Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВИ В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ 1 страница

Спочатку соціально-політичні уявлення у стародавніх греків, китайців, індусів, вавілонян, євреїв і персів, як свідчать тогочасні джерела, що дійшли до наших днів, мали спільний релігійно-міфологічний характер, хоч у межах того спільного типу світогляди позначалися своєрідністю. Так, у "Рігведі" (священних книгах стародавніх індусів) усі події розгляда­лися як вияв світового порядку, дотримання якого вважалося правильним шляхом і засвідчувало виконаний обов'язок.

У цілому тенденція відходу від первісного релігійно-міфологічного уявлення до більш чи менш раціонального погляду на світ взагалі і держави зокрема простежується у Стародааньому Сході в XI—VIII ст. до н.е.

Результати цієї тенденції подаються у вигляді вчень Конфуція, Мо Цзи, двозбітів і представників школи фа-дзу (легістів) у Китаї, Будди — в Індії, Заратустри — в Персії, проповідей єврейських пророків.

Яскравими представниками раціоналізації китайської полі­тичної думки були легісти, вчення яких формувалося протягом IX—VII ст. до н. є. Теоретики легізму (Дзин Чань, ІПан Ян та ін.), відкидаючи давні традиції, виступили з обгрунтуванням китайської доктрини політики і закону.Їхня увага була зосереджена на створенні сильної централізованої авторитарної держави, яка могла б регулювати дуже багато сторін суспільного ї приватного життя населення. З цією метою веденню державних справ на основі традицій, моральних уявлень і міркувань посадових осіб вони протиставляли правління, засноване на численних де­талізованих і суворих законах.

Легісти виступили з обгрунтуванням таких ідей, як державна монополія в р5іді галузей виробництва і торгівлі, наділення адміністративного апарату економічними функ­ціями, кругова порука серед населення і чиновництва (поряд з принципом особистої відповідальності чиновника за свої

справи), систематичний контроль державою поведінки і настрою населення, екзаменаційна система заміщення посад у бюрократичному апараті, цензурний нагляд за бюрок­ратією.

Відкинувши конфуціанські уявлення про державу як про велику сім'ю, легісти розглядали державне правління як постійну війну між правителями і підданими. Таємничість намірів і дій правителя, обдурювання підданих тощо є, за вченням легістів, необхідними умовами успіхів політики як внутрішньої війни. Легістська доктрина в ряді своїх суттєвих аспектів була сприйнята офіційною державною ідеологією і практикою, зберігаючи зовнішні конфуціанські атрибути.

У Стародавній Персії, якщо вірити грецькому історику Геродоту (його праця "Історія"), існували досить розвинуті уявлення про різні форми держави. Геродот, зокрема, повідомляє про погляди семи змовників при обговоренні питання щодо майбутнього устрою держави. Троє виступа­ючих (перські вельможі Отан, Мегабіз і майбутній цар Дарій) висловилися відповідно за демократію, олігархію і монархію.

Отан, обґрунтовуючи перевагу демократії (відповідаль­ність посадових осіб, наявність законного порядку тощо), дуже гостро критикував вади єдинодержавної монархії (свавілля, зневагу вітчизняних звичаїв і законів, відсутність правосуддя, обстановку брехні і гонінь). З критикою влади самодержця погодився і Мегабіз, але народну владу він відкинув як владу черні. У трактуванні Мегабіза лише олігархія — влада вищої знаті може забезпечити порядок і розв'язання державних справ.

Дарій поділяв докази Мегабіза проти демократії, але також критикував олігархію. Він виступав за абсолютну монархію. На думку Дарія, бездоганним є правління одного правителя, який має найкращі наміри. При цьому збері­гаються в таємниці рішення, спрямовані проти ворогів. Олігархія ж викликає заколоти (заворушення, розруху, безпорядки), суперництво, кровопролиття. Справа врешті-решт доходить до встановлення єдиновладдя. При демократії, за Дарієм, ницість проникає у суспільне життя і підлі люди, об'єднуючись і діючи заодно; влаштовують змову. Так іде справа, продовжував Дарій, поки який-небудь народний вождь не покінчить з ними. За це таку людину народ поважає, а потім той прославлений вождь швидко стає єдинодержавним володарем.

Четверо інших змовників приєдналися до заклику Дарія встановити єдинодержавну форму правління. Питання, яке обговорювалося, було вирішене, таким чином, на користь

монархії, а на світанку наступного дня Дарій, як повідомляє Геродот, придбав собі перське царство. Персія при Дарії залишилася однією зі східних деспотій.

2.1.2. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ АНТИЧНОСТІ. ПЛАТОН І АРІСТОТЕЛЬ

В історії виникнення і розвитку старогрецьких політичних поглядів більш чи менш виразно виділяються три періоди. Ранній період (IX—VI ст. до н. є.) пов'язаний з часом становлення старогрецької державності. В цей період спо­стерігається раціоналізація політичних уявлень (у творчості Гомера, Гесіода і особливо знаменитих "семи мудреців", до яких належить також Солон), формується філософський підхід до проблем держави (Піфагор, піфагорійці, Геракліт).

Другий період (V — перша половина IV ст. до н. є.) — це час розквіту старогрецької філософської, а також політичної думки, що знайшов свій вияв у вченнях Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Арістотеля.

Третій період (друга половина IV—II ст. до н. є.) — період еллінізму, початок занепаду старогрецької держав­ності, підпадання грецьких полісів під владу спочатку Македонії, а потім Риму. Погляди того періоду відбиті в. ученнях Епікура, стоїків і Полібія.

Знаменитий афінський реформатор, державний діяч і законодавець Солон (близько 638—559 pp. до н. є.) вважав, що держава потребує передусім законного порядку, що порядок і закон найбільше благо для поліса в умовах гострої" політичної боротьби між афінським демосом і знаттю, багатими і бідними, боржниками і кредиторами. Солон виступив тією компромісною фігурою, якій однаково доко­ряли сторони, що вели між собою боротьбу.Він був вибраний першим архонтом і наділений широкими повноваженнями: В 594 р. до н. є. Солон видав нові закони і здійснив суттєві реформи соціально-політичного ладу афінського поліса. Солон відмінив приватні і державні борги, скасував кабалу за минулі борги, заборонив на майбутнє забезпечення позики особистою кабалою. Заснувавши раду (до складу якої входили по сто членів від кожної із 411 афінських філ), він значно підірвав панівну роль ареопагу, колишнього оплоту аристократії. Запроваджена Солоном цензова демо­кратія була пронизана ідеєю компромісу знаті і демосу, багатих і бідних. Солон відкрито виявляв небажання потурати надмірним претензіям однієї зі сторін на шкоду іншій.

Піфагор (580—500 pp. до н. є.) і піфагорійці першими почали теоретичну розробку поняття рівності, важливої для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і індивідів. Згідно з піфагорійцями, люди в своїх різноманітних взаєминах повинні дотримуватися певної міри справедливості як рівної віддачі за рівне, залежно від характеру тих конкретних відносин, в яких вони опиняються. Ідеалом піфагорійців була держава в якій панував би справедливий закон. Найгіршим злом піфагорійці вважали безвладдя. Критикуючи анархію, вони зазначали, що людина за своєю природою не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання.

Наприкінці VI ст. до н. е. піфагорійські філософсько-політичні союзи, аристократичні за своїм духом, таємно об'єднувалися у Південній Італії, де жив також Піфагор, але були розгромлені прихильниками демократії.

Геракліт (бл. 544—бл. 470 pp. до н. є.), знаменитий античний філософ-діалектик, вважав, що демократія — це правління "нерозумних" і гірших. Відкидаючи демократію і вважаючи розумним правління кращих, Геракліт тим самим виступав прибічником аристократії. Але під аристократією він розумів не родову знать, а аристократію духу.Геракліт виступав за новий, писаний закон поліса, тим самим відмовляючись від давньоаристократичного правоусвідом лення й орієнтуючись на давнє родове право. Геракліт, критично ставився до політичної практики як старої аристократії, так і демократії. "Народ,— зазначав Геракліт,— повинен боротися за закон, за свої стіни". Це яскраве формулювання ідеї боротьби за право має на увазі не закон демократичної партії, а принцип законності як такої, принцип панування закону в політичному житті.

Демокріт (460—370 pp. до н. е.), найбільш визначний представник атомістичного матеріалізму, розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого — забезпечити спільні інтереси вільних громадян поліса. (Демокріт був прихильником демократії "Убогість в демократії.— заявляв він,— настільки ж має перевагу над так званим благопо­луччям громадян при царях, наскільки воля краща від рабства". Однодумство і морально-соціальна солідарність вільних членів поліса є, за Демокрітом, найважливішою і необхідною рисою упорядкованої держави.

Поліс — це спільна справа всіх його вільних членів. Держава уособлює в собі спільну справу, і піклування про неї визначає суть і принципи прав і обов'язків громадян. Демокріт учив, що державні справи є важливішими над усі інші. Кожен повинен дбати, щоб держава була упорядкована,

не домагаючись більших почестей, ніж йому личить, і не захоплюючи більшої влади, ніж це корисно для спільної справи.

"Мистецтво керувати державою" Демокріт характеризував

як найкраще із мистецтв. Він рекомендував докладно вивчати

політичне мистецтво і допускати до керівництва лише тих,

хто знає справу, має відповідні знання, якості.

За Демокрітом, суспільство, поліс і його закони, будучи

Чрезультатом природного розвитку, разом з тим є штучними

утвореннями людей у процесі їхньої еволюції від стадності

до цивілізації. Штучний характер законів і держави означає

мимовільний їх розрив з природою, а скоріше, їх визначену

специфіку і своєрідність. У світлі атомістичного світогляду

і його гносеологічної концепції співвідношення природного і

штучного означає співвідношення того, що існує "насправді"

(тобто справжньої дійсності), і того, що існує лише згідно

із "загальною думкою".

Залучення політичної теми до широкого обговорення, поглиблення її розробки пов'язане з іменами софістів. Зокрема, Протагор (481—411 pp. до н. є.) вчив: "Мірило всіх речей - людина, існуючих, що вони існують, а не існуючих, що вони не існують". Тим самим Протагор підкреслював невідповідність людини як мірила всіх речей, а відповідність усього того, що вимірюється людською мірою. В політиці, етиці Протагор не був схильний до послідовного вияву свого релятивізму. Він стверджував: "Якщо ми не знаємо правди, то можна знати, що корисно. Про це нам говорять природне право і державні закони". Причому саме демократична форма реалізації принципів справедливості, законності і державного порядку відповідала власним уявленням Протагора.

Пол Агрігентський (кін. V—поч. IV ст. до н. е.) заперечував моральні основи політики. Оскільки у відносинах між людьми все одно немає справедливості, то краще, зазначав Пол Агрігентський, самому творити несправед­ливість, реалізуючи свої бажання і цілі, ніж терпіти несправедливість від інших; краще бути тираном, ніж його жертвою. З цих позицій він виправдовував свавілля тирана.

Сократ (469—399 рр. до н. е.) займався пошуком раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об' єктив-ної природи і моралі, моральної політики і права.\ В плані практичної політики сократівський ідеал означає правління знаючих, тобто обгрунтування принципу компетенції в державному управлінні, а в плані політичному — розумну основу і суть держави.

Сократ був принциповим прибічником законності. Його положення про збіг законного і справедливого та вихваляння законності означають, скоріше, бажаний стан справ, ніж реально існуючий. Принцип законності (його наявність чи відсутність) Сократ використав як один із суттєвих критеріїв своєї класифікації і характеристики різних форм державного ладу і правління. Сократ намагався виділити властиві їм риси своєрідності, різноутворюючі принципи. Щодо царства і тиранії він думав, повідомляє Ксенофонт у праці "Спогади про Сократа", що одне і друге є влада, але вони різняться між собою. Владу, що грунтується на волі народу і ту, яка заснована на державних законах, Сократ називав царством, а владу проти волі народу і ту, в основі якої лежать не закони, а сваволя правителя, він вважав тиранією. Якщо влада перебуває в руках осіб, які виконують закони, то такий устрій, за Сократом, є аристократією, якщо вона виходить від багатства — плутократією, а якщо від волі усіх — демократією. По суті, дано базові визначення форм правління.

Сократ ставився різко негативно до тиранії як режиму беззаконня, сваволі і насильства. М'якше він критикував демократію. Основний недолік демократії Сократ вбачав у некомпетентності її посадових осіб, яких обирали способом жеребкування, тобто випадково. Невисоко цінував він мудрість народних зборів. Але у всіх випадах проти демократії Сократ наголошував не на насильницькій заміні демократії якою-небудь іншою політичною формою, а, скоріше, на необхідності її удосконалення у напрямі компетентного управління.

До впорядкованих держав, що управлялися хорошими законами, Сократ зачисляв аристократичну Спарту і Кріт. Він вважав, що його рідному полісу — Афінам треба наслідувати "тих, які в даний час є першими", тобто Спарту (як відомо, Афіни при демократичному ладі зазнали поразки від Спарти і втратили свої провідні позиції по всій Елладі).

Судячи з Платанового твору-діалогу,. Сократ перший в історії європейської політичної думки сформулював концепцію договірних відносин між державою і її громадянами;. Кожний афінянин, який досяг повноліття, пояснював Сократ, може відповідно до законів без будь-яких перешкод з усім своїм майном покинути державу і виїхати куди він бажає— або в колонію тієї ж держави, або в іншу державу. Прийняття громадянства, таким чином, добровільне. В полісі залишаються громадяни, які погоджуються виконувати всі накази держави та її органів. Перед громадянином держави постає, за Сократом, такий вибір: або переконанням й

іншими правомірними ненасильними засобами побороти можливі несправедливі рішення і заходи законних полісних органів і посадових осіб, або виконувати їх.

з пануванням розумних і справедливих законів Сократ пов'язував саму можливість політичної свободи. Говорячи про обов'язки індивіда перед полісом, він мав на увазі законні обов'язки вільних і рівноправних громадян в умовах розумного і справедливо упорядкованого поліса. Лише на цьому шляху може бути досягнута, на думку Сократа, воля. Згідно з цією своєрідною патерналістською версією до­говірного зв'язку громадянина і держави, яку розвивав Сократ, вітчизна і закон вищі і дорожчі від батька і матері. Саме вони є для громадян вищими батьками, вихователями і повелителями.

Сократ розкрив моральний і гносеологічний релятивізм та суб'єктивізм софістів, їхні апеляції до визволеної від етичних починань сили.

В галузі політичної філософії працями "Держава", "Політика", "Закон" прославився Платон (427—347 pp. до н. е.)Він стверджував, що потреба в державі і законах її и никає через те, що більшість людей одними кращими; зусиллями не можуть наблизитися до удосконалення. Держава грунтується на поділі праці між розрядами вільних громадян, яка забезпечує найкраще, найкорисніше для суспільства (головним чином для рабовласників) виконання кожним розрядом його спеціальної діяльності. У вченні про поділ громадян на розряди в досконалій державі Платон керувався особливою класифікацією частин душі. Розумній частині душі повинен відповідати розряд правителів-філосо-фів; афективній частині душі, що рухає пристрасті,— розряд воїнів, вихованих у дисципліні, необхідній для захисту держави від народних повстань усередині і від нападу ззовні; жаданій частині душі — розряд ремісників, навчених досконало виконувати своє ремесло.'Кожний розряд повинен обмежуватися виконанням своїх обов'язків і стримуватися від втручання у функції інших розрядів.

Приватна власність і сім'я уявлялися Платону джерелом протилежних інтересів, які підтримували єдність суспільства, тому в своєму проекті ідеальної держави Платон розвинув план співжиття, заснованого на ліквідації для правителів і воїнів приватної власності, а також вчення про спільність жінок і про державне виховання дітей. До заперечення приватної власності і до питання про розподіл продуктів Платон підходив з точки зору інтересів класу експлуататорів.

Ідеальна держава трактується Платоном в праці "Держа­ва" як максимально можливе втілення ідей світу в земному

суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна держава як правління кращих і благородних — аристократичне державне утворення. Цьому кращому типу управління Платон протиставляє чотири інші — тимократію, олігархію, демократію, тиранію.

Висвітлюючи весь цей цикл градації, Платон створює динамічну картину політичного життя. Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності на землю і будівлі, перетворення вільних у рабів. Замість розумного початку в державі панує запеклий дух. Це тимократія, під якою Платон розуміє крітсько-спартанський тип державного ладу. Така держава вічно воюватиме. Війна, за Платоном, головне джерело приватного і суспільного лиха. В результаті розорення війною і розбратом тимократичної держави значне багатство скупчується у приватних осіб олігархії. Цей лад грунтується на маєтному цензі, при владі стоять багаті, бідні не беруть участі в управлінні. У незаможних зростає ненависть до жадібних і нікчемних багатіїв. Це стає причиною перевороту в державі і встановлення демократії. "Демократія, на мій погляд,— зазначав Платон,— здійснюється тоді, коли бідняки, отри­мавши перемогу, деяких із своїх противників знищують, інших проганяють, а тих, що залишилися, зрівнюють у громадянських правах і заміщенні державних посад". В цілому демократію Платон розцінює як лад приємний і різноманітний, але як такий, що не має належного управління. Рівність при демократії зрівнює рівних і нерівних. За Платоном, демократія п'яніє від волі і з неї виростає її продовження — тиранія. Надмірна воля пере­творюється в надмірне рабство. Тиран домагається влади як ставленик народу. Викриття злочинів тиранії у безсмертній Платановій праці "Держава" є, можливо, найвиразнішим в усій світовій літературі.

Кожна форма держави, за Платоном, гине через внутрішні, властиві її власному принципу протиріччя і зловживання. У праці "Політика" Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальною є наявність справжнього знання і уміння правити людьми. Суть цього знання полягає, очевидно, в розумінні суті наслідування божественних зразків правління. У цьому випадку, вважає Платон, для правителів немає значення — правлять вони, дотримуючись законів, чи без них, до­бровільно чи проти волі, бідні вони чи багаті. Розраховувати на це ніколи не буде правильним. В усіх інших державах, на чолі яких немає справжніх правителів, слід керуватися письмовими законами і вітчизняними звичаями. У праці

"Політика" порушується проблема типології політичних лідерів.

Платон виділяє такі види правління, як монархію, владу небагатьох і владу. більшості. Кожний з них залежно від наявності або відсутттхті-~зяконності ділиться на два підвиди: законна монархія — це царська влада, протизаконна — тиранія; законна влада небагатьох — аристократія, незакон­на — олігархія; демократія з законами і без них.

Платон високо цінував.політичне знання і політичне мистецтво. Саме володіння політичним мистецтвом відрізняє справжнього правителя від усіх інших, які мають владу. Суть політичного мистецтва полягає, за Платоном, в умінні розумно організовувати і вести загальнодержавне життя, плести політичну тканину.

Аристотель (384—322 pp. до н. е.), великий античний і мислитель, заклав основи політичної науки як самостійної дисципліни. Політична тематика висвітлена в його працях "Політика", "Афінська політика", "Етика", "Риторика"., І Спираючись на результати платонівської політичної філосо­фії, Арістотель спеціально виділив наукове вивчення визна­ченої галузі суспільних відносин в самостійну науку про

політику. Але те, що Арістотель вважав наукоюпро

політику, було нерозчленованою, комплексною предметною

галуззю, яка включала в себе,крім політики, етику й

економіку. Етику Арістотель розглядав як початок політики і складову частину її вступу. В ієрархії цілей, до яких змагають різні мистецтва і науки, політична наука, за Арістотелем, належить вищій меті. Вона охоплює цілі всіх інших наук про практику. Сама ж -політика — теж наука про практику, діяльність, пре вищі блага людини ї держави. Саме на реалізацію цієї цілі вона спрямована. Хоч політичній науці Арістотеля був властивий інтерес до практичної політики, однак саму практику політики він сприймав в етично обмежених рамках і конструював світ людських відносин за допомогою цілісних ідеально-етичних моделей.

Порівняно з Платоном Арістотель зробив величезний крок у бік практики. 'Це засвідчують як методи і прийоми його аналізу, так і серйозне реалістичне сприйняття ним об'єкта дослідження (політичної практики), а також теоретичні узагальнення. В цілому соціально-політична і державно-пра­вова проблематика висвітлюється Арістотелем з позиції ідеального розуміння держави як політичного спілкування вільних і рівних людей. У своєму розумінні і визначенні держави Арістотель виходив з ідеальних параметрів антич­ного поліса. Тс, що він позначає як державу, є лише результатом еллінської культури і вищою формою спілку-

вання греків. Варвари (європейські й азіатські), за Аріс-тотелем, не здатні до держанного життя./Погляди Арістотеля на державу спиралися на великий зібраний і вивчений в його школі матеріал • опис конституційного устрою 158 грецьких міст-держав.

1 Арістотель відзначим такі кліки і стави,.вільних людей давньогрецького cyciiun.t їм,і;\ хлібороби, ремісники, торговці, наймані робітники,;шможнІ поди, кійськові, судді, посадові особи. Найбільш корисним класом він вважав хліборобів, які внаслідок і мої о способу життя і територіальної розпоро-шсиості пг схильні йктинно мтручатися у питання правління держаною. І ІІію (іір.імою помийні займатися люди, що поплати, помірний ДОСТИТОК. Лрістотель позначив їх понят­тям "іЧ'рі'ЛИІЙ І till "

Що міцумми цоржавної влади, то за аналогією з

♦ іншими и сім'і^/^Арістотсль розрізняв три

хороші і ери тиііні способи правління державою. Хороші

способи піп імічіїніїї. можливість корислипого використання

п 11 ні, її кіміі НЛШІЙ СЛУЖИТЬ суспільству м цілому. Такими

мотірнім, нриї юкріігія і політея, тобто іілада середнього

4(іі пміиін.і на суміщенні олігархії і демократії.

и. правильними і такими, що миродилися, спосо-

■■> їй іірміиіііпн АрІСТОтель вважав тиранію, олігархію і

К|ШЙНЮ и мні раніо При поганих формах державної влади

•її....., іі.і увазі тільки своє особисте благо.

їм ці", hj формою держава, за Арістотслем, є організацією

■ ІІНІІ і ю громадян. Тут йдеться уже не про такі

Не|)МИіШІ • н нині держави, як індивід, сім'я тощо, а про

іримгі ікнннії ІИВМаЧСННЯ держави як (|юрми залежить

»t(|initt під того, кого вважати (формально і

ijldl і ими... і рОМЙЛМНИНОМ,

І римііііиннм, ив думку Арістотеля, цс той, хто може II иіидаичій і судовій владі держави. Кожній

формі н і......і НІДІШПІДЙС смоє визначення поняття грома-

дмниші, і н|(1 щіінр КОЛИ осіб, які наділені сукупністю фОМИДИНіЬКИк прав І'и;іом 8І зміною поняття громадянина і форми і> |і і щи (МІНЮОТІїСН і сама держава. Більш глибоким кореним и і>f ним, Щв вМОЛВТЬ В економіку, Арістотель не НЙДЙИЙИ ні.іч. мни

Ці ржи НИ і ні А|ііі щи Щ Мі продукт природного розвитку. П Hi.oMs ш'мошу «инй нндЮші до таких первинних відносин, що природне ВИМИНЛИі «fc і Ім'я і селище. Але держава — шип,і формп НІДИіЦ'ИН И иішГі ичпому спілкуванні всі інші типи ПІДНОСИМ 'нинішній 4 мої і мсти: хорошого життя і.і.імі'ріііеііінг. Лнідиіііі jh шипи природою істота політична і N держані имшіїичниму ішіпкуні.....І) мамершується генеза

цієї політичної природи вільної людини. Оскільки природа людей і різноманітні форми їх спілкування досягають свого завершення тільки в державі, Арістотсль вважав, що природа держави стоїть перед природою сім'ї, індивіда, що держава за своею природою передує індивідові. Але Арістотель виступав переконаним захисником прав індивіда, передусім індивідуального права приватної власності, і обгрунтував | необхідність індивідуальної сім'ї та її індивідуальної спе цифіки в порівнянні з державою.

Арістотель вважав, що політея є найбільш правильною формою держави і забезпечує поєднання інтересів заможних і незаможних, багатства і волі.

У "Політиці" Арістотель визначив, що суттєвими еле­ментами держави є багаті і бідні, і залежно від переважання одного із цих елементів установлюється відповідна форма державного ладу. У політеї, за Арістотелем, середній елемент мусить дотримуватися у звичаях і політиці поміркованості, він повинен мати перевагу над крайніми елементами або бути сильнішим від кожного із них зокрема. Верховна влада повинна зосереджуватися в руках більшості, а не меншості, кількість прибічників державного ладу повинна переважати кількість його противників від загальної кількості вільного населення. Політея поєднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, вона вільна від їхніх недоліків і крайностей.

Не лишев політеї, а й в олігархії і демократії

законодавець, за Арістотелем, повинен орієнтуватися на середній елемент тієї чи іншої форми державного ладу.

Краща за даних обставин організація державного ладу, за Арістотелем, залежить від надійної комбінації різних умов формування і заходів функціонування трьох основних його елементів — дорадчого органу, магістратур і суду. В цілому Арістотель виступав за таку рівновагу законних дорадчих органів і магістратур, в межах якої магістратури в багатьох основних питаннях, в тому числі в сфері законодавства, отримують вирішальний голос, а народні збори — менш, дорадчий. При крайній демократії, за Арістотелем, верховна-влада належить демосу, а не законам.' Рішення демосу спрямовують демагоги. Демос стає деспотом і діє як тиран. Влада в руках багатьох, але користуються нею всі разом, а не кожний зокрема. Роль магістратур зводиться до нуля. З усіх форм демократії Арістотель схвалює помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних та пануванні закону Звідси висока оцінка реформ Солона, від якого починається демократія в Афінах.

Суспільно-політична думка Арістотеля спрямована на досягнення більш стійкого і прийнятного для даних умов

політичного правління домінуючих верств вільного насе­лення.

Велику увагу Арістотель приділяв вченню про державні перевороти, дослідженню рушійних елементів, внутрішньо властивих кожній формі держави, і засобів їх нейтралізації. 'Основну причину переворотів він вбачав у порушенні відносного характеру рівності, спотворенні принципу політич­ної справедливості, який в одних випадках вимагає керува­тися кількісною рівністю, а в інших — залежно від якостей. Перевороти супроводжуються відповідною зміною принципів державних форм, Арістотель розрізняв справедливі і неспра- ведливі повстання якщо повстання піднімають особи, що користуються меншими правами, з метою зрівнятися в правах з іншими, то воно справедливе; якщо ж повстання піднімається тими, хто має рівні з іншими права, але домагається більших прав, то воно несправедливе. Крім цього, Арістотель розрізняє насильницькі і ненасильницькі перевороти.

Досліджуючи дії дозвільних елементів у різних формах держави, Арістотель стосовно кожної із них пропонував комплекс заходів для забезпечення стійкості даного ладу. І олігархія, і демократія, підкреслював він, можуть мати організацію, яка згладжує їхні крайні тенденції. Зміцненню існуючого ладу повинен бути підпорядкований і такий засіб, як державне виховання в дусі відповідної політичної форми.

Показово, що військову силу Арістотель характеризував як необхідну якість держави. Зброя, на його думку, потрібна учасникам державного спілкування для підтримання автори­тету влади проти непокрних всередині держави і відбиття несправедливих "зазіхань ззовні. Тому він закликав до зміцнення військової сили держави.

Законодавець довершеного суспільства повинен прагнути забезпечити громадянам мир і дозвілля, оскільки кінцевою метою війни є мир, праці — дозвілля. З цих позицій Арістотель критикував порядок Спарти і Кріта, де все спрямовувалося на досягнення воєнних успіхів. Військова справа, за Арістотелем, потрібна не для поневолення інших народів, а передусім для того, щоб самим не потрапити в рабство. Хоч раби скрізь дістаються в результаті війни, але джерело рабства — не право війни, а природа речей. Відстоюючи рабство "за природою", Арістотель зазначав у "Політиці": неминуче треба погодитися, що одні люди всюди раби, інші — ніде такими не бувають, тому і у війні слід домагатися деспотичної влади лише над тими, хто достойний бути paбом. Війна, таким чином, не створюючи нової правової основи для" рабства, стає тільки засобом придбання

тих, які вже є рабами. Арістотель змушений був визнати, що сам принцип війни можна вважати протилежним ідеї права.

Після Платона й Арістотеля в умовах занепаду старо­грецької державності і піднесення елліністичних монархій попередній інтерес до політичної проблематики, виходячи з учення Епікура (341—270 pp. до н. є.), епікурійців і стоїків,