Читайте также:
|
Як вже було зазначено, згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. У літературі майже одностайні судження щодо визнання цілями загальної і спеціальної превенції. Є розходження щодо визнання метою покарання виправлення засудженого. Але найбільша дискусія в науковому середовищі притаманна проблемі визнання кари сутністю чи однією із цілей покарання.
У тлумачному словнику сучасної української мови кару розуміють як «суворе покарання, відплату за що-небудь; катування». Кара - (здійснення на комусь якогось засуду) покарання, покута, (жорстока) розправа.
Такі вчені як М.І. Бажанов, H.A. Бєляєв, М.М. Ісаєв, І.І. Карпець, В.А. Ломако, В.Г. Смирнов, В.В. Сташис, П.П. Осипов, Б.С. Утєвський вважали, що кара є метою покарання та обґрунтовували свою позицію тим, що покарання є актом відплати за вчинений злочин.
Рагімов І.М. вказував, що поняття кари може відповідати поняттю відплати.[18] Карпець І.І. зазначав, що важко уявити собі застосування покарання без цілі покарати.[19] Березовський A.A. вказує на кару як на ціль покарання, але не розкриває значення терміну «кара».[20] Митрофанов І.І. серед виправлення, спеціальної превенції, виконання в цілому завдань Кримінального закону, вказує і на мету кари.[21]
Про «...відплату у формі кари...» як одну з цілей покарання вказують і інші автори.
Ломако В.А. зазначав, що «кара як відплата засудженому за вчинене діяння» чітко визначена у ч. 2 ст. 50 КК України як мета покарання.[22]
Кару як одну із цілей покарання називали і ряд інших криміналістів. Павлушин А.Н. писав «держава, застосовуючи покарання, поряд з іншими цілями, ставить і ціль справедливої кари».[23]
Але така точка зору не видається вірною багатьма іншими вченими, оскільки на їх думку кара - відплата за вчинене у минулому, і направлена в минуле, а мета - це те, що досягається в майбутньому.
Згідно вимог КК України суд не може застосовувати покарання заради завдання особі певних страждань, які полягають у обмеженні його прав та свобод. Обмеження прав і свобод повинне застосовуватися лише для досягнення таких цілей покарання, як виправлення злочинця та попередження вчинення нових злочинів засудженим та іншими особами. Тому я згодна з думкою І.С. Ноя, що «кара - не самоціль покарання» та «... карати заради кари - безглуздо».[24]
Крім того, практика йде шляхом визнання цілями покарання лише виправлення і попередження. Так, Черкаський районний суд Черкаської області у вироку зазначає про виправлення особи та запобігання вчиненню ним нових злочинів.[25]
Також про виправлення і попередження зазначається і при узагальненні судової практики Верховним Судом України. Однак така практика, на мою думку, є не зовсім вірною оскільки цілі покарання чітко визначені КК України.
Звичайно, трапляються випадки, коли суди не акцентують уваги на досягненні цілей покарання. Або вказують на незазначені у законі цілі покарання. Так, Ковельський міськрайонний суд Волинської області не вказує на цілі покарання. Або вказує на незазначені у законі цілі покарання. Так, Чаплинський районний суд Херсонської області, Ковельський міськрайсуд Волинської області, та ін. вказали на перевиховання як ціль покарання.[26]
При цьому, судами України при винесенні обвинувальних вироків не зазначається про кару у якості мети покарання.
Тим не менше, застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого та суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні й деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання дістає вираження не тільки в застосуванні покарання, а й також у санкції статті та відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета, (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні та реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин. Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання.
Забезпечення цієї мети — обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Однак мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Сам факт призначення покарання — це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках чинить більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає слід в його свідомості й водночас сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари достатньо лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний триваліший вплив покарання, тому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення й обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.
Тим не менше, як зазначалось раніше, багато вчених в області кримінального права визначають кару сутністю покарання.
Так, Омельчук О.М., займаючись проблемою призначення покарання, зазначає також, що «суть покарання полягає в тому, що засуджений зазнає кари за вчинений злочин, тобто фактичних втрат і обмежень».[27]
Покарання застосовується до винної особи саме заради досягнення стабілізації суспільних відносин, які були порушені в результаті вчинення злочину. А для цього не достатньо лише завдати у відповідь злочинцю певних моральних страждань та позбавлень аби відплатити йому за вчинений злочин. Цим суспільство не буде кращим за злочинця. Держава повинна піклуватися про виправлення такої особи, про попередження у майбутньому вчинення злочинів цією та іншими особами. Лише таким чином можна сподіватися на відновлення правопорядку.
Правильне вирішення порушеного питання, на мою думку, залежить від визначення основного змісту поняття кари. Якщо розуміти кару як будь-яке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером, змістом або обсягом такого позбавлення чи обмеження, то очевидно, кара є властивістю будь-якого покарання. До прихильників визнання кари сутністю покарання належать М.П. Мелентьєв, A.C. Міхлін, C.B. Полубинська, H.A. Стручков, М.Д. Шаргородський, B.À. Шкурко, І.В. Шмаров та ін., які вважають, що кара - це сутність покарання, яка виражається в позбавленні засуджених певних благ (матеріальних, вибору місця проживання, свободи пересування, вільного вибору кількості побачень з рідними та близькими тощо).
Отже, покарання є карою за вчинений винуватим злочин, так як за своїм змістом завжди пов'язане з застосуванням до засудженого за вироком суду певних страждань. Це необхідна властивість будь-якого покарання. Нерідко використовуються як синоніми терміни «покарання» і «кара».
Шаргородський М.Д. вказував: «Кара направлена в минуле, і вона у суспільному відношенні не має тому ніякої цінності. Спрямовані в майбутнє теорії, що керуються свідомим процесом суспільного розвитку, неминуче повинні відкинути кару як мету покарання», «покарання є кара тому, що воно: 1) призначається за вчинення діяння; 2) знаходиться у відповідності зі вчиненим діянням; 3) є примусом і спричиняє страждання».[28]
На думку Бєляєва М.О., «покарання - це кара за вчинення злочину,...без каральних елементів, міра, яка застосовується до правопорушників не є покаранням».[29]
Денисова Т.А. вказує, що «покарання є карою (заходом примусу), який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчинені злочину, і полягає в обмежені прав і свобод засудженого».[30]
Шкурко B.А. зазначає, що «... кара є лише необхідною ознакою покарання, його неминучим засобом, а не ціллю».[31]
Шаргородський М.Д. писав: «Покарання є позбавленням злочинця певних приналежних йому благ і виражає негативну оцінку злочинця і його діяння державою. Покарання заподіює страждання тій особі, до якої воно застосовується. Саме ця властивість, будучи необхідною ознакою покарання, робить його карою».[32]
Вечерова C.М. також приходить до висновку, що сутністю покарання є кара.[33]
У КК України 1960 р., як відомо, поняття покарання не давалося, але були встановлені цілі покарання. Зазначалося, що покарання є не лише карою за вчинений злочин, але і має на меті виправлення, перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття, а також попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тобто, кара визнавалася сутністю покарання.
Без кари, тобто без визначеного законом обмеження правового статусу засудженого, не може бути покарання.
Таким чином, безумовним є те що згідно вимог діючого Кримінального кодексу України кара – є метою кримінального покарання. Однак, при цьому, також необхідно зазначити, що кара - це не відплата за вчинений злочин, а певні обмеження примусового характеру, що покликані сприяти досягненню мети виправлення злочинця, а також загальної та спеціальної превенцій. При цьому визнання кари метою покарання не зменшує кари як суттєвої властивості (ознаки) буд-якого покарання. Тобто кара виступає у двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 98 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |