Читайте также:
|
Злочин і покарання нерозривно пов'язані між собою. Протягом багатовікової історії людство намагалося відплатити за те зло, яке було заподіяно конкретним злочином. У різних країнах люди наполегливо шукали оптимальний варіант справедливого покарання.
Кримінальне покарання історично обумовлене, існує в класовому, соціально неоднорідному суспільстві як реакція держави на злочин.
У різні історичні періоди кримінальне покарання мало свої особливості. Найважливіший пам'ятник давньоруського права - Руська Правда - допускав застосування кровної помсти, призначення кримінального покарання за чужу провину, в той же час в якості покарання був широко представлений штраф, а тілесні покарання не були відомі.
Відмінною ознакою кримінального покарання за Судебником 1497 р. був загрозливий характер кари. Навіть кваліфікована крадіжка каралася стратою.
У Соборному Уложенні 1649 р. вказувалося: «казнити смертю без усякої пощади», «посадити у в'язницю..., щоб на те, дивлячись іншим неповадно було вже так делати», «чинити жорстоке покарання, що государ вкаже». В основу кримінального законодавства була покладена ідея відплати рівним злом за заподіяне зло. Призначення покарання за злочини проти життя і здоров'я базувалося на принципі таліона «око за око, зуб за зуб».
Артикул військовий 1715 року встановлював жорстокі кваліфіковані види страти, а також покарання, що спричиняли фізичні страждання. Залякування було однією з найважливіших цілей покарання.
До початку XX століття розуміння покарання як відплати за провину, яку злочинець повинен спокутувати, було традиційним.
У кримінальному ж законодавстві за радянських часів визначення поняття покарання вперше було дано в «Руководящих началах по уголовному праву РСФСР» 1919 року, дія яких згодом була поширена і на територію УРСР. У статті 10 зазначалось, що покарання – «...це ті заходи примусового впливу, за допомогою яких влада забезпечує даний порядок суспільних відносин від порушників останнього (злочинців)». У кримінальних кодексах УРСР 1922 року та 1927 року поняття покарання чітко не було визначено, хоча відповідні спроби мали місце. А у частині 1 ст. 22 КК України 1960 року законодавець, формулюючи мету покарання, визначив, що «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засудженого в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Як бачимо, у XX ст. були сформовані підходи до поняття і ознак покарання, що покладені в основу чинного законодавства, в якому ст. 50 КК вперше дає об'ємне поняття покарання та встановлює його ознаки.
Як стверджував Ч. Беккаріа, будь-яке покарання, яке не продиктоване крайньою необхідністю, є актом насилля, а право верховної влади карати за злочин обґрунтоване необхідністю захищати ввірене їй суспільне благо від узурпації його цивільними особами. І чим більше забезпечується священне та непорушне право на безпеку, тим надійніше гарантування свободи громадян з боку держави, тим покарання справедливіше. Слід також погодитись і з Д.Г. Тальбергом, який стверджував, що покарання завжди було показником морального та розумового рівня суспільства. Грубість суспільних поглядів, низький рівень розумового і морального розвитку суспільства, застій думки, пригнічення особистості й особистої волі та взагалі порядок, що панує в державі й суспільстві, породжують жорстоку систему покарань. Це підтверджується всією історією існування покарання в різних країнах та на різних етапах розвитку цих країн.[1]
Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль відіграють заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів чільне місце посідає саме покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань.
Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування свідчать про те, що держава відводить покаранню значну роль у виконанні свого обов'язку щодо забезпечення охорони прав і свобод людини, всіх форм власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Серед заходів державного реагування на вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покарання є необхідним і важливим інструментом. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності.
Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яке передбачене в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.
У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є правильним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, дістали розвиток і підтвердження в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини та осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави відбувається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і запобіжній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України (статті 28, 62, 63), кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності й водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.
Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції його посилення, яка спостерігається багато років. На жаль і після прийняття Кримінального кодексу України 2001 року ця тенденція суттєво не змінилася. Вона дістала відображення як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Достатньо зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10—15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50% засуджених. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й у поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю — посилення покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямі зроблено у чинному КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату. Навпаки, вона переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція дістала чітке вираження. Вперше здійснено значну гуманізацію репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативно з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично вилучено покарання у вигляді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижено його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачено нові, гуманні види покарань: громадські роботи, обмеження волі, значно розширено можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних із позбавленням волі.
Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості та відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. З цього приводу Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 24 жовтня 2003 р. №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», роз'яснив судам, що у разі, якщо санкція статті, за якою особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. А у разі обрання позбавлення волі це рішення повинно бути мотивовано у вироку. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. У кожному конкретному випадку суд повинен призначити покарання з дотриманням вимог і положень ст. 65 КК, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Воно має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів. Ця вимога прямо закріплена в ч. 2 ст. 65 КК. На це орієнтує судову практику і ПВСУ в вищезазначеній постанові. Тільки таке покарання може сприйматися винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат вчиненого злочину
Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямів, властивих каральній політиці: а) застосування суворих видів покарання до осіб, що вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп; б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої та середньої тяжкості.[2] Поєднання цих двох напрямів відображено в КК 2001 р. і має бути реалізовано в діяльності судових органів.
Для точного визначення покарання необхідно встановити, яким принципам воно повинне відповідати, та чи не порушуються ці принципи при законодавчому визначенні покарання. Тому необхідно розглянути, які принципи обов'язково мають ураховуватися. На мою думку, це: законність покарання, справедливість покарання, індивідуалізація покарання, гуманність покарання.
Обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, має здійснюватися тільки на підставі чинного кримінального закону.
Справедливість покарання включає в себе, насамперед, відновлення того стану, який був до вчинення злочину. А якщо неможливо відновити цей стан, то повинна бути здійснена відповідна грошова компенсація. Також справедливим покарання буде тоді, коли воно є раціональним. Раціональність покарання означає, що воно корисне як для злочинця, так і для суспільства в цілому. Тобто, якщо призначається покарання винній особі, то воно повинне впливати на неї з метою подальшого виправлення. До суспільства має повернутися виправлена особа, яка більше не буде вчиняти злочинів, яка налаштована на виконання ресоціалізаційних заходів.
Індивідуалізація покарання полягає в тому, що покарання застосовується до особи, котра визнається винною у вчиненні злочину, із урахуванням усіх обставин його вчинення. Кожний конкретний злочин чи особа, що його вчинила, за обставинами вчинення чи за особистими рисами злочинця має свої індивідуальні особливості. Тому й покарання за нього повинно бути максимально конкретизованим, індивідуалізованим, виходячи із конкретних обставин та враховуючи особу винного. Чим тяжчий злочин і чим більша суспільна небезпека винного, тим тяжчим буде покарання. І навпаки: якщо злочин не є тяжким, якщо особа, котра його вчинила, не становить значної небезпеки, то такому винному покарання пом'якшується, а інколи він звільняється від покарання. Принцип індивідуалізації покарання знайшов відображення у багатьох нормах Кримінального кодексу України і насамперед у ст. 65 КК, де зазначено, що суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 КК; відповідно до положень Загальної частини КК; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Покарання має бути гуманним, тобто таким, що не містить у собі фізичних страждань, приниження людської гідності та позбавлення життя засудженого.
З урахуванням зазначених принципів, законодавцем сформульоване визначення поняття «покарання», яке прямо закріплене в чинному Кримінальному кодексі України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 50 КК, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Проблема покарання, його поняття, зміст постійно знаходились в центрі уваги вітчизняної науки кримінального права. Стосовно поняття кримінального покарання, змісту, цілей, ознак висловлювались десятки точок зору.
Наприклад, М.Д. Шаргородський писав, що це є захід державного примусу, що застосовується тільки судовою владою до осіб, які вчинили злочин. Покарання виражає негативну оцінку злочинця і його діяння державою, полягає в позбавленні злочинця належних йому благ. Покарання має на меті попередження вчинення нових злочинів з боку осіб, які їх вчинили, та інших нестійких членів суспільства.[3]
Саме таку точку зору визнавала більшість вчених, що покарання за своїм змістом є карою, що будь-яке покарання являє собою кару за вчинений злочин, є заходом примусу.
С.І. Демент'єв також вважає що покарання - це кара, тобто умисне заподіяння винному встановлених законом страждань і позбавлень, спеціально розрахованих на те, що він їх буде зазнавати.
М.І. Бажанов вважав, що покарання супроводжується виховними заходами при відбуванні покарання. Але вони не є ознаками покарання. Суттєвою ознакою, що забезпечує мету покарання, є кара.[4]
Огляд кримінально-правової літератури показав, що поняття покарання використовується в різноманітних значеннях: як реакція держави на вчинений злочин; як правовий наслідок вчинення злочину; як спосіб (форма) кримінальної відповідальності; як засіб (інструмент) кримінально-правової боротьби із злочином; як кара (відплата) винному за вчинене; як форма (захід) державного примусу, що застосовується до винного; як біль (позбавлення, страждання), шкода, яка спричиняється на основі судового вироку винному у вчиненні злочину.
Під покаранням розуміють негативну оцінку злочинця і його діяння з боку держави і суспільства, захід державного примусу, що призначається від імені держави до особи, визнаної у встановленому законом порядку винною у вчиненні злочину, полягає в передбачених кримінальним законом позбавленні і обмеженні прав і свобод засудженого.
В своєму дослідженні 1989 року І.Я. Фойницький розглядав покарання як примус, що застосовується до особи, яка вчинила злочин.[5] Даний примус може приймати різноманітні форми фізичного і психічного впливу на особу; погроза застосування здійснює психічний, а виконання - в основному фізичний вплив; але властивість примусу належить кожному покаранню. Примус це певне позбавлення або страждання; тому будь-яке покарання спрямоване проти певного блага, що належить винному. В той же час покарання - це засіб охорони системи правопорядку.
На думку A.A. Арямова, покарання як соціально-правовий феномен можна визначити таким чином - це формально визначений, процедурно обумовлений захід державного примусу, детермінований в процесі своєї реалізації змін свідомості суб'єкта, до якого він застосовується, його поведінка в суспільстві і структурно-функціональний розвиток самого суспільства. Тобто застосування покарання спрямовано на розвиток світогляду покараної особи, її відношення до держави і суспільства, та відношення держави і суспільства до неї (пряма та зворотна залежність). Подібна дихотомія визначення покарання (як кримінально-правового інституту і соціально-правового явища здатна найбільш повно розкрити його природу.
Зміст покарання полягає в тому, що його застосування є карою за вчинений злочин, в порядку обмеження правового статусу людини.
Якщо детально проаналізувати норму Кримінального кодексу України стосовно поняття покарання, то в ч. 1 ст. 50 не міститься слово «кара». Покарання розглядається як захід примусу, що застосовується до особи, яка вчинила злочин, і полягає в обмеженні прав і свобод засудженого.
На думку М.Д. Шаргородського, покарання - це позбавлення злочинця належних йому благ, виражає негативну оцінку особи і його діяння державою.[6] Особі, щодо якої застосовується покарання, неминуче спричиняються певні страждання.
Характеризуючи поняття покарання дане в ч. 1 ст. 50 КК, бачимо, що у визначенні покарання не зазначається, що це є кара за вчинений злочин. Хоча в ч. 2 ст. 50 КК сформульовано, що метою покарання є не тільки кара. Деякі вчені вважають, що «покарання» і «кара» є синонімами. А визначення покарання як заходу державного примусу вказує на ознаки. І.С. Ной визначав покарання як захід примусу, пов'язаний з кримінальною карою.[7]
Точка зору В.К. Дуюнова є категоричною, вчений вказує, що кримінальне покарання за своїм змістом являє собою не примус, а кару.[8] Кара - це засудження, докір винному за вчинене, тобто кримінальне покарання - це зовнішній прояв кари (засудження, докору), одна із форм, в яких кара реалізується. Кара - це сутність, внутрішній зміст кримінального покарання, останнє призначено бути формою карального впливу на винного з метою виправлення засудженого, попередження нових злочинів.
Відомий вчений A.A. Піонтковський зазначав, що будь-яке покарання являє собою кару за вчинений злочин, так як за своїм змістом завжди пов'язане з спричиненням засудженому за вироком суду певних страждань.[9] Кара - це необхідна властивість будь-якого покарання.
Дослідження та аналіз поняття покарання, його юридичної природи є важливим, оскільки без нього неможливо усвідомити зміст, спрямованість, мету, попереджувальне та виховне значення.
Як вже зазначалось, покарання є вираженням юридичних (суспільних) відносин, які виникають між державою і злочинцем, тому до кримінально-караних діянь можуть бути віднесені тільки ті діяння, які змінюють або загрожують інтересам держави і суспільства. Тому з метою покарання членів суспільства, кожна держава встановлює в правових актах (кодексах) перелік конкретних діянь, вчинення яких заборонено під загрозою покарання.
При цьому, важливим є вирішення питання співвідношення понять кримінальна відповідальність і кримінальне покарання.
Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності. Від інших видів відповідальності вона відрізняється в першу чергу своїм змістом, тому що встановлюється за вчинення злочину, і, відповідно, передбачається системою норм кримінального права.
Кримінальна відповідальність являє собою обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати заходів державного примусу за кримінальним законом.
Головною формою реалізації кримінальної відповідальності, його змістом є покарання. Однак поняття кримінальної відповідальності ширше, ніж поняття покарання. Кримінальна відповідальність можлива як із застосуванням покарання, так і без його застосування.[10]
Покарання розглядається як відповідь держави на вчинення злочину і регламентується як кримінально-правовий, специфічний спосіб правового реагування на злочин, тобто є його правовим наслідком.
Відмінність кримінального покарання від інших заходів державного примусу і заходів суспільного впливу визначається за такими критеріями:
За підставами застосування: підставою застосування кримінального покарання є скоєння особою злочину (вчинку, що містить ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом), а підставою для застосування інших заходів державного примусу - скоєння адміністративних правопорушень, цивільно-правових деліктів, інших видів правопорушень.
За суб'єктом: застосовують кримінальні покарання і здійснюють правосуддя тільки суди. Адміністративні заходи впливу застосовуються органами державного управління, представниками державної влади, судами, органами окремих громадських організацій.
За процесуальним порядком: призначення кримінального покарання проводиться тільки вироком суду. Інші види санкцій виносяться в порядку цивільно-правового провадження, адміністративного, дисциплінарного і т. і.
За системою і суворістю видів покарання:кримінальне покарання є найбільш суворим видом державного примусу у порівнянні з іншими видами правової відповідальності. Навіть коли вони зовні схожі з іншими мірами державного примусу (накладення штрафу, засудження до виправних робіт, конфіскації) вони відрізняється або більшим розміром, або більшою тривалістю.
Крім того, тільки для системи кримінальних покарань притаманні такі види покарань як позбавлення волі. Система кримінальних покарань відрізняється більшою складністю і різноманітністю.
За правовими наслідками: лише кримінальне покарання породжує у винної особи судимість, що має правове значення при скоєнні нових злочинів, в інших випадках, прямо передбачених законом.
Таким чином, покарання - це один із центральних інститутів кримінального права, якому відведена важлива роль щодо охорони найбільш значущих суспільних відносин від злочинних посягань.
Слід зауважити, що зміст покарання, посилення ролі покарання, а також збільшення суворості передбачених прав і свобод засудженого необхідно для того, щоб покарання могло лякати злочинця і вливати на нестійких громадян. Таким чином, покарання, з одного боку, є мірою державного примусу, що застосовується судом до особи, яка винна у вчиненні злочину, а також у спричиненні засудженому певних позбавлень або обмежень його прав і свобод (кари), а з іншого боку - встановлюється державою в інтересах суспільства для досягнення корисного результату. Так, примус (кара) - це засіб, шляхом якого досягається бажаний результат. Кара, як сутність покарання, входить у його зміст та полягає в конкретному обмеженні прав і свобод засудженого. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Чим тяжчий злочин вчиняє особа, тим суворіше і покарання. Характер благ, якими обмежується засуджений у зв'язку із призначенням покарання, різний, і визначається якісною своєрідністю кожного окремого виду покарання.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 105 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |