Читайте также:
|
Одним із дискусійних у теорії кримінального права є питання визнання виправлення засудженого як мети покарання, особливо якщо згадати, що в радянському кримінальному праві перед покаранням ставилась мета не лише виправлення, а й перевиховання, яка не знайшла свого законодавчого закріплення в Кримінальному кодексі України 2001 р. Виправлення засуджених як мета покарання передбачає такий вплив на особу, внаслідок якого вона в подальшому не вчинятиме нових злочинів. При цьому існує думка, що виправлення винного є кінцевою й основною метою покарання.
Ця проблематика привертала увагу не лише правників, серед яких окремо слід відмітити М.І. Бажанова, Ч.Бекаріа, М.О. Бєляєва, І.Г. Богатирьова, А.А. Герцезона, Т.А. Денисову, Г.А. Злобіна, І.І. Карпеця, Н.Ф. Кузнєцову, С.П. Мокринського, І.С. Ноя, А.А. Піонтковського, А.Л. Ременсона, С.Н. Стручкова, Ю.М. Ткачевського, В.М. Трубникова, І.Я. Фойницького, О.Г. Фролову, М.Д. Шаргородського, О. І. Шинальського, а й філософів, письменників. Однак й донині залишається відкритою низка питань, серед яких, наприклад, співвідношення юридичного та морального виправлення, його критерії та засоби досягнення.
Історія розвитку цілей покарання свідчить про те, що мета виправлення набуває свого значення значно пізніше у порівнянні з іншими цілями, оскільки тісно пов'язана з інститутом позбавлення волі, впливаючи на організацію місць утримання та визначаючи характер і способи впливу на засуджених.
В юридичній літературі була висловлена думка, що мета виправлення - це проблема педагогічна, психологічна, а не правова, оскільки ці дії передбачають внесення коректив у психіку, свідомість особи.
Фролова О.Г. вважає, що виправлення передбачає коригування соціально-психологічних рис особистості шляхом заміни криміногенних властивостей на некриміногенні: паразитичних настанов на чесне ставлення до праці; неповаги права та правил співжиття - на повагу їх, хоча б зі страху покарання.[34] Перевиховання ж є більш глибинною та кардинальною перебудовою особистості, коли характер вчиненого злочину та суспільна небезпека особистості злочинця вимагають цього для попередження повторного вчинення злочинів з його боку.
Подібну позицію обстоюють й Трубников В.М. та Шинкарьов Ю.В., які, досліджуючи питання покарання, вказували, що виправлення злочинця означає піддати зміні на краще окремі його погляди, звички, навички, коли в цьому особистість не вимагає докорінної переробки. Перевиховання ж передбачало повну перебудову морального виду засудженого.[35]
Як вже зазначалось, згідно вимог чинного КК України перевиховання не є метою покарання. Однак, на мою думку, законодавцю слід було б залишити дану мету покарання, принаймні, щодо неповнолітніх. Перевиховання неповнолітніх — це виховний процес, спрямований на подолання негативних якостей особистості, які сформувалися під впливом несприятливих умов виховання. Процес перевиховання спрямований на подолання негативних рис особистості, на виправлення важковиховуваних, педагогічно занедбаних неповнолітніх правопорушників і злочинців. На мою думку, набагато легше здійснити виховний вплив на неповнолітню особу з тим, щоб у дорослому віці вона не вчиняла протиправних дій ніж на дорослих осіб, у яких особистісні якості вже сформовано. Тому доцільно було б внести зміни в чинний кримінальний закон України та закріпити перевиховання у якості мети покарання неповнолітніх.
Загальноприйнятим на сьогодні у доктрині кримінального права є те, що розрізняють два види виправлення: юридичне і моральне.
Переважна більшість науковців під метою виправлення розуміє юридичне виправлення - невчинення винним нового злочину. Під моральним виправленням розуміють таку перебудову особистості засудженого, за якої нового злочину він не вчинить не з причини загрози покарання, а тому, що це суперечило б його новим поглядам і переконанням, тому що в ньому народився зовсім інший страх - страх совісті, страх перед законом.
Ураховуючи, що під спеціальною превенцією у доктрині кримінального права також розуміють невчинення засудженим нового злочину, це дало підстави окремим правникам ототожнювати спеціальне попередження та юридичне виправлення. Необхідно відзначити, що така позиція має право на своє існування. Зокрема, її обстоює Сілкін В.П., який аргументує свою думку, задавшись наступним запитанням: якщо під терміном «виправлення» розуміти лише утримання засудженого від вчинення нового злочину під страхом застосування кримінального покарання, то чим тоді виправлення відрізняється від іншої мети - спеціальної превенції. На підставі цього автор пропонує відмовитися від закріплення в кримінальному законі такої мети покарання, оскільки вона є свідомо недосяжною (декларативною).
Гуторова Н.О. зазначає, що в широкому розумінні спеціальна превенція включає в себе також і юридичне виправлення засудженої особи, наслідком якого є невчинення нею нових злочинів, це дало підстави окремим ученим зробити висновок, що запобігання вчиненню засудженим нових злочинів як мета покарання збігається з іншою - виправленням особи.[36] Але більш точним є розуміння запобігання вчиненню нових злочинів як такої мети покарання, що досягається шляхом фактичного позбавлення особи можливості їх вчинення або створення суттєвих перешкод для цього в період відбування покарання.
Шинальський О.І. процес виправлення розглядає як докорінну перебудову всього складу особистості засудженого. Автор зазначав, що виправлення - це такий процес, межі якого в часі визначити неможливо, а кара - це засіб виправлення засудженої особи, межі якої чітко визначені у часі санкціями КК, маємо протиріччя, вирішення якого можливе лише за умови, коли кара застосовується доти, поки триватиме процес виправлення, бо в іншому разі мета без поєднання її з засобом буде недосяжною.[37] Тому науковець погоджується з Степанюком А.Ф. про доцільність винесення невизначених вироків.[38]
На мою думку із таким положенням погодитися не можна, оскільки вид та розмір покарання й відповідно його тривалість мають бути чітко визначеними у вироку суду, що є гарантією забезпечення дотримання конституційних прав і свобод засудженого.
Однак цілком підтримую Шинальського О.І. в тому, що виправлення полягає в систематичному, науково обґрунтованому, гуманному впливі на засуджених.
Також в теорії кримінального права не вирішено однозначно питання й щодо критеріїв виправлення.
Ученими відзначалося, що в законодавстві сформульовані лише узагальнені критерії визначення ступеня виправлення: а) зразкова поведінка; б)сумлінне ставлення до праці; в) участь у виховних заходах; г) добросовісне ставлення до навчання, підвищення культурно-освітнього, виховного рівня.
Богатирьов І.Г. піднімає питання співвідношення понять виправлення та ресоціалізації засуджених та, при цьому, наголошує на тому, що розробка цих питань має давню історію. Ця проблема вивчалася з позиції кримінального, кримінально-виконавчого права, пенітенціарної педагогіки та психології у працях багатьох науковців, однак єдиної точки зору щодо зазначених понять не існує. Одні автори вважають їх синонімами, інші - абсолютно різними, не однорядними поняттями. Вчений погоджується з Захаровим В.П. та Колбом О.Г. у тому, що головними елементами виправлення і ресоціалізації засуджених є:
- закріплені в нормативно-правових актах форми впливу на особу;
- свідоме ставлення засудженого до процесу виправлення і ресоціалізації та профілактичної діяльності, тобто єдність психічних процесів особи, яка активно бере участь в усвідомленні об'єктивного світу та свого власного буття.
Сілкін В.П. як зазначалось обстоює позицію, що мета виправлення особи, яка встала на злочинний шлях є не більше ніж благим побажанням. Навряд чи можна сподіватись, що покарання здатне якимось чином виправити засудженого. Й на підставі викладеного, запропонував відмовитися від закріплення в кримінальному законодавстві такої мети покарання, як виправлення засудженого, оскільки вона є свідомо недосяжною. У свою чергу, замість мети виправлення засудженого вчений пропонує закріпити мету ресоціалізації, тобто повторного «вживлення» засудженого в суспільство, «прищеплення» йому суспільно-корисних навиків, «перетворення непридатного члена суспільства на придатного, корисного для суспільства».
Пропозиція Сілкіна В.П. є слушною і має право на існування, оскільки процес ресоціалізації передбачає в собі вже конкретно поставлене завдання й, відповідно, вже можна відпрацьовувати її механізм.[39]
На думку Денисової Т.А., мета покарання - виправлення засуджених - відіграє інтегруючу роль у системі всіх цілей покарання, оскільки виправлення засуджених є запорукою їхньої ресоціалізації, а відтак, найбільшої ефективності покарання.[40] Ресоціалізацію автор визнає правом засудженого, оскільки не можна примусово піддавати ресоціалізації людину через те, що це залежить від її бажання змінитися. Хоча, з іншого боку, соціалізація і конформізм особистості має і фактично виступають обов'язком особи, оскільки вона живе в суспільстві та усі соціальні норми вимагають від неї цього.
Погоджуючись із вищесказаним, окремо необхідно відзначити, що виправлення як психічний процес є невід'ємним від свідомості особи, її культури, розвитку. Тому залежно від особистісних якостей особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння й буде залежати необхідний та достатній «арсенал» заходів впливу на неї для досягнення цієї мети.
Доктриною кримінального права порушено питання про виправлення особи й без застосування до неї покарання. Так, С. Будзинський говорить, що виправлення може бути досягнуто не лише під час виконання покарання, а й при погрозі ним.[41]
Філімонов В.Д., визнаючи в якості кримінологічної підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності можливість її виправлення без застосування покарання, вказував, що критерієм такої можливості є обставини, які пом'якшують кримінальну відповідальність й характеризують особистісні якості винного.[42]
Перед дослідниками постає низка важливих питань щодо проблеми виправлення засуджених, на які ні в чинному законодавстві, ні в юридичній літературі немає однозначної відповіді. Однак видається, що, незважаючи на зазначені труднощі при здійсненні виправлення засуджених, все ж таки не можна відмовитися від виправлення як мети покарання, під якою слід розуміти юридичне виправлення, досягнення якого не виключає можливості морального виправлення.
Враховуючи те, що каральний і виховний вплив на винного проявляється вже в самому факті призначення судом конкретного покарання, призначення покарання - вельми дієвий момент прояву карального впливу. Саме цей момент у низці випадків значно більше впливає на засудженого, аніж безпосередньо виконання призначеного покарання. Засуджений зазнає моральних страждань, сорому, які, будучи невід'ємною частиною карного впливу, надовго залишають слід у його свідомості, що одночасно сприяє усвідомленню його вини перед суспільством. Піонтковський А.А., обстоюючи ідею введення умовного засудження в законодавство, цілком правильно вважав, що при цьому досягається не тільки мета попередження злочинів, а й мета виправлення, що це є можливий шлях впливу на психофізичні особливості злочинного люду.[43] Наведені міркування дають підстави стверджувати, що виправлення засуджених можливе не лише при відбуванні покарання, а й при застосуванні інших форм реалізації кримінальної відповідальності. Більше того, вважаю, що при застосуванні заохочувальних норм, зокрема звільнення від кримінальної відповідальності на підставі норм як Загальної, так і Особливої частин КК України, також є можливим досягнення мети виправлення. До цього, наприклад, відносяться такі види звільнення, як наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності у з в'язку з передачею трудовому колективу на поруки, у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, у зв'язку з дієвим каяттям.
На мою думку, доцільно погодитися з позицією С. Велієва, який стверджує, що у нашому суспільстві кримінальне покарання не лише може, а й повинно виконувати виправно-виховну функцію, тому система кримінальної юстиції має звітувати перед суспільством не лише про запобігання злочинам, а й про перевиховання засуджених.[44] Для цього має бути створений відповідний орган, завданням якого було б не тільки проведення відповідної роботи з особами, які вже вчинили кримінальні правопорушення, з тим щоб у майбутньому вони не вчиняли нових злочинів, а й відповідна виховна робота з особами, які схильні до вчинення кримінальних правопорушень.
Таким чином, виправлення це - процес позитивних змін, які відбуваються в особистості засудженого та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні якості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального закону. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням та іншими заходами.
Однак, при цьому необхідно також зазначити, що мета виправлення досягається не тільки методом примусу. Не менш важливу роль в цьому процесі відіграє і переконання засудженого. Це є один з основних засобів психологічного впливу вихователя на засудженого. Під переконанням розуміється корінна ломка і перебудова поглядів і переконань особистості, заміна їх іншими, протилежними за змістом. Щоб зруйнувати старі погляди і переконання, необхідно насамперед породити сумніви в їх істинності, допомогти засудженому усвідомити їх суперечливість або неспроможність. Якщо у засудженого виникли такі сумніви, то вихователю необхідно показати помилковість і неспроможність його поглядів і переконань. Однак усвідомлення помилковості поглядів - це тільки початок відмови від них. Нерідко засуджений розуміє помилковість і навіть шкідливість своїх поглядів і переконань, але остаточно відмовитися від них не може: діє інертність свідомості. Переконання не завершується руйнуванням помилкових поглядів. Рішуче подолати їх можна тільки замінивши, витіснивши іншими. Формуючи у людини нові переконання, необхідно спиратися на позитивне в ньому, а також намагатися змінити коло його спілкування, мікросередовище. При уважному підході у кожного засудженого можна знайти щось хороше. У одного - це бажання не затьмарювати поганими звістками свою сім'ю, в іншого - глибокий інтерес до техніки і т.п. Якщо вихователь вміло використовує особливості інтересів засудженого, його схильності, пережиті їм психічні стани, спирається на те позитивне, що у нього є, а також намагається зблизити його з людьми іншої, позитивної спрямованості, то успіх переконання найбільш імовірний.
Мета виправлення припускає зміну суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату називають юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення багато в чому забезпечується самим призначенням покарання, переконанням, роз'ясненням кримінального законодавства та іншою освітньою роботою з засудженим. Однак крім цих суттєвих обставин зовнішнього впливу важливу роль в досягненні цієї мети відіграє внутрішнє бажання засудженого виправитися.
Вважаю, що виправлення є достатньо важливою метою яку переслідує покарання, оскільки від цього по-перше, залежить процес ресоціалізації особи, що вчинила злочин, по-друге, вона дуже тісно пов'язана з спеціальною превенцією, по-третє, на мою думку, покарання втратило б свою дієвість, якщо б не переслідувало даної мети.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 112 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |