|
Читайте также: |
Вступ. 3
Розділ І Загальна характеристика політичних ідей в Києво-Могилянській академії 4
1.2 Політичні погляди П.Могили. 5
Гетьман Пилип Орлик. 6
Розділ ІІ 8
Феофан Прокопович. 8
Висновки. 10
Література. 11
Вступ
Об’єкт:
Мета:
Завдання:
Розділ І
Загальна характеристика політичних ідей в Києво-Могилянській академії
Петро Могила 1632 р. заснував у Києві, історичному центрі української державності від часів княжої доби, Києво-Могилянську академію, як загальнонаціональний осередок духовності, який був і навчальним закладом, де формувалася церковна та світська національна еліта, і науковою інституцією, що об’єднувала тодішній український учений світ, і водночас центром мистецтв, що притягував до себе діячів культури, котрі творили літературу, живопис, музику тощо. Діяльність академії спричинилася до глибоких внутрішніх змін в українській церкві, до докорінних зрушень у способі мислення церковних і політичних діячів, до значного піднесення рівня православного духівництва, до розвитку професійної філософії, мовознавства, історіографії, риторики, мистецтва, до запровадження західних освітніх моделей, що сприяли вихованню нових, інтегрованих у тодішній європейський культурний процес, українських інтелектуалів, які поєднали знання спадщини княжої доби з надбанням західної вченості і, зберігаючи свою національну самобутність, жили духовним і політичним життям освічених європейців. [1]
Києво-Могилянська академія зробила значний внесок в розвиток політико-правової думки України. Тут не лише були добре обізнані з доробком у цій галузі своїх попередників (Станіслава Оріховського-Роксолана, інших ранніх українських гуманістів, діячів братств та Острозького культурно-освітнього осередку), а й ретельно вивчали західноєвропейську спадщину, присвячену проблемам держави і права. До останніх слід віднести твори Платона, Аристотеля, Жана Бодена, Томмазо Кампанелли, Нікколо Маккіавелі, Томаса Гоббса, Самуеля Пуфендорфа, Юста Ліпсія, Гуго Гроція, а також конституції і правові кодекси тогочасних держав. Згодом, по закінченні Академії, її випускники, спираючись на весь цей, набутий ними, теоретичний фундамент, а також враховуючи реальні політичні обставини і традиції тих країн, де їм доводилося жити і працювати, створювали свої концепції державного будівництва. Однак після Переяславської угоди 1654 р. частина випускників Києво-Могилянської академії, що тою чи іншою мірою брала участь у реальних політичних процесах і водночас займалася політико-правовими проблемами в теоретичному плані, поділилася на дві групи. До однієї належали переконані прихильники державної незалежності України, які ставили собі мету відірвати Україну від Москви і водночас, виходячи з міркувань політичної доцільності, припускали можливість її тимчасового альянсу з Польщею, Туреччиною або Швецією. Серед них були Сильвестр Косов, Йосиф Тризна, Мелетій Дзик, Варлаам Ясинський і найвидатніший з них – Пилип Орлик. До іншої групи належали ті, котрі з тих або інших причин потрапили до Росії, стали її культурними і державними діячами і через це вважали за необхідне в той чи інший спосіб сприяти інтеграції України в російські державні структури. Це – Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Феофілакт Лопатинський, Гавриїл Бужинський, Данило Туптало та інші. [2]
1.2 Політичні погляди П.Могили
Першим серед політичних і церковних діячів, дотичних до академічних інтелектуальних кіл, зробив свій внесок у розвиток державотворчих ідей в Україні засновник Києво-Могилянської академії Київський митрополит Петро Могила. Розмірковуючи над проблемою співвідношення світської і церковної влади, він вважав, що за умов приналежності державної влади польському королеві, в Україні має бути здійснено принцип зверхності влади православної церкви, на ґрунті якої було витворено своєрідний ідеологічний центр, опертий на українські релігійні і культурні традиції. Адже це в ситуації польського панування уможливило для українців утвердження свого колективного “я”, своєї національної ідентичності. Петро Могила наполегливо втілював в життя ідею могутності авторитетної української церкви з високоосвіченим, дисциплінованим, незалежним від світської влади духівництвом. [3]
Однак за умов здобуття Україною власної державності П. Могила схилявся до ідеї зверхності влади сильного православного володаря, “філософа на троні”. Ця ідея, сформульована свого часу С. Оріховським-Роксоланом, була близькою київському митрополиту.. Надаючи перевагу монархічному правлінню над республіканським, П. Могила обмежував владу монарха певними дорадчими, судовими і виконавчими установами. На думку П. Могили освічений православний володар повинен бути мудрим політиком, талановитим полководцем, покровителем освіти, дбати про злагоду суспільних станів, конфесійну толерантність, духовну єдність народу, ставити закони держави і добро підданих вище від власної волі.
Саме в могилянських інтелектуальних колах зародилася концепція божественного права Богдана Хмельницького.[4]
1.3 Гетьман Пилип Орлик
Пилип Орлик відомий як автор першої української Конституції 1710 р. та політичного меморіалу під назвою “Вивід прав України”, присвяченого обстоюванню державно-національних прав України перед тогочасними європейськими урядами.
В основу обох цих документів покладено ідею природного права і договірного походження держави. Народ виступає тут об’єктом як обов’язків, так і прав. Задля загального добра він укладає договір з політичною елітою, і насамперед з гетьманом, і передає йому частину своєї свободи з метою забезпечення внутрішньої злагоди в суспільстві і зовнішньої безпеки. До того ж цей договір зобов’язані виконувати і гетьман, і народ. Ідея про контроль з боку народу щодо дотримання владою своїх договірних обов’язків не була новою для української політико-правої думки. Обґрунтована ще у творі діяча Острозького культурно-освітнього осередку Христофора Філалета під назвою “Апокрисис”, вона посідала чільне місце у лекційних курсах професорів Києво-Могилянської академії Йосифа Кононовича-Горбацького та Інокентія Гізеля. Усі вони визнавали за народом право не лише повставати проти правлячої еліти за умов порушення нею укладеного договору, а й позбавляти керівних осіб влади.
Хоча Конституція П. Орлика ніколи не стала чинною в Україні, її розробка була значним кроком уперед в розвитку суспільно-політичної думки тогочасної України, вона базувалася не лише на загальних демократичних поглядах автора, а й була підготовлена самим розвитком української філософії взагалі; отже, можна сказати що цей документ був виявом загальнодемократичних засад світогляду, що його прищеплювали в Києво-Могилянській академії.
Розділ ІІ
2.1Феофан Прокопович
Якщо політичні ідеї національно свідомих вчених Києво-Могилянської академії розвивалися в річищі загальноєвропейських демократичних тенденцій, то політико-правові концепції професорів Академії, що працювали на теренах Росії набули зовсім іншого спрямування. Найвидатнішим серед них був, безперечно, Ф. Прокопович. Його вчення про освічений абсолютизм було наслідком осмислення ним російських політичних традицій під кутом зору теорії природного права і суспільного договору. Згідно з принципами концепції природного права Прокопович вважав, що держава існувала не завжди і виникла вона як результат усвідомлення людьми необхідності запровадження державної влади з метою забезпечення непорушності природного закону, стримування недобрих людських пристрастей і оберігання людського співжиття. Верховна монархічна влада, на думку Прокоповича, має подвійне походження. З одного боку, вона має договірний характер, коли народ передає свою волю монархові. А з другого боку, вона має божественне походження. Тут, очевидно, далася взнаки досить потужна в Росії тенденція до сакралізації монарха. Навіть більше, народ передає свою волю монархові раз і назавжди, вважає Прокопович, він не може відібрати цю владу ні за яких обставин, безвідносно до того, дотримується монарх встановленого договору, чи ні, дбає він чи не дбає про загальне добро. Народ у Прокоповича не є суб’єктом прав, він є лише суб’єктом обов’язків. Отже, ідучи в руслі російських політичних традицій, він дещо в іншій формі обґрунтовує звичайний для Росії принцип підпорядкованості всього в державі династичному інтересові володаря. Вчення Прокоповича про просвітницько-абсолютистську державу цілком заперечує потребу в обмеженні царської влади, вкрай негативно оцінюється в ньому ідея самостійної і незалежної церкви. Джерелом переконаності Прокоповича у необхідності підпорядкування церкви державі був вплив на нього тих західних політичних теорій, що спиралися на реформаційну ідеологію. У межах останньої ідея підпорядкованості церкви державі, чи радше відокремлення церкви від держави, виникла на тлі заперечення католицького теократизму і централізму, вивільнення держав від церковної опіки, формування ідеалу правової держави з відповідним розвитком підприємницьких орієнтацій та утвердження принципу свободи сумління, загалом трансформації церкву в організацію, побудовану на засадах громадського самоврядування, а не ієрархічної підпорядкованості. Спроба ж реалізації цієї ідеї на російському ґрунті лише прискорила процес сакралізації царської влади, зміцнила абсолютистський, політичний деспотичний режим, надовго перекреслила надії на зародження плюралістичних тенденцій у російському суспільстві. Ідею про підпорядкування церкви і духівництва державі Ф. Прокопович обґрунтував у своїх творах: “Розыск исторический”, “Слово о власти и чести царской”, “Духовный регламент
Водночас, обстоюючи абсолютистську форму державного правління, Ф. Прокопович бачить монарха високоінтелектуальним володарем, філософом на троні, що править, спираючись на природне право, згідно з законами розуму, виходячи з міркувань загального добра, сприяючи зміцненню і процвітанню держави. Його концепція була спробою створення російської просвітницько-абсолютистської версії теорії природного права. [5]
Висновки
Відомо, що в домогилянський, навіть у час поширення ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, філософія в Україні розвивалася в надрах культури, де домінуючі позиції посідала спирітуалістично-містична духовність. Вона існувала як теоретичне підґрунтя теологічних, літературних, мистецьких творів, була провідною у суспільно-політичних ідеях тощо. На відміну від Заходу, де однаковою мірою розвивалися містичні і раціоналістичні течії, до того ж в межах професійної філософії в Україні остання виникла щойно в Києво-Могилянській академії і лише тут поряд з неоплатонічною традицією набули поширення раціоналістичні погляди, які поширилися на широке коло філософських і політологічних питань.
Завдання духовного синтезу православної України і латинського Заходу полегшувалося синтетичним характером барокової епохи, що сполучала релігійні і світські компоненти тієї чи іншої культури, формувала цілісну єдність середньовічного теологізму з ренесансним індивідуалізмом, органічно вписувалася в український духовний контекст. Складне і багато в чому протирічне поєднання західної і східної філософської традиції визначило ряд особливостей у розвитку політичних ідей в Києво-Могилянській академії:
1. Політичні концепції вчених Києво-Могилянської академії існували, в основному, в річищі загальноєвропейської політичної думки, що й обумовило демократичний характер цих концепцій.
2. Лейтмотивом політичної філософії Києво-Могилянської академії було обґрунтування легітимності державних інститутів гетьманської держави, а відтак і легітимності державницьких ідей українського суспільства взагалі.
3. Реальна політична ситуація, при якій Україна була втягнута в орбіту впливу міцніючої Російської держави значною мірою вплинула і на розвиток політичних ідей вчених Києво-Могилянської академії: частина з них залишилася на українських державницьких позиціях, в той час як інша – перейшла на службу до російського царату і, відповідно, провадила в життя ідеї які узгоджувалися з внутрішньою і зовнішньою політикою Москви, були її ідеологічним обґрунтуванням.
Література
1. Горський В., Стратій Я., Тихолаз А., Ткачук М. Київ в історії філософії України. – К., 2000.
2. Ничик В. М. Из истории отечественной философии конца ХVI – начала ХVIII вв. – К., 1978.
3. Нічик В. М. Петро Могила в духовній історії України. – К., 1997.
4. Політична історія України / під ред. В.І. Танцюри. – К., 2001.
[1] Горський В., Стратій Я., Тихолаз А., Ткачук М. Київ в історії філософії України. С. 20
[2] Горський В., Стратій Я., Тихолаз А., Ткачук М. Київ в історії філософії України. С. 23
[3] Нічик В. М. Петро Могила в духовній історії України. С.80
[4] Нічик В. М. Петро Могила в духовній історії України
[5] Політична історія України / під ред. В.І. Танцюри. С.56-62
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 128 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |