Читайте также:
|
Як вже було зазначено, відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, і застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Аналіз даного визначення дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання.
Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу полягає у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч.2 ст. 1 КК України). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки. Таким чином, зазначений примус застосовується від імені держави. Звичайно, що тільки від імені держави винному призначається покарання. Тобто у разі вчинення злочину проти державних інтересів, покарання винній особі, як правило, застосовується тільки від імені держави. Якщо ідеться про злочини проти особи, власності тощо, покарання застосовується від імені держави та відповідно до фактичної оцінки його потерпілим. Крім того, покарання — це захід примусу щодо особи, яка вчинила злочин, тому вона повинна понести його незалежно від свого бажання.
На думку ж деяких вчених, погоджуючись в цілому зі змістом, викладеним стосовно характеристики цієї ознаки, вони зауважують, що вона не є найбільш суттєвою або головною ознакою кримінального покарання, оскільки покарання не може бути зведене лише до державного примусу. «Примусити», за тлумачним словником, означає «приневолити, силувати, заставляти». Синонімами цього терміна є «насилля, сила, вплив».[11] Кримінальне покарання, як правило, пов’язане із примусом, але не завжди і не є обов’язковим.
Про право злочинця вимагати до себе покарання як радикального засобу примирення зі своєю свідомою сутністю вели мову ще Платон та Аристотель, а значно пізніше цієї проблеми торкнувся Гегель та інші мислителі. Та й у сучасному світі, здається цілком ймовірним, що людина, яка скоїла злочин, наприклад, під впливом несприятливих обставин, від ревнощів чи помсти, свідомо кається у вчиненому (особливо якщо це пов’язано з учиненням смерті чи іншої шкоди близькій людині), приходить добровільно з повинною та віддає себе в руки правосуддя, бажаючи знайти внутрішній спокій своїм моральним стражданням та спокутувати свою вину, перенести страждання внаслідок вчинення злочину. Тому примус, насильство — не можуть бути визнаними сутністю кримінального покарання, причому не головна, а другорядна ознака, яка лише вказує на те, яким чином забезпечується реалізація функціональних можливостей покарання. Оскільки мета покарання полягає у тому, щоб кара була реалізована за умов, за яких держава прагне по можливості максимально нейтралізувати елемент суб’єктивно виникаючого людського страждання. Останнє якщо і має місце то на рівні лише атрибутивних внутрішніх особливостей кари, а не її мети як такої. Саме у цьому полягає ідея глобальної справедливості, яка покладена у підґрунтя поняття кари. З прийняттям Конституції України, кримінального законодавства і спрямуванням зусиль суспільства на побудову правової держави втілено багато нових високоморальних принципів правосуддя. Та найсуттєвіше — це принцип відповідальності держави перед громадянином, згідно з яким, держава покладає на себе зобов’язання з відновлення порушених злочином прав і законних інтересів громадян, несе відповідальність за незаконне притягнення до відповідальності, відновлює порушені права, відшкодовує матеріальну і компенсує моральну шкоду.
Другу ознаку покарання закріплено в ст. 50 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. При цьому, дуже важливо, щоб вину особи було доведено без порушення закону, і в жодному разі покарання не застосовувалося до невинної особи. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності та покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі на наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.
Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 50 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надав йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування. В Конституції України (ст. 3) зазначається, що головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, і примус, який застосовується у вигляді кримінального покарання на виконання зазначеного обов’язку, природно повинен виходити від нашої держави. За Конституцією України, ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, тому передбачає, що права й свободи людини і громадянина захищаються судом, і ці права і свободи можуть бути обмеженими лише у випадках, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок передбачено у ст. 63 Конституції, де вказується, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Праця засудженого організується з додержанням правил охорони праці і техніки безпеки встановлених трудовим законодавством. Однак чим суворіша міра покарання, тим більше обмежуються права засудженого. Так, окрім основного, суд може призначити додаткові покарання (відповідно до ч. 4 ст. 52 КК України до основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань), які обмежують засудженого у деяких правах. На засудженого до позбавлення волі не поширюються гарантії недоторканності житла і таємниці листування, обмежується право користування коштами, цінностями, деякими предметами побутового вжитку. Ця категорія засуджених не може користуватися правом вільного переміщення по території країни, вибору місця проживання тощо. Ця ознака відтворює і ті положення Конституції України, згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, де лише суд визначає індивідуальну ступінь тяжкості кожного конкретного злочину, уточнюючи при цьому його законодавчу оцінку.
На мою думку, ця ознака теж певною мірою зводить поняття кримінального покарання лише до поняття «міри, призначуваної вироком суду», не враховуючи при цьому багатозначності цього поняття. Адже покарання в кримінальному праві — це і загальне поняття його як правового інституту, і конкретні «види покарань» та «міра покарання», визначена вироком суду, а ряд вчених виділяють ще таке поняття, як «рід покарання». Всі ці бачення кримінального покарання досить важливі, і вони не можуть не враховуватись при визначенні поняття «кримінальне покарання».
Четверта ознака покарання дістала своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в ньому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Такі обмеження, насамперед, повинні відповідати тяжкості конкретного злочину та передбачати відновлення стану в тому вигляді, у якому він існував на момент вчинення злочину.
Ця ознака ґрунтується на положеннях ст. 63 Конституції України і, беручи її до уваги, слід сказати про ряд обставин. По-перше, обмеження прав і свобод засудженого є засобом реалізації карного призначення кримінального покарання. Кара це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, це такі покарання, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня — ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину. І, по-друге, обмеження прав і свобод здійснюється тільки стосовно засудженого. Це означає, що кримінальне покарання має виключно індивідуальний характер, тобто воно не може бути застосоване ні до кого іншого, крім особи, яка за вироком суду визнана винною у скоєнні передбаченого КК України злочину.[12]
П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому дістають вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину та особи, яка його вчинила, з погляду кримінального закону і моральності. З даною ознакою тісно пов’язана така ознака кримінального покарання як передбаченість його у кримінальному законі. Саме в санкції статті Особливої частини КК закріплюються вид і розмір покарання за відповідний злочин. І суд не вправі призначити особі, винній у вчиненні злочину, якесь інше покарання, не передбачене КК України. Для відмежування злочинів за їх ступенем тяжкості використовуються суспільна небезпечність злочину та суворість покарання.
Шоста ознака покарання, як було зазначено раніше, виявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі тощо.
Ознакою кримінального покарання є і те, що воно застосовується лише до особи, визнаної винною у скоєнні злочину. Зміст цього важливого положення конкретизує вельми принципову ідею, закладену у ст. 62 Конституції України, згідно з якою особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути притягнута до кримінального покарання, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Більше того, ця ознака також передбачає, що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. І, за Конституцією України, обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, та припущеннях, а усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь останньої.[13]
Зазначені конституційні приписи були покладені в основу ч. 2 ст. 2 КК України та розвинуті у ст. 3, де вказується, що злочинність діяння, а також його карність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом, а застосування закону про кримінальну відповідальність за тими чи іншими аналогіями забороняється.
Ще одна характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний із різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання відрізняється тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.
Судимість — певний правовий стан, який виникає в зв’язку з засудженням особи за вчинений нею злочин і триває у визначений законом термін, тягнучи при цьому несприятливі для засудженого кримінально-правові та загально-правові наслідки. Відповідно до чинного кримінального законодавства України судимість виникає з моменту вступу обвинувального вироку суду в законну силу і триває до її зняття або погашення. Тобто судимість обмежує права людини лише певний, чітко визначений законодавством строк. Відповідно до ч. 3 ст. 3 КК України кримінально-правові наслідки судимості визначаються тільки КК.
Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів. Однак, зазначене питання в теорії кримінального права залишається дискусійним, висловлюються різні точки зору щодо того, які саме ознаки притаманні покаранню.
Досліджуючи проблеми, пов’язані з покаранням, відомий вчений Бер звернув увагу на те, що «одне явище зустрічаємо ми у всіх видах покарання, відомих історії і які тільки можна уявити. Покарання є певною формою, свідомо спрямованою на вираження засудження». Професор М.Д. Сергієвський, обґрунтовуючи засудження, осуд як сутність покарання, писав: «Звертаючись до аналізу внутрішньої сторони покарання, ми бачимо, що через всі форми та види покарань в їх історичному розвитку та ускладнення, простежується одна загальна ідея — в покаранні, незалежно від його форми та змісту, завжди присутнє засудження, осуд злочинного діяння, при тому не простий осуд, а засудження, яке виражається в такій формі, яка якісно і чітко визначає розмір та ступінь засудження, відповідно до тяжкості самого діяння».
Отже, на його думку осуд (засудження) є сутністю всякого покарання, всі інші ознаки, як би вони не виступали на перший план, є несуттєвими, змінними доповненнями. Ми не тільки можемо уявити покарання без таких ознак, а й право знає такий випадок — це догана в присутності суду. В подальшому М.Д. Сергієвський веде мову про те, що існування правопорядку в суспільстві неможливе без визначення злочинними дій, спрямованих проти нього, та засудження таких дій. Саме в осуді (засудженні) злочину він вбачає основне вираження покарання як явища в соціумі.
Враховуючи сказане, М.Д. Сергієвський дотримувався думки, що визначення кримінального покарання, яке міститься у п. 1 ст. 50 КК України, є за своєю суттю засобом державного примусу (осуду) злочину та особи винної у його вчиненні — як кару чи міру державного примусу. На його думку, більш точним та повним було б таке визначення кримінального покарання: «Кримінальне покарання — це форма державного засудження (осуду) особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбачених законом позбавленнях та обмеженнях прав та свобод засудженого, що призначаються за вироком суду відповідно до чинного законодавства».[14]
Детально розглянули поняття покарання, проаналізувавши його ознаки на основі здобутків багатьох науковців із цих проблем, такі автори, як В.М. Орлов та О.В. Старков. Самі ж вони запропонували певний перелік ознак кримінального покарання, яке: 1) є правовим наслідком злочину; 2)характеризується відповідним змістом; 3) має характерну суть; 4) має конкретну форму; 5) має відповідний порядок та умови застосування (призначення й виконання); 6) породжує відповідні наслідки; 7) застосовується для певних соціально корисних цілей: відновлення соціальної справедливості, а також для виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів. Із урахуванням цих ознак зазначені автори під кримінальним покаранням розуміють:
— правові наслідки злочину, що характеризуються змістом, суттю, формою, порядком та умовами застосування (призначення та виконання) покарання, яке породжує конкретні наслідки та має відповідні соціально корисні цілі: відновлення соціальної справедливості, а також виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів;
— сукупність установлених законом взаємопов'язаних і взаємодіючих ознак та елементів (склад призначення, виконання (або відбування) кримінального покарання), які характеризують його об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону.
Згідно з наведеним визначенням покарання В.М. Орлов та О.В. Старков пропонують встановлювати склад призначення, виконання кримінального покарання. Із цим важко погодитися, тому що, як зазначають вони самі, об'єктивна сторона призначення покарання передбачається у кримінальному процесуальному законодавстві, а об'єктивна сторона виконання покарання ґрунтується на кримінально-виконавчому законодавстві, тобто це міждисциплінарне розуміння поняття, яке можна розглядати цілком теоретично, а не практично. Тому можна підтримати думку А.Ф. Міцкевича, котрий зазначає, що для з'ясування змісту норм, які визначають кожний вид кримінального покарання та їх застосування на практиці, достатньо простого детального опису на змістовне та формальне. Звичайно, зміст будь-якого виду покарання та правила його виконання повинні бути високоформалізованими, а загальні ознаки кримінального покарання — сформульованими ясно та вичерпно. Але не є потрібною чітко визначена та формалізована загальна для всіх видів покарання конструкція «склад покарання», аналогічна складу злочину.
У свою чергу, В.А. Ломако виокремлює такі ознаки покарання: 1)визначення покарання як заходу державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання; 2) оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину; 3) застосування покарання лише за вироком суду від імені держави; 4) передбачене законом обмеження прав і свобод засудженого; 5) негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця; 6) особистий характер покарання; 7) будь-яке покарання тягне судимість.[15]
В.Л. Чубарєв пропонує такі ознаки покарання: 1) покарання є заходом примусу; 2) покарання застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; 3) покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого; 4) обмеження прав і свобод здійснюється тільки стосовно засудженого; 5) покарання викликає у відповідної особи стан, що має назву судимості.
Цікаву точку зору стосовно визначення сутності покарання як терміна висловив С.В. Познишев. Він писав: «Даючи визначення покаранню, не потрібно вносити до нього елементи кримінальної теорії, не потрібно вказувати його мету, принципи. Воно (поняття) повинно відображати тільки суттєві ознаки цього інституту у тому його вигляді, в якому він існує в даний час, а не в тому, яким воно повинно бути в тій чи іншій теорії. З іншого боку, визначення покарання (його поняття) не повинно слугувати основою, джерелом побудов нормативного характеру, оскільки з нього не можна визначити, повинно чи не повинно існувати покарання, які риси повинні бути йому притаманні. Поняття покарання має включати в себе лише сутність покарання та чітко встановлювати об’єкт досліджень».[16] Аналізуючи ці ідеї стосовно сутності покарання важко не погодитися з цим міркуванням вченого, оскільки основою для визначення поняття покарання слід розглядати його характерні ознаки, що виражають його сутність.
На підставі проведеного аналізу характерних ознак, що притаманні кримінальному покаранню, основне в покаранні — не те, чим і яким чином забезпечується реалізація його сутності, а те, чим за своєю суттю воно є, в чому його призначення, причина та зміст виникнення та використання, а також його потенційні можливості щодо реалізації поставлених перед ним завдань.
По-перше, здійснення певної відплати від імені держави винній особі за вчинений нею злочин. Слід зауважити, що у чинному законодавстві української держави відтворено не лише ідею кари, а на її застосування накладено суттєві обмеження (заборонено тілесні покарання, використання принципу пропорційності у досить обмеженому і значно модифікованому вигляді).
По-друге, створення належних умов для ресоціалізації злочинця (докорінної перебудови всього психічного складу особистості, побудови нової структури мотивів замість тих навичок, що були притаманні їй до того, як її було засуджено).
По-третє, запобігання вчиненню засудженими нових злочинів.
Аналіз характерних ознак засвідчує також, що сутність покарання проявляється в його якостях бути матеріалізованим вираженням (формою) реагування державою на акт злочинної поведінки винного, формою засудження, осуду винного за вчинений ним злочин, формою та змістом якої є встановлені законом правообмеження, накладені за вироком суду на засудженого з метою справити на нього відповідний вплив (психологічний та інший запобіжний), що у свою чергу повинно зумовити позитивні зміни в його особистості і гарантуватиме неможливість виникнення рецидиву.
Таким чином покарання може бути визнане як кримінальне лише при наявності характерних для нього ознак. Саме ці ознаки відрізняють кримінальне покарання від будь-якої іншої форми державного примусу, а також від інших заходів впливу та осуду.
На підставі викладеного, можливо запропонувати наступне визначення покарання. Покарання — це передбачений КК України захід примусу, що застосовується від імені держави до особи, яка вчинила злочин і вину якої доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого та тягне судимість.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 137 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |