тато приєднався до хлопців, і закінчували видавати інформацію уже втрьох. Анатолій Петрович спохмурнів: — А де ж це Горбатюк? Розумієте, вчора ввечері він до мене заходив, показував квитки, розповів, як їх баба знайшла у погребі, сказав, що наречена зниклого хлопця, якого ми розшукуємо, признала ті квитки, хотіла одразу їхати сюди, але він її відрадив. А сьогодні о сьомій прибігає до мене дружина Горбатюка: щойно, каже, дзвонила мати Ірини Іващенко, ну, дівчини отієї, — дочка вчора ввечері пішла, залишила записку: «Якщо не повернусь до ранку, повідомте капітанові Горбатюку…» — і телефон. «А де, — питаю, — Стьопа?» — «Хтось йому, — каже, — дзвонив на світанку, я крізь сон чула, кудись поїхав». — «Чи не та ж сама Іра?». — «По-моєму, ні. Якесь інше він ім'я називав». Не сподобалося мені це. Вирішив газонути у Завалійки. Виходить, недарма не сподобалося… А ну, показуйте ваш льох злощасний. Капітан Попенко вийняв із машини ліхтар, маленьку лопатку, топірець. Сказав: — Ви, хлопці, будьте нагорі, прикриватимете тили — коли що, верещіть, кличте людей. А ви, Василю Сергійовичу, допоможете мені. Треба буде там все поодсувати, все обстежити, всі стіни, долівку — все! І тато з капітаном Попенком спустилися в льох. Якісь хвилини було тихо. Тільки чулося глухе шарудіння. Видно, капітан із татом щось одсували. Хлопці напружено вслухалися. І от… — О! Що ж ви хочете?! — пролунав голос капітана Попенка. — Тю! Як же я не помітив?! Я ж кілька разів совав цю діжку! Незбагненно! — спантеличено вигукнув тато. Хлопці не витримали. Штовхаючи один одного, кинулися сходами в льох. У світлі потужного міліцейського ліхтаря за великою діжкою квашеної капусти у мурованій стіні льоху чорніла дірка три чверті метра завширшки. Капітан сунув ліхтар у дірку, потім повернув голову до тата: — Там лаз, а потім порожнина… Чи то підземна печера, чи коридор. — Лізьмо! — рішуче сказав тато. — Я-то полізу, а вам чого? — непевно спитав капітан. — Удвох безпечніше: я світитиму, а ви… Зброя є? — Аякже, — капітан витяг пістолет, клацнув затвором. — Ну, гаразд. Нате. Він передав ліхтар татові і поліз у дірку. Тато, присвічуючи ліхтарем, слідом за ним. Дорослі були так збуджені, що хлопців навіть не помітили. — Підземний хід! — ледь чутно прошепотів Женя, коли тато зник у проламі. — Тепер усе ясно! — прошепотів Вітасик. Оскільки хлопці в дірку лізти не наважились (та це було й нерозумно — вони б тільки заважали дорослим), нам доведеться залишити їх в льосі, а самим податися за капітаном Попенком і Василем Сергійовичем. Хто бував у Києво-Печерській лаврі, той легко може уявити собі підземні монастирські коридори. В такий коридор і вилізли капітан Попенко і тато Кисіль. — Погасіть ліхтар на хвилинку, — прошепотів капітан їх огорнула сира холодна темрява. Вони затамували подих, прислухаючись. Спершу не було чути нічого. Та от… Розділ XXVI
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 85 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |